Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
MKR_ISTORIYa_1-90_yopta.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
990 Кб
Скачать
☆

5. Включення українських земель до складу Російської імперії

Наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст. переважна більшість українських земель — Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь — входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — перебували під владою Австрійської монархії.

У 60-х — 80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. На Лівобережжі і Слобожанщині колишня козацька старшина перетворилася на дворянство (шляхту). У 1796 р., як і в Росії, замість намісництв були створені губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині ХІХ ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 р.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою. Під владою Австро-Угорщини перебували Північна Буковина, Східна Галичина й Закарпаття.

Протягом першої половини ХІХ ст., унаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. Особливо швидко кількісно збільшувалося населення степової України. Напередодні реформи 1861 р. лише у двох південних губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж із 1787 р. по 1862 р. населення трьох степових губерній — Катеринославської, Херсонської й Таврійської — збільшилося в чотири рази.

У Південній Україні виникли компактні поселення народів різних національностей. Велику групу іноземних колоністів складали так звані «чорноморські німці». У містах Півдня проживали італійці, вірмени та євреї.

На Правобережній Україні проживало багато поляків, а також німців, євреїв, татар, болгар. У Західній Галичині українці і поляки складали по 40 %, євреї — приблизно 10 % населення, а у Східній Галичині українці становили близько 65 %, поляки — майже 20 %, євреї — 10 %.

Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин першої половини ХІХ ст.

Україна в російсько-турецькій війні 1806–1812 рр.

Ця війна була викликана намаганням Туреччини взяти реванш над Росією, відволікти її сили, які були задіяні у війнах із Францією (1805–1807 рр.) й Іраном (1804–1813 рр.). У цій війні Україна була найближчим тилом російської армії. У губерніях України було проведено набір земського ополчення. Селяни мусили постачати армію великою кількістю волів, коней, возів, погоничів, фуражем, провіантом. Лише з Лівобережної України до армії було відправлено 6 тисяч возів, 7 тисяч пар волів, понад тисячу коней, майже 4 тисячі погоничів.

Російські війська, якими командував М. Кутузов, здобули на Дунаї кілька перемог. Унаслідок цього 16 травня 1812 р. у Бухаресті між Росією і Туреччиною був укладений мирний договір,за яким до Росії відійшла частина Молдови (між Дністром і Прутом), яка стала називатися Бессарабією. Поряд із територіями, населеними в основному молдаванами, були землі, де переважало українське й російське населення (Ізмаїльський, Хотинський й Аккерманський повіти).

Україна в російсько-французькій війні 1812 р.

Генерал Наполеон Бонапарт, захопивши в 1799 р. у Франції владу і проголосивши себе «імператором усіх французів», підкорив багато народів Європи і поставив за мету завоювати Росію, розчленувати її, перетворити на свою колонію, домогтися світового панування.

Важливе місце у планах Наполеона займала Україна. Він передбачав відірвати українські землі від Росії, щоб цим послабити Російську державу. Після цього Україна мусила стати колонією Франції. Крім того, Наполеон збирався українськими землями розплачуватися зі своїми союзниками за їхню участь у загарбницьких походах: польським магнатам на чолі з Понятовським він обіцяв повернути Правобережну Україну, австрійському імператорові — віддати Волинь і залишити Галичину, а турецький султан, якщо він вестиме війну з Росією, повинен був отримати Крим і Причорномор’я. Ще до початку війни 1812 р. в Україну засилалися наполеонівські агенти, диверсанти із завданням влаштовувати диверсії, знищувати бази російської армії, а також підбурювати й піднімати українське населення на повстання проти Росії. Однак українське населення піднялося на боротьбу проти загарбників. Селяни й міщани не давали їм продовольства й фуражу, створювали дружини самозахисту, які чинили збройний опір окупаційним військам. Організовувалися партизанські загони, які знищували, захоплювали ворожі обози, переривали лінії зв’язку.

Патріотичним піднесенням був охоплений увесь український народ.

В Україні були створені козацькі й селянські ополчення. До кінних козацьких полків, які за своєю структурою були подібними до кавалерійських частин регулярної армії, закликалися люди козацького стану на вільну козацьку службу. Як писав поет І. П. Котляревський, що формував у містечку Горошині Хорольського повіту 5-й Полтавський козацький полк, люди вступали «у козаки із задоволенням, охотністю і без будь-якого смутку», формування козацьких полків відбувалося з великим успіхом. За короткий час улітку 1812 р. в Україні були сформовані 22 козацькі полки загальною чисельністю приблизно 24500 чоловік, Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували 18 тисяч осіб; Правобережна Україна — 4 полки (3 київських і 1 подільський), які складали 4800 осіб. Крім того, для проведення розвідувальної, конвойної, караульної служби і служби зв’язку з лісових наглядачів і нічних сторожів північних губерній — Київської, Подільської, Волинської — були створені загони «лісової варти», або (як їх стали називати) «лісових козаків». Ці загони налічували понад 1000 осіб.

Одночасно з козацькими полками в Україні було сформовано 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися із селян. На Чернігівщині в ополчення пішло 26 тисяч, на Полтавщині — 16 тисяч осіб, із них — 6500 кінних. У числі цих ополченців-захисників було приблизно 32 тисячі поміщицьких і 10 тисяч державних селян. Отже, у цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила, крім солдатів регулярної армії, 70 тисяч чоловік.

У бойових діях брали активну участь українські полки. Так, у Бородинській битві разом із російськими солдатами героїчно билися з ворогом і воїни-українці (понад 10 тисяч чоловік). Високі зразки мужності показали бійці Охтирського гусарського, Чернігівського та Київського драгунських полків, сотні рядових солдатів, унтер-офіцерів і офіцерів.

Серед видатних організаторів і керівників партизанських загонів є імена й уродженців України. Найбільш відомі серед них Єрмолай Четвертак (Четвертаков), Федір Потапов, який дістав прізвисько Самусь, і Степан Єремієнко. У районі села Семенівки загін Четвертака розгромив батальйон військ Наполеона. За бойові заслуги Четвертак отримав звання унтер-офіцера і був нагороджений відзнакою військового ордена, який йому вручено в Парижі, куди він увійшов у складі російських військ, беручи участь у їхньому закордонному поході.

Наполеон змушений був зі своєю стотисячною армією залишити Москву й почати відступ, який під ударами регулярних російських військ, ополченців і партизанів незабаром перетворився на безладну втечу.

Російсько-турецька війна 1828–1829 рр.

У 1828 р. турецький султан, підбурюваний Англією, почав війну проти Росії. Воєнні дії відбувалися на Дунаї і на Кавказі.

Зазнавши поразки, Туреччина 14 вересня 1829 р. в Адріанополі підписала з Росією мирний договір. Росія одержала невеликі острови в гирлі Дунаю і східний берег Чорного моря від гирла Кубані до північних меж Аджарії. Було підтверджено право Росії вільно торгувати на всій території Туреччини і свободу плавання комерційного флоту по Чорному й Середземному морях і в протоках. Турецький уряд підтвердив автономію Молдови, Валахії та Сербії, а також незалежність Греції.

Утворення Азовського козацького війська

Коли у 1828 р. почалася російсько-турецька війна, козакам Задунайської Січі турецький уряд наказав виступити разом з турецькими військами проти російської армії. Тоді на заклик кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого і за його таємною домовленістю з російським командуванням 1500 козаків на 42 човнах перейшли під Ізмаїлом на бік російських військ. Із них було сформовано Дунайський козацький полк, який узяв активну участь у боях проти турків, особливо при захваті фортеці Ісакчі. Задунайську Січ турки зруйнували, а задунайське військо було ліквідоване.

Після закінчення російсько-турецької війни задунайські козаки, що перейшли на територію Росії, були поселені царським урядом на північно-західному узбережжі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем. Цим було покладено початок Азовському козацькому війську, до якого незабаром було включено частину місцевих державних селян. Азовські козаки жили станицями, займалися землеробством і рибальством, виконували військову службу, зокрема служили у військовій флотилії, яка охороняла східне узбережжя. Зберігався козацько-старшинський устрій. Кошовим отаманом до 1853 р. був Й. Гладкий, який пішов у відставку в чині генерал-майора. Гладкий оселився в м. Олександрівську (тепер — Запоріжжя), помер у 1866 р. і похований там же, в Олександрівську.

У 1862–1864 рр. 1000 сімей азовських козаків за наказом царських властей насильно були переселені на Північний Кавказ у станиці Анапського округу та Закубанської області. У 1865 р. за царським указом Азовське козацьке військо ліквідовано. Старшини-офіцери були включені до складу дворянства, а рядові козаки перетворені на селян.

 Економічне становище України в першій половині ХІХ ст.

Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин

У першій половині ХІХ ст. інтенсивно відбувався розпад феодально-кріпосницької системи. Він полягав насамперед у розвитку товарно-грошових відносин — розширенні обміну, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, у перетворенні продуктів праці на товар і підриві натурального характеру господарства. А коли на товар стала перетворюватися і робоча сила, товарне господарство почало переростати в капіталістичне. Провідною галуззю економіки України й у першій половині ХІХ ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наявністю кріпосництва.

Незважаючи на це, у сільському господарстві протягом першої половини ХІХ ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які сприяли зростанню продуктивних сил і наполегливо вимагали ліквідації кріпосництва. Розорювалися нові, раніше не оброблювані земельні простори, особливо на Півдні України. З 1778 р. по 1851 р. посівні площі півдня України збільшилися у 25 разів. Розпочалася спеціалізація землеробства, розвивалися поміщицьке торгове землеробство й тваринництво, з’являлися нові галузі сільського господарства: тонкорунне вівчарство, цукрове бурякосіяння, розгорталося вирощування технічних культур (коноплі, тютюну і льону) для продажу. У поміщицьких господарствах з’являлися нові промислові підприємства, дедалі ширше, особливо на Півдні, застосовувалися вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини.

