5.2 Україна під владою Російської імперії

На початку XIX ст. Російська імперія була однією з найбільших у світі. Переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до її складу. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Рис. 5.2 Україна у складі Російської імперії (XIX ст. )

Уся українська територія яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську. Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна плата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення - кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.

У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. На українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становила у першій половині XIX ст. понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.

Процес розорення охопив не лише середні і дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, що полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже І млн. крб. Селяни в той період поділялися на поміщицькі та державні. О. Бойко зазначає, що заданими 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2.5 млн. осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних- 1,5 млн., або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні. Правобережжі, а державні - на Лівобережжі та Півдні України.

Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4-6 днів на тиждень. До того ж селяни відробляли й додаткові повинності та сплачували натуральні та грошові оброки. Страждали селяни також і від прогресуючого процесу обезземелення.

Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становите.

Становите державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею, було значно кращим.

Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому - плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система - на Півдні та комбінація цих двох систем - на Лівобережжі.

Все це призвело до появи надлишків робочої сили в аграрному секторі. Всі безробітні, шукаючи виходу із скрутного становища, переселялися у Новоросійський край. Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838- 1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.

Перша половина XIX ст. характеризується ще й тим, що почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва.

З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні та Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належала до бідноти або мала лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства.

У перенаселених районах зростала кількість сільських жебраків, позбавлених будь-яких засобів існування, які в пошуках заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терешенко - родоначальник династії відомих цукрозаводчиків - виходець із козацького роду. Терешенки- українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX - початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (? -1873) та його сини Микола (1819-1903) та Федір (1832-1893). Родина Терешенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, туральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). У1872 р. Терешенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терешенків - Михайло Іванович (1886-1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом міністром закордонних справ. Емігрував за кордон. Родина Терешенків відома багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб. Колекція художніх творів, яку все життя збирала родина Терешенків, стала основою Київського музею російського мистецтва.

Розвиток промисловості 30-х років XIX ст. характеризується також глибокими змінами. Це початок промислового перевороту. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.

Утвердження фабрично-заводського (машинного) виробництва починає переважати в таких галузях, як металообробна, текстильна, тютюнова, склодувна та ін. Мануфактури ще довго зберігалися у цукровій і горілчаній промисловості. Проте вже у 1856 р. налічувалось 218 цукрозаводів. Вони виробляли близько 80% загальноросійського цукру. Стрімкого розвитку набуває виробництво сукна, прискорюється розвиток металургійної промисловості, видобуток вугілля та інших галузей промисловості. Кількість підприємств в Україні за другу чверть XIX ст. збільшилась з 649 до 2473. Особливо швидкими темпами розвивався Південний регіон.

Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. до 160 у 1859 р. У40-50-х роках в Україні почало розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будуватись на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості - салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна.

Розвиток товарно-грошових відносин відбився і на сільському господарстві. Зростала його товарність. Поглиблювалася спеціалізація окремих регіонів України. Так, Південь спеціалізувався на вирощуванні пшениці, тонкорунного вівчарства, а Правобережжя - на вирощуванні цукрових буряків. Товаризація сільського господарства вела до розшарування поміщицьких господарств. Водночас дрібні і середні поміщицькі господарства значною мірою зберігали натуральний характер. Невміння господарювати у нових умовах примушувало поміщиків закладати за борги свої маєтки. Інтенсивно відбувалося руйнування і селянських господарств. Скорочувалися їх наділи, збільшувалася панщина, часто селян позбавляли наділів.

Отже, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860- відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили майже 74% від загальної кількості.

Розвиток ринкових відносин спонукав пожвавлення торгівлі. У першій половині XIX ст. значна частина населення України уже була тісно пов'язана з ринковим обігом. У нього втягувалося і селянство. Розвитку торгівлі сприяла наявність сухопутних шляхів і судноплавних рік, будівництво портів в Одесі, Херсоні та інших містах, які з'єднували губернії України з Центральною Росією і зарубіжжям. Важливу роль відігравала ярмаркова торгівля, насамперед у Харкові, Ромнах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський контрактовий ярмарок, який був переведений з Дубна у 1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладалися контракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських маєтків, передусім сільськогосподарської. Ярмаркова торгівля сприяла економічному об'єднанню різних регіонів України, підтриманню зв'язків з промисловими районами Росії, зарубіжними країнами.

Вихід до Чорного моря дав Україні нові шляхи для зовнішньої торгівлі. Я кию раніше основна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу, Гданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в першій половині XIX ст. він здійснювався через азовсько-чорноморські порти. Вагоме місце в українському експорті зайняв хліб, насамперед пшениця, яка становила 90% всього хлібного експорту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Італія, Франція, а також Англія, Австрія, Пруссія. Крім хліба, Україна експортувала лляне насіння, конопляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало, олію, худобу, мед, віск, рибу тощо. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі сприяли розвитку міст України. Швидко зростали Харків, Одеса, Херсон, Миколаїв. Протягом 1811 - 1858 рр. кількість міського населення України зросла з 512,5 тис. до 1456,8 тис. осіб, тобто майже втричі.

Отже, у першій половині XIX ст. домінуючою залишалася феодально-кріпосницька система господарювання, заснована на власності поміщиків на землю, прикріпленні селян та їх особистої залежності від пана.

З економічної структури феодального суспільства поступово формувалися капіталістичні відносини. Це було зумовлено посиленням товарно-грошових відносин та іншими факторами буржуазної модернізації.

Кріпосницькі відносини підривалися й розвитком промисловості. Поступово відбувався перехід від мануфактури до фабрики з найманою працею. Розвиваються нові галузі промисловості - металургійна, видобуток корисних копалин, у 20 -х. рр. збудовано перші цукроварні.

Основна ознака цього періоду - поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин.

У другій половині XIX ст. феодально-кріпосницька система в обох імперіях зазнала глибокої кризи. Вийти з неї можна було шляхом ліквідації кріпосного права і проведення реформ, що сприяло б розвитку ринкових відносин. 19 лютого 1861 року Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права. Проте шлях капіталістичного розвитку був визначений царськими реформами, які проводилися згори, в інтересах поміщиків, лише щоб заспокоїти селянство. За царським маніфестом селяни ставали особисто вільними, незалежними від поміщиків. Однак право власності на землю залишалося за поміщиками. Селяни були зобов'язані викуповувати свої наділи. Однак вони не мали на це коштів. Тому уряд виплачував поміщикам 80% вартості селянських наділів у формі казенних облігацій, а селяни зобов'язувалися виплачувати урядові цю суму з відсотками протягом 49 років. Після реформи 220 тис. селян Наддніпрянської України залишилися безземельними, а усього близько 94% селян мали наділи до 5 десятин, що було недостатньо для ведення господарства.

Окрім аграрної у 1862 - 1874 pp. були проведені фінансова, судова, земська, міська, військова та освітня реформи. Реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли соціально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.

Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії, тут діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб. У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80-90-ті роки XIX ст. Було побудовано 17 великих металургійних заводів, Україна виплавляла у 1913 році 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 57 % сталі, 58 % прокату. Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості. Розвиток промислового виробництва України супроводжувався швидким зростанням залізничного транспорту. У 70-ті роки залізницею було сполучено всі головні українські міста, а також з'єднано чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішньої торгівлі.

Значну роль у розвитку української промисловості належала іноземному капіталу. Ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості в Східній Україні зайняли французький, бельгійський, англійський і німецький капітали. На початку XX ст. іноземцям в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань. Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швидкими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які поставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського машинобудування, тупцювали на місці. Це. зокрема, стосувалося виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До першої світової війни на українську промисловість припадало 70% усього видобутку сировини імперії і лише 15% готових товарів. Це - результат колоніальної економічної політики Росії щодо українських земель, нещадної експлуатації царизмом їхніх природних і людських ресурсів.

Отже, головним чинником розвитку України другої половини XIX ст. стала реформа 1861 року. Саме вона створила умови для розвитку капіталістичних відносин в Україні. Значного розвитку набуває промисловість. В Україні сформувалося два промислові райони: центром важкої промисловості була Катеринославська губернія, а також міста Харків, Миколаїв, Одеса; центром цукрово-гуральної промисловості була Правобережна Україна (Київська, Подільська та Волинська губернії). В цей час бурхливо будуються залізниці: у 1866 - 1879 рр. прокладено 5 тис. км., а з 11-ї половини 90-х рр. їх уже прокладено понад 20 тис. км. Проте, якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва у Західній Україні відбувався значно повільніше. Значно відставало від промисловості і сільське господарство.

34. Визначте основні напрямки національно-визвольного руху в Україні в період першої буржуазної демократичної революції в Росії.

34. Розкрийте суть української проблеми напередодні і під час І світової війни.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ Згадай: 1. Внаслідок яких історичних подій і коли Україна втратила державну незалежність? 2. До складу яких держав входили українські землі в XIX ст? Головне завдання українського народу в XX ст. У новітню епоху світової історії український народ увійшов із тягарем складних проблем, що гальмували його просування шляхом загальнолюдського прогресу і тому потребували негайного розв'язання. Українці декілька століть були позбавлені власної державності і територіальної цілісності — цих найважливіших передумов успішного соціально-політичного і національно-культурного розвитку будь-якої нації. На початку XX ст. Україна все ще була поділена між двома могутніми сусідніми імперіями - Російською і Австро-Угорською. Її територію, населення, природні багатства обидві імперії використовували у власних інтересах. Не маючи свого уряду, армії, суду, поліції, чиновників і дипломатів, українці змушені були утримувати імперських. Не маючи власної держави, в усіх війнах, які вели Росія і Австро-Угорщина, вони зобов'язані були проливати кров за інтереси імперій. Тимчасом Росія і Австро-Угорщина, керуючись передусім загальноімперськими інтересами, не переймалися запитами українців, проблемами їхнього національного та культурного економічного розвитку. Отже, створення єдиної, незалежної, соборної України було головним завданням її народу в XX ст. Завдання це було надзвичайно складним, але на початку XX ст. складався комплекс необхідних передумов для його вирішення. Географія розселення українців  Україна розташована в центрі Європейського континенту і напередодні Першої світової війни була однією з найбільших європейських країн. Площею вона поступалася лише Росії, перевищуючи Німеччину, Велику Британію, Францію і решту країн Європи. Що ж до кількості населення, то за цим показником Україну випереджали лише Росія, Німеччина та Велика Британія. Загальна площа українських земель становила понад 850 тис. кв. км. Ці землі були досить щільно заселені, а загальна кількість населення в них перевищувала 48 млн чол. Географію розселення українців напередодні Першої світової війни ілюструє карта «Українські землі на початку XX ст.», складена на підставі офіційної статистики царської Росії. Більшість земель, населених українцями, перебувала у складі Російської імперії. Це насамперед територія 9 губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської. Цю територію називають Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною. Наведена в підручнику карта свідчить також, що український етнічний кордон на початку XX ст. виходив за межі 9 названих губерній (як, до речі, й за межі сучасного державного кордону України) і проходив відповідно по Чорноморській губернії, Кубані, Області Війська Донського, по Воронезькій, Курській, Могилівській, Мінській, Гродненській, Сідлецькій, Люблінській губерніях і Бессарабії. Частина цих адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії була компактно заселена українцями. Однак для царського імперського уряду вигіднішою' була асиміляція українців, ніж збереження їх як окремого народу. Решта українських земель, розташованих на захід від річки Збруч, належала Австро-Угорщині. Ці землі входили до окремих адміністративних одиниць Австрії — Галичини й Буковини, які мали елементи територіального самоврядування з крайовими сеймами. Українське населення протягом багатьох десятиліть домагалося поділу Галичини на східну, населену переважно українцями, і західну, польську. Це мало послабити вплив поляків у Східній Галичині і створити кращі умови для національно-культурного розвитку української більшості. Але австрійська влада не була в цьому зацікавлена. Закарпаття — найзахідніша історична українська територія — входило до складу Угорщини і ніякого самоуправління не мало. Господарство і соціальний склад населення України  Як і в попередні століття, Україна залишалася переважно землеробським, селянським краєм, з чудовими угіддями, яким не було рівних у Європі, і працьовитим населенням з високим рівнем хліборобської культури. Разом з тим, у другій половині XIX ст. в Україні сформувалися потужні промислові центри, серед яких виділялися Донбас і Придніпров'я, що стали паливною і металургійною базою Російської імперії. Загальна частка українців у населенні України становила понад 2/3. За національним складом село було переважно українським, місто - багатонаціональним, здебільшого російським і єврейським, а на західноукраїнських землях — польським і єврейським. У руках представників цих національностей здебільшого перебували міська промисловість, торгівля, ремесло та фінанси. Українці у містах становили меншість — близько третини населення. Між містом і селом утворився мовний бар'єр. Село розмовляло українською мовою, місто — переважно російською, а на заході - польською, німецькою та угорською. І західноукраїнське, і східноукраїнське населення зазнавало жорстокого соціального та національного гніту. Зокрема, в Західній Україні зберігалося культурне, господарське і політичне домінування поляків. Але в Галичині й на Буковині українці на початок XX ст. мали більше можливостей розвивати власну національну культуру, ніж їхні брати на схід від Збруча, у Російській імперії. Якщо російський уряд здійснював політику перетворення українців на «справжніх росіян», то в Австро-Угорщині про відверту асиміляцію не йшлося. Таким чином, на початку новітнього часу перед українцями стояло багато складних завдань. Але найважливішим залишалося відновлення державної незалежності й територіальної цілісності. Лише за умови вирішення цього історичного завдання відкривалися перспективи розв'язання всіх інших. Але здобуття Україною незалежності було можливе лише за умови істотного послаблення чи повного краху імперій, між якими була розділена Україна - Російської і Австро-Угорської, при сприятливій для неї міжнародній ситуації. «Українське питання» в Першій світовій війні   Першу світову війну розпочали два воєнно-політичні блоки - Антанта (Росія, Франція, Велика Британія), з одного боку, і Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) - з іншого. Війна велася за перерозподіл уже поділеного світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринки збуту. Війна з обох сторін мала несправедливий, грабіжницький, імперіалістичний характер. У цій війні Україна - найбільша серед бездержавних країн Європи, яка мала до того ж величезні матеріальні та людські ресурси, надзвичайно вдале географічне положення, — стала об'єктом зазіхань агресивних держав Європи. Це перетворювало її на зону особливої міжнародної уваги. Суть «українського питання», яке постало в тогочасній міжнародній політиці, полягала у відсутності на населених українцями територіях Європи незалежної української держави, територіальній розчленованості України, незадовільному матеріальному і національно-культурному становищі її населення. «Українське питання» було однією з важливих причин дестабілізації міжнародних відносин в Європі, що підштовхувало два воєнно-політичних блоки до конфлікту. В стратегічних планах Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини та Німеччини, з іншого, завоюванню України надавалося першочергового значення. До того часу, поки у складі Російської імперії перебувала Наддніпрянська Україна, царський уряд прагнув захопити й Західну Україну. З іншого боку, доки Австро-Угорщина володіла Західною Україною, її правителі претендували на Наддніпрянську Україну. Про це свідчив досвід XIX ст., так було і напередодні Першої світової війни. Плани Російської імперії щодо України XX ст  Вступаючи у війну, Російська імперія планувала, зокрема, захопити землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Це. дозволяло розв'язати дві проблеми: по-перше, розширити кордони російських володінь, послабивши або знищивши противників на Заході; по-друге, ліквідувати організаційні центри українського визвольного руху в Галичині, яку зовсім не випадково називали «українським П'ємонтом», порівнюючи з історичною областю в Італії, що стала центром боротьби за об'єднання і звільнення країни з-під іноземного гніту.   Грабіжницький характер своїх намірів російська пропаганда прикривала заявами про прагнення зібрати воєдино всі російські землі, до яких вона відносила й українські етнічні території. Україна у воєнних планах Троїстого союзу Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити позиції в Західній Україні і приєднати до своїх володінь інші населені українцями території, зокрема Волинь і Поділля. Це дозволило б їй посилити вплив на інші слов'янські народи імперії (поляків, чехів, словаків), претендувати на керівну роль у слов'янському світі. Зі свого боку, Німецька імперія добивалася розширення територій за рахунок українських земель Сходу і Півдня - найбільш розвинутих в економічному відношенні. Загарбання України серед німецьких політиків вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії. «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії», - писав ще у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах. Крім того, південний схід України розглядався як зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського океану. Німецьке командування надавало воєнним діям в Україні особливого значення, вважаючи її територію одним із найголовніших театрів світової війни. У Німеччині не виключали створення на відвойованих від Росії територіях формально самостійної Української держави. Обман і самообман в політиці воюючих сторін Усі воюючі сторони обстоювали виключно власні інтереси і були байдужими до національних запитів українського народу. Водночас, усі вони неодноразово заявляли, що війна ведеться заради визволення малих народів, до яких відносили й український. Як показав розвиток подій, це була чиста демагогія, за якою приховувалося прагнення залучити на свій бік українців і використати їхні воєнні традиції, матеріальні та людські ресурси у боротьбі зі своїми противниками.  Однак історія має власну логіку, яка не співпадає ні з таємними планами, ні з демагогічними заявами імперських урядів. Досвід історії показує, що найчастіше розпад багатонаціональних імперій спричинювали війни, які різко загострювали всі внутрішні суперечності в державі й призводили до політичних переворотів чи народних революцій. Та правителі імперій, як правило, цих уроків не пам'ятають і саме війни вважають ефективним засобом зміцнення своєї могутності.   Саме так було з головними учасниками Першої світової війни, яка 19 липня 1914 р.* (*Усі дати до 1 лютого 1918 р. подаються за старим стилем) владно увійшла в життя народів Європи, істотно змінивши напрям і темпи розвитку людської цивілізації, відкривши новітній етап всесвітньої історії.

