Ґ. Охорона навколишнього середовища

Вона повинна передбачати такі заходи:

• необхідно постійно здійснювати контроль і домагатися зменшення викидів в атмосферу СО₂, К_хО_у, SO_х;

• ціна на енергію повинна відображати реальні витрати на охорону довкілля;

• ядерна безпека повинна бути пріоритетним напрямом політики в області енергетики.

В умовах вільного ринку енергоємність зменшується природним шляхом, оскільки ефек-тивність використання енергії диктується фінансовими міркуваннями. Підприємці не шкоду-ють коштів на нове устаткування з високим ККД.

В Україні ситуація складна, тут існує ціла низка перешкод на шляху проведення заходів щодо енергозбереження.

Перешкоди на шляху ефективного використання енергії

Однією із перешкод на шляху ефективного енергозбереження є монополії, які взяли на себе функції виробника, транспортувальника та продавця енергоносіїв. Такий конгломерат функцій приводить до відсутності зацікавленості в проблемі енергозбереження та підвищення енергоефективності при передачі і транспортуванні енергоносіїв. Необхідно зазначити, що ос-новні втрати спостерігаються під час транспортування носіїв. Ці структури не прагнуть змен-шувати тарифи як на енергоносії, так і на послуги, і водночас вони мають надзвичайно низький рівень енергоозброєння. Крім цього, наявність монополій негативно впливає на організацію ринкових відносин.

Розв’язання проблеми підвищення енергоефективності потребує комплексного підходу, а саме:

- підсилити регіональний рівень структури енергозбереження;

• розробити на законодавчому рівні механізм оподаткування, який передбачав би мож-ливість повернення коштів, витрачених на заходи з енергозбереження;

• законодавчо закріпити умови функціонування ринку продажу та купівлі енергоносіїв з обмеженням межі ринкової ціни на енергоносії;

• ввести обов’язковий енергоаудит підприємств бюджетної сфери, при цьому необхідно розробити енергопаспорти, питомі норми витрат енергії та програми заходів щодо впроваджен-ня енергозберігаючих технологій, все це повинно контролюватися відповідним державним органом.

Крім цього на шляху ефективного енерговикористання є ще низка перешкод, які виника-ють внаслідок непоінформованості офіційних осіб і окремих громадян, а саме: фінансові; со-ціальні; виробничі; адміністративні; юридичні; ринкові.

Фінансові перешкоди охоплюють:

• відсутність капіталу, особливо оборотних коштів;

• великі витрати на нарощування капіталу внаслідок високих кредитних ставок;

• широке використання негрошових форм взаємозаліків (бартер, векселі);

• відсутність інвестицій – головне при сучасному “економічному кліматі”.

Соціальні перешкоди це – низька інформованість і проблема «моя хата скраю», тобто «це – не моя проблема». Підприємства та окремі громадяни не знають про можливість економії енергії або не інформовані про дійсну вартість енергії.

Виробничі перешкоди:

• для промисловості енергоспоживання не розглядається як важлива сфера, перевага нада-ється інвестиціям. Водночас реалізовані програми енергозбереження дозволяють зменшити вартість продукції і тим самим підвищити її конкурентоздатність;

• не має мотиву, оскільки неможливо одержати пряму вигоду від впровадження програм енергозбереження, ставки оподаткування не дозволяють займатися реінвестуванням в енер-гозбереження.

Адміністративною перешкодою є те, що ціна на енергію визначається передусім полі-тичними міркуваннями, а вже потім – витратами.

Під приводом захисту соціально незахищених верств населення або підтримки конкурент-тоспроможності вітчизняного виробника, держава може утримувати занижені ціни на енерго-носії. В цьому випадку споживач не має економічних стимулів зберігати більшу кількість кВт-год електроенергії і, щоб забезпечити оптимальний рівень енергозбереження, держава повинна обмежувати споживання на певному рівні, застосовуючи нормування споживання енергоносіїв та інші методи адміністративного примусу. В принципі, ринкові механізми і адміністративне регулювання мають дати однаковий результат – збереження кВт-год електроенергії. Однак, при адміністративному підході відсутній чіткий критерій визначення оптимального рівня енерго-збереження. В умовах вільного ринку ця величина визначається споживачем, шляхом аналізу витрат і вигод від енергозбереження. Якщо енергозбереження регулюється адміністративно, то завжди існує інформаційна асиметрія між споживачем та державним органом енергозбережень-ня, який повинен визначити величину енергозбереження.