Налагоджуючи товарно-грошові відносини, поміщики передусім збільшували виробництво та продаж хліба й особливо пшениці. У середині ХІХ ст. вони давали 90 % товарного хліба, на селянські ж господарства його припадало лише 10 %. Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. Збільшували обсяги вивозу за кордон — в основному через чорноморсько-азовські порти: Одесу, Бердянськ, Миколаїв, Маріуполь, Таганрог.

Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, у губерніях Херсонській, Катеринославській і Таврійській.

Велику кількість товарного хліба на внутрішній і зовнішній ринок давали також правобережні губернії — Київська, Волинська і Подільська. Так, наприкінці першої половини ХІХ ст. 40 % усього хліба, що експортувався з Одеси за кордон, давала Правобережна Україна.

Поміщики лівобережних губерній — Полтавської, Харківської й Чернігівської, — віддалених від Чорного та Азовського морів і центральних промислових районів Росії, через вузькість місцевого внутрішнього ринку не мали належних умов для продажу хліба, значна частина якого внаслідок цього не мала збуту. У зв’язку з цим лівобережні поміщики переробляли хліб на горілку.

Пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, поміщики збільшували земельні площі під посівами технічних культур — тютюну, конопель та льону. Із другої половини 20-х років, після заснування перших цукрових заводів, на Правобережжі і Лівобережжі стали швидко розширюватися плантації цукрових буряків.

Однією з ознак товаризації поміщицьких господарств і розпаду феодально-кріпосницької системи було заснування й розширення поміщиками промислових підприємств, які, хоча й ґрунтувалися на праці кріпаків, але вироблена продукція переважно йшла на продаж: борошно, крупи, горілка, сукно, полотно, залізо, мило, шкіри, цукор, скло та інші вироби. Найбільше місце поміщицькі підприємства займали у винокурній (гуральництві), суконній, цукровій і селітряній галузях промисловості.

Для підвищення продуктивності свого виробництва поміщики, особливо у степовій Україні, стали дедалі ширше застосовувати у своїх маєтках сільськогосподарські машини — сіялки, віялки, косарки, молотарки. Ці машини здебільшого привозили з-за кордону або купували на місцевих і російських заводах, які були засновані у той час.

Деякі поміщики робили спроби раціоналізувати своє господарство, запровадити досягнення агрономії.

Одним із поміщиків того часу, який виступав за раціональне ведення сільського господарства, був Василь Назарович Каразін (1773–1842) — учений, винахідник, засновник Харківського університету. Його зусиллями в 1811 р. у Харкові було засновано Філотехнічне товариство, яке об’єднало майже 100 членів і закликало поміщиків переходити до кращих методів господарювання. Сам Каразін у своєму маєтку у с. Кручик на Харківщині створив хімічну лабораторію, метеорологічну станцію і дослідне поле.

Значного розвитку набув чумацький промисел, відомий ще з другої половини XV ст. Чумаки купували випарну і кам’яну сіль, в’ялену і солену рибу в Криму, Бессарабії, у Бахмуті, на Дону і Волзі та продавали по всій Україні й Росії. Чумацький промисел відігравав важливу роль у розширенні торгівлі та зміцненні економічних зв’язків України з Росією.

Початок промислового перевороту в Україні

Разом із сільським господарством в Україні у І половині ХІХ ст. відбувався і подальший розвиток промисловості. У цей час в Україні збільшувалася кількість промислових підприємств, виникали нові галузі виробництва, поступово підприємства, основу яких складала вільнонаймана праця, витискали мануфактури, які базувалися на кріпосній силі, тобто починався промисловий переворот, формувалися нові класи — робітників і буржуазії.

Перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великої машинної індустрії єпромисловим переворотом, або промисловою революцією. Промисловий переворот у Російській державі, у тому числі й в Україні, унаслідок тривалого панування феодально-кріпосницьких відносин почався пізніше, ніж у країнах Західної Європи, і відбувався повільніше. Почався він наприкінці 30-х — на початку 40-х років ХІХ ст. і завершився після реформи 1861 р. у другій половині ХІХ ст.

Продовжували розвиватися дрібні селянські промисли й міське ремесло, яке дедалі більше відокремлювалося від землеробства і переходило на капіталістичні засади. Ремісники об’єднувались у цехи.

Промислові підприємства поділялися на капіталістичні, які належали купцям, міщанам та селянам і ґрунтувалися в основному на вільнонайманій праці та застосуванні машин, іфеодально-кріпосницькі, що були власністю поміщиків і базувалися на примусовій праці селян-кріпаків і відсталій техніці. Деякі підприємства належали державі (скарбниці). Такими були Шосткинський пороховий завод і Луганський ливарний завод, катеринославські суконна й панчішна мануфактури, Київський завод «Арсенал» та інші.

Панівне становище займали поміщики і в цукровій промисловості, яка стала швидко розвиватися в Україні з 20-х років ХІХ ст. Перша цукроварня в Україні була збудована у 1824 р. на Київщині. У 1825 р. з’явився цукровий завод на Чернігівщині. У 1848–1849 рр. в Україні налічувалося вже 208 цукрових заводів, що становило приблизно дві третини цукроварень усієї Росії, а в 1861 р. їх було 229. Переважна більшість цукроварень належала поміщикам, але певна частина — і купцям.

Загальна кількість виробленого в Україні цукру на середину ХІХ ст. становила майже 80 % загальноросійського виробництва. Київська губернія давала 60 % цукру, який вироблявся в Україні.

Отже, напередодні реформи 1861 р. капіталізм зайняв серйозні позиції в промисловості України. Основними стали капіталістичні мануфактури й вільнонаймана праця, почався промисловий переворот — були збудовані перші фабрики, засновані на застосуванні системи машин і праці найманих робітників.

Місце України в зовнішній торгівлі Російської імперії

У першій половині ХІХ ст. спостерігається дедалі ширше проникнення в українську економіку російських купців і промисловців. На кінець першої половини ХІХ ст. в Україні дуже зміцнився й зайняв панівні позиції російський торговельно-промисловий капітал, відтісняючи на другий план і затримуючи розвиток української промисловості.

Важливу роль у завоюванні російськими купцями й підприємствами українського ринку відігравала ярмаркова торгівля. У 1858 р. у Росії відбулося 4930 ярмарків, із них в Україні — 1953, тобто 40 %. Найбільшими в Україні були ярмарки: Хрещенський, Троїцький, Успенський і Покровський у Харкові, Іллінський у Ромнах (із 1852 р. — у Полтаві), Воздвиженський у Кролевці. У російські, передусім центральні, губернії з України вивозилися в основному сільськогосподарські продукти і сировина — хліб, вовна, прядиво, сало, худоба, тютюн, сирі шкіри, сіль, риба, фрукти, худоба, зокрема коні, деякі промислові і ремісничі товари, у першу чергу горілка, цукор, поташ. Крім того, на українських ярмарках торгували товарами, які привозилися з інших регіонів Російської держави — Прибалтики, Білорусі, Бессарабії, Дону, Кавказу, а також із країн Західної Європи, Туреччини, Балкан, Персії, Китаю.

З України через сухопутні митниці, чорноморсько-азовські і частково балтійські (Данциг і Ригу) порти товари експортувалися за кордон — в Англію, Францію, Італію, Австрію, Пруссію, Туреччину, Молдову та інші країни.

Початок національного відродження наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст.

Російський визвольний та польський національно-визвольний рухи на українських землях у 20-і— 30-і рр. ХІХ ст.

Поширення нових західних інтелектуальних і політичних течій створило сприятливий ґрунт для виникнення в Україні таємних політичних товариств.

Безпосереднім поштовхом до створення товариств були настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном. Наполеонівська кампанія поглибила кризу між державою та суспільством, яка намітилася вже під час правління Катерини II. Під впливом ідеології Просвітництва й поширення європейського стилю життя в Російській імперії з’явилося чимало таємних масонських лож і різних товариств.

У 1818–1819 рр. ложа «Любов до істини» існувала в Полтаві. Ініціатором її створення був І. Котляревський, а керівником — князь М. Рєпнін. На її базі в 1821 р. масонську ложу «Малоросійське товариство» створив В. Лукашевич, який відстоював ідею об’єднання України з Польщею. Масонські принципи вселюдського братерства проповідувала «Попівська академія» А. Палицина в Харкові. У 1818 р. масонська організація виникла в Києві («Ложа з’єднаних слов’ян»).

Виникнення цього зародкового громадянського суспільства йшло врозріз із політичною моделлю самодержавства, що прагнуло контролювати всі прояви громадського життя. Проте хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Українські дворяни не формували специфічно національних вимог, винятком був лише Василь Лукашевич, який виступав за відродження української державності та союз із Польщею.

Серед членів масонських товариств і декабристських організацій були відомі українські діячі й нащадки козацької старшини: Іван Котляревський, Василь Капніст, Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли (з роду гетьмана Данила Апостола), брати Борисови, І. Горбачевський та багато інших. Слід зазначити, що серед українських декабристів патріотизм і національні почуття проявилися в панславістській ідеології.

Перші декабристські організації

«Союз порятунку» — 1816–1817 рр. у Петербурзі; нараховував 30 офіцерів: Олександр і Микита Муравйови, Сергій Трубецькой, Іван Якушкін, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель та інші; мета — обмежена монархія, при якій запроваджується конституція і скасовується кріпосне право.