61.На основі аналізу історичних подій зазначеного періоду охарактеризуйте основні напрямки розвитку української держави за часів Центральної Ради, дайте характеристику найбільш визначним діячам національно-визвольних змагань в Україні 1917-1920 рр.

Питання державного самовизначення України з перших днів Лютневої революції привело до виникнення у березні 1917 р. загальноукраїнського громадсько-політичного центру Української Центральної Ради. До неї ввійшли представники всіх українських партій, а провідну роль у ній відігравали помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів та соціал-демократи. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського добре відомого та авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. В умовах загальнонаціонального піднесення і безпорадності Тимчасового уряду 23 червня Центральна Рада видала Перший Універсал, в якому проголосила закладення основ автономного ладу в Україні та необхідність вироблення владних законів. Незабаром був утворений Генеральний Секретаріат -перший уряд автономної України на чолі з Володимиром Винниченком. Генеральний Секретаріат складався з восьми міністрів: генеральним писарем став П.Христюк, секретарем військових справ С.Петлюра, міжнаціональних справ С.Єфремов, фінансових справ Х.Барановський, земельних справ Б.Мартос, судових справ В.Садовський, харчових справ М.Стасюк, освітніх справ І.Стешенко. Крім безпартійного Барановського, всі секретарі належали до соціалістичної орієнтації.

16 липня Центральна Рада проголосила Другий Універсал, який сповістив, що питання автономії України мають у подальшому вирішити Всеросійські установчі збори. Тимчасовий уряд погоджувався визнати найвищим органом виконавчої влади України Генеральний Секретаріат, влада якого поширювалася на п'ять із дев'яти губерній краю - Київську, Полтавську, Волинську, Подільську та Чернігівську. Уряд мав, як передбачалося, з одного боку звітувати перед Центральною Радою, а з другого затверджуватися Тимчасовим урядом. Таким чином, йдеться поки лише про досить примарну автономію, але аж ніяк про державний суверенітет.

Проте навіть таке несміливе просування до самостійності було "підкоректоване" відхиленням Тимчасовим урядом документу "Основи найвищого управління Україною" та виданням Петроградом "Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" від 17 серпня 1917 року. Вже сама назва підкреслює, а подальші статті стверджують, що Генеральний Секретаріат є органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради - вищого органу народного представництва в Україні. Остання фактично перетворювалася на якийсь дорадчий орган при Генеральному Секретаріатові, позбавлений законодавчих прав.

Досягши угоди з Тимчасовим урядом Центральна Рада могла тепер братися за управління країною. Однак дуже швидко виявилося, що українському уряду гостро бракує волі, уміння управляти державою. Замість швидкого вирішення нагальних проблем, таких як відновлення правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць, ефективного розв'язання земельного питання, київські урядовці гаяли час у безкінечних суперечках про межі своєї влади.

Захоплені власною революційною риторикою, молоді та недосвідчені українські політики намагалися відмежуватися від старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їх ставлення до військових та чиновників. Ідеологи Центральної Ради, відкинувши готовність прекрасно дисциплінованих і споряджених військових формувань заприсягти на вірність Центральній Раді, доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії. Аналогічним було їхнє ставлення до державних службовців, які були для них уособленням старої гнобительської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко назвав їх "найгіршими і найшкідливішими людьми". Проте вже незабаром стало зрозумілим, що управляти країною без армії та чиновників неможливо. По Україні ширилась анархія й безладдя. Більшовицьке збройне повстання в Петрограді змінило еволюційний хід реформ на кардинально революційний, призвело до швидкого розмежування сил в Україні. Більшовики зосередилися, в основному, в східних промислових районах (Донбас, Харків). Жовтневий переворот привів до влади більшовицьку партію на чолі з Володимиром Леніним, яка

 

ставила собі за мету перебудову соціально-економічного життя країни на комуністичних засадах. Утвердження радянської влади в Україні почалося відразу після перевороту в Петрограді. У великих містах Донбасу та на короткий час ще майже в десяти містах України більшовики взяли владу без збройної боротьби. В інших регіонах країни соціальна база більшовиків була слабкою, авторитет незначним.

Позбавлена всяких зобов'язань та рятуючи край від анархії, 22 листопада Центральна Рада проголосила Третій Універсал, яким оголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР) як автономної державної одиниці, але в складі Російської республіки, яка має стати федерацією вільних і рівних народів. Юрисдикція УНР поширювалася на дев'ять українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістю мала вирішити організована воля самого народу. Отже, державність України у той період виникла не як безпосередній наслідок широкого національного руху, а як природна реакція на розпад централізованої влади Російської імперії, як засіб запобігти внутрішньому занепаду. У цьому суть і драматизм того історичного моменту, що багато в чому визначило подальший перебіг подій та їх трагічний фінал.

Що ж до діячів, то В. Винниченко і М.Грушевський приклали чимало зусиль аби домогтися успіхів для України. Проте в найкритичніший період Української революції довелося працювати С.Петлюрі. Йому судилося стати на чолі молодої української держави та пройти з нелегкий шлях її становлення.

62. Проаналізуйте зміст І, ІІ, ІІІ Універсалів. Поясніть, яке історичне значення мало проголошення Української Народної Республіки

I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал.  Основні положення I Універсалу:  - вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії; - обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів; - УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності; - Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй; - в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання; - проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення; - містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР; - засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР. Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу. II Універсал УЦР. I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів I. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.  ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України. Основні положення II Універсалу:  - Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні; - поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;а Українська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не ставити питання про надання автономії Україні; - Українська Центральна Рада призначає своїх представників для роботи при військовому міністрі Тимчасового уряду, генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, на яких покладалася безпосередня організація українських військових частин; - формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду. У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність. 

Новий етап у розбудові Української держави знаменувало прийняття Центральною Радою Третього Універсалу 20 листопада 1917 р. Тут чітко спостерігається перехід від автономістської до самостійницької концепції бачення державного устрою України. Головним положенням Третього Універсалу було проголошення Української Народної Республіки (УНР).

Ідучи назустріч прагненню народу до закінчення війни, український парламент заявив про вжиття заходів щодо укладення миру між ворожими сторонами. Проголошувалися громадянські свободи. Універсал підтверджував зроблене раніше розпорядження уряду про поширення юрисдикції УНР на такі губернії: Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську і Таврійську (без Криму). Долю інших регіонів і територій з українською більшістю мусіло вирішувати населення цих земель.

На відміну від Першого Універсалу, Третій містив солідніше визначення місця й ролі Центральної Ради у державотворчому процесі, згідно з яким український парламент покликаний "берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати своє життя на нашій землі".

Третій Універсал ліквідував приватну власність на поміщицькі, монастирські, казенні й церковні землі та проголосив їх власністю трудового народу. Після скликання Всеукраїнських установчих зборів конфісковані угіддя мали перейти до трудящих без будь-якого викупу. Встановлювався восьмигодинний робочий день, було скасовано смертну кару І оголошено загальну амністію політичним і кримінальним злочинцям. Національним меншинам в Україні надавали повні права та свободи.

Прикметною ознакою Третього Універсалу були його конституційна спрямованість та широкий демократизм. На 9 січня 1918 р. призначили всенародні вибори до Установчих зборів.

Щоправда, Третій Універсал, проголошуючи Українську Народну Республіку, одночасно заявляв про прагнення, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів". Підтвердження курсу на федерацію з Росією, де влада фактично належала більшовикам, було, безумовно, непродумано. Тим більше, від петроградського уряду Центральна Рада не отримала жодного запевнення, що той послідовно підтримуватиме нещодавно укладену з Тимчасовим урядом угоду про автономію України. Тимчасового уряду не стало, до більшовиків Рада від самого початку поставилася негативно, ЇЇ коаліція з українськими "червоними" розпалася. Більше того, М. Грушевський та інші лідери української революції були прихильниками ідеї федерації і палко бажали втілити її в життя. Якщо проаналізувати політико-правову думку Наддніпрянщини другої половини XIX - початку XX ст., можна зрозуміти, що ідея федерації з Росією була тоді провідною. Іронія долі полягала в тому, зауважує В. Кременець, що Українську державу творили не самостійники, а, скоріше за все, переконані федералісти1.

Поява Української Народної Республіки на чолі з поборником національно-державного відродження України - Центральною Радою - не входила у плани більшовиків. Після проголошення у грудні 1917 р. Української Радянської Республіки у Харкові "червоні" отримали нагоду розпочати збройну боротьбу проти УНР.

63. В чому, на Вашу думку, полягало історичне значення дисидентського руху для майбутньої долі українського народу.

Дисидентство  – виступ проти існуючого державного ладу чи загально прийнятих норм певної країни, протистояння офіційній  ідеології й політиці; відступництво  від учення панівної церкви.

Дисиденти підхопили естафету боротьби за громадянські й національні права українського народу з рук попередніх поколінь українських патріотів – учасників визвольної боротьби 1917-1921 рр., вояків УПА і підпільників ОУН, котрі  не припиняли своєї діяльності в Західній Україні протягом 50-х років.

Напрямки дисидентського руху

 

 

 

Національно-визвольний                 правозахисний                          релігійний

 

 

 

боротьба за вільний                     вимоги дотримання в           за відновлення в Україні

розвиток укр.. мови та                СРСР основних прав і           релігійних конфесій,

культури, національне               свобод людини, викриття     дотримання свобод

відродження, самостій-               злочинів тоталітарної            віросповідання

ність України                               систем

Висновок. Хоча дисиденти:

 

·        не сформували виразної політичної системи; 

·        мали обмежену соціальну базу;

·        не могли протистояти КДБ та потужній радянській репресивній системі;

Проте:

вони доносили до народних мас правду по справжнє становище України

відкрили Україну світу;

завдяки їхній діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення незалежної держави;

розроблені дисидентами принципи склали засади сучасного державотворення.

64. Визначте основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, зміст соціально-економічних реформ Гетьманського уряду, Директорії, більшовиків в Україні в роки громадянської війни.

Внутрішня політика гетьманського уряду П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі таХолмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але  Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Українськоїправославної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

У зовнішній політиці Директорії вдалося розширити міжнародні зв'язки УНР - її визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але налагодити зв'язки з радянською Росією не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на Правобережну Україну.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації, дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте більшовицька загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.

Кульмінацією об'єднання українських земель в єдиній державі стало святкування Акту Злуки 22 січня 1919 p., що відбулося у Києві на Софійському майдані, де проголосили Універсал Директорії УНР про з'єднання ЗУНР та УНР в «єдину незалежну Українську Народну Республіку».

У керівництві більшовицької партії в 1917-1918 рр. йшли цілком серйозні дебати про те, який напрям вважати пріоритетним: усередині- чи зовнішньополітичне. Окремі діячі вищого керівництва РСДРП(б) - "ліві комуністи" Н.І.Бухарина і, частково, Л.Д.Троцкий допускали, що при певних обставинах внутрішні завдання, у тому числі завдання утримання влади в руках більшовиків, можуть бути принесені в жертву інтересам сприяння розгортанню світової революції.  Очевидно, що доктринальні рамки зовнішньої політики більшовиків не допускали можливості скільки-небудь конструктивної співпраці з провідними світовими державами або відновлення чого-небудь, подібного до антантівського союзу з Лондоном і Парижем. Москва орієнтувалася швидше на ліві, "революційні", тобто антиурядові сили в розвинених країнах, безуспішно намагаючись вступити з ними в союз "через голови імперіалістичних урядів". Сенс політики більшовиків був зрозумілий західним державам.

65. Який вплив мав жовтневий переворот в Україні?

Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму та стабільності.  За основу нового політичного курсу було визначено «наступність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напряму - від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які реформи, в першу чергу в політичній сфері, вважались недоцільними. Зростає вплив партійно-державного апарату — номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.

