15. Антропологічна філософія л.Фейєрбаха.

Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика.

Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід’ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмис­лити традиційне для класичної філософії поняття суб’єкта. Суб’єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська приро­да» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як уні­версальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто при­стосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру.

Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релі­гії. Атеїзм для нього був безпосередньо пов’язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відно­шення людей — колективістськими. Причиною виникнення релі­гії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей.

Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним допов­ненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності— це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму.

Отже, філософська система Фейєрбаха логічно завершувала німецьку класичну філософію та давала імпульс подальшому розвитку матеріалістичної філософії.

16. Філософські ідеї марксизму.

Головна ідея марксизму - ідея революційного практичного перетворення людиною світу. Із цієї головної ідеї випливають основні особливості марксистської філософії.

Філософія марксизму - це діалектичний матеріалізм. Революційна теорія взяла на озброєння революційний діалектичний метод, відповідно до якого все у світі піддається зміні і розвитку. В матеріалістичній діалектиці джерелом розвитку світу є не дух, ідея (як було представлено в класичному ідеалізмі), а сам світ, реальні протиріччя, які об'єктивно існують у ньому. Саморозвиток світу є причиною розвитку пізнання, духу, а не навпаки. Таким чином, виключивши ідею творця, деміурга, а також думку про зовнішнє першоджерело розвитку світу Маркс і Енгельс відобразили об'єктивний світ (матерію) як саморухомий процес, перебороли метафізичний, механічний характер матеріалізму і створили нову історичну форму матеріалізму - діалектичний матеріалізм.

Ідея революційної зміни світу дозволила по новому представити процес пізнання. Активність суб'єкта в пізнанні розуміється не як теоретична, а, насамперед, як практична активність. Людина пізнає об'єкт, включаючи його в сферу своєї практичної життєдіяльності і у практиці доводить істинність, об'єктивність свого пізнання. Ввівши категорію "практика" у гносеологію Маркс і Енгельс представили нове діалектико-матеріалістичне трактування основних протиріч процесу пізнання.

К. Марксом і Ф. Енгельсом уперше було здійснене матеріалістичне пояснення історії, відповідно до якого дійсні причини історичного розвитку лежать не в сфері духу, держави, права, моралі, а в сфері реальної практичної життєдіяльності людей. в марксизмі розвиток суспільства - це природничо-історичний (тобто, той, який відбувається по об'єктивних законах) процес зміни способів виробництва або суспільно-економічних формацій. Ще в одній з ранніх своїх робіт "До критики гегелівської філософії права" К. Маркс доходить висновку; то не держава визначає громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство (тобто сукупність живих людських індивідуумів, їх практична діяльність) визначає державу, тобто економіка в остаточному підсумку визначає політику.

Суспільний прогрес, зміст і мета історії трактується в марксизмі як процес присвоєння людиною власної справжньої людської сутності в результаті приречення всіх форм відчуження цієї сутності. Маркс головним видом відчуження вважає відчуження праці. Комуністичний ідеал в марксизмі - це знищення відчуження, тобто перетворення праці в процес вільної, творчої самореалізації людини. Знищення приватної власності К. Маркс вважав за необхідною, але не достатньою умовою руху до комунізму. Із революційно-практичної позиції трактується і сутність самої філософії. Філософія, згідно Марксу, приходить у цей світ не для чистого споглядання, а для зміни, перетворення його. Маркс пише: "Філософи лите різними способами пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його.

16. Філософія позитивізму.

Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт.

Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Конт стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як". Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту "відчутно-фактичного" існування. Але ігнорування питань причинності, сутності виникнення, становлення дійсності va інших філософських проблем привело до розвитку агностичного вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії (зокрема, на думку Спенсера), а не за допомогою науки.

У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм".

Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук.

Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм). Творцями його стали Ернст Мах (1838–1916) і Ріхард Авенаріус (1843–1896). Класичним ньютонівським уявленням про абсолютний простір, час, рух, силу тощо Мах протиставив релятивістське розуміння цих категорій, стверджуючи, що вони суб'єктивні за своїм походженням. Світ, на думку Маха, є "комплексом відчуттів", а тому: завданням науки є лише опис цих "відчуттів".

Р. Авенаріус центральним поняттям філософії вважав досвід, в якому він прагне розчинити протилежність матерії і духу, фізичного І ПСИХІЧНОГО. Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") відкидає об'єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості. Об'єктивну істину Авенаріус підміняє біологічною цінністю за "принципом найменшої витрати сил".

Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм.

16. Філософія неопозитивізму.

Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм.

Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст.. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889– 1951) "Логіко-філософський трактат" (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.

Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми.

На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об'єктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв'язку з цим завданням філософії е чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії е роз'яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.

Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені (істинні) та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Людина повинна оперувати лише осмисленими положеннями та поняттями. Безглуздими положеннями і поняттями є всі філософські положення і поняття, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації (перевірці) і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлювань, що фіксують конкретний факт реальності.

Згідно з цією логікою безглуздо, наприклад, говорити: "є матерія", "немає матерії", "матерія первинна, свідомість вторинна" або питати "чи є Бог?" і т. ін. Аналогічно безглуздими є поняття "капіталізм", "комунізм", "боротьба за мир", "людство", "фашизм", "безробіття", "суспільний прогрес" тощо. Тому що ці "псевдоположення" і "псевдопоняття" не верифікуються.

З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.

У зв'язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х – початок 60-х pp. XX ст.) до нового етапу свого розвитку – постпозитивізму.

16. Апологія “надлюдини” у філософії Ф. Ніцше.

що концепцію «надлюдини», «білявої бестії» з її антисемітськими та антихристиянськими ідеями використали ідеологи фашизму. Але Ніцше був категоричним противником будь-яких форм панування масової свідомості, яка найвищою мірою проявилась у фашистській Німеччині. Його «надлюдина» - це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості. «Надлюдина» - це «нова людина», «вільний дух», носій нової «інтелектуальної совісті», для якої немає авторитетів, Бога, це «людина майбутнього», яка піднеслася над сучасною культурою з її обманом. Пошуки релігії та Бога є характерними для «посередньої» людини, якій потрібен абсолют для того, щоб йому підкоритися. «Посередня» людина шукає, де б позичити світорозуміння і саморозуміння, щоб не думати самій. Усе це не властиве «надлюдині». Тому Ніцше побоювався демократії, оскільки вона передбачає мораль рівності, що, на його думку, підтримує «маленьких людей»,

тих, яких «занадто багато». Демократія породжує нівелювання, зрівняння людей, для яких недосяжні і висоти почуттів, і висоти думок. Подібні думки дали можливість фашистським ідеологам використати твори Ніцше як матеріал для цитатників фашистських солдатів. Насправді ж демократія, яка надає рівні права та свободи всім, - єдино можливий шлях до справедливості. Проте не слід однозначно й обмежено тлумачити вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта культури, чесність, відкритість, щирість морально-інтелектуального пошуку, глибина думки. У будь-якому разі безпідставним є прагнення прикрасити або ж, навпаки, очорнити серйозного мислителя минулого поза конкретно-історичним контекстом.

• У теорії Ніцше багато суперечностей і випадів проти демократії, і це не могло не відіграти своєї ролі. Але Ніцше не випадково остерігався і зневажав ницу людину, яка живе догматами, традиціями та жадобою влади,

«Не зневажати презирливе у людині, але запитувати до самого дна: чи не залишається чогось гідного зневаги у вищому і кращому, у всьому, чим пишалася до цього часу людина».

Ф. Ніцше

людину, маленьку та сіру, слабку та боягузливу, бо добре розумів, що загибель і зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка здобула владу та можливість керувати людськими долями.

16. Психоаналіз З. Фройда.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини:

• розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки;

• аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме - це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам`ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу.

Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого - принципу реальності.

Теорія З. Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу.

Пізніше 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення Фрейда про суб`єктивну реальність людини. У праці “Я і воно” (1923) він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно” (ісі, ід), “Я” (едо, его) та (Над-Я” (зирег-едо, зирег-его). Під “Воно” Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство [12; 348].

“Я”, як вважав Фрейд, - це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

Особливого значення 3. Фрейд надавав “Над-Я”, яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. “Над-Я” - це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.

Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Вчення Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. Психіка, на думку Фрейда, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (сублімація - процес відхилення енергії сексуальних потягів від прямої мети і спрямування до несексуальних, соціальних цілей).