«Союз благоденства» — 1818–1821 рр.; центр — у Москві, потім перемістився до Петербурга; складався з 200 офіцерів; керівне ядро — те саме, що й у «Союзі порятунку»; мета — 20-літня підготовка й виховання народу для революційного перевороту та наступних перетворень.

У результаті декабристи засновують дві нові організації:

1) «Північне товариство» — 1821–1825 рр. — у Петербурзі; нараховувало 105 чоловік; керівне ядро — М. Муравйов, С. Трубецькой, С. Каховський, Є. Оболенський, К. Рилєєв та ін.; цілі товариства викладені в «Конституції» М. Муравйова.

2)      «Південне товариство» — 1821–1825 рр. — в Україні.

Організація декабристів в Україні

«Південне товариство» (1821–1825) на чолі з полковником Павлом Івановичем Пестелем виникло на Київщині на базі Тульчинської управи «Союзу благоденства»; нараховувало 101 члена: Волконський, Баратинський, брати Муравйови-Апостоли, Бестужев-Рюмін та ін.; складалося з трьох управ — Тульчинської, Васильківської, Кам’янської.

«Товариство об’єднаних слов’ян» (1823–1825) на чолі з братами Борисовими; розташовувалося на Київщині та Волині й об’єднувало 60 чоловік: Люблінський, Горбачевський, Іванов, Соловйов, Сухінов, Усовський та ін.; цілі викладені в двох документах — «Правилах» і «Клятві»,у яких передбачалося шляхом збройного повстання за участю народних мас ліквідувати самодержавство, кріпосництво, національний гніт, створити демократичну федерацію у складі Росії, Валахії, Далмації, Сербії, Польщі, Угорщини, Трансільванії та Богемії. Восени 1825 р. товариство увійшло до складу Південного товариства як окрема Слов’янська управа, що об’єднало їхні сили, зв’язки та можливості. Розгромлене царизмом разом із «Південним товариством».

«Малоросійське товариство» (1821–1825) засноване полтавським поміщиком В. Лукашевичем, колишнім членом «Союзу благоденства», який приїхав у свій маєток після відставки. Групи «Товариства» складалися з дворян та інтелігенції, знаходилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Ніжині та ін. Мета — встановлення незалежності України. Налагодило контакти з Південним товариством. У цілому ця організація перебувала в процесі формування і не виробила чіткої програми. Розгромлене у 1825 р., а його члени проходили у слідстві разом із декабристами.

Декабристські програми перебудови країни

«Руська правда» П. Пестеля передбачала:

а) скасування кріпосного права, наділення селян землею без викупу, американський (фермерський) шлях розвитку сільського господарства;

б) скасування монархії та заміна її на демократичну республіку.

«Конституція» М. Муравйова передбачала:

а) скасування кріпосного права й розвиток сільського господарства прусським шляхом розвитку капіталізму — через збереження панування поміщицького землеволодіння й звільнення селян без землі (або з невеликими наділами);

б) повалення абсолютизму та заміна його на обмежену монархію.

Україна у програмних документах декабристів

«Руська правда» П. Пестеля зберігала єдність Росії, жоден народ не отримував права на відокремлення (крім Польщі, котра мала провести демократичні реформи). Це пояснювалося потребою в централізованому проведенні демократичних реформ і запровадженні широких прав, що нібито знімуть національну проблему. За цим проектом Україна мала стати однією з десяти областей Росії.

«Конституція» М. Муравйова — Росія перетворювалась на федерацію (на зразок США), у якій окремі області або держави, одержали б широкі права самоврядування, але утворилися б штучно за територіальним принципом без урахування етнічних кордонів. Так, Україна була б поділена на дві «держави»: Українську зі столицею в Харкові та Чорноморську зі столицею в Києві. Влада в усіх державах належала б урядовим зборам, члени яких обиралися б на основі високого майнового цензу.

В обох проектах явно недооцінювалося національне питання.

«Товариство об’єднаних слов’ян» — демократична федерація держав, до якої Україна увійшла б як рівноправний член поряд з Росією, Угорщиною, Молдавією, Польщею та іншими країнами. Парламент федерації повинен був складатися з представників усіх народів і видавати лише основні закони для всієї федерації, тоді як кожний народ одержав би широке самоврядування.

«Малоросійське товариство» виступало за національну незалежність України і відокремлення від Росії.

Повстання Чернігівського полку

Смерть Олександра I в Таганрозі порушила плани «Товариств» щодо підготовки повстання, наміченого на 1826 р. Повстання в Петербурзі спалахнуло 14 грудня 1825 р. у день присяги Миколи I і було жорстоко придушене через відмову повсталих від підтримки народу, організаційні прорахунки та оборонну тактику на Сенатській площі.

Незважаючи на поразку в Петербурзі й арешт Пестеля (13 грудня), в Україні за 30 км на південний захід від Києва спалахує повстання Чернігівського полку, підняте з ініціативи Сергія Муравйова-Апостола й Михайла Бестужева-Рюміна, які підняли на повстання 7 рот свого полку (1 тис. чоловік), обнародували маніфест («Катехізис»), де у формі питань-відповідей на релігійній основі доводилася необхідність знищення самодержавства та встановлення республіки. Вони зробили рейд по засніжених степах України, сподіваючись підняти повстання в інших полках, однак безрезультатно.

Командування урядових військ зуміло ізолювати повсталих, відвівши сусідні полки у віддалені повіти, і 3 січня, оточивши Чернігівський полк, розстріляло його картеччю. С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін були схоплені й страчені в Петербурзі.

Поширення революційного руху в Україні після повстання в Україні

Повстання декабристів дало поштовх цілій низці виступів проти самодержавства:

1826–1827 рр. — у Харківському університеті з’являється група агітаторів антикріпосницького й антисамодержавного напряму; усього близько 20 чоловік; керівники: Володимир Розаліон-Сошальський і Петро Балабуха; займалися пропагандою ідей декабристів; поширювали вірші Пушкіна, Рилєєва, політичні памфлети та іншу заборонену літературу. Група була розгромлена царизмом.

1827–1830 рр. — група студентів і професорів Ніжинської гімназії вищих наук (Білоусов, Зінгер, Андрущенко та ін.) вивчали й поширювали заборонену літературу (твори Вольтера, Байрона, Пушкіна, Грибоєдова, Рилєєва та ін.); читали лекції в дусі, що суперечив офіційній ідеології царизму. Наслідком було те, що гімназію перетворено на вузькопрофільний ліцей із суворим наглядом із боку уряду; гурток розігнано; керівників заслано.

1830–1831 рр. — велике повстання в Польщі, організоване таємною спілкою польських офіцерів на чолі з І. Лелевелєм, закликало до відділення Польщі від Росії, ліквідації самодержавства й кріпосництва. Висунувши гасло «за нашу та вашу свободу», організатори спробували підняти повстання селян Польщі й Правобережної України (невдало). Повстання було жорстоко придушене царизмом.

Причини поразки декабристів

Незрілість передумов буржуазної революції й відсутність революційної ситуації; вузькість соціальної бази; нерішучість дворян-керівників повстання; кількісна перевага урядових військ; локальність повстань, що давало царизму можливість для маневру й перекидання резервів з інших регіонів.

Значення повстання і руху декабристів

Перше не стихійне, а організоване повстання проти самодержавстватакріпосництва; перша спроба здійснення буржуазної революції в Росії та Україні; дало поштовх зростанню революційного руху в наступні роки.

Український національний рух наприкінці 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське братство

У 40-і рр. XIX ст. в університетах Києва та Харкова навколо революційно налаштованої професури об’єднується передова громадськість. У січні 1846 р. в Києві виникає таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство (КМБ), назване на честь перших слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія.

Організатори КМБ: Микола Костомаров — викладач Київського університету, магістр історії, Микола Гулак — чиновник канцелярії генерал-губернатора, Василь Білозерський — студент Київського університету. Тісний зв’язок із КМБ підтримував Т. Г. Шевченко. Усього КМБ нараховувало 12 чоловік.

Програмні цілі КМБ: члени братства були типовими українофілами. Крім цілей знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соціальної нерівності, запровадження загальної освіти, вони ставили своїм завданням пропагувати ідею об’єднання всіх слов’ян у федеративній республіці на засадах суверенності. Ці завдання були викладені в «Статуті слов’янського братства святих Кирила й Мефодія» та «Книзі буття українського народу». У них знайшли відображення ідеї християнського соціалізму, природного права, просвітительства, соборності українського народу. І якщо російські слов’янофіли пропагували російський месіанізм, то члени братства були впевнені в особливій, месіанській ролі України, під егідою якої повинен був функціонувати Слов’янський Собор.

Практична діяльність КМБ: поширювали революційні твори Т. Г. Шевченка та інших авторів; складали й поширювали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом; установили контакти з петрашевцями в Росії, польськими, литовськими, чеськими революціонерами; займалися просвітництвом народу.

Репресії царизму проти Кирило-Мефодіївського братства

У березні 1847 р. за доносом студента А. Петрова члени товариства були заарештовані та після суду заслані в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну, а також права викладацької діяльності у сфері народної освіти. Найважчого покарання зазнав Т. Г. Шевченко, якого віддали в солдати рядовим Оренбурзького окремого корпусу на 10 років із забороною писати й малювати.

Соціальна (антикріпосницька) боротьба в першій половині ХІХ ст.

Проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва основним борцем виступало селянство. Поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам.

Іншими формами селянського протесту були такі: відмова від сплати оброку, відбування панщини та інших повинностей, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію, збройний опір поміщикам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання.