Таким чином кінець радянської доби відкладається на невизначений час. Однак головним злочинним проявом комунізму була його ідеологія та пропагандистська машина, яка її створювала. Саме вона пустила найглибші коріння, призвела до найтрагічнішого наслідку — створила радянську людину, “совка”. Процес її створення в СРСР тривав протягом всього часу його існування. Саме комуністичний режим винен у дискредитації ідеї українського націоналізму.  У 60-80-ті роки радянська влада намагалася знищити духовний цвіт нації. У мордовських таборах морили дисидентів-інтелектуалів: Василя Стуса, Івана Світличного, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола та багато інших.  Вчений Мирослав Попович цей радянський період нашої історії назвав “червоним століттям”. На превеликий жаль, воно для України ще не закінчилося, яскраве підтвердження цьому – представники Комуністичної партії знову стали депутатами Верховної Ради. 

Жовтневий переворот зробив величезний вплив на хід історії як на територіях Російської Імперії, так і у всьому світі:

• Росія вийшла з Першої світової війни (Див. - Берестейський мир між Росією та Німеччиною)

• Стався розвал Російської Імперії на окремі національні держави

• Поширення робітничого руху у світі.

• На всій території колишньої Імперії почалася збройна боротьба за владу між різними угрупуваннями, відома як Громадянська війна. Війна продовжувалася декілька років і забрала мільйони життів. Росію покинули сотні тисяч людей, в основному освічених класів.

• Після закінчення Громадянської війни на більшій частині колишньої Імперії утворився СРСР — перша у світі держава, уряд котрої проголосив її "радянською" та "соціалістичною".

66. Як лідери Центральної Ради поставились до жовтневого перевороту?

Коли восени 1917-го в Петрограді більшовики влаштували "Велику Жовтневу революцію", їхні українські колеги спробували зробити те ж саме. Але, на відміну від столиці Росії, повстання у Києві провалилося. Більшовицький переворот у Петрограді в листопаді 1917 р. став цілковитою несподіванкою для лідерів Української Центральної Ради. Як і переважна частина російської громадськості, українські діячі були впевнені, що могильники Тимчасового уряду не втримаються при владі й кількох тижнів.

Вже наступного дня після петроградських подій Центральна Рада заявила, що вважає неприпустимим перехід влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, які "складають тільки частину організованої революційної демократії".

Офіційно засудивши переворот як недемократичний, Центральна Рада пообіцяла "завзято боротись зі всякими способами піддержки цього повстання на Україні".

Звістка про петроградський переворот викликала сплеск збройної боротьби у столиці України. Упродовж трьох днів на вулицях Києва точились бої між прихильниками радянської влади й урядовими військами, перш ніж останні були змушені капітулювати.

У цій боротьбі Центральна Рада, незважаючи на свої декларації, зайняла позицію дружнього нейтралітету щодо більшовиків. Багатьом українським політикам більшовики здавалися значно менш небезпечними, аніж повалений Тимчасовий уряд, який в останні тижні свого існування виявляв зростаючу ворожість до українського національного руху.

67. Розкрити наслідки індустріалізації в Україні в 20 – 30-х роках.

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства посилило тиск на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).

Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості - дешевою сировиною.

Випереджаючий розвиток важкої промисловості зумовив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю. Величезні кошти витрачалися на розвиток важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтованою на задоволення потреб населення і успіх якої мало позначився на стані легкої і харчової промисловості. Відбулося падіння життєвого рівня народу.

Відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку господарств. Плани довоєнних п'ятирічок виконані не були, хоч за офіційною інформацією вони навіть перевиконувалися. Керівництво прагнуло створити видимість безперервних успіхів.

З індустріалізацією пов'язаний початок масових репресій. У катастрофічних провалах здійснення планів, в аваріях, що почастішали, почали звинувачувати "ворогів народу", "шкідників", з вини яких нібито і траплялися "зриви" і "провали". Першою політичною справою став так званий Шахтинський процес 1928 р. над інженерними кадрами шахт Донецького басейну.

Поряд із цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення:

- Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;

- у 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів;

- за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини);

- за три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них - сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, "Азовсталь" "Запоріжсталь", "Криворіжсталь".

Звичайно, ці результати мали історичне значення. Але українському народу довелося заплатити за них надто високу ціну. Подібну ціну за створення сучасної економіки ніхто в світі не платив.

До того ж, промисловість України зберігала свою загальну спрямованість на видобуток сировини і її первинну обробку, що прив'язувало Україну до індустріального комплексу СРСР.

68. До яких наслідків призвела політика “воєнного комунізму”?

У результаті проведення політики воєнного комунізму були створені соціально-економічні умови для перемоги Радянської республіки над інтервентами і білогвардійцями. Більшовикам вдалося мобілізувати сили і підпорядкувати економіку цілям забезпечення Червоної Армії боєприпасами, обмундируванням, продовольством.

Економічна криза. У той же час для економіки країни війна і політика воєнного комунізму мали тяжкі наслідки. До 1920 р. національний дохід впав з 11 до 4 млрд. рублів в порівнянні з 1913 р.; виробництво великої промисловості становило 13% від довоєнного, в т.ч. важкої промисловості - 2-5%. Робітники йшли в село, де ще можна було прогодуватися. Закінчення бойових дій не принесло полегшення. На початку 1921 р. закрилися багато хто з ще діючих підприємств, у тому числі кілька десятків найбільших петроградських заводів. Продрозверстка призвела до скорочення посівів і валового збору основних сільськогосподарських культур. Продукція сільського господарства в 1920 р. становила дві третини довоєнного рівня. У 1920-1921 рр.. в країні вибухнула голод.

Соціально-політична криза. Політика воєнного комунізму, заснована на насильстві і надзвичайщину, перш за все щодо селянства, викликала справжню війну в селі і поставила під сумнів сам факт збереження влади більшовиків. У періодгромадянської війни, коли білогвардійські уряду спробували забезпечити повернення землі великим власникам, боротьба селян з більшовиками ослабла і обернулася проти білих. Але з закінченням активних військових дій вона спалахнула з новою силою.

Аж до серпня 1921 діяла армія Н. Махно. Наприкінці 1920-початку 1921 р. тривали селянські повстання в ряді регіонів Росії (включаючи Західний Сибір, Дон, Кубань). У січні 1921 р. селянські загони загальною чисельністю 50 тис. чоловік під командуванням О. С. Антонова ліквідували владу більшовиків у Тамбовської губернії, вимагаючи не тільки скасування продрозверстки, але і скликання Установчих зборів. Лише влітку армії М.Н. Тухачевського вдалося придушити повстання, застосувавши артилерію, танки і навіть авіацію.

Одночасно проходили страйк робітників, виступи в армії та на флоті, найбільшим з яких стало повстання моряків Кронштадта, що виступили під гаслом Ради без більшовиків. Показово, що повсталих підтримала більшість кронштадтських більшовиків.

69. Проаналізуйте передумови утвердження тоталітарної системи в СРСР та в Україні, охарактеризуйте її прояви в усіх сферах суспільного життя.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові

репресії.

Першим політичним процесом, що передував становленню тоталітарної системи стала так звана «шахтинська справа» 1928 рік. За нею були притягнені до відповідальності інженери та техніки

Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв’язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, не рідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість думати по-своєму, що за тоталітарного режиму було не

припустимим. Суд повинен був підтвердити наявність класової боротьби в

країні, створити атмосферу напруженості, підготувати грунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного

капіталу.

Через два роки після завершення «шахтинської справи» було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації, - буржуазно-кадецької «Промислової партії». Стверджувалося, що організація нараховувала до двох тисяч осіб (судили 8) сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалася повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. Цей процес, як і в «шахтинську справу», також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки у роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 року половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув’язнення.

Один з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. Їх звинувачували в підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україні. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Всі звинувачення ґрунтувалися на зізнанні підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Ніяких

документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд

не одержав.

У 1931 році була сфабрикована справа «Українського національного центру»

(УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків

М.Грушевського та М.Яворського. Усіх 50 (членів УНЦ) у позасудовому

порядку прирекли до різних строків ув’язнення. Пізніше 33 з них було

засуджено повторно: 21 розстріляли, іншим подовжили строки ув’язнення.

Новий виток репресій почався у 1933 році. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було не можливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» - перед усім фахівців сільського господарства.

Так наприкінці 20-х на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була

відбудована, індустріалізації потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх

будь-якою ціною.

Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій. Їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.

Найжорстокішим щодо репресій був 1937 рік. Суттєво змінилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х років вони, в основному були спрямовані проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, то у 1935-1936 р.р. – проти учасників колишньої опозиції,

ухилів, небільшовистських партій. З 1937 року репресії захопили широкий загал партійних радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Всього в Україні з 1930 рік по 1941 рік було розкрито більше 100 різних

«центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: Остапа Вишню,Леся Курбаса, Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників).

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції,

зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

70. Поясніть за яких обставин відбулося включення західноукраїнських земель до складу СРСР”. Розкрити деструктивну роль радянської тоталітарної системи на теренах Західної України.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939р. під контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено б областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянизації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянизації виділяються два етапи: — до весни 1940 p., коли режим хоч би зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення; — з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення. Зустріли підтримку: — ліквідація польського держапарату; — конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв); — українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано в честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо); — розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров'я. Викликали невдоволення: — заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України; — насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об'єднано 15 % господарств); — тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну); — розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як ''Просвіта"; — масові репресії. Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною Армією, але спочатку вони торкнулися переважно поляків — депортація на Схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських військовослужбовців. Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою силою Опору залишалась Організація Українських Націоналістів — ОУН. Весною 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії: — в Сибір і Казахстан депортовано 400 тис. українців; — десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями; — люди переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси. З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн. чол.). Смертність серед депортованих склала 16 %. Особливо наполегливо здійснювалась радянизація західних областей України після вигнання фашистських загарбників (з 1944 p.). Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: вперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції з СРСР, а в творенні незалежної соборної української держави.

71. Поясніть яка роль належала українцям в боротьбі з німецько-фашистською агресією.

Сталін також приділяв колосального значення південно-західному угрупованню радянських військ, вважаючи Україну найважливішим майбутнім театром воєнних дій. Саме тут у 30-ті роки було споруджено розгалужену систему з 16 укріплених районів, оснащених новітнім озброєнням. На новому ж кордоні 1939 р. спішно будувалася потужна оборонна «лінія Молотова».

Необхідно відзначити, що українська економіка була найважливішою складовою радянського військово-промислового комплексу. Наприкінці 1940 р. вона виробляла 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, 64,7% чавуну, 48,8% — сталі, 67,6% — залізної руди, 25,7% — електроенергії тощо. До того ж Україна була житницею всього СРСР.

 На українській і взагалі південній ділянці в ході війни практично ніколи не наставало затишшя, не було стабільної лінії фронту, «окопної» війни, постійно тривали активні бойові дії Саме тут відбулися такі великомасштабні операції 1941 р., як перша танкова битва в районі Луцьк-Броди-Рівне-Дубно, Київська, Одеська, Донбаська оборонні операції. У тяжкому першому році війни радянські війська зуміли цими, хоч загалом і невдалими операціями, поставити під сумнів графік гітлерівського «бліцкрігу».

Коли битва за Україну досягла апогею (з осені 1943 до осені 1944 рр.), тут було зосереджено до половини всього особового складу діючої радянської армії. Після кампанії 1943—1944 рр. в міру просування на Захід, радянська армія дедалі більше українізовувалася. На завершальному етапі війни чимало з'єднань і підрозділів на 50—70%;. складалися з українців, щойно мобілізованих до війська.

Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, його величезні загальні людськи жертви — до 8 млн чоловік, колосальні матеріальні збитки, як це не парадоксально, сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і національно-патріотичній формах, висвітили розуміння його місця серед інших народів, а відтак активізували процес поступового реального наповнення державницького потенціалу України, формування її соборності, виходу на світову арену, зміцнення престижу республіки і в СРСР, і за рубежем навіть в умовах жорсткої централізації унітарної держави.

72. Поясніть завдяки чому німецьким військам у перший місяць війни вдалося захопити значну частину території України. Розкрийте суть політики щодо українців, що запровадили фашистські загарбники в Україні. Поясніть, як Перша світова війна вплинула на розв’язання галицької проблеми.

Стрілецькі дивізії Київського та Одеського військових округів зустріли війну зі значним некомплектом. Перший удар дивізій вермахту прийняли прикордонні застави та невеликі гарнізони ще недобудованих і не до кінця обладнаних прикордонних укріплених районів. Радянські війська, озброєні технікою переважно старих зразків і не уміло нею користуючись, зазнавали великих втрат і були вимушені були відступити.

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси Третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 року Гітлер писав у листі до Муссоліні: «Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому». 

 За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на території СРСР після його завоювання — так звану «Зелену папку Герінга». Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об´єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». «Зелена папка Герінга» — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований насамперед на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним Генеральним планом «Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо розв´язання проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.    Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов´янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов´янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до "плану Ост" доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що Генеральний план «Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.    Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою (після знищення значної частини населення) онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

Проблема Східної Галичини неодноразово розглядалася на засіданнях Верховної воєнної ради Антанти. Західноукраїнські землі загарбали Польща, Чехословаччина і Румунія, скориставшись тим, що в Східній Україні точилася кровопролитна війна.    Верховна рада Антанти 25 червня 1919 року проголосила, що з метою забезпечення мирного населення і майна Східної Галичини від більшовиків вона прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки зайняти всю Галичину. 

В жовтні 1920 року було підписане перемир’я між Польщею та радянською Росією. За ним передбачалося, що Західна Білорусь і Західна Україна залишаються у складі Польщі. Ризька мирна угода юридично закріпила це положення. А 14 березня 1923 року Рада послів Антанти схвалила рішення визнати Східну Галичину без жодних застережень як частину Польщі.

73. Порівняйте програми українських політичних партій, що існували у 1900 – 1917рр. Проаналізуйте діяльність двох найвпливовіших політичних партій наддніпрянської України – УСДРП та УПСР, визначте їх місце у національному русі та соціально-політичній боротьбі Охарактеризуйте національний і суспільно-політичний рух в України на початку ХХ ст.

На східноукраїнських землях про партійне життя можна говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з’їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї вийшла група націонал-радикалів, які утворили Українську народну партію на чолі з М.Міхновським. Він розробив “Десять заповідей для УНП” (одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна, Україна для українців, усюди і завжди вживай української мови та інші). Тоді ж від РУП відокремилися народники (М.Шаповал, М.Залізняк), які примкнули до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б.Ярошевським. У 1900 р. була створена Українська соціалістична партія, яка виступала за “Українську республіку”. Після вступу до неї у 1903 р. частини РУП це була єдина з соціалістичних партій Росії, яка наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу.

Що стосується УСДРП, то впродовж 10 років нею не проводилося партійних з’їздів і замість ЦК з 1915 року діяло Бюро ЦК (що було створене після наради делегатів другого з’їзду), зі складу якого лише двоє – В.Садовський та В.Винниченко – перебували у Росії , здійснюючи активну організаційну діяльність у Наддніпрянщині . У лютому 1917 року внаслідок арештів у Харкові припинила свою роботу остання з діючих в Україні партійних організацій , а єдиним осередком УСДРП, який доіснував до революційних подій 1917 року, був Петроградський осередок . Проте УСДРП мала свою програму і цілу когорту підготовлених діячів, вмілих організаторів та визнаних теоретиків, серед яких факторне значення у подіях 1917-1920 років набули такі особи, як В.Винниченко, С.Петлюра, Б.Мартос, М.Порш, І.Мазепа, Д.Антонович та М.Ткаченко. На відміну від УСДРП, яка первісно мала структурну та організаційну цілісність, але втратила її через репресивні заходи поліції, УПСР з того моменту, коли вона була проголошена у лютому 1907 року, так і не змогла організаційно оформитися внаслідок постреволюційного посилення поліцейської реакції і тому до весни 1917 року швидше була схожа на рух, до того ж такий, що сходив на той час нанівець, аніж на партію. Тому ні про яку структурну та організаційну цілісність не могло бути і мови. Крім того, УПСР не мала власної програми і не могла похвалитися такими підготовленими кадрами, як УСДРП. Зате її ідейна платформа, як партії аграрної та до того ж, по суті, популістської (у підтвердження останнього відзначимо, наприклад, прагнення українських есерів виражати інтереси усього українського трудового народу, під яким розумілося трудове селянство, робітники та соціалістична інтелігенція ), дозволяла їй розраховувати на далеко більш значну соціальну базу, ніж УСДРП, як партії українського пролетаріату. УПСР стала тією організацією, про яку українська наддніпрянська революційна інтелігенція, що відчула на собі вплив ідей українського національного відродження і не визнавала соціал-демократичну ідеологію, мріяла ще задовго до 1917 року. Показово у даному зв’язку те, що ще у 1908 році такий видатний діяч українського національного руху, як С.Єфремов, радив якнайшвидше створити “українську соціалістичну партію без того вузького доктринерства та догматизму, якими відрізняються українські соціал-демократи, партію, що… представляла б інтереси всіх трудящих в Україні і, головним чином, багаточисельного трудового селянства” .  Після зняття заборони на діяльність партії і громадсько-політичних організацій та повернення з тюрем і заслання політичних в’язнів почалося стрімке відродження УСДРП. 

Що стосується співробітництва або об’єднання УСДРП з різними соціальними та політичними силами, то його наріжним каменем мало стати, на думку соціал-демократів, визнання цими силами принципів національної програми та тактики УСДРП. Так, українські соціал-демократи, з одного боку, визнавали за необхідне співробітництво з українською буржуазією, наприклад, в УЦР або на виборах до Установчих зборів, вважаючи, що демократично-буржуазні сили "мусять і повинні бути використані революцією” , а, з іншого боку, вони готові були “входити в часткові порозуміння і об’єднання з окремими… організаціями РСДРП при умові визнання ними” національної програми УСДРП та принципу національних організацій пролетаріату, що, очевидно, торкалося і “всіх соціалістичних груп всіх націй Росії” . 

Що стосується співробітництва або об’єднання УПСР з іншими політичними силами, то учасники з’їзду висловили бажання об’єднатися з УСДРП. Крім цього, українські есери розраховували на співробітництво з усіма “соціалістично-федералістичними” партіями всіх народів Росії, які, на їх думку, ”з огляду на спільність завдань”, мали об’єднати свої сили та для координування своєї діяльності утворити центральний міжнародний орган (раду) федералістів . У майбутньому, близьким до ідеї такого органу став З’їзд народів або передбачена цим з’їздом як “особливий повномочний орган” – Рада народів . Серед тих сил, з якими українські есери мали за мету зав’язати співробітництво, була і російська партія соціалістів-революціонерів, для чого їй було запропоновано ввести “взаїмне представництво в комітетах” обох партій.

На відміну від УПСР, усередині УСДРП не було серйозних ідейних та тактичних розбіжностей аж до осені 1917 року, а її представники в УЦР завжди виступали з узгодженою позицією .

Що ж до українського руху, то на поч. XX ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями — Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна) та Австро-Угорською, у межах якої перебували Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (Західна Україна).

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій.

 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріївського, М. Русова, Л .Мацієвича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова "Самостійна Україна", де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1906 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником "українського пролетаріату".

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький,Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). Її лідерами стали Б. Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії — УДП і УРП були нечисленними за складом, відзначалися послідовним демократизмом, дотримувалися конституційно-демократичних засад. Щоправда, від російських "кадетів" вони відрізнялися більшим радикалізмом, наприклад, вимогою автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо.

74. Проаналізуйте як реалізувалася державницька модель українського консерватизму за часів гетьманату П.Скоропадського. Поясніть, як реалізувалася концепція українського соціалізму в діяльності Директорії. Охарактеризуйте політику білогвардійців та більшовиків в Україні. Визначте основні напрямки соціально-економічних реформ Гетьманського уряду, Директорії, більшовиків в Україні в роки громадянської війни(виділене – див. пит. 64).

Протягом ХІХ століття в результаті революційних виступів проти існуючого ладу, посилення позицій ліберальних партій консервативні режими в Європі були змушені поступитись владою останнім або здійснювати її тільки в коаліції з іншими політичними силами. Зрештою лібералізм продемонстрував зростання свого впливу навіть у Німеччині та Росії, де монархія визнала низку ліберальних настанов . Суттєво підірвав позиції старого консерватизму і наступ модерного індустріалізму, який змінив звичайні досі світовідчуття, пов’язані саме з консервативним сприйняттям світу.

Перша світова війна ознаменувалась ліквідацією трьох імперій в Європі і утвердженням породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного у новітні національно-демократичні шати. В той же час в ході війни до влади прийшов російський більшовизм, який розглядався багатьма теоретиками як логічний наслідок і завершення діалектичної трансформації лібералізму. Попри свій генетичний зв’язок з останнім, більшовизм засвідчив появу сили здатної реально протидіяти “зліва” утвердженню ліберально-демократичних цінностей.

Воєнна поразка країн Почвірного блоку означала для його учасників крах досі потужних консервативних інститутів і акцептацію норм західного лібералізму, закріплену Версалем. Водночас в Європі гальванізувались численні суспільні рухи, які прагнули до розробки ідейної і політичної альтернативи поза ліберально-демократичною системою і радикальним соціалізмом.

Іншим фактором, який вплинув на творення нових ідейних ферментів, було намагання відповісти на виклик часу – чи спроможна людина адекватно реагувати на тотальне вторгнення індустріальних технологій і чи вона сильніша від машини і здатна панувати над власним витвором. Зазначені завдання намагались вирішувати консервативні партії та рухи по всій Європі, попри втрату ними своїх позицій і здавалось, тотальне торжество лібералізму, соціального і національного радикалізму.

Лідер українського консерватизму В.Липинський констатував, що у повоєнній Європі важливе місце посідала консервативна хліборобська ідеологія, яка суттєво відрізнялась від інших ідеологій, проте обійняла становище – переможеної, позбавленої впливу і значення. Хлібороб, пов’язаний з землею, на думку В.Липинського, є найвидатнішим представником типу осілої людини. “Співпрацюючи й співжиючи з природою”, він має “виразне почуття ріжності й ієрархії всесвіту” і керується ірраціональною метафізичною релігійністю та вірою в Бога. Сучасна ж культура за словами В.Липинського “міщанська, машинова, всі пута осілості нищить” і в результаті “європейська людність щораз швидше переходить в стан кочовничий, в стан вічного перекочовування з одного міста до другого, з села до фабрики, з одної фабрики до другої і т.д.” Це “кочовництво” знаходило своє найвище самовираження в ідеології фашизму і комунізму, які душать всяку політичну свободу. На противагу їм міщанство, яке керує сучасною капіталістичною машинною культурою, репрезентувало ідеологію лібералізму і вимагало якнайширшої політичної свободи.

Сучасні суспільства, наголошує В.Липинський, зреволюціонізовані ідеологією “ліберального міщанства”, одірвані від землі, позбавлені зобов’язуючих догматів, а також консервативних суспільних і політичних інститутів є “найсприятливішим грунтом для революційних змагань елементів непродукуючих, неосілих, кочовничих”. Останні під числами комунізму і фашизму виступають проти правлячих парламентів боязкої і спекулянтської “буржуазії”, яка своєю ліберальною ідеологією і республікансько-демократичною системою правління звільнила ці елементи від “всяких моральних і політичних пут” .

Саме ідеалістичний універсалізм хліборобів, на думку В.Липинського, мав протистояти руйнівному універсалізму матеріалістичному з метою порятунку європейської цивілізації. В той чи інший спосіб консерватизм намагався виявити себе інструментом збереження традиційних духовних цінностей і суспільних інститутів суттєво загрожених радикальними соціальними перетвореннями суспільства початку ХХ ст.

Провідні в Директорії партії — УСДРП та УПСР — залишалися адептами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками поступового просування до соціалізму, то есери виступали за якомога швидке перетворення суспільства завдяки реформам, революційним заходам.

Зміна державницької концепції.У ставленні до проблеми української державності склались три соціальних групи. Ідею суверенності УНР підтримувала національно свідома інтелігенція, частина патріотично налаштованого селянства. Однак в суспільній думці домінували не вони. Робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція і більшість селянства, висуваючи соціальні вимоги, були на боці радянської Росії. Прихильниками входження до складу єдиної не більшовицької Росії були буржуазія, середній клас та певний прошарок заможного селянства. Не менш строкатою була й етнополітична картина. Переважаюча частина росіян вимагала єдності Українських земель з Росією. При цьому пролетаріат сподівався на створення радянського ладу, а представники заможних верств орієнтувалися на парламентську демократію за західним зразком. Етнічні поляки Правобережжя й Західної України мріяли про возз'єднання з Польщею. Розкол був і серед єврейської меншини України: одні підтримували більшовицьке гасло інтернаціоналізму, інші — єдиної й неподільної Росії.

Розмежування політичних сил відбувалося за кількома напрямами:—між новоствореною державою і суспільством;—класовий розкол, в тому числі серед селянства;—розмежування українських політичних сил на чотири ідеологічні табори;—міжнаціональний розкол, внаслідок якого основні національні меншини не підтримали створення української державності;—розкол на Захід і Схід, який ментально й політично розділив українців, не давши реалізувати ідею соборності.

Ситуацію ускладнювало й те, що більшість населення майже не була поінформованою щодо політичних програм сил, які боролися за владу, тому підтримка демократичних лідерів була слабкою.Якщо, наприклад, лідер ЗУНР Є. Петрушевич наголошував на необхідності запровадження демократичних основ державотворення, то лідери УПСР і УСДРП дотримувалися протилежних позицій. Українські есери орієнтувалися на радикалізм збурених мас, відкидали будь-яку можливість участі ліберально-буржуазних партій у державній політиці, а українські соціал-демократи обстоювали курс на самостійність УНР і демократичні реформи, зокрема, обрання парламенту населенням країни.

У серпні 1919 р. дипломати УНР за кордоном доповідали: держави Заходу можуть визнати УНР, якщо її структури функціонуватимуть на принципах демократизму. Крім того, немало керівників повстансько-партизанського руху відмовлялося від прорадянських поглядів, не заперечуючи можливості перемоги демократичних цінностей. Несоціалістичні партії взагалі вважали ідею "трудових рад" проявом більшовизму, яка відмежовувала від державницької діяльності найбільш освічені, культурні групи населення. Наполегливо вони виступали проти принципу "соціалізації землі", який, на їхню думку, цілком ігнорував структуру та звичні норми українського села, вносив у суспільство небезпечну дестабілізацію.

Незважаючи на опір частини лідерів УПСР, було схвалено демократичний напрям політики УНР. Передбачалися участь населення у виборах до парламенту, який матиме права Установчих зборів, реформування органів місцевого управління на базі загального виборчого права. Так мав відбутися перехід від пробільлювицького "трудового принципу" до загальнолюдських, демократичних засад побудови Української республіки. Щоправда, інколи доводилося робити політичні заяви та вдаватися до політичних жестів на догоду УПРС і УСДРП. Про це свідчить підтвердження передачі земель великих власників селянству без викупу, що й означало соціалізацію землі. Все ж головним у діяльності Директорії до моменту її ліквідації залишався принцип демократизації. Проголошуючи загальне виборче право і парламентаризм, уряд УНР прагнув послабити тиск "правих" сил, об'єднати прихильників державності, домогтися визнання України світовою спільнотою.

Що ж до поліики білогвардійців, то вони (ще назва денікінці) установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців супроводжувалася масовими стратами. В'язниці були переповнені. Лютували військово-польові суди. Своїми розправами контррозвідка наганяла жах на населення. В Одесі без суду й слідства було страчено близько 3 тисяч чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями ув'язнено було 700 чоловік, а через 13 днів - 1700. Головний контингент в'язнів — комуністи, члени інших соціалістичних партій, чекісти, радянські службовці. Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. Серед керівників білогвардійського руху були й такі, які вимагали негайної земельної реформи. У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдавалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж було й в Одесі.

75. Аргументовано розкрийте суперечливу сутність перших “експериментів” більшовицького режиму в Україні.

Політика «воєнного комунізму». Вирішивши збройним шляхом питання про владу в Україні на свою користь, більшовики почали докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин. Перш за все було взято під партійний контроль фінанси. Нова влада заборонила діяльність банків, провела конфіскацію на користь Рад золота та інших цінностей. Фінансове господарство України підпорядковувалося фінорганам Росії. Паралельно відбувалось одержавлення промисловості. Його здійснювала Вища рада народного господарства Росії (ВРНГ), утворена 1 грудня 1917 р. В Україні були сформовані філії ВРНГ, які не мали ніякої автономії. Постановою ВРНГ від 22 січня 1918 р. державною власністю Російської федерації були оголошені акціонерні товариства «Продамет» і «Кровля». Було націоналізовано і оголошено власністю Російської федерації 9315 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80% чавуну і сталі. Державною власністю РРФСР стали 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава та ін. міст,

Проте найголовнішим питанням для більшовиків в Україні було питання про хліб. Після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня — по 300, а з 1 квітня — по 400 вагонів. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор над українським селом.

Більшовики встановили контроль над Україною з допомогою дуже привабливих для людей гасел: «Заводи — робітникам», «Земля — селянам». Проте незабаром було оголошено курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату », яке передбачало ліквідацію товарно-грошових відносин і введення прямого продуктообміну. Було розгорнуто широку націоналізацію промисловості, торгівлі, транспорту. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад II тис. підприємств. Характерно, що державні підприємства, як правило, в умовах розрухи не діяли. Сотні тисяч робітників залишалися без роботи, змушені були виїхати у село.

Продовольча політика радянської влади була антинародною за своєю суттю. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розверстку, що мала забезпечити робітничі центри Росії та України, армію, сотні тисяч радянських службовців продовольством. Були створені спеціальні продовольчі загони. З метою їх зміцнення до продзагонів було мобілізовано майже 15 тис. робітників, в т. ч. понад 2 тис. членів більшовицької партії. Влітку 1920 р. завдання щодо продрозверстки було покладено на 1 кінну армію С.Будьонного, що перекидалася на радянсько-польський фронт. Тим не менше, селянство відмовлялося здавати хліб і до липня 1920 р. загальний план продрозверстки, що становив 153 млн. пудів хліба, було виконано лише на 10%.

У країні вибухнуло масове невдоволення політикою більшовиків, особливо в аграрній сфері, яке стало загрозою існування радянської влади.

Нова економічна політика. Економічна та суспільно-політична криза 1921 р. змусила більшовицьке керівництво терміново переглянути економічну політику, особливо щодо селянства, Навесні 1921 р. В.Леніну вдалося переконати партійне керівництво в необхідності зміни економічної політики.

Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення.

У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішим була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися у трести. Була відмінена обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки.

У 1922-1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який рівнявся 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому.

Була введена єдина система податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк. Політика непу була сприйнята в Україні неоднозначно. Так. відомо, що деякі діячі компартії України виступили проти заміни продрозверстки продподатком.

Незважаючи на це, нова економічна політика почала запроваджуватися в Україні. З 1923 р. трудолюбиве українське селянство почало швидкими темпами підвищувати продуктивність праці у своїх господарствах. У 1927 р. в Україні обробляли землі більше, ніж у 1913 р. на 10%, а виробництво зерна вже у 1925 р. досягло довоєнного рівня.

Неп сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалася єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі і збуту продукції, ефективному кредитуванню селянських господарств.

В умовах непу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, які, так само, як і транспорт та зв'язок, були під контролем держави.

Підсумки і значення непу досить суперечливі та неоднозначні. Завдяки йому було відновлене господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Але водночас з позитивними результатами, нова економічна політика породила безліч протиріч. Зовнішня торгівля стала виключно державною монополією. Всі великі підприємства залишались у державній власності. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і їх практикою.

У кінці 20-их років неп було відкинуто. Приводом до цього стала чергова хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. На початку 1928 р. партійно-державне керівництво почало застосовувати «воєнно-комуністичні» адміністративні заходи щодо селянства, які не виявляли бажання продавати державі зерно за заниженими цінами. Неп замінили командно-адміністративною системою керівництва.

76. Проаналізуйте причини селянських повстання проти Гетьманщини та австро-німецької окупації. Поясніть причини розгортання масового селянсько-повстанського руху проти радянської влади на Україні у 1919 р. (Зелений. Григор’єв).

Боротьба з гетьманським урядом набирала загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. Питання формування та діяльності селянських повстанського руху на Півдні України протягом 1918-1921 років є не надто дослідженим в українській історіографії, а особливо його локальні аспекти, пов'язані з діяльністю як окремих повстанських загонів, так і діяльністю таких політичних утворень як "повстанські республіки".

Основними причинами, які спонукали формування селянського повстанського руху: політичний хаос в країні, невирішеність аграрного питання, вплив політичних партій різних спектрів. Джерелом же формування повстанських загонів стала Перша світова війна. По-перше, масові мобілізації не тільки навчили широкі маси селян володіти зброєю, а й привчили їх використовувати зброю проти людей. До того ж за роки війни ціна людського життя значно понизилася. По-друге, наявність лінії фронту, яка всі роки проходила по території України, та розвал царської армії обумовили появу в селах значної кількості зброї. До цього слід додати, що відсутність досвіду мирної політичної боротьби та нездатність урядових структур вирішити назрілі питання парламентськими методами підштовхували селян до вирішення своїх нагальних проблем силовими методами.

За політичною орієнтацією селянські повстанські загони можна розподілити на: про більшовицькі, орієнтовані на Українську народну республіку, антиденікінські і антиврангелівські.

В цілому слід відзначити, що повстанський рух не мав якої чіткої структурованості і у більшості випадків був повною мішаниною різних груп населення і партій, які ставили перед собою завдання боротися з денікінщиною чи більшовизмом або задовольняти власні інтереси, що звичайно не дає можливості визначити яку чітку класифікацію і кількісну характеристику повстанських загонів на Півдні України у 1918 - 1920 р.р.

Серед найбільш масових повстанських рухів на Півдні України слід виділити загони на чолі з Никифором Григор'євим та Нестором Махном.

Діяльності повстанських загонів на чолі з Н.Григор'євим можна розподілити на такі періоди:

І період: серпень - грудень 1918 р. - формування повстанських загонів Никифора Григор'єва, окреслення політичної орієнтації;

ІІ період: грудень 1918 - січень 1919 р. - реорганізація загонів Н.Григор'єва у Херсонську дивізію Південного фронту УНР;

ІІІ період: лютий 1919 р. - травень 1919 р. - зміна політичного курсу, переорієнтація на радянський (більшовицький) уряд. Входження загонів Григор'єва до складу Придніпровської дивізії;

IV період: травень - липень 1919 р. - відхід від радянського (більшовицького) уряду, формування повстанської армії. Налагодження взаємозв'язку з повстанськими загонами Н.Махна. Знищення Н.Григор'єва. Ліквідація григор'євських загонів.

Щодо діяльності махновських з'єднань на Півдні України, то їх можна розподілити таким чином:

І період - кінець вересень 1918 р. - 28 грудня 1918 р. - формування і розгортання повстанського руху, як такого. Його ідентифікація як повстанського. Вже на листопад 1918 р. махновські загони контролювали район від Павлограду і Синельниково до Азовського моря на півдні.

ІІ період - 28 грудня 1918 р. - 17 червня 1919 р. - призначення Н.Махна Головнокомандуючим Радянської Революційної Робітничо-Селянської армії Катеринославського району. На кінець грудня 1918 р. у повстанських лавах перебувало бл. 4 тис. бійців. Підписання з більшовиками військово-політичної угоди. Формування з загонів Махна 3 бригади І-у Задніпровської дивізії чисельністю у понад 6,5 тис. бійців. Спроба Махна переформувати бригаду у І-у повстанську дивізію. Телеграма Махна від 28 травня 1919 р. про складання з себе повноважень командира дивізії. Конфлікт з радянським командуванням, через спробу Махном провести 15 червня 1919 р. з'їзд представників Гуляйпільського району. Друга телеграма Махна від 9 червня 1919 р. про складання з себе повноважень командира дивізії. 17 червня 1919 р. - розстріл Надзвичайним трибуналом членів махновського штабу.

ІІІ період - після 17 червня 1919 р. - січень 1920 р. - об'єднання повстанських загонів Махна і Григор'єва 25 червня 1919 р. 27 липня 1919 - вбивство отамана Григор'єва. Проголошення Махна Командуючим Революційної повстанської армії України(махновці). Боротьба з Червоною армією, Директорією, Добровольчою армією. Розпуск повстанської армії. Зосередження Махна у Гуляйполі.

IV період - травня 1920 р. - 27 вересня 1920 р. - рішення командного складу махновського загону про форсовану відбудову повстанської армії (на той час загін нараховував бл. 500 шабель і 700 багнетів). Махно обраний командиром армії. артилерійської частини. Початок одноосібної боротьби зі Збройними силами Півдня Росії.

V період - 27 вересня 1920 р. - 26 листопада 1920 р. - проведення переговорів махновського штабу з радянським військовим керівництвом. Підписання 2 жовтня 1920 р. другої військово-політичної угоди між українським радянським урядом і РПАУ (м). Початок спільної боротьби проти Збройними силами Півдня Росії. Кримська операція. Розгром ЗСПР. Заява Ради повстанської армії до українського радянського уряду від13 листопада про початок репресій проти махновців. Оголошення Махна і махновської армії поза законом.

VІ період - 26 листопада 1920 р. - 28 серпня 1921 р. - розгром Кримської групи військ РПАУ(м). Боротьба проти радянських військ. Згортання махновського руху. Еміграція Н.Махна до Румунії.

Підводячи підсумок слід відзначити, що селянський повстанський рух на Півдні України протягом 1918-1921 років змінював свій політичний напрямок, але у своїй силі був єдиним. Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика. На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські більшевики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки... Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська».

18 лютого 1918 р. почався спільний наступ 450-тисячного угрупування австро-німецьких військ на фронті від Балтійського до Чорного Морів. На території України ці війська діяли як союзники Центральної Ради. Більшовики спробували організувати оборону, але сили були нерівні. 2 березня до Києва вступили передові частини армії УНР, а на день пізніше - німецькі війська. Через декілька днів уряд Центральної Ради повернувся до столиці. 3 березня більшовикам вдалося підписати Брестський мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною. До цього часу лінія фронту знаходилася вже за межами України. Радянський уряд Росії був вимушений визнати Німецько-український договір і укласти мир із УНР.

Проте авторитет Центральної Ради в Україні був остаточно підірваний. Селяни так і не отримали землю, не покращилось положення робітників, заможні верстви населення були роздратовані соціалістичною фразеологією Ради. Крім того, німці, що прийшли до України на запрошення Центральної Ради, поводилися, як справжні окупанти, що викликало природне незадоволення українського населення. Незабаром з'ясувалося, що уряд Центральної Ради не в змозі виконати свої зобов'язання з приводу постачань сільськогосподарських продуктів до Німеччини та Австро-Угорщини, що спричинило масові невдоволення селян. Проте наймасовіше повстання розгорнулося дещо пізніше.

Після падіння гетьманського уряду, режиму Директорії не вдалося створити стійкі регулярні військові формування. Переважно, армія Директорії складалася з розрізнених напівпартизанських частин, які складалися з селян-повстанців. В ході наступу Червоної армії в Україні взимку 1918/1919 року, повстанські частини масово переходили на бік більшовиків, будучи розчарованими політикою уряду УНР і притягненими соціальними гаслами радянської влади. Такий же поворот настроїв спостерігався і на селі в цілому. Як правило, повстанські загони, що оголосили про свою радянську орієнтацію, у повному складі, на чолі зі своїми командирами («отаманами», «батьками»), включалися до складу армії Радянської України, номінально отримуючи найменування військової частини. Одним з найбільш великих повстанських об'єднань, включених в РСЧА, був загін «Отамана повстанських військ Херсона, Запоріжжя і Таврії» Матвія Григор'єва. 1 лютого 1919 р. Григор'єв оголосив себе «червоним». У лютому 1919 р. частини Григор'єва активно діяли на Півдні України, змусивши французькі і грецькі війська послідовно залишити Херсон, Миколаїв і Одесу. Так розгорталося Григор'ївське повстання (Травнева військово-політична криза в УСРР) — найбільше повстання проти радянської влади в Україні, що послідувало за виступом дислокованих в Таврії частин 6-ї радянської дивізії, які знаходилися під командуванням Матвія Григор'єва. Основні події повстання відбувалися з 7 по 31 травня 1919 р. і, разом з діями повсталих військових частин, супроводжувалися низкою антирадянських виступів. В кінцевому підсумку, це призвело до радикальної дестабілізації режиму (Травнева військово-політична криза) в УСРР^[1]). Разом з Вьошенським повстанням на Дону, травневі події в Україні відіграли ключову роль в розвалі радянського тилу на Південному фронті Громадянської війни влітку 1919 р. та наступних успіхах Добровольчої армії, а також в зриві планів радянської інтервенції в Південній Європі на допомогу червоній Угорщині.

77. Яке місце, на вашу думку, належало махновському руху у подіях громадянської війни? Чим він відрізнявся від інших селянсько-повстанських виступів 1919 –1920 рр.? (див.пит.76)

Махновський рух — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918–1921 роках під час Громадянської війни під керівництвом Нестора Махна.

Революційна повстанська армія України (махновців) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії,білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії.

В тактиці дій повстанців чітко прослідковується дві тенденції розгортання бойових дій. Перша складалася з намагання діяти не досить великими, у 3-6 тис. осіб, але досить маневреними загонами, переважно кавалерія і піхота на тачанках, з величезним числом кулеметів різних систем. Це дозволяло їм діяти оперативно, мобільно, швидко перегруповуючи сили, глибоко їх ешелонуючи, бити по найуразливішим місцям противника. Друга - у розгортанні великої збройної сили, яка за чисельністю нараховувала 5-6 дивізій, для проведення широкого фронту бойових дій.

У випадку коли махновці відходили від принципів маневрової війни і розтягували свої фронти на багато кілометрів, то вони стикалися з цілим рядом труднощів. У їх командирів, позбавлених академічного вишколу, не вистачало вміння вибудовувати міцну, довготривалу оборону, вести наступ частинами.

Треба відзначити, що причиною успіхів махновської армії крім перспективної тактики дій, була і величезна підтримка місцевого люду. Українське селянство бачило в махновцях чи не єдину захисну силу своїх інтересів, своєї споконвічної мрії отримати землю і вести на ній господарську діяльність, без будь-яких "панів". Ці селяни і були основною силою махновської армії, вони підтримували її морально і матеріально.

78. Поясніть, чим був зумовлений поворот більшовицького уряду до нової економічної політики.

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об'єктивних причин:

 1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

 2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєн-но-комуністичної доктрини;

 3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового^підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки — це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни;

 4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства[4, c. 261-263].

 Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

Головною особливістю запровадження НЕПу в Україні було те, що ці реформи пройшли на рік пізніше, ніж у Росії - з 1922 року через голод 1921-1922 pp.

 Нова економічна політика, на відміну від старої - воєнного комунізму, - включала в себе елементи ринку. Це був єдиний шлях відродити зруйновану економіку.

 Суть НЕПу складали: найсуттєвішою ознакою непу у сільському господарстві стало масове кооперативне будівництво;

 • заміна на селі продрозверстки продподатком. Селяни продавали державі за низькими цінами частину продукції, а решту мали право продати на ринку;

 • денаціоналізація (приватизація) середніх і дрібних підприємств;

 впровадження госпрозрахунку; «командні висоти» в економіці - важка промисловість, банки, транспорт, зовнішні торгівля – залишалися в руках держави; визнавалися такі форми власності, як приватна, орендна, кооперативна;

 • введення у промисловості продажу надпланової продукції за ринковими цінами;

 • відновлення під контролем держави товарно-грошових відносин;

 • введення стійкої грошової одиниці - червінця замість знецінених радянських грошових знаків.

НЕП на практиці засвідчив свою життєздатність. Конкуренція між державним сектором (займав 86,4 % потужностей), кооперативним (7 %) та приватним (5,7 %) забезпечила високу ефективність виробництва. Дрібна промисловість майже вся була приватною.

79. Розкрийте особливості впровадження непу в Україні (зміна віх і лібералізація національної політики; проблема українізації).

Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки.

Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського селаякнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка доцентралізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гасломсоціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

80. Розкажіть, що спричинило до нової хвилі української політичної еміграції у 20-х рр. ХХ ст. Охарактеризуйте політику керівництва СРСР та радянської України щодо української інтелігенції.

Нова хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили доПольщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Саме в період встановлення на території України радянської влади за кордон емігрували десятки тисяч найактив-Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку, інших учасників подій 1917–1920 рр. Серед них були як видні політичні діячі, так і військовослужбовці, представники наукової та культурної інтелігенції, робітники та селяни, які своїми діями активно підтримували ідею визволення України. На кінець 1920 року починається масовий вихід на політичну еміграцію. Внаслідок невдалих боїв та наступу червоних військ 14 листопада розпочався наймасовіший перехід на територію Польщі командування УНР та українських військ. Передбачаючи катастрофу, на польську територію 16 листопада були переправлені Державна скарбниця, Державний банк і Експедиція державних паперів. 20 листопада кордон перейшли цивільні державні інституції та почалася переправа війська. Отже, на правий берег Збруча перейшло близько 10 тис. старшин і вояків, яких відіслали до таборів інтернованих: Каліш, Александров, Вадовіце, Стжалков. Уряд з цивільними установами розмістився в Тарнові та Ченстохові, куди 25 листопада прибув і Симон Петлюра.

Становище української політичної еміграції в Європі змінювалось із віддаленням подій 1917–1920 років, змінювався її статус, але попри те вони жили думкою про Україну, про повернення на батьківщину. Вони мріяли бачити її вільною та самостійною. Внаслідок певних воєнних невдач в боротьбі з більшовицькою Росією, пов’язаних передовсім із недоотримання обіцяної допомоги з боку інших держав, ці люди опинилися на чужині. Дехто з них повернувся на батьківщину, але сталінська машина терору згодом поквиталася за їхні національно-свідомі ідеї, дехто переїхав за океан, шукаючи більшого щастя для себе, але більшість все ж таки залишилась поблизу України, з надією повалити нав’язаний більшовицький режим. Ці люди згодом долучилися до боротьби за незалежність України у роки Другої світової війни.

81. Поясніть, як змінювалася радянська політика щодо українського селянства протягом 20 – 30-х рр.ХХ ст. (репресії проти селянства, політика геноциду українського народу; голодомор 1932-33рр.).

Перехід наприкінці 20-х років XX ст. до державно-адміністративного управління сільським господарством в УСРР – «колективізації» – став одним із найжорстокіших кроків радянського уряду щодоіндивідуального селянського господарства. Це призвелодо нищення виразного носія вражаючого економічногопрогресу в сільському господарстві – заможногоселянства. Саме заможне працьовите самодостатнєселянство об’єктивно відстоювало демократичнізасади функціонування економічного і політичноголаду в країні. Тому воно було серйозною загрозоюміцніючій тоталітарно-більшовицькій системі.

У період колективізації з одночасним розкуркуленням, розпочатим у 1929 році, було репресовано і знищено понад три мільйони селянських господарств, понад десять мільйонів селян, було знищено майже дванадцять відсотків хліборобів-фермерів. Такі невтішні показники мали наслідки розкуркулення та насильницької колективізації в українському радянському селі. Чимало селян, випереджаючи розкуркулення та висилку, покидали домівки та вирушали до міст в надії знайти там некваліфіковану роботу. Владні структури виявляли таких осіб за допомогою паспортної системи й обов’язкової прописки паспортів, яку запровадили ЦВК і РНК СРСР 27 грудня 1932 р. Згідно з нею, територію держави поділили на чотири категорії. Паспорти отримували чоловіки та жінки, починаючи від 16-літнього віку. Характерно, що селянам паспортів не видавали на руки, що фактично означало прикріплення до певного місця проживання. 

Згідно із таємною інструкцією РНК СРСР від 14 січня 1933 р., було визначено сім пунктів таємного переліку категорій осіб, яким не видавали паспорти: 1) не зайняті суспільно-корисною працею; 2) втікачі-куркулі та розкуркулені; 3) дезорганізатори виробництва і летуни; 4) позбавленці; 5) ті, які відбули терміни позбавлення волі і пов’язані зі злочинним світом; 6) перебіжчики; 7) утриманці осіб, яким відмовлено у паспорті. 

Протягом майже семи десятиліть слово «куркуль» звучало як зневага, і ніхто не мав права без дозволувищого керівництва радянської держави трактуватипо-іншому значення цього слова, тому що боялись тих невігласів, які знищили справжнього українського селянина-господаря.

Іншою формою репресій був голодомор 1932-1933рр. Найбільшого поширення у роки Голодомору набуло кримінальне переслідування селянства за політичними мотивами. Необхідно відзначити, що постанови керівних партійних і державних органів у другій половині 1932 р. та першому кварталі 1933 р. заклали юридичну базу масового позбавлення сільського населення України засобів до існування і створили передумови для його фізичного винищення.

Отже, у роки Голодомору 1932–1933 років сталінський тоталітарний режим провів масові репресії проти населення держави, тому числі й проти селянства України. Найбільшого поширення набуло кримінальне переслідування колгоспників та одноосібників за політичними мотивами. Найбільше арештів припало на листопад-грудень 1933 року, коли спецслужби реалізували широмасштабну операцію по затриманню так званих крадіїв та спекулянтів на селі.

82. Проаналізуйте основні напрямки сталінської політики в Україні у зазначений час Охарактеризуйте прояви сталінської тоталітарної системи на Україні в 20 30-х рр.

У кін. 20-х - на поч. 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні всі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом особистої влади Сталіна або сталінщиною.

Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

Монополія на владу

Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української комуністичної (укапісти) та інших партій, які пропонували альтернативні шляхи розвитку. Боротьбисти, зокрема, висловлювалися за самостійність України у рівноправному союзі з іншими соціалістичними республіками.

Починаючи з грудня 1922 р. вищий представницький орган України - з'їзд рад - став однопартійним - більшовицьким. Відбулося об'єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об'єднаннями. Опорою влади стали профспілки і комсомол.

Монополія на ідеологію

У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали всі засоби впливу на духовне життя - пресу, радіо, освіту, культуру. Функції цензури виконувало спеціальне управління - Головполітосвіта, яке співпрацювало з органами Державного політичного управління (ДПУ).

Тотальний контроль над засобами масової інформації дозволяв маніпулювати свідомістю населення, зводити брехню на державний рівень. Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні конфесії.

Монополія на керівництво економікою

Як Ви вже знаєте, у ході форсованої індустріалізації і насильницької суцільної колективізації відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою. Партійно-державний апарат встановив монопольний контроль над економічною сферою, що і стало фундаментом тоталітарного режиму.

Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади. 

Масові репресії

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки).

Масові репресії були захисною реакцією та способом існування тоталітарного режиму, оскільки за наявності широкої опозиції та відсутності страху в підлеглих цей режим не зміг би забезпечити свого функціонування.

Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".

Напрями масових репресій в Україні:

- Репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).

- Боротьба з "підпільними націоналістичними організаціями"

- Боротьба з "націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути.

• Боротьба проти релігії і церкви. У 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ на українські парафії, наклавши високі податки та обмеживши їхню діяльність.

- Зруйновано і закрито тисячі церков, розпочато гоніння проти священиків і віруючих. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".

- Гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури.

Наслідки репресій:

- тотальний терор торкнувся всіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, унаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;

- занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;

- деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної свідомості);

- посилення економічної і політичної залежності України від центру;

- шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.

83. Зазначте, які літературні угруповання в Україні були ліквідовані протягом кінця 20-х-поч. 30-х рр. Поясніть, чим відрізнялося становище українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини у міжвоєнний час.

У жоден період історії розвитку мистецтва слова літературний процес не був таким складним і динамічним, як у 20-х рр. Характерною ознакою його була поява різноманітних літературних груп й організацій, які так чи інакше виражали свою добу. Митці об’єднувалися не тільки спільним настроєм, світовідчуттям, а й за естетичними принципами та певною політичною платформою. У бурхливому літературному житті 20-х рр. окреслюються такі літературні організації, як «Гарт», «Плуг, «Молодняк», «Аспис» (Асоціація письменників), «Ланка», «Марс» (Майстерня революційного слова), «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарських літераторів), «Авангард», «Нова генерація» тощо. Ці угруповання (кожне по-своєму) утверджували модерністські стильові напрями.

Коротко про головне :

«Гарт» - союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 Василем Елланом-Блакитним до якого увійшли відомі на той час письменники  І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, М. Йогансен, П. Тичина. О. Довженко, М. Хвильовий та інші. Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту.  Гарт проіснував до 1925 року.

ВАПЛІТЕ. У 1926 р. М.Хвильовий утворив нову літературну організацію «Вапліте», прагнучи вивести українську літературу на світові вершини мистецтва. Ваплітяни боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстерність й відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, а тому дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. З огляду на це умови вступу до «Вапліте» були важкими, особливо враховувалася письменницька кваліфікація. Під цією ж назвою видавали журнал, у шостому числі якого 1928 р. опубліковано другу частину роману «Вальдшнепи» М.Хвильвого, за що його було заборонено й знищено. Організацію очолили М.Хвильовий, М.Яловий, О.Досвітній. До неї входили М.Бажан, О.Довженко, Г.Коцюба, М.Куліш, В.Сосюра, П.Тичина та ін.

Плуг. На інших позиціях стояли учасники літературної організації «Плуг», що виникла у Харкові в березні 1922 р. Вона об’єднала селянських письменників. Її очолив байкар і прозаїк С.Пилипенко. До «Плугу» входили Д.Бедзик, С.Божко, В.Гжицький, А.Головко, Г.Епік, Наталя Забіла, О.Копиленко, І.Сенченко, Варвара Чередниченко та ін. Видавали журнал «Плужанин» , а також двотижневий часопис «Плуг». Вони рішуче виступили проти «російської шовіністичної буржуазії», яка «намагалася задавити» українську мову й культуру. «Плужани» задекларували про своє бажання творити нову культуру, а в художніх творах змальовувати життя нового села у світлі «настанов компартії», закликали критично ставитись до мистецтва минулого, в сфері естетики захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою.

«Молодняк»

На лівацьких позиціях стояли креатори «Молодняка», спілки комсомольських письменників (1926 — 1932). До організації входили С.Воскресенко, І.Гончаренко, О.Корнійчук, С.Крижанівський, Т.Масенко, Л.Первомайський, М.Шпак та ін. Платформа була викладена в ж. «Молодняк» (1927, № 3). «Молодняківці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту» і пропагували «інтернаціональну ідеологію пролетаріату». Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою і ворожою «справі пролетаріату».

«Празька школа» — так називають українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, що творили у Празі та Подєбродах (Ю.Дараган, Є.Маланюк, О.Ольжич, Олена Теліга, Оксана Лятуринська та ін.). Деякі з них брали активну участь у боротьбі за Українську державу. Вони друкувалися в ж. «Вісник» (1933 - 1939), що його редагував відомий філософ Д.Донцов і який мав великий вплив на формування їх національної самосвідомості, а відтак історіософської концепції.

Висновок. Формування на рубежі 20-30-х р.р. жорсткої моністичної концепції літературного розвитку, насильницьке усунення художніх альтернатив і естетичного інакомислення привели, особливо у другій половині 40-х-50-ті рр. до деградації єдиного і генерального течії, перетворили його в явище нормативне та нежиттєздатне, особливо у сорокових - початку п'ятдесятих років. Відродження радянської літератури почалося лише в 60-ті рр., коли знову виникає необхідна для нормального літературного розвитку альтернативність художніх течій і тенденцій.

Становище українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини у міжвоєнний час.

Після завершення Першої світової війни й української національно демократичної революції 1917-1920 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Відповідно до Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) - їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення цієї країни).

Незважаючи на обіцянки, польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. - - Були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі ініціював закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах.

• Була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови.

• Активно проводилась політика колонізації - переселення поляків до Східної Галичини та Волині.

Терор охопив всю територію Східної Галичини. Десятки тисяч українців зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів.

Восени 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» - масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових та поліції.

Тяжкими були і соціально-економічні умови життя українського населення. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Українські селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і змушені були купувати дорогі готові товари. Під час економічної кризи 1929-1933 pp. значна кількість українських підприємств і господарств зазнали чималих збитків або розорилися, оскільки польський уряд активно підтримував тільки польських підприємців і землевласників.

 Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош.

• У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії.

• Румунізація краю досягла апогею.

• Румунський уряд відмовився визнавати українців заокрему націю - українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову».

• Було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква.

• Була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

10 вересня 1919 р. Була санкціонована передача Закарпаття до складу Чехословаччини, де цьому краю гарантувався автономний статус. Чехословацьке панування на Закарпатті позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. За чехословацького режиму на Закарпатті чимало було зроблено у справах технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, громадські будови, лікарні, соціальна допомога мешканцям Верховини тощо). Але владі Чехословаччини не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття серед українського населення.

84.Проаналізуйте політичну ситуацію у Західній Україні, розкрийте зміст, форми, наслідки боротьби українських політичних партій та громадських організацій на цих теренах ( легальні та нелегальні форми методи боротьби УВО, ОУН, УНДО,КПЗУ, УГКЦ; націократичні концепції;Д.Донцов, М.Сціборський).

Протягом усього міжвоєнного двадцятиліття, коли Західна Україна перебувала у складі Польщі, суспільне життя краю проходило під знаком протистояння більшості його українського населення польським панівним верствам, підтримуваним державою. Це протистояння раз-у-раз загострювалося, набираючи характеру конфронтації. Особливо примітним був 1930 рік. Численні антипольські протестаційні акції українських підпільних чинників і масова "пацифікаційна" кампанія властей проти українського населення охопила майже всю Східну Галичину. Ці події мали великий розголос за кордоном, обговорювались у Лізі націй. Вони наклали відбиток на подальший розвиток суспільно-політичного життя та українсько-польські взаємини.

Вступаючи в третє десятилiття XX сторiччя, Україна опинилася в дуже складнiй ситуацiї. Галичина була у складi Польщi, в якiй режим Пiлсудського проводив жорстоку полiтику щодо української етнiчної меншостi. Значнi українськi територiї вiдiйшли до Румунiї та Чехо-Словаччини. Українська “державнiсть” у всiм вiдомому виглядi постала в формi УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостiйно вирiшувати питання створення громадянського суспiльства й повноцiнної нацiї ми не маємо жодних пiдстав.     Нелегку кризу переживала українська державницька iдея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослiдовною, великою мiрою руїнницькою полiтикою Центральної Ради, а монархiчна — такими ж дiями гетьманського уряду Скоропадського. Необхiдно було знайти новi iмпульси для реанiмацiї волi українського народу до суверенностi. Цi iмпульси мали народитися в умовах, коли дедалi бiльшого поширення набували iдеї тоталiтаризму, що їх уособлювали насамперед росiйський бiльшовизм, iталiйський фашизм та нiмецький нацiонал-соцiалiзм. Політичні успiхи цих радикальних рухiв у своїх країнах давали змогу сподiватися, що внесення їхніх основних постулатiв до стратегiчних концепцiй будь-якої нацiональної iдеї матиме позитивнi наслiдки. 

Проте Донцов був не єдиним оунiвським iдеологом. Свою модель нацiократичної української держави в серединi тридцятих рокiв запропонував Микола Сцiборський — на той час, фактично, друга пiсля Є.Коновальця людина в ОУН. 1935 року вiн видав у Парижi книжку “Нацiократiя”, в якiй окреслив своє бачення української державностi.    У цiй роботi вiн пiддав гострiй i подекуди справедливiй критицi демократичний, соцiалiстичний, комунiстичний та монархiчний суспiльнi устрої. Натомiсть дуже схвально трактує фашизм iталiйської моделi. Для Сцiборського “фашизм — це насамперед нацiоналiзм — любов до власної батькiвщини й патрiотичнi почування, доведенi до самопосвяти й культу жертовного фанатизму”. 

У розрiзi нацiократична українська держава уявлялася Сцiборському так: народнi маси беруть участь у громадському та полiтичному життi через представництво в органах мiсцевої самоуправи та в синдикалiстських органiзацiях. Держава за адмiнiстративним принципом має подiлятися на краї, повiти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останнiх вiдбуваються на засадах прямого, загального, рiвного й таємного голосування. У всiх ланках адмiнiстративного подiлу є також загальнодержавнi, адмiнiстративнi, господарськi та iншi установи, що виконуватимуть своє призначення пiд безпосереднiм керiвництвом державного уряду.    Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що i мiсцевi, з кандидатiв, визначених синдикатами. На чолi нацiї та державної органiзацiї стоятиме Голова Держави. Сцiборський декларував, що ОУН змагається не за панування над нацiєю — “лише за панування самої нацiї — ось мiсiя, що перед нею стоїть i стоятиме органiзований нацiоналiзм”. Однак згодом, коли фашистськi режими в європейських країнах ще бiльш змiцнiли, ОУН вiдкинула будь-якi реверанси щодо свого слугування народовi.

Сталінський режим нехтував місцевими особливостями, звичаями, традиціями, намагаючись уніфікувати управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами буття людей. Всюди безцеремонно запроваджувалася російська мова: на виробництві, в установах, в торгівлі, на транспорті, в системі освіти. Всі відповідальні посади обіймали русифіковані вихідці зі східних областей. Так, у 1946 р. із 15120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 (12,1%).

Одним з елементів радянізації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона греко-католицької (уніатської) церкви та приєднання її до руської православної церкви. У листопаді 1944 p., відразу після смерті митрополита А. Шептицького, на спеціальну вимогу до Москви їздила делегація греко-католицької церкви на чолі з ігуменом К. Шептицьким. Делегації поставили вимогу підтвердити співпрацю греко-католицької церкви з радянським урядом через активну участь у ліквідації ОУН—УПА. Таке домагання Москви перевищувало можливості, суперечило ідейним засадам церкви. Це стало формальною причиною для її ліквідації.

Ліквідувавши унію в Галичині, більшовики взялися за Закарпаття. Ужгородська унія 1646 р. була анульована, а місцева єпархія навернена у православну віру рішенням Мукачівського собору 1949 р. Грубий і безцеремонний натиск на греко-католицьку церкву без згоди переважної більшості віруючих викликав глухий протест. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях не зникла — вона пішла у підпілля, почався "катакомбний" період її існування (1946—1989). Г. Костельник був убитий в 1948 р. у Львові членом ОУН.

Отже, відновлення сталінського терористичного режиму принесло на західноукраїнські землі нові випробовування: насильницьку колективізацію сільського господарства, масові репресії, русифікацію і релігійні утиски.

Підпільно-партизанська боротьба ОУН—УПА з тоталітарним режимом

Активний політичний та воєнний спротив сталінському режиму чинила ОУН—УПА. У програмних документах організації зазначалося, що вона веде боротьбу за самостійну соборну Українську державу, за справедливий лад у державі без панів, поміщиків і більшовицьких комісарів, за справедливий міжнародний устрій на основі поважання прав кожного народу на самостійний розвиток.

Найуживанішими тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на противника, як правило, із засідки, наскоки на адміністративні центри; нищення комунікацій; диверсії; замахи на представників партійно-радянського апарату; пропаганда ідей ОУН поширенням листівок, гасел, вивішуванням національних прапорів тощо.

Після війни марними виявилися сподівання на лібералізацію сталінського режиму. В Україні були повністю поновлені структури тоталітарної системи, тривали репресії, особливо проти інтелігенції. Під забороною опинилася греко-католицька церква, на західноукраїнських землях відбулася насильницька колективізація. Збройний опір ОУН—УПА був зламаний.

. Міжвоєнний період характеризувався гострою політичною боротьбою, у якій брали участь різні верстви українського населення. У Східній Галичині й Західній Волині найбільший вплив мало Українське. національно-демократичне об'єднання (УНДО). Його лідером був Д. Левицький. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. До УНДО входив цвіт української інтелігенції краю. Воно було об'єднанням центристської напряму, що прагнуло незалежності України здобутого легальним шляхом.3 другої половини 30-хpp. УНДО дійшло згоди з правлячими колами Польщі, відмовившись від боротьби за незалежність України і визнавши пріоритет інтересів Польської держави.

Другою за впливом у Східній Галичині була Радикальна партія, яка нараховувала близько 20 тис. членів. її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізмуз ідеєю незалежності України. Вирішення найважливіших соціально-економічних проблем ця партія пов'язувала зі здобуттям незалежності.

Частина західноукраїнського суспільства виступала за возз'єднання з УСРР. Ці інтереси виражала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що у 1923 р. увійшла до складу Компартії Польщі. Проведена в радянській Україні «українізація» і початок непу сприяли поширенню прорадянських настроїв і посиленню впливу КПЗУ в західноукраїнських землях. Однак незабаром в УСРР почалася колективізація, голод і репресії, після чого престиж комуністів послабшав. Деякі члени КПЗУ виступали з критикою сталінської політики. Це стало однієї з причин розпуску КПЗУ, здійсненого в 1938 р. Комінтерном під тиском керівництва ВКП(б). Керівництво КПЗУ було репресоване.

На відміну від ОУН  лідери УНДО виступали проти насильницьких, терористичних методів боротьби,  намагаючись досягти порозуміння з поляками. У 1935 р. між лідерами УНДО і польським урядом була укладена угода під назвою „нормалізація", за якою УНДО відмовилася від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій. Один із лідерів УНДО, В. Мудрий був обраний віце-маршалом польського сейму. У цілому наприкінці 30-х років ситуація на українських землях в Польщі залишалася напруженою.

85.Охарактеризуйте культурно-просвітницький рух на західноукраїнських землях у міжвоєнний період.

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 рр. розділили між собою три держави – Польща, Румунії і Чехо-Словаччина. У кожній з цих держав українці становили національну меншість.

Українці зазнавали дискримінації у сфері мови та освіти. У 1923 році міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українець» і «український», замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 році вживання української мови було заборонено в усіх державних установах та органах самоврядування.

У 20 –30 роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства «Рідна школа» і«Просвіта», молодіжні організації «Сокіл», «Луг», «Пласт» та інші. Жіночий рух представляв«Союз українок».

Діяльність культурно-просвітницьких товариств міжвоєнного періоду була спрямована на захист українського населення.

«Рідна Школа» — українське педагогічне товариство (УПТ), освітньо-виховне товариство, засноване 1881 року у Львові як «Руське Товариство Педагогічне». Засноване з метою вирішення проблем навчання українського населення (початкове середнє шкільництво, вища школа), та надання моральної і матеріальної допомоги учням і студентам. У 1926 р. товариство прибрало назву «Рідна школа». У міжвоєнний період «Рідна школа» взяла під свою опіку всі приватні школи Галичини. УПТ «Рідна школа» певною мірою забезпечила освітню потребу галицьких українців у 20-30-х роках ХХ ст.  “Рідна школа”, що до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Клопотання УПТ до урядових установ до певної міри сприяли ростові числа шкіл з українською викладовою мовою. Однак,  розгалуженість структури,  незацікавленість основної маси населення в наявності національної системи освіти,  нестача коштів,  обмеження правового поля діяльності негативно позначились на кількісних та якісних результатах діяльності товариства.  Діяльність Товариства припинена в 1939 р.

Загальнокультурні потреби лишалися у царині діяльності товариства «Просвіта», яке в 1939 році налічувало понад 360 тис. членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, опубліковувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.

Товариство «Просвіта» — українська громадська організація культурно-освітянського спрямування. Виникло  в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській і русофільській. Наприкінці 1913 року «Просвіта» мала 77 філій і 2648 читалень. Масово почали створюватися бібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безкоштовно. Важливе місце у просвітній праці посіли виклади і відчити, «курси вищої освіти», курси навчання неписьменних. «Просвіта» підтримувала жваві зв'язки з багатьма освітніми організаціями. До важливих здобутків «Просвіти» належить святкування ювілейних річниць — 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, 40-річчя письменницької діяльності Івана Франка. Російська окупація Львова завдала значної шкоди «Просвіті». Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Лише від початку 1920 року знову пожвавилося просвітянське життя. Щоб піднести народний рух, у грудні 1920 року було проведено «Свято Просвіти», а через два місяці відзначено 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, під час якого створено видавничий фонд «Учітеся, брати мої!». Для збирання матеріалів про історію визвольної боротьби Головний виділ Товариства створив окреме видавництво «Червона Калина». Про розмах організаційної праці в «Просвіті» свідчать такі дані: за п'ять повоєнних років число філій зросло до 96, а читалень «Просвіти» — до 2934, що перевищило передвоєнні дані відповідно на 9 і 65 одиниць. Розпочатий польською владою на зламі 20-30-х років брутальний наступ на українську культуру призвів до сумних наслідків. Значно скоротилося число читалень і безпосередніх членів «Просвіти», різко зріс в умовах тодішньої економічної кризи її борг. Але Товариство не здавалось і вже 1934 року мало 3046 читалень і близько 500 тисяч членів. Відновлено і відкрито нові читальні. За редакцією професора Василя Сімовича далі виходив ілюстрований науково-популярний місячник «Життя і Знання». Видавалися книжки фонду «Учітеся, брати мої!», новорічні календарі. 1936 року «Просвіта» мала 83 філії, 3210 читалень, 3209 бібліотек із фондом 688 186 книжок, 2185 театральних гуртків, 1115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних і 262 гуртки просвітянської молоді. Після 1937 року «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада закривала читальні, особливо на північно-західних землях. 1939 рік став останнім роком існування «Просвіти» на наших землях. Сталінські опричники знищили у центральному будинку Товариства (площа Ринок, 10) його архів, цінні історичні документи і рукописи, друковану продукцію. Так вони вчинили з осередками «Просвіти» і в інших містах і селах.

«Союз українок» — найбільша жіноча організація в Галичині (і на українських землях взагалі), перейменована (1917) з «Жіночої громади», з осідком у Львові. Метою «Союзу українок» була активізація жінок, піднесення їхнього освітнього й економічного рівня (зокрема, фахового досвіду у ділянці хатнього господарства), суспільної гігієни, суспільної праці, участь у світовому жіночому русі тощо. Крім інструкцій, календарів, рефератів Головної Управи та кількох брошур, «Союз українок» видавав журнали: двотижневик «Жінка» (з 1935; редактор М. Рудницька) і популярний журнал для селянок «Українка» (з 1937; редактор М. Струтинська). Членство «Союзу українок» широко користувалося також журналами «Жіноча Доля» й ін., що їх видавала О. Кисілевська. Головами «Союзу українок» були: Євгенія Макарушка (1917 — 22), Катря Гриневичева (1923 — 24), Марія Білецька (1924 — 25), Олена Федак-Шепарович (1925 — 26), Марія Бачинська-Донцова (1926 — 27), І. Вітковицька (1927 — 28), М. Рудницька (з 1928). «Союз українок» своєю працею виховав новий тип української громадянки, а тим самим зміцнив і поглибив українську свідомість й український стан посідання.

Молодіжні товариства діяли на західноукраїнських землях. Їх виникненню сприяли відповідні соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови, які склались у часи багатовікового поневолення українського народу.

Початок організованого молодіжного руху поклало фізкультурно-спортивне товариство«Сокіл» (Львів, 1894 р.). Мета: виховання свідомого, фізично здорового патріота України, борця за її незалежність. Моральною основою “Сокола” був закон Божий і на його основі вироблений сокільський закон – 10 заповідей. Соколи мали свій прапор – малинового кольору, свій гімн – “Соколи, соколи”. Робота у містах мала спортивно-гімнастичний, а в селах – пожежно-спортивний характер. Велике виховне значення мали Сокільські свята. Найкраща доба цього товариства настала з початком співпраці зі знаним педагогом Іваном Боберським.

Товариство «Січ» виникло в 1900 р. Кирилом Трильовським (с. Завалля, Снятинський повіт на Станіславщині). Головна мета діяльності “Січей”, крім гімнастично-пожежної, – ще й виховна, культурно-просвітницька. Якщо діяльність “Соколів” мала більше загальнослов’янський характер, то “Січі” – чисто національний. Організаційна побудова “Січей” нагадувала Запорізьку Січ. Січова хоругва (прапор) спочатку була малинового кольору, а з 1910 р. – синьо-жовтою. Популярність “Січей” серед населення Східної Галичини (особливо сільського) була великою. В 1914 р. діяло 916 осередків, які об’єднували понад 30 тис. членів. При панській Польщі йде процес переслідування січовиків, тому цей рух слабшає.

Більшість січовиків перейшли в нову молодіжну організацію «Луг» (1925 р.), яка була близькою за характером роботи до Січей. Пластовий рух у Галичині був започаткований в кінці 1911 р. у Львові. На відміну від “Соколів”, “Січей”, “Лугу”, які працювали переважно із зрілою молоддю, “Пласт” починав формувати власні і національні риси характеру з дошкільного і шкільного віку.

Отже, завдяки різноманітним формам роботи молодіжні товариства “Сокіл”, “Січ”, “Луг”, “Пласт” виховували свідомого, фізично здорового патріота України, сприяли захисту української мови, історії, культури від асиміляторської політики австрійського та польського урядів, готували українську молодь до боротьби за державну самостійність.

Важливе місце в культурно-просвітницькому русі на Волині належить місцевій  мережі  товариств  «Волинська  Просвіта». Перші  загальні  збори  товариства  визначили  такі  напрямки  його діяльності:  видання  агітаційних  листків  до  народу,  українських  газет, творення українських політичних організацій, сприяння українізації школи, утворенню українських книгозбірень. “Волинська  Просвіта”  матеріально  підтримувала  український друкований  орган  “Громадянин, залучилася  до  поширення  преси  та літератури  в  сільській  місцевості  та  армійських  частинах. Український  культурно просвітницький рух на Волині періоду березня-листопада 1917 р. вагомою складовою  українського  національного  руху.  Розбудова  національної системи  освіти,  сприяння  українізації  шкільних,  громадських,  державних установ  підвищувало  рівень  національної  свідомості  населення  краю. Широка  культурно-просвітницька  праця  поглибила  процес  національного відродження  серед  українців  Волині,  суттєво  посилювала  загальний державницький потенціал.

Всеукраїнським літературним органом став «Літературно-науковий вісник», на сторінках якого рідною мовою друкувалися найкращі письменники з усієї України.

Розвиток  культурно-просвітницького  руху  створював  належне підґрунтя  для  розбудови  незалежної  держави,  сприяв  піднесенню національної  свідомості  широких  верств  народу та  активізації  українського руху.

86.Порівняйте діяльність українських політичних партій, громадських організацій в Польщі, Румунії, Чехословаччині в міжвоєнний період.

Міжвоєнний період характеризувався гострою політичною боротьбою, у якій брали участь різні верстви українського населення. У Східній Галичині й Західній Волині найбільший вплив мало Українське. національно-демократичне об'єднання (УНДО). Його лідером був Д. Левицький. УНДО було об'єднанням центристської напряму, яке орієнтувалося на здобуття Україною незалежності легальним шляхом, на демократичний розвиток Української держави. УНДО підтримували інтелігенція, діячі кооперативного руху, духовенство. 3 другої половини 30-хpp. УНДО дійшло згоди з правлячими колами Польщі, відмовившись від боротьби за незалежність України і визнавши пріоритет інтересів Польської держави.

Другою за впливом у Східній Галичині була Радикальна партія, яка нараховувала близько 20 тис. членів. її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізмуз ідеєю незалежності України. Вирішення найважливіших соціально-економічних проблем ця партія пов'язувала зі здобуттям незалежності.

Частина західноукраїнського суспільства виступала за возз'єднання з УСРР. Ці інтереси виражала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що у 1923 р. увійшла до складу Компартії Польщі. Проведена в радянській Україні «українізація» і початок непу сприяли поширенню прорадянських настроїв і посиленню впливу КПЗУ в західноукраїнських землях. Однак незабаром в УСРР почалася колективізація, голод і репресії, після чого престиж комуністів послабшав. Деякі члени КПЗУ виступали з критикою сталінської політики. Це стало однієї з причин розпуску КПЗУ, здійсненого в 1938 р. Комінтерном під тиском керівництва ВКП(б). Керівництво КПЗУ було репресоване.

Багато жителів Східної Галичини та інших західноукраїнських земель після поразки в національно-визвольній боротьбі зневірилися в можливості мирного досягнення незалежності. Наростала нетерпимість і схильність до крайніх мір. У 1929р. у Відні на з'їзді Української військової організації при участі представників радикальних студентських груп була створена Організація українських націоналістів (ОУН). Ідеологією ОУН ставінтегральний націоналізм, теоретиком якого був Д.Донцов. Напередодні 1939 р. ОУН нараховувала 20 тис. членів. Під королем ОУН діяли багато суспіль-но-політичних організацій, видавалася різноманітна друкована продукція.

Націоналісти використовували різні методи боротьби за національне визволення України, але найбільш діючими вважалися саботаж, експропріація і терор. Після вбивства оунівцями в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького були арештовані майбутні лідери ОУН Степан Бандера і М. Лебедь. До концтаборів потрапили сотні рядових членів організації.

В Румунії інтереси українського населення (Північна Буковина) захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

Чехословаччина. Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краго (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 - 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті. Проте, особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських партій. Українські суспільні та політичні групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії:

- русофільство, що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов;

-  русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ;

- українофільство, що орієнтувалося на возз'єднання всіх українських земель у незалежну державу.

87.Проаналізуйте перші кроки діяльності уряду ЗУНР. Чим викликана війна ЗУНР з Польщею.

Українська Національна Рада 9 листопада 1918 року сформувала уряд ЗУНР — Державний секретаріат. Його очолював прем’єр - К. Левицький. Виконавча влада належала Державному секретаріатові. Була прийнята державна символіка ЗУНР. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі (це старовинний герб міста Львова). Згодом гербом ЗУНР було затверджено тризуб. (Згадайте, де і коли ще тризуб уособлював українську державність). Окрім цього, було затверджено синьо-жовтий прапор як державний прапор ЗУНР; затверджено державну печатку.    В судоустрої на перших порах ЗУНР залишає попередню судову систему. Суддям та іншим працівникам судових органів пропонувалося скласти присягу на вірність українському народові та державі. Звільняли лише тих, хто скомпрометував себе антиукраїнською діяльністю і переконанням. У лютому 1919 року Державне секретарство судових справ отримало доручення провести судову реформу. Всю територію ЗУНР було розділено на 12 судових округів та 130 судових повітів. Відповідно належало обрати окружні та повітові суди. Національні меншини також мали можливість обрати своїх суддів. Так, поляки мали обрати 25 суддів, євреї — 17 суддів.   

Розпорядженням Державного секретаріату судівництва були врегульовані розміри оплати за судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді судових справ, оплата праці покликуваних експертів. Були створені також прокуратура на чолі з Генеральним державним прокурором, нотаріальна служба, адвокатура, окремо існувала військова юстиція і прокуратура.    З метою інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською Національною Радою, у повітах відбувалися збори, наради міських і громадських комісарів. У цей час приділялася також увага вдосконаленню структури державного апарату влади й управління, формам та методам його діяльності. Українська Національна Рада пройшла, як і Центральна Рада, еволюційний шлях від суспільно-політичного органу до парламенту. Вже в перших нормативних актах — відозві “До населення міста Львова” та “Український народе” — зазначалося, що найвищою владою на українських землях Австро-Угорської монархії є Українська Національна Рада.  4 січня 1919 року була створена Президія Ради. Українська Національна Рада вважала себе органом тимчасовим, не уповноваженим до розв’язання таких соціально-важливих проблем.  Активною була і зовнішньополітична, дипломатична діяльність ЗУНР. Хоч офіційного визнання ЗУНР не відбулося, з нею вступили в контакти Австрія, Чехословаччина, налагоджувалися зв’язки зі США, Канадою, Францією, Німеччиною, Англією тощо.    Війська УГА та Директорії об’єдналися для спільної боротьби. Але згодом стосунки між Директорією і урядом ЗУНР погіршилися. Директорія вирішила покласти край самостійності уряду ЗУНР. Згодом ці розбіжності ще більше посилилися. Так взаємна неприязнь керівництва Директорії і ЗУНР розвели по різні боки дві українські держави.    В жовтні 1920 року було підписане перемир’я між Польщею та радянською Росією. За ним передбачалося, що Західна Білорусь і Західна Україна залишаються у складі Польщі. Ризька мирна угода юридично закріпила це положення. А 14 березня 1923 року Рада послів Антанти схвалила рішення визнати Східну Галичину без жодних застережень як частину Польщі. Таким чином, ЗУНР зазнала поразки, залишившись без жодної підтримки, і її долю вже мала вирішувати Польща.

88. Поясніть, яку роль відіграли ОУН-УПА у боротьбі з фашизмом та радянським тоталітаризмом під час Другої світової війни.

З самого початку діяльність українських національних частий, що входили до УПА, обмежувалася нападами на німецькі продовольчі склади. Ця діяльність, як і діяльність радянських партизанів, значно посилилася з січня 1943 року.

На початку лютого відділи УПА перейшли до широкомасштабних операцій на два фронти: проти німців і проти радянських партизанів. УПА вирішили відтіснити радянських партизанів на північ, за річку Прип'ять і на схід за річку Случ.

Німців же УПА змушувала залишати опорні пункти і місцевості, які захищали нечисленні гарнізони. Захопивши певну територію, УПА хотіла покласти край новим німецьким каральним експедиціям проти сіл і взяти на себе повністю захист населення.

Як вже зазначалося, вперше з березня 1943 року в німецьких рапортах з окупованих територій говорилося в загальних рисах, шо в районі Сари-Костополя з'явилася "байда" з приблизно 1 тис. чоловік під командою Вороння і "групи бандитів" ОУН Бандери.

3 вересня 1941 р. націоналісти змушені були піти в підпілля. З цього часу ОУН починає боротись як проти  більшовиків, так і проти німців.

Прихід на початку 1944 року у західні регіони України Червоної армії поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими радянськими військами. У свій час ОУН вважала, що війна виснажить і більшовиків, і нацистів. Саме ці сподівання і спонукали боротьбу ОУН-УПА як проти німців, так і проти Червоної армії.

Після вигнання німців з території України (жовтень 1944 р.) дії ОУН-УПА були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії і тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р.  вояками УПА був смертельно поранений командуючий 1-им Українським фронтом Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду партизанських територій, засилали агентів до УПА, вбивали її командирів. Боротьба виявилась запеклою і довготривалою. Вона закінчилась вже післі війни на початку 50-х років.

Таким чином, розглядаючи діяльність ОУН-УПА, треба зробити висновок: з одного боку, це світла сторінка  боротьби українського народу проти гітлерівського фашизму і сталінського тоталітарного режиму за створення незалежної української держави; з іншого боку, діяльність УПА принесла немало горя власному народу, зокрема проти тієї його частини, яка не підтримувала поглядів ОУН-УПА. На совісті цього формування також і кров багатьох невинних жертв місцевого польського, єврейського та російського населення.

В українському націоналістичному русі опору існувало три течії:

1) ОУН Бандери, а саме УПА — весною було 8-10 тис. бойовиків, влітку їх число подвоїлося.

2) Партизанський рух Т. Бульби-Боровця — УНРА — 4 тис, але влітку більшість їх влилась в УПА.

3) ОУН Мельника — навесні 2-3 тис. повстанців.

Під час збройної боротьби проти двох диктатур, двох імперіал ізмів і двох окупаційних армій за волю і самостійність українського народу загинуло приблизно 20 тис. бойовиків УПА і членів збройного підпілля.

89. Порівняйте рух шестидесятників з правозахисним рухом 70 – поч. 80-х рр. їх місце у національно-визвольній боротьбі.

Шестидесятники не боролися з радянським ладом, а прагнули оновити його через впровадження реформ. Серед них була популярна теза «соціалізм з людським обличчям». Вони щиро вірили в те, що радянський і західноєвропейський соціалізм — це однопорядкові явища, що існуючому в СРСР суспільно-політичному ладу можна надати за допомогою реформ людське обличчя. Породжені реформами М. Хрущова, шестидесятники відмежовувалися від офіційної лінії на боротьбу з окремими проявами «культу особи». Державна десталінізація була жорстко контрольованим процесом, спрямованим на виживання тоталітарної системи в умовах, які склалися в суспільстві і на всій планеті після Другої світової війни. Проте косметичний ремонт фасаду не влаштовував шестидесятників. Вони домагалися радикальних перетворень, хоча не могли висловитися щодо їх суті і характеру. Більш визначеною була їхня позиція в тому, що стосувалося політичного і духовного життя. Вони відстоювали верховенство суспільства над державою, рівність усіх людей, включаючи вищих посадових осіб, перед законом, пріоритет прав людини, усунення регламентації творчого процесу, подолання відірваності від західної культури. Для українських шестидесятників на першому плані стояли болючі національні проблеми. Ідейне визрівання шестидесятників починалося з культурництва, як це вже не вперше траплялося в історії України. Згуртовуючись, вони звертали свої погляди передусім на стан національної культури: оралися за захист рідної мови, популяризацію здобутків літератури . мистецтва в народі, вивчення і пропаганду вітчизняної історії, виступали проти закам'янілих ідеологічних штампів «соціалістичного реалізму». Такого спрямування зусиль потребувала реальна ситуація в національній культурі. Культурництво як форму діяльності треба було протиставити русифікаторській практиці компартійно-радянського керівництва Москви і Києва та зростаючій агресивності зрусифікованого міщанства українських міст, які вже увібрали в себе половину населення республіки. Хоча французький історик Нікола Верт зазначав, що ліберальна російська інтелігенція називала М. Хрущова «неотесаним українським мужлаєм», роль останнього в русифікаторських процесах в Україні була великою. Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між радянським і західним світами менш щільною. В Україну почала проникати західна культура. З'явилися раніше недоступні книги А. де Сент-Екзюпері, А. Камю, Ф. Кафки, Е. М. Ремарка, Е. Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної західної літератури українською мовою. Західна культура здійснювала великий вплив на формування світогляду молоді, утвердження в її свідомості загальнолюдських цінностей.

Найвидатнішим проявом національного комунізму як руху за розширення національної автономії був написаний з марксистсько-ленінських позицій трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», (кінець 1965 р.). Ця праця, як відзначив Георгій Касьянов, стала своєрідним маніфестом більшости критично мислячої української інтеліґенції, яка сподівалася розв’язати національні, відтак і соціальні проблеми своєї батьківщини в межах існуючої системи. 

Сильні середовища української, російської та єврейської опозиційної інтеліґенції, де визрівали ідеї захисту прав людини, були в Одесі (Ніна Строката, Василь Барладяну, Ганна Михайленко, Леонід Тимчук, Вячеслав Іґрунов, Давид Найдіс, Рейза Палатник), у Харкові (переважно загальнодемократичного характеру, зорієнтованого на московських правозахисників – Генріх Алтунян, Володимир Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін), у Дніпропетровську (Іван Сокульський, Олександр Кузьменко, Микола Береславський), в Умані (Надія Суровцова, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз), у містах Галичини. Надія Світлична почала вести передачі на радіо “Свобода” про правозахисний рух – їх, попри глушіння, потай слухала вся мисляча Україна.

90. Проаналізуйте політику радянського уряду щодо дисидентів в Україні та поясніть до яких наслідків вона привела.

Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Активізацію дисидентів влада зустріла у всеозброєнні. Як і раніше, вона не допускала критики режиму. 25 грудня 1958 р. був схвалений Закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», а в новій редакції Кримінального кодексу УРСР була збережена сумнозвісна 62 стаття - «антирадянська агітація та пропаганда».

Тривали пошуки «ворогів радянської влади». Комітет держбезпеки при Раді Міністрів УРСР рапортував у 1960 р., що за період 1954-1959 рр. у республіці ліквідовано 183 націоналістичні та інші антирадянські організації і групи, притягнуто до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжито профілактичних заходів щодо 1300 громадян.

Група Л. Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією України. Подібні позиції обстоювали Об'єднана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями відбувалися у різних регіонах республіки. 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журналіст Григорій Гайовий. 1962 р. в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На основі судових рішень більшість підсудних була репресована. І при цьому радянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало «шістдесятників».

Після усунення від влади М. Хрущова стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо дисидентів. У серпні-вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десятків правозахисників. Серед них - літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху генерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність, виступи на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину його спочатку було поміщено до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральського звання. Коли у квітні 1965 р. його припинили примусово «лікувати» і тодішній Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін дав вказівку поновити П. Григоренка в генеральському званні, Л. Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль». Арешти свідчили про початок рішучого наступу системи, кінець «відлиги». Однак реакція на це українських дисидентів засвідчила їхнє непохитне бажання продовжувати боротьбу.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була праця літературного критика з Києва Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», перекладена потім кількома європейськими мовами. Книга була своєрідним протестом проти проведених 1965 р. арештів українських дисидентів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І. Дзюба адресував П. Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Комуністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б. Антоненко-Давидович назвав працю І. Дзюби «референдумом покоління». Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.