Адміністративні методи скорочення енергоспоживання, такі як ліцензування енергоспо-живання, встановлення нормативних витрат енергоносіїв та санкції за понаднормативні витра-ти, по суті є антиринковими і не можуть привести до зниження енергоємності української еко-номіки до світового рівня. Про це свідчать негативні результати застосування адміністративних механізмів, що ґрунтуються на нормуванні енергоспоживання в економіці України.

Ці методи безперспективні, оскільки вони ґрунтуються на припущенні, що споживачів енергоносіїв можна примусити вести себе нераціонально – всупереч своїм економічним інтере-сам, споживати менше енергії, ніж це економічно доцільно. Запровадження адміністративних заходів з енергозбереження, створення державних органів енергозбереження лише створює видимість активної діяльності, не наближаючи економіку України до світових стандартів енер-гофективності і, в той же час, призводять до ненадходження значних ресурсів і створюють сприятливі передумови для корупції.

Підходи до енергоефективності та енергозбереження в Україні не відповідають базовим принципам політики енергоефективності Європейського Союзу, яка спрямована на використан-ня потенціалу економічно вигідного енергозбереження економічно доцільним способом. Зміст цієї політики – усунення перепон, які заважають використати ринкові механізми енергозбере-ження. Принципова різниця між політикою України та ЄС щодо енергоефективності та енерго-збереження полягає в тому, що європейська політика спрямована на допомогу споживачу – прийняти найбільш економічно вигідне для споживача рішення, українська – на те, щоб приму-сити споживача робити те, що йому невигідно.

Ключовим елементом політики енергозбереження має стати приведення цін на енергоно-сії до рівня, який забезпечує покриття всіх витрат, пов'язаних із виробництвом (видобуванням, імпортом), транспортуванням, зберіганням і постачанням енергоносіїв, а також враховує вичер-пність того чи іншого виду енергоресурсів. Зрозуміло, що цей перехід має відбуватися поетап-но, щоб у споживачів енергоносіїв був час для переходу до енергоефективних технологій або до перепрофілювання у випадку економічної недоцільності продовження виробництва при пов-ній оплаті вартості енергоносіїв.

Державна підтримка переходу до енергоефективної моделі економіки має також максима-льно базуватися не на адміністративних, а на ринкових принципах.

Основними елементами такої політики повинні бути:

• визначення економічно обґрунтованого рівня енергоспоживання та потенціалу його скорочення;

• встановлення індикативних цілей щодо скорочення енергоспоживання на середньостро-ковий і довгостроковий періоди;

• виявлення та усунення перешкод, які не дозволяють ринковим механізмам забезпечити оптимальний для споживачів рівень енергоефективності.

Ринкові перешкоди полягають в тому, що фінансові витрати, позв’язані із забрудненням довкілля, зумовлені надлишковим споживанням енергії, покриваються всім суспільством, а не конкретними забруднювачами.

Для розв’язання питань щодо енергозбереження необхідне втручання державних органів. На сьогоднішній день енергетична політика в Україні направлена переважно на розв’язання проблем дефіциту електроенергії та переборювання труднощів з оплатою за імпорт. Абсолютно очевидно, що стимулювання ефективного використання енергії є важливим чинником, який забезпечує зменшення дефіциту національного платіжного балансу, підвищує конкурентоздат-ність продукції на міжнародному ринку, а також знижує шкідливі викиди в навколишнє сере-довище.

До юридичних перешкод належать:

• відсутність нормативних актів для обов’язкового обліку витрат теплової та електричної енергії, а також інших енергоносіїв;

• неплатежі за використану енергію залишаються безкарними.