В Україні, лише за далеко не повними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Найбільш масовим було повстання влітку 1819 р. військових поселенців Чугуївського уланського полку. До чугуївців приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького уланського полку, а також селяни навколишніх сіл. Заворушення тривало більше місяця. Для його придушення були послані війська з 12 гарматами. До Чугуєва приїхав сам Аракчеєв. Було заарештовано понад дві тисячі чоловік. Понад 350 осіб віддано під військовий суд.

У 1829 р. у тодішній Слобідсько-Українській губернії розгорнулося повстання селян у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклійського району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. За кілька днів у Шебелинці зібралося майже 3 тисячі чоловік. Влада кинула на повстанців цілу дивізію уланів і вдалася до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 були арештовані й віддані під військовий суд, а ватажків повстання С. Дьоміна і К. Вєдерникова відправили на довічну каторгу.

На Правобережжі хвиля селянських повстань прокотилася під час польського руху 1830–1831 рр. Тільки в Київській губернії історики нарахували майже 50 великих маєтків, охоплених на той час селянськими виступами.

У 1832–1833 рр. у зв’язку з неврожаєм і голодуванням селян у багатьох селах на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині активізувалися селянські виступи.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою силою.

Устим Кармалюк

У. Кармалюк із юних літ ненавидів панів, і тому його називали бунтарем. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав його в солдати, але Кармалюк утік із полку і на початку 1813 р. зі своїм свояком Данилом Хроном повернувся в рідні місця, де організував загін із селян, який діяв партизанськими методами.

У. Кармалюка кілька разів заарештовували, засудили до смертної кари, яка була замінена на заслання до Іркутської губернії на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон втекли з етапної тюрми, пройшовши пішки 15 тисяч верст, і знову повернулися на рідне Поділля, де продовжували боротьбу.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів майже 20 тисяч чоловік.

Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с. Шляхові Коричинці на 48-му році життя. Похований у містечку Летичеві.

Народ пам’ятає Кармалюка як героя, народного месника, борця за щастя народне. Т. Шевченко називав його «славним лицарем».

Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв’язку з проведенням там інвентарної реформи 1847–1848 рр. Царський уряд прагнув послабити селянський рух і привернути на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху. При повній безконтрольності з боку царських властей поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян.

«Київська козаччина» (1855 р.)

Вонабула викликана погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853–1856 рр. В Україні найширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії. Вони дістали назву «Київської козаччини». Безпосереднім приводом до них було опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення. Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну. Стали швидко поширюватися чутки, що цар у своєму «указі» закликав усіх селян записуватися в козаки, а за службу вітчизні вони будуть звільнені від кріпацтва, стануть вільними хліборобами. Селяни висували своїх ватажків.

Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл тікати. На придушення «козаччини» у Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дивізіон піхоти. У деяких селах селяни вступали у бій з військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники руху.

«Похід селян у Таврію за волею» (1856 р.)

Але й після придушення «Київської козаччини» селянський рух не припинився. Уже у квітні 1856 р. почався його новий спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали чутки, поширювані по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані під час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу й високу поденну плату за казенні роботи.

Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині. Ішли селяни у «Таврію за волею», хоча й у меншій кількості, і з інших губерній — із Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.

Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд відправив велику кількість військових команд і численні загони поліції. У деяких місцях відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені. Повстання було придушено.

  1. Покажіть взаємозв’язок процесів становлення української державності й розвитку національної культури у другій половині ХVІІ і ХVІІІ ст.

Історична й культурологічна думка стосовно українсько-польських відносин

Майже неможливо уникнути певної тенденцій­ності як з одного, так і з іншого боку в оцінці українсь­ко-польських історичних і культурних відносин. І все ж об'єктивність потребує констатувати зверхність, намагання Польщі нав'язати хід історичних процесів на користь окато­личення культури й віри України. Вносила велике соціальне напруження й нещадна експлуатація шляхтою української людності на захоплених землях.

На тлі постійного змагання української та польської культур український народ, як то було й за попередньої доби, охоче сприймав чужоземні впливи, якщо вони від­повідали його власним уподобанням. У найкращих уні­верситетах Європи навчалася українська молодь і несла на батьківщину культурні досягнення. «Сувора готика, рене­санс, гуситський рух, реформація в усіх її формах, като­лицька реакція, — пише Н. Полонська-Василенко, — все це разом із Західною Європою переживала й Україна і все це залишило більший або менший вплив. Пам'ятки цих впливів, перетоплені в горнилі народної творчості, дало головним чином мистецтво, в якому готика і ренесанс, у сполученні із споконвічним українським мистецтвом, дали блискучі твори архітектури, різьбарства, малярства».

У вивченні історії культури України та її зв'язку з культурами інших слов'янських народів не можна обминути ті складні питання, які стосуються польсько-українських культурних відносин. Вплив був взаємозумовлений, оскіль­ки й історичні долі виявилися взаємозумовленими. Соціокультурний момент спільності й роздільності культурно-історичних доль цих двох слов'янських народів і націй є не менш важливим для пізнання, ніж констатація їхніх осібних духовно-культурних здобутків. Вони були значними як з однієї, так і з іншої сторони, але не позбавленими нерівноправності, оскільки Україна першою втратила свою державність. Сучасна історична думка дійшла висновку, що «польсько-українські відносини у великій мірі визначили шляхи історичної долі обох народів».

Експансія зі сходу стала трагедією слов'янських народів, зруйнувавши паритетність і рівновагу їхнього розвитку. Невимірними були людські жертви, руйнування міст і сіл, включаючи твердиню слов'янського сходу — Київ. Сусідство України з новоутвореними агресивними силами, не захищене відкритістю степу, приносило незліченні втрати. «Південна Русь найбільш постраждала від татар, — писав М. Гоголь про наслідки того лихоліття. — Випалені міста й степи, обгорілі ліси, давній зруйнований Київ, безлюддя й пустеля — ось чим була ця нещасна країна!». Різко звужувався заселений українцями простір під постійним натиском зі степу. Порівняння з Польщею, яка зростала швидкими темпами в усіх сферах, було не на користь України. Втрата рівноваги в силах спричинила екс­пансивні наміри однієї зі сторін. Сталося приєднання Га­лицького князівства королем Казимиром у 1340 році.

Згодом відбулися відомі події, пов'язані з литовським пануванням на землях України та Білорусі. Кревська унія (1385 p.), завдяки якій утворився династичний зв'язок між Польським королівством і Великим князівством Литовським. У 1569 році Польща й Литва об'єднались у федерацію під назвою Річ Посполита. Зрозуміло, що Люблінська унія великою мірою вплинула на подальший культурно-істо­ричний розвиток народів, яких об'єднала. Всі ці події досить по-різному позначилися не лише на українському чи білоруському, а й на польському народові. За словами поль­ського історика Євгеніуша Старчевського, «вже наприкінці XIV ст. польська держава виросла у силі, але польський народ програв, розчинившись на Руському сході і втративши ґрунт у своїй рідній Сілезії». Незгода дати приєднаним землям України автономію, хоча б на зразок литовської, створювала напруження у відносинах польського й україн­ського народів. Козаччина була викликана не лише тиском зі Степу, а й опором безправному становищу, в якому опинилися різні верстви України. За умовою унії 1569 року від Великого князівства Литовського відокремлено Волинь, Поділля, Наддніпрянську Україну і причислено їх до складу Малопольської провінції. Україна почала багато втрачати у своїй культурно-мовній, релігійно-православній незалежнос­ті. Гальмування послідовного розвитку українського етносу, витіснення знаменитих родів і знаті України, втрата духов­ної еліти у своїй основі мали асимілятивний характер. Про­текторат іншої держави породжував загрозу зникнення національних ознак. Але ця небезпека істотно прискорила виникнення нового стану в Україні, який умів боронити свою землю від ворогів.

Позитивне значення Люблінської унії полягало в тому, що вона знов об'єднала країну, поділену між Литвою та Польщею, таким чином уможливлюючи ефективніший захист від татарських наїздів. Включення України до поль­ської корони сприяло більшому проникненню західних культур на українську територію. Вплив ренесансу й рефор­мації досяг України й дав поштовх до відродження важли­вих духовних сфер.

В історико-культурологічній спадщині М. С. Грушевського у висвітленні українсько-польських відносин особливе місце належить праці «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці», де показано особливий розквіт польської культури та її вплив на «українське громадянство». Склалася досить своєрідна ситуація в польсько-українських зв'язках: зіткнулися розвинена державницька міць і культура та схо­вана в глибинах культурної традиції й духу пригноблена сила. За словами Грушевського, «і культурне, і національне ослаблення українського життя, яке помічаємо особливо різко в середині XVI в., було особливо небезпечним супроти оживлення державного польського культурного і суспільно­го життя. Саме почуття безсильності й банкротства, яке помічаємо в українських кругах, було навіяне власне сим зростом суперничої польської культури, культурно-націо­нального польського руху».

У цьому суперництві польський елемент мав перевагу більше фізичну, зовнішню тільки, як елемент державний, протегований. В корінних західних українських землях польський елемент витіснив український, але перевагою політичною. В той же час «тутешня Русь» навіть у своєму підданстві «не мала причин чути себе нижчою».

У свою чергу польська культура, маючи політичну пере­вагу над українською, потребувала запозичень, зокрема з мови іншого слов'янського народу — чехів. Великого поши­рення в Польщі набули чеська мова й література, вносячи суттєву лексичну корективу. Перебуваючи тривалий час у полоні латиномовної перекладної стихії, польська література, позбавлена живого народного джерела, затримувалася у своєму розвиткові й не могла змагатися з українськими літературою й культурою. Але ситуація докорінно змінилася в другій половині XVI століття. «Смерть старого короля, — пише М. С. Грушевський, — і вступления на престол поль­ський Жигмонта Августа (1548 p.) дає нагоду вибухнути тому всьому»2. Річ у тім, що з молодим королем пов'язували величезні плани й надії. У Польщі в цей час виникає бага­то громад лютеранських, кальвіністських, чеських братств, а згодом поряд із ними постають і численні громади антитринітаріїв. Віросповідна свобода «стягає до Польщі з цілого світу різних релігійних вільнодумців». Саме в цей короткий період бурхливо розвиваються полемічна польська літерату­ра, поезія. Набувають особливої чинності шляхетність, «вишуканість салонових манер», з «усіма зверхніми прикме­тами культурності». На цей же часовий відтинок припадає розквіт шляхетської матеріальної культури, «великопансько­го блиску», розкоші.

Шляхетські верстви України опинилися на роздоріжжі, часто роблячи вибір не на користь культури свого народу. «Якраз в сей апогей польської культури, польського життя актом 1569 р. вони приведені були в тісний зв'язок з Польщею і польською суспільністю, кинені в жар свого шляхетського танцюристого раю, в сю оргію блискучу й привабну — хоч затруєну паразитизмом, зародками вирод­ження й упадку, — в сей буйний і гойний шляхетський пир, овіяний чаром артизму й поезії».

Поспішно, без переосмислення переймалося все польське. Для того, аби протистояти цьому впливові, не вистачало в України сил, «щоб на своїх культурних і національних традиціях перещепити те, що вимагалося духом часу і нових обставин».

Необхідний був тривалий час для загоєння завданих ран, Період рутини й спокою. Однак і тоді українська культура не переривала свого буття, хоч вона мала вигляд менш «гойний» і пишний. Здавалося, залишається тільки коритися, зоставатися на узбіччі провінціалізму «предметом тихих симпатій для людей, які ще вважали себе українцями, бодай по імені, і жити в устах нижчих верств», вона мала бути своєрідним орнаментом, «одною з місцевих відмін єдиної і справжньої польської культури і бути етнографічним матері­алом для розваг сеї державної культури й національності».

Згодом від тихого жевріння дух культури й свободи спалахне всеосяжним полум'ям ідеї незалежності. Феномен цей має чимало різних тлумачень, домінуючим серед яких є визнання того, що для України то був, можливо, най­вирішальніший момент її історії — бути чи не бути власно­му національному імені й культурі. Адже, справді, тенденція культурних і конфесійних переорієнтацій мала свої згубні наслідки. М. С Грушевський змальовує цю ситуацію в образно-емоційному стилі: за його словами, настав той мо­мент, коли мала визначитися «національна доля для України», коли національна смерть уже віяла своїм крилом перед нею, — сей рішучий момент видобува останню енергію «в сім напівзадубілім уже організмі», життя починає про­являтися з різних царин народних джерел.

Козаччина. Пісні та думи України.

Пісні й думи України, як і музичне мистецтво в цілому, беруть свій початок від язичницького епосу, в якому злилися в одне ціле ліризм світосприймання народного генія, світлий оптимізм і трагічність. Пісня й дума українсь­ка — не лише життєдайна частина загальнослов'янської культури, а й національна святиня. Звідки походять дума та її обов'язковий супровід на кобзі чи бандурі? Безсумнівно, думи належать до героїчного епосу й створювалися народни­ми співцями на історичному тлі, з особливим зосередженням і з особливою увагою до такого національно-суспільного явища, як козаччина. Небезпідставно знаходять певні асоці­ації звучання дум з ранніми творами, в яких оспівували­ся героїчні подвиги княжих дружин і які мали відповідний музичний супровід. У цьому зв'язку постає образ співця Бонна зі «Слова о полку Ігоревім»: «Накладав він на живі струни віщі персти свої, і самі вони славу князям рокотали» (переклад М. Рильського). Впізнаємо відлуння степового простору, близького й кобзареві-запорожцеві. Уславлялися походи воїнів-захисників, як і саме мистецтво, що супро­воджувало їх. Отож, думи й пісні зберігають історичну пам'ять, виховують національну свідомість.

Заслуговує на увагу версія В. Ємця, за якою зображення на одній із фресок у Софійському соборі в Києві музи­канта з інструментом — це своєрідний прообраз співця-бандуриста, «де бандура має свій первісний вигляд, на­гадуючи італійську лютню зі струнами... по грифу».

Співці, музиканти були присутніми під час важливих подій княжої доби й, можливо, стали предтечами кобзар­ства. Також правдоподібно, що назви «кобза» та «бандура» пов'язані з існуючими назвами інструмента зі Сходу «кобуз» та італійської старовинної «пандори».

Про надзвичайну роль бандури й пісні, які пройшли героїчний шлях самоствердження України, особливо за часів козаччини, свідчать численні зображення зі стилізованим узагальненим образом козака Мамая. У творах М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша кобза і пісня опоетизовані як не­одмінні атрибути самобутності національної культури й національної самосвідомості. Вони супроводжували козака-запорожця, несучи жагуче слово, біль, любов до вітчизни і свободи, естетичний самовияв душі народу. Юний пово­дир зі сліпим кобзарем — це також символ.

Кобзарство як культурно-національний феномен можна пояснити не лише суто естетичними уявленнями, хоча вони мають безпосереднє відношення до душі й таланту україн­ця, а саме тими драматичними подіями історії, в ході яких виникали народні твори високого ґатунку. В історичності дум не стільки віддзеркалюється факт сам по собі, скільки втілює об'єднавчий символ і спонуки. Кобзарство (виконан­ня дум на кобзі й складання їх) значною мірою пов'язане зі способом життя періоду козаччини. Воно просто не могло не розвинутися до свого високого художнього й громад­ського звучання за тих непересічних героїчних обставин. Козаки вирізнялися відвагою, кмітливістю, витримкою в подоланні найтяжчих злигоднів, аби встояти в борні й не осоромити свого високого звання оборонця волі й землі Руської. Один із найбільших знавців запорозької епопеї Д. І. Яворницький (1855—1940рр.) писав про козацтво: «Три­маючи високо своє знамено і свято виконуючи свій обов'я­зок, вони ні перед ким і ні перед чим не відступали; не боялися ні вогню, ні морських хвиль, ні страшного голоду, ні нестерпної спраги, ні найбільш жорстоких варварських катувань у ворожому полоні».

Висловлюється небезпідставне міркування про те, що коли б усі думи й усі пісні, складені за козацької доби українським народом, дійшли до нашого часу, то «жодне слов'янське плем'я не могло б позмагатися багатством на­роднопоетичної творчості з українським плем'ям». Нині ж, на думку дослідника, в цьому можуть змагатися з україн­цями «самі тільки серби». Про високу художню доскона­лість українського пісенного духу написано багато як у ми­нулому, так і тепер. Все, про що так чудово оповів академік Яворницький, називаючи співців-кобзарів «козацькими рап­содами», не було чимось скороминущим і випадковим. їхні музично-пісенні твори мають розвинену літературно-пое­тичну стилістику, традиції давнього епосу, що межують із психологією мудрої народної величі й трагічністю світо­сприймання. Ці думи й пісні творила сама історія, озву­чуючи себе в устах рапсодів-кобзарів, зберігаючи в пам'яті й викликаючи в уяві картини пережитого: руїни на власній землі, жертви й полон, розлучення з рідними в далекому турецькому рабстві, справедливий гнів за втрачену незалеж­ність України, а над усім цим — щирість і любов до всього, що надавало найвищого сенсу життю за звичаями своїх пращурів.

У зіставленні українського мелосу, української пісенної творчості з іншими слов'янськими здобутками, зокрема сербськими, ми знайдемо спільність мотивів за всієї непов­торності драматизму, мелодійності й розмаїття та краси звучання українських пісень, — спільність слов'янського музичного генія в близькості культурно-історичних доль як у минулому, так і з навалою на слов'янські землі ту­рецько-османських завойовників.

Сербські пісні близькі до українських мелодійністю, епіч­ністю, своїм духом. Глибоким драматизмом вони віддзерка­люють історичну долю сербського народу, котрий постійно перебував у стані воєнних тривог посеред різних культур і народів. Чи то сербські легенди про збудування Скодри, кріпосної стіни, і саме Скодрське озеро, замок Світане, поблизу якого сталася битва сербів проти домагань ві­зантійського сюзеренства, чи про знамениту Косовську рівнину, розташовану в гірській западині поблизу дунай­ської Сербії, Боснії та Албанії, — усі вони реальні свідки правдивості епосу свого краю. Косово поле — це символ відваги й пам'яті. В 1448 році там відбулася відома битва з турецькою ордою. Мілош — народний герой і герой епо­су — ціною власного життя здолав турецького царя Амура-та. Тоді ж загинув і Цар сербів — Лазар. Народ пам'ятає й оспівав у героїчних піснях подвиги на Косовому полі. Дослідники балканського краю Меккензі та Ербі в минуло­му столітті писали про свої враження від сербського епосу: «Хто довго проживе у Сербії і вивчить сербські народні легенди та пісні, дійде нарешті до того, що йому здасться, ніби він сам брав участь у Косовській битві, так ґрунтовно окреслена в них кожна подробиця, так яскраво зображені мотиви і дії, такі виразливі риси, такі рельєфні контури змальованих у них характерів головних дійових осіб».

Багатий сербський пісенно-словесний фольклор у своїх історичних мотивах перегукується з давньою літературно-писемною традицією сербського народу, яка своїми джере­лами сягає другої половини IX століття, і так, як і літератури інших слов'янських народів, пов'язана з діяльністю Кирила (Костянтина) і Мефодія та їхніх учнів. Видатна пам'ятка сербської писемності «Мирославова євангелія» (XII ст.) була створена в період розквіту сербської писемності, який пов'язують з іменем Савви (1175—1235 pp.) — автора «Житія святого Стефана». Писана в монастирях література, хоча й мала церковно-дидактичний характер, проте не бракувало в ній конкретних фактів із життя сербів.

Інтерес до національної самосвідомості в житійній, істо­ричній і художній літературі посилюватиметься в ході бо­ротьби за незалежність Сербії. Й. Равіч (1726—1801 pp.) створив працю «Історія різних слов’янських народів, найпаче болгар, хорватів і сербів», ним же написана алегорична антиімперська поема «Бій змія з орлом». З.Орфелін (1726— 1785 pp.) спрямовував проти гноблення сербів Австрією поему «Плач Сербії».

Школа й наука в українській духовності. Слов'янські культурні зв'язки(XVII-XVIII ст.)

Одним із найпоширеніших явищ, в якому від­дзеркалилася співпраця слов'янських народів, є створення по всій Україні братств і шкіл при них. Одна з перших була заснована у Львові (1586 p.), де першим ректором став Іов Борецький, а на посаду викладачів обиралися люди високої культури й ученості, такі як Стефан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда та інші. Укладено було відповідний ста­тут — «Порядок шкільний», за яким велося навчання. По­дібні школи мало не лише братство Львова, а й інших міст — Кам'янця-Подільського, Вінниці, Луцька, Києва, Перемишля, Рогатина, Замостя, Немирова, Кременця. На Львівщині, Холмщині, Перемишльській землі школи під опікою братств стають осереддям захисту від національної дискримінації. При братствах створюються друкарні. Пере­писується література. Львівське братство привертає особли­ву увагу тим, що воно одним із перших стало на шлях культурно-національного відродження. «На нову хвилю утисків міщани Львова в середині 80-х років XVI ст. згуртувалися навколо Успенського братства, яке з доброчин­ного об'єднання парафіян перетворилося в осередок націо­нального суспільно-політичного і культурного руху».

Шкільний рух братств загальнонаціонального масштабу грунтувався на глибинно-духовній праці, відданості справі відродження — і в цьому була його притягальна сила для інших слов'ян, котрі потерпали від насилля. З братських шкіл вийшло чимало тих свідомих українських письмен­ників, захисників православної віри й національної сво­боди, які вплинули на дух епохи й культури, продовжу­ючи славні традиції Київської Русі.

Національний русинський контекст у діяльності братств мав свої глибокі корені, які сягали ще язичницької доби, коли широко культивувалася спорідненість під час спіль­них ритуальних відправ. Християнство переосмислило ці традиції на основі братства в Христі. Братчики опікувалися церквою, освітою, власним фізичним і духовним станом. Вони розвивали книжкову справу, створювали шпиталі.

Великий інтерес до братств в Україні та їхніх шкіл з боку слов'янських народів, розповсюдження в їхньому середовищі книг, видрукуваних у братських школах і мона­стирях, мало місце в Білорусі, Болгарії, Росії, Сербії, а також у Молдові та Волощині. Зазначимо, що з двох збережених примірників книжечки «О воспитании чад» один виявлено в Болгарії. Таке досить рідкісне видання, як «Октоїх» (1639 p.), з'явилося в XVII столітті в Кукшинському монастирі Пловдива.

Важливо згадати й такий здобуток братств на ниві між­слов'янських зв'язків, як створення словниково-граматичних праць. Написана з участю братчиків греко-церковнослов'янська граматика «Адельфотес» (1591 р.) та граматика церковно­слов'янської мови колишнього львівського вчителя Лаврентія Зизанія стали вагомим внеском у наукову розробку мово­знавчих питань в Україні, Білорусі та Росії.

Києво-Могилянська академія як духовний, навчальний, науково-культурний центр східного та південного слов'янства

Академія була створена в 1632 році на базі Київ­ської братської школи (заснованої 1615 р.) та Лаврської школи (1631 p.). Об'єднана школа називалася Києво-Могилянською колегією на честь її протектора митрополита П. Могили. За своєю суттю, на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів, Києво-Могилянська колегія прирівнювалася до академії, що й визнано було офіційно, зокрема й царським указом 1701 року. Вона функціонувала до 1817 року.

Києво-Могилянську академію порівнюють із такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягелленський університет у поляків.

Києво-Могилянська академія могла з'явитися лише за певного збігу чинників, породжених прагненнями й не­обхідністю для українського народу знайти оптимальні організаційні структури в царині виховання високих патріо­тичних почуттів і національної самосвідомості, аби проти­стояти чужоземним натискам. Це був перший православний вищий навчальний заклад України. Протягом усієї своєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, мистецтва, в тому числі малярства, графіки, музики, театру, архітектури, ніж Києво-Могилянська академія.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі (академії) тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Знання латинської мови відкривало шлях для навчання у вищій школі Західної Європи: Кра­ківському, Віденському університетах, Замойській академії. Викладалися всі навчальні предмети, за винятком катехізису та слов'янської граматики, латиною. За традиціями брат­ських шкіл, почесне місце посідала старослов'янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в колегіумі. Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астро­номія й музика. Слід зауважити, що дисципліни розумілися досить широко, охоплюючи собою увесь найважливіший спектр знань, як гуманітарних, так і природничих чи бого­словських. Скажімо, професор Києво-Могилянського коле­гіуму Г.Кониський у своїх курсах лекцій на основі тради­ційного викладання філософії прагнув до всебічного охоп­лення й історичних здобутків, і науки Нового часу.

Водночас із читанням логіки, метафізики, так би мови­ти, чистої філософії, слухачам його курсів були запропоно­вані «Етика» («Моральна філософія, або Етика»), «Філософія природи, або фізика». Характерно, що до «Моральної філософії» віднесено так звані «трактати» під назвами «Основи людських учинків» — «Побуджувальні основи людських дій», «Людські дії взагалі», «Пристрасті». Судячи з докладного розгляду в них різних станів людини, можна зробити висновок, що перед нами не лише «моральна», а й психологічна філософія. На цьому принциповому момен­тові важливо наголосити саме тому, що відбувалися вели­чезні зміни в розумінні призначень наукового пізнання менше в традиційно-класичному, схоластичному дусі, а більше у зверненні до людської особистості, її таланту, розуму, способу мислення і світосприймання. Київські професори приділяли увагу вивченню логіко-раціоналістичних здобутків, але поряд із цим їхні курси пройняті ідеями Відродження, Реформації й раннього Просвітництва. Від­бувається переорієнтація на пізнання людини, природи, історії, розпочинається не лише піднесення, а й притаманна добі Просвітництва абсолютизація людського розуму, освіти, виховання, в яких убачають основний важіль для до­сягнення суспільного добробуту, моральності громадян і законності судочинства.

Наскільки очевидним залишається зв'язок філософії професорів-мислителів Києво-Могилянської колегії (ака­демії) з традицією, осягненням Слова-Логоса в Київській Русі, софійністю світосприймання і його панестетизму, на­стільки ж незаперечне переосмислення цих традицій у дусі новітніх філософських спрямувань.

Вибудувана ієрархічність теорій пізнання світу в цьому навчальному закладі вимагала синтезу традиційних знань, глибоко укорінених у культурі Русі й стверджуваних Новим часом Європи та світу. Гуманізм і раціоналістичний прин­цип мислення, за всієї схильності надати належне місце ве­ликим мислителям минулого, вносили свої суттєві корективи в читані професорами курси, підносячи дух Просвітництва, звільняючи людський розум від містицизму, пригніченості. Цілком закономірно, що біля джерел створення Ака­демії стояв Київський митрополит Петро Могила (1596— 1647pp.), видатний церковний і культурний діяч, молдо­ванин за походженням, із роду княжої династії, порідненої з аристократичними польськими та українськими родами. В історію української культури він увійшов як визначний теолог (автор праць «Літургіон, або Служебник», «Православ­не ісповідання віри», «Требник»), учений, реформатор, організатор вищого шкільництва. «Поруч гетьмана П. Са­гайдачного, — зазначає М. Симчишин, — це друга най­визначніша постать передхмельниччини». Бачення завдань і покликань колегіуму П. Могилою полягало в розумінні того, що це перший вищий навчальний заклад у православ­ному слов'янському світі, в якому мусять бути зібраними найдосвідченіші інтелектуальні сили. І справді, в Києво-Могилянській академії працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький. Багато з них — випускники цього закладу, котрі продовжили навчання в закордонних університетах та академіях. Велика притягаль­на сила як осередку духовності і творення культури в Києво-Могилянській колегії сприяла тому, що на її взірець засновувалися колегії в інших містах — Чернігові, Пере­яславі, пізніше на Слобожанщині, де центром культури, літе­ратури, відродженських і державницьких ідей став Харків.

Києво-Могилянська академія майже за двохсотрічний період свого функціонування стала добре відомою в Європі та світі, передусім найтісніші її зв'язки були зі слов'ян­ськими країнами. Посланці Академії плідно працювали в інших слов'янських країнах, зокрема М. Козачинський — у Сербії, Г. Кониський — у Білорусі. Символом взаємо­збагачення української та білоруської культур є ім'я Симе­она Полоцького, білоруса за походженням, випускника й діяча Києво-Могилянської академії.

Значна когорта професорів, учених з Києва працювала в Москві, несучи туди набуті ними знання у сфері педагогіки, церковної діяльності, науки, художньо-літературної творчос­ті, мистецтва. Серед них уже згадуваний Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький — один із найвідоміших учених того часу, Дмитро Туптало — видатний проповідник, ігумен різних монастирів, а згодом митрополит Ростовський, автор чотиритомного збірника «Четьї Мінеї», п'єс, поетичних тво­рів барочного стилю. Галичанин Стефан Яворський — філософ-поет — після навчання та праці в Києво-Могилянській академії став єпископом у Рязані. Мабуть, найбільш знана постать Феофана Прокоповича, автора філософських праць («Логіка», «Натурфілософія, або Фізика» та ін.), полеміста, викладача поетики в Київській академії; значні його зусилля були пов'язані з реформаторською діяльністю Петра І.

Будучи автором праці з риторики, за якою сам Ф. Прокопович читав власний курс, він добре володів поетикою слова, його твори не позбавлені високого ліризму, зокрема у віршованому описі Бористена (Дніпра), Києва та його околиць, але водночас із патріотизмом, любов'ю до землі й історії свого народу, його слово здатне нести в собі гнівну полемічність, сарказм. Не всім ієрархам подобалася його історична п'єса «Володимир», де в алегоричних персонажах язичницьких жерців поставали тогочасні вельможні особи. Очевидно, лише навіяна стилем критицизму, полемічності й громадянської відваги, великої поваги до справжнього пізнання світу, а не схоластики, могла з'явитися своєрідна відозва поета-мислителя «Про папський вирок Галілеєві».

Українська культура XVII—XVIII століть, як і культури інших слов'янських народів, набула свого особливого за­барвлення. За її образно-пластичною гіперболічністю й традицій, пристрасть до візерунчастих плетених ліній і барвистих кольорів пов'язана з прадавніми язичницькими символами. До того ж, сама земля спонукала до відтворення життя в усій його красі й квітуванні. Людина поклика­на прикрасити дім працею, а особливо той дім, який асоціюється з божественною гармонією. Краса земна мінлива й скороминуща, абсолют же її духовної величі вічний і незаперечний. В українському барокко злилися в одне ціле відродженські ідеї, меланхолійність і смуток, динаміка форм на противагу спокою, велич пишноти й багатого убрання. Так щедро починає квітнути сама природа, надолужуючи втрачене після бур і катаклізмів. 

  1. Поясніть походження та зміст назв “Русь”, Руська земля, “Україна”, Гетьманщина, Малоросія, Новоросія.

За багато десятиліть вивчення етимології слова “Русь” було сформульовано безліч гіпотез. Існують слов'янські, давньоруські, готські, шведські, іранські та інші варіанти походження слова, яке традиційно зв'язується з найдавнішими східнослов'янськими державами, і також з етносом (етносами), що населяли їх.

Вихідною точкою вивчення слова “Русь” служить його словотворча структура. Вона розглядається лінгвістами як показник етнічної і мовної приналежності його носіїв. За словами Ю.А. Карпенко, саме “словотворча структура назви відбиває його історію, оповідає про його походження”.

Цей шлях приводить до досить цікавих висновків. Уже давно було відзначено, що словотворча структура етноніму “русь”, (якщо, звичайно, це дійсно етнонім) тотожна структурі збірних етнонімів, які закінчуються на зм'якшений кінцевий приголосний (графічно передається кінцевим -Ь): корсь, либь, чудь, весь, пермь, ямь, сумь, і ін. Однак усі ці назви зв'язані з неслов'янськими (балтськими і финно-угорськими) народами, що начебто доводить споконвічно неслов'янське походження русі. Дійсно в “Повісті временних літ” подібні збірні етнічні терміни “є слов'янською передачею самоназв” і “не виходять за межі лісової зони” (Г. А. Хабургаев).

Ще А.А. Шахматов відзначав: “Форма Русь . так відноситься до Ruotsi, як давньоруське Сумь . до фінського Suomi. Мені здається, що елементарні методологічні розуміння не дозволяють відокремити сучасне фінське Ruotsi від імені Русь”.

Отже, можна зробити висновок, що в основі літописного “Русь” повинний лежати финно-угорский корінь. Однак скільки-небудь переконливої финно-угорской етимології слова ruotsi лінгвісти запропонувати так і не змогли.

Насторожує і те, що у власне финно-угорскому мовному середовищу цей термін використовувався для найменування представників різних етносів: шведів, норвежцев, росіян і, нарешті, самих фінів (порівн.: фінськ. - суомі Ruotsi “шведи”, Ruotsalsinen “Швеція”; ест. Roots “шведи”, Rootslane “Швеція”; литовск. Ruoli “Швеція” і т.п.). Деякі мовознавці пропонували компромісні варіанти, що, однак, не знімали проблему власне кажучи.

Приведу типовий приклад. И.П. Шаскольский пише:

“Залишається припустити, що це слово (ruotsi) відноситься до загального первісного словникового складу даної мовної родини, тобто до словникового складу прибалтійсько-фінської прамови, що існувала в II-I тис. до н.е. і що була загальним предком усіх прибалтійсько-фінських мов”.

Незважаючи на нерозв'язаність проблеми походження цікавлячого нас етноніма, вивчення її привело до двох дуже важливих висновків: слово “русь” навряд чи могло бути самоназвою слов'ян; у період формування ранніх державних об'єднань слово “русь” навряд чи могло вживатися як назву якого-небудь з південних союзів східнослов'янських племен.

Проте багато дослідників (найчастіше ті, для кого лінгвістика не є основним заняттям, а питання про походження слова русь має не тільки сугубо наукове значення) продовжують шукати власні слов'янські корені загадкового слова. Більшість “слов'янських” гіпотез походження слова “русь” прив'язують його до відомих топонімів.

Найчастіше його виводять з гідроніма Рось (Рось) - назви правого притоку Дніпра, що впадає в нього південніше Києва. Так, на думку М.Н. Тихомирова: “серед східних слов'ян у VIII-IX ст. стало виділятися плем'я, що живе по середньому плину Дніпра, в області полян, у древній культурній області, де колись була поширена трипільська культура. Але де спочатку знаходилися поселення полян, саме ім'я яких позначає людей, що сиділи “у полях”, тоді як околиці Києва були лісистими і місто було оточено “великим бором”, про що ще пам'ятав літописець. Важко сумніватися в тім, що основна маса полян жила на півдні від Києва до ріки Росі і за течією цієї ріки і її припливу Россави. Тут при впаданні Росі в Дніпро знаходилося літописне місто Родня, залишки якого бачать у Княжой горі, багатої археологічними знахідками. Сюди в град Родню “на устьи Росі” біжить Ярополк із Києва, тікаючи від свого брата Володимира Святого. Рось, Россава, Родня з'єднані в одному місці. Ріка Рось - тільки невеликий приплив Дніпра, що впадає в нього з правої сторони. Однак весь басейн Росі рясно засіяний городищами . Бути може, первісна назва Росі поширилося на весь середній плин Дніпра, а корінь Рос, можливо вже укладений у геродотівській назві Дніпра - Борисфен. В області полян, по якій протікала ріка Рось знаходимо в IX-XIII ст. Русь, згідно літопису. Не варяги назвали країну полян Руссю, а осілі в Києві “словени і варязи варязи и прочие прозвашася Русью”.

Приведемо ще один, більш “свіжий” приклад. Як вважає Б. А. Рибаков, “ .древности V-VII вв., обнаруженные по р. Рось, несколько севернее ее (до Киева) и южнее ее (до начала луговой степи), следует связать с конкретным славянским племенем - русами или росами.

Поширення імені росов-русов на сусіднє антське плем'я жителів півночі відбулося, мабуть, у VI в. у зв'язку зі спільною боротьбою проти авар і Візантії, коли анти Посемья, верхів'їв Сули, Псла, Ворскли і Дінця ввійшли в союз с могутніми і багатими росами-русами Середньої Наддніпрянщини. Найдавнішою формою самоназви росіян було, мабуть, “рос”, засвідчене і Псевдо-Захарием Ритором для VI в., і топонімікою, і візантійськими авторами. Зміна “о” на “у” могла відбутися пізніше (у VIII-IX вв.), коли в Наддніпрянщині з'явилося багато вихідців з північних слов'янських племен, для яких більш характерно “у” - “рус”. Зміну “о” на “у” ми бачимо й у назвах сусідніх народів: булгари і болгари. “Російська Правда” у її найдавнішій частини зветься “Правда Роськая”. Арабомовні і персомовні автори завжди уживали форму “рус.”, а греки “рос”. До цього можна додати, що ім'я антского вождя звучить в автора VI в. - Боз, а в автора XII в. - Буз”.

Однак подібні гіпотези незадовільні по декількох причинах. По-перше, за всіма законами словотвору, етнокатойконім з цього гідроніма повинний мати форму “Ръшане”, а не русь/рось. По друге, філологи вже неодноразово звертали увагу на те, що чергування звуків О/У чи Ъ/У в східнослов'янських діалектах практично неймовірно, про що Г.А. Хабургаев пише:

““Нет для этого этнонима опоры на восточнославянской почве и в плане этимологическом: известные попытки связать Русь с названием реки Рось лингвистически несостоятельны – для славянских диалектов рассматриваемого времени чередования о/у и даже ъ/у невероятны (учитывая, что термин русь появляется около IX столетия!); а сам этноним в славянской среде известен только

с у в корне. И вообще этот термин на Киевщине не обнаруживает никаких ономастических соответствий, и его появление здесь явно было связано с необходимостью общего наименования для

нового территориально-политического объединения, которое непосредственно не соотносилось ни с одним из прежних племенных объединений, а потому не могло использовать ни одно из прежних местных наименований”

Іншими словами, назва русь не могло бути похідним від кореня рос-. Нарешті, по-третє, останні історико-географічні вишукування В.А. Кучкина безперечно довели, що басейн ріки Рось увійшов до складу Російської землі (у вузькому змісті цього словосполучення) лише при Ярославі Мудрому, тобто в другій чверті XI в. До цього південна границя Київської Русі проходила північніше, що добре підтверджується археологічними матеріалами. Зокрема В.В. Сєдов відзначає, що південною границею території, населеної літописними племенами полян (а саме з нею ідентифікується літописна Російська земля у вузькому змісті), “служив вододіл між правими припливами Дніпра - Ірпенью і Россю. На південно-сході полянам належали околиці Переяславля. Басейн Росі мав змішане населення. Тут поряд зі слов'янськими курганами відомі численні могильники тюркомовного населення”.

Іншим прикладом спроби “слов'янізації” назви русь може служити зведення цього етноніму (природно, це визначення - умовне) до топоніма Русява (Стара Русса). Однак і тут дані лінгвістики не підтверджують такий можливості: похідної від Русяві могла бути тільки форма рушане, що добре підтверджується джерелами: “выеха Федір посадник з рушани і з Литвою”.

Отже, приходиться констатувати, що дотепер походження імені “русь” продовжує багато в чому залишатися настільки ж загадковим, як і двісті років тому.

Крім лінгвістичних “дивин” з його вживанням у джерелах зв'язаний і ряд логічних питань:

Чому термін русь суцільно і поруч використовується для номінації представників різних народів?

Якщо погодитися з тим, що це ім'я слов'яни одержали від варягів (що, повторюю, зараз представляється найбільш ймовірною гіпотезою), те чому воно не зустрічається в скандинавських джерелах?

Чому східними слов'янами було запозичено саме це ім'я, а не ім'я варяги (до речі теж невідоме скандинавським джерелам)?

Проблема походження Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців — "норманістами" та "антинорманістами".

"Норманісти" вважали, що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті временних літ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

"Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Вага лій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).

Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст. він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Не витримала критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.

Напри кін. VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.

Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.

Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

У греко-римских "классических" географов страна именовалась "Малой" в том смысле, что она являлась исконным местопребыванием, прародиной, одного народа или нескольких родственных племен, - в смысле, так сказать, "первоначального" народного и государственного ядра. Соответственно, "Великими" назывались страны, колонизованные населением из "Малых", иначе говоря: разросшиеся из недр страны-матери.  Огромный выступ на западе Азиатского материка, омываемый водами четырех морей: Черного, Мраморного, Архипелага и Средиземного - назывался Малой Азией, как колыбель азиатских народов. Великой Грецией назывались греческие колонии в Сицилии и Южной Италии. Кельтское племя бриттов населяло первоначально полуостров Арморику в нынешней Франции. Когда часть бриттов перебралась на соседний остров, то старую родину их стали называть Малой Британией (Britania Minor, нынешняя французская Бретань), а новые колонии на острове - Великой Британией (Britania Major). В средние века, по греко-римской традиции, окрестности Кракова, древнейшее средоточие польского племени, называлось Малой Польшей (Minor Polonia); а Великая Польша (Major Polonia) - позднейшие воеводства Познанское и Калишское - была продолжением польских поселений на север, к Балтийскому морю.  Впервые термин "Малая Русь" возник в Византии. Именно Византийские патриарх и император, с учетом произошедшего разделения Руси, начали называть известную им искони Киевскую, Приднепровскую Русь - "Малой Русью", а Русь Залесскую, вновь представленную их умственному взору, - "Русью Великой". В пределах "Малой Руси", по византийскому представлению (1347 год), были расположены епархии: Галицкая, Владимир-Волынская, Холмская, Перемышльская, Луцкая и Туровская. В "Малой Руси" лежал город Киев, где издревле пребывал глава Руськой Церкви - митрополит Киевский и всея Руси (1354 год). Император Иоанн Кантакузен, обращаясь к князю Любарту Гедиминовичу и убеждая его не домогаться учреждения особой митрополии малороссийской, говорил в 1347 году: «Ты знаешь, что так было установлено и узаконено с той поры, как народ руський познал Бога и просветился святым крещением, дабы был один митрополит - Киевский, для всей Руси, как для Малой, так и для Великой».  Византийская терминология постепенно привилась и на Руси. Галицко-Владимирский князь Юрий II в латинской грамоте к великому магистру немецкого ордена Дитриху, от 20 октября 1335 года, называет себя «Dei gratia natus dux totius Russiae myncris», то есть «Божиею милостью прирожденный князь всея Малыя Руси».

Украї́на або Вкраї́на (давньорус. Оукранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком.[1] Пов'язана зі словом «україна», що в літературних і історичних пам'ятках 12 — 15 століття імовірно означало свою землю, рідний край, батьківщина. Аналогом є німецьке слово Inland (Вкраїна), яке означаєвнутрішня, своя земля. З 19 століття назва території обабіч Дніпра, мі Гетьманщина, -ни, ж. 1) Украйна подъ властью гетмана. То пан Хмельницький добре учинив: Полщу засмутив, Волощину побідив, Гетьманщину звеселив. АД. II. 104. 2) = гетьманство 1. Ой тоді вже ви нас побачите ой у сій хатині, як вернеться гетьманщина в нашій Україні.Грин. ІІІ. 601.

  1. Розкрийте особливості адміністративно-політичного устрою Лівобережжя (Гетьманщини), Слобожанщини, Запоріжжя, Правобережжя, Північної Буковини, Закарпаття.

Державний устрій. Соціально-економічний розвиток багато в чому залежав від державного устрою. На різних українських землях він був різним. Лівобережна Україна (Гетьманщина) майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути національної держави, що склалися в роки національно-визвольної війни. Вища влада продовжувала залишатися за г е т ь м а н о м. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначала старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Р а д а  г е н е р а л ь н о ї  с т а р ш и н и. вона ж складала найближче оточення гетьмана. Г е н е р а л ь н и й  о б о з н и й  командував артилерією козацького війська, с у д д я  очолював суд, п и с а р  вів діловодство і займався зовнішніми зв’язками,  п і д с к а р б і й  наглядав за фінансовою і податковою системами,  б у н ч у ж н и й  відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, о с а в у л  і  х о р у н ж и й  формували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військової справи, організовували сторожову службу тощо.

Військово-адміністративний устрій стабілізувався. Територія Лівобережної України поділялася на 10 п о л к і в: Гадяцький (з 60-х років). Київський, Кропивнянський, Лубенський (з 1658 р. замість Кропивснянського), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на  с о т н і, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян – староста.

Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п’ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острозький.

Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорозька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала  к о з а ц ь к а  р а д а. Вона вирішувала найголовніші питання – вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина – військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на к у р е н і, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на  п а л а н к и. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною об’єднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорозький край завжди залишився незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемир’я (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не мала.

На об’єднаних з Росією українських землях зберігалася власна  с у д о в а  с и с т е м а.  Вона найповніше відповідала потребам часу й внутрішнього устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Г е н е р а л ь н и й  в і й с ь к о в и й  с у д. Він розглядав апеляції на рішення нижчих судів, цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося, як правило, родичам генеральної старшини). До компетенції п о л к о в и х  с у д і в входив розгляд справ полкової старшини, сотники і значкових товаришів (почесне старшинське звання. Що надавалося представникам заможних старшинських родів. Підпорядковувалися безпосередньо полковникам). Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник з участю отамана, війта чи бурмистра.

Судовими справами селян і міщан займалися відповідно р а т у ш н і  та     м а г і с т р а т с ь к і  с у д и, що складалися з вищих посадових осіб та народних засідателів. Поступово відновлювали роботу домініальні суди, ліквідовані в ході революції 1648 р. Юрисдикцію над залежними селянами встановлювали монастирі й козацька старшина. Судова система зазнавала дедалі більшого впливу з боку козацької старшини. Чимало міських судів злилися з полковими і сотенними. Тільки найбільші магістратські міста – Київ, Ніжин, Переяслав, Погар, Чернігів і Стародуб – зберігали право на самостійний суд. Судочинство велось за нормами Литовських статутів, особливо Третього, інших законодавчих актів, а також звичаєвих прав, що витримали перевірку часом.

На Слобожанщині судова система будувалася на зразок Лівобережної. На Запоріжжі судові справи входили до компетенції курінних отаманів, військового судді, кошового отамана і ради. Судочинство будувалося на звичаєвих нормах, які мали силу законів.

Лівобережжя, Слобожанщина й Запоріжжя зберігали власні з б р о й н і      с и л и. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тис. реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до 30 тис. У 70-х роках з’явилося о х о т н и ц ь -к е  в і й с ь к о з добровольців к о м п а н і й с ь к и х (кінних) і с е р д ю ц ь -к и х (піхотних) полків. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке – з добровольців. Слобідське козацьке військо не мало стратегічної самостійності й підпорядковувалось бєлгородському воєводі.

На державно-адміністративний устрій Лівобережної України та Слобожанщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий М а л о р о с і й с ь к и й  п р и к а з. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне зауваження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим – самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнилися за прямою вказівкою з Москви.

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв’язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самойловвичу судити прибічників опального гетьмана Дем’яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ. До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо.

Представниками російського уряду на Гетьманщині були в о є в о д и. За життя Богдана Хмельницького вони призначалися лише у Києві й мали досить обмежені функції  - захист міста від ворогів і дотичні до цього обов’язки. Але після смерті творця нової української держави Богдана Хмельницького царський уряд, використовуючи нечіткість Березневих статей 1654 р, послідовно вводив свої гарнізони в найбільші міста лівобережної й частково Правобережної України та розширював їхні функції. У різний час вони з’явилися у Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві, Лубнах, Миргороді, Полