2. Соціологічна структура особистості

Найбільш уживана у соціології структура особистості представлена соціальним статусом, соціальною роллю та спрямованістю особистості.

Вище розглядалося поняття ідентичності, яке являє собою певні соціальні властивості індивіда у проекції самого індивіда, тобто через власне ототожнення себе з іншими соціальними об’єктами. Коли ж ці властивості розглядати у проекції соціального оточення індивіда (соціальних груп та суспільства в цілому), тоді ідентичності розглядаються як соціальні позиції або статуси. У соціології найчастіше ці поняття ототожнюють, хоча загалом соціальна позиція є більш широким поняттям. За своєю природою соціальна позиція може бути дуже загальною, коли сприймається у горизонтальній площині (гендерні ролі), або специфічною, - коли у вертикальній (професійний статус). Розуміння соціальної позиції як статусу стосується передусім оцінювання цієї позиції.

Соціальна позиція – це соціальна ідентичність в певній групі або в певному суспільстві.

Статус (від лат. положення) - це позиція (ранг), приписувана (через визнання й оцінку) іншими індивідами чи громадською думкою.

Будь-який індивід у процесі включення у соціальні спільноти набуває певної ідентичності, яка, пройшовши оцінку соціального оточення стає соціальною позицією – статусом. Отже, при визначенні статусу на індивіда неминуче падає тінь спільнот, до яких він належить, а також організації, де він працює. Наприклад, українець, одночасно є і етнічною ідентичністю, і етнічним статусом. Як ідентичність, він вказує на соціальні, в даному випадку етнічні, характеристики свідомості і поведінки індивіда, а як статус – на позицію в суспільстві, яка визначається за певними ознаками (критеріями) і пов’язана з відповідними правами і обов’язками.

Статуси, залежно від докладених на їх здобуття зусиль, бувають приписані (природжені, аскриптивні) та досягнуті. Приписані статуси являють собою позиції, які успадковуються – статевий, етнічний, віковий, частково майновий, тобто залежать від батьків (соціального походження), а не від зусиль індивіда. Досягнуті статуси – це ті, які здобуваються завдяки власним зусиллям і вимагають від індивіда певних здібностей, знань, кваліфікації тощо – освітній, професійний, майновий тощо. Отже, приписані статуси не обумовлюються зусиллями людини, а досягнуті - ними визначаються. Наразі зараз іноді досить важко визначити тип певного статусу. Наприклад, досягнуті статуси батьків, передусім майнові, стають приписаними для їх дітей, а статеві статуси іноді можуть змінюватися завдяки зусиллям людини.

У традиційному суспільстві визначальними були приписані статуси, а в сучасному – досягнуті. Сучасні суспільства трактуються як суспільства „досягнутого статусу”, оскільки багато чого в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбіційності, честолюбства і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок. Хоча це питання, на думку деяких учених, є дискусійним.

Чим розвиненіше суспільство, тим більше в ньому статусів. У сучасному суспільстві налічується близько 40000 професійних, понад 200 сімейних, сотні політичних, релігійних, економічних, демографічних статусів. Статусний портрет суспільства – це сукупність усіх статусів, існуючих у даний історичний час у даному суспільстві.

Також, залежно від того, хто і як проектує позицію індивіда, виділяють особистий і соціальний статуси. Перший вказує на позицію індивіда в середовищі безпосередньо оточуючих його людей, а другий - визначає його місце в суспільстві.

Особистий (неформальний) статус – це позиція індивіда в малій групі в залежності від того, як він оцінюється за своїми особистими якостями. Здебільшого він є предметом вивчення психології.

Соціальний (формальний) статус – це співвідносна позиція індивіда в суспільстві, що обумовлюється його об’єктивними (природженими) та суб’єктивними (здобутими) ознаками і оцінюється в термінах багатства, влади і престижу.

Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику індивіда в суспільстві, тобто сукупність різних статусів, - статусний набір, наприклад, батько, українець, людина з вищою освітою, викладач вузу, православний, відповідальний, вольовий тощо. При цьому в статусному наборі є завжди ключовий, який і визначає положення індивіда. У сучасному суспільстві ключовим статусом здебільшого виступає професійний (фаховий) статус. Про це свідчить навіть такий факт, що коли нова людина приєднується до групи, то у відповідь на запитання „Хто він?” частіше бажають знати рід занять новачка, те, чим він заробляє на життя.

М. Куном і Т. Макпартлендом (Айовська соціологічна школа) у середині ХХ ст. був розроблений і успішно апробований багатьма соціологами та психологами тест на визначення своєї особистості (self-attitudes test). Його інструкція наступна: „Нижче на сторінці Ви бачите 20 пронумерованих пустих лінійок. Будь ласка, напишіть у кожній із них відповідь на просте питання „Хто я?” Розташовуйте відповіді в такому порядку, в якому вони приходять Вам у голову. Пишіть скоріше, оскільки Ваш час обмежений” (12 хвилин). Кожна з відповідей належить до об’єктивного (студент, брат, спортсмен) та суб’єктивного (добрий, втомлений, допитливий) типу. Об’єктивні риси символізують елементи (статуси) соціального статусу, а суб’єктивні – складові особистого статусу. Виявилося, що в переважній більшості наводилися об’єктивні характеристики, що свідчить про те, що вони посідають головне місце в структурі особистості.

Соціологи намагаються виявити й описати статусні характеристики, частина з яких прихована. Однак на поверхні соціального життя статуси виявляють себе за допомогою своїх представників – символів. Про статус індивіда ми можемо судити за зовнішніми ознаками. Як символи статусу використовуються найрізноманітніші предмети й речі: колір, емблема, слово, зачіска, одяг, аксесуари, автомобіль, будинок, місця відпочинку та багато іншого. Наприклад, довге волосся дозволялося мати лише повноправним громадянам Спарти, а коротка зачіска свідчила про належність до рабів; у середні віки дворяни носили перуки, що символізувало їх права і привілеї.

Іноді між різними статусами людини виникає статусна несумісність – це такий стан, при якому одна і та сама людина в різних групових ієрархіях займає різні ранги (місце в ієрархії): високі, середні та низькі (за доходом, владою і престижем). Вона виникає з двох причин:

- коли індивід займає високу позицію в одній групі і низьку в іншій (відчай охоплює людину, яка має високу кваліфікацію, але одержує низьку зарплату);

- коли права і обов’язки одного статусу суперечать або заважають здійсненню прав і виконанню обов’язків іншого статусу (держслужбовець і підприємець, правоохоронець і злочинець).

Кожному статусу людини відповідають певні права і обов’язки (функції), які суспільство за законом чи звичаєм закріплює за ним. Таким чином, позиція людини (статус) задає роль - модель поведінки. Статус вказує на позицію індивіда в соціальній структурі суспільства або групи, а роль – на спосіб поведінки в даній позиції і виступає динамічним аспектом статусу. Щодо цього, на згадку приходять слова Вільяма Шекспіра: „Так, світ - театр, де всі чоловіки й жінки – актори. Тут кожному приписаний свій вихід, і не одну з них кожен грає роль”.

Соціальна роль – це модель поведінки, обумовлена соціальним статусом.

Виконуючи ролі, людина безпосередньо включається у життєдіяльність різноманітних соціальних груп. У сучасному суспільстві кожна людина виконує цілу низку ролей, скажімо: сина, студента, громадянина, члена спортивної команди, покупця та ін. Зауважимо, що соціальна роль може проявляти себе по-різному, наприклад, людина, яка має статус викладача по-різному веде себе зі студентами, іншими викладачами, друзями, батьками, дітьми, випадковими знайомими тощо. Уся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю, називається рольовим набором або рольовою структурою особистості.

Між статусом і роллю є проміжна ланка – соціальні очікування (еспектації) – вимоги, закріплені в системі соціальних норм, які висуваються до поведінки одного соціального суб’єкта іншим. Зразки поведінки дуже міцно поєднані зі статусами і ця обставина усталює процес формування очікувань стосовно належного „розігрування ролі”. Ми сподіваємося, що викладач університету буде читати лекції, а не гумористичні оповідання, що продавець торгуватиме, а не обговорюватиме вголос, як ми одягнуті.

Якщо рольові вимоги (експектації) не відповідають внутрішнім потенціям особистості, її статусу, то виникає статусно-рольовий конфлікт. У таких випадках, як це показав ще З. Фрейд, спрацьовують захисні психологічні механізми – людина знаходить аргументи на користь своєї поведінки, виправдовує себе, але нерідко під впливом почуття тривоги, провини, постійної психологічної напруги людина відмовляється виконувати певні ролі, зокрема, звільняється з роботи, розлучається, змінює коло спілкування. Наприклад, людині зі статусом батька „слід” любити свою дитину, турбуватися про її матеріальне забезпечення, добре виховання, всебічний розвиток і т.д. Якщо ж замість цього батько виявляє байдужість до дитини, достатку сім’ї, вдається до пияцтва, а все виховання зводиться до грубого окрику, статусна роль не виконується. Вважається, що пересічній людині важко дається одночасне виконання різноманітних ролей, вона виконує їх по черзі. Статусно-рольовий конфлікт виникає також унаслідок того, що оточення висуває несумісні, часом протилежні за змістом вимоги до виконання різних ролей однією людиною.

Третьою складовою соціальної структури особистості, смисло-мотиваційним блоком, виступає її спрямованість (система диспозицій) – система домінуючих цілей і мотивів діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість. Це вибіркове ставлення до дійсності визначається багато в чому моральними цінностями і характеризується світоглядом, ідеалами, потребами, мотивами, переконаннями, інтересами, звичками, установками. Потреби формують соціальну активність особистості, а цінності - її здатність до саморегуляції поведінки. Спрямованість пояснює причини поведінки особистості, допомагає зрозуміти мотиви рішень, що приймаються. Сутність спрямованості особистості полягає в тому, що вона дає відповіді на питання не стільки про те, чого хоче, скільки про те, чому вона цього хоче. І саме це визначає її поведінку та діяльність.

Якось провели такий експеримент. Привезли машину цегли і скинули на дорогу, поділивши на 4 купи. Потім одній групі людей доручили перенести одну купу в інше місце, сказавши. що так треба. Другій групі людей сказали, що треба прибрати купу, бо вона на дорозі і заважає іншим людям. Третій групі сказали, що заплатять за роботу гроші. Четвертій групі людей, у яких діти бігали без нагляду, сказали, що ця цегла потрібна для ремонту дитячого садка, куди будуть ходити їхні діти. Перша група носила цеглу тиждень, друга група – 5 днів, третя група – 2 дні, четверта це зробила за один день. Тобто спрямованість особистості на те, чому вона хоче це зробити, лежала в основі їхньої діяльності та її результатів.

Важливу роль у формуванні позиції людини відіграє такий психологічний феномен, як установка, про що наступний приклад. Двом різним групам людей показали той самий портрет, але при цьому першій групі сказали, що це відома у суспільстві людина, талановита та порядна, має дітей та онуків; другій – що це злочинець, який вбив жінку та дитину. Відповідно до вказаної установки групи зробили словесні портрети цієї людини: перша – позитивний, друга – негативний. Учасники експерименту по-різному охарактеризували одну людину, виходячи з отриманої установки про неї.

Соціальна установка (еттітюд – від англ. „поза, ставлення до будь-чого”) – це ставлення людини до певного соціального об’єкту, яке передує дії і виражає схильність діяти певним чином стосовно даного об’єкту.

Проявляється вона на трьох рівнях: пізнавальному, емоційному та поведінковому. Зауважимо, що між установкою людини та її реальною поведінкою може бути розходження („парадокс Лап’єра”).

Якоїсь єдиної типології особистості немає і не може бути, оскільки її можна будувати за багатьма параметрами: за характером діяльності, рівнем інтелекту, соціальною активністю, способом життя, ціннісними орієнтаціями тощо. Проте багато дослідників звертають увагу на базисний тип особистості – це типовий представник культури, соціальної структури та ідеології конкретного суспільства; на практиці фіксується як статистично найпоширеніший або як найяскравіший представник цінностей певного суспільства. Зокрема, деякі дослідники охарактеризували базисний тип особистості у Радянському Союзі, так званий „homo soveticus”. Його основною рисою стало розщеплення особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше, при тому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Також для цієї людини звичним був конформізм (пристосуванство, пасивне сприйняття існуючого стану речей), побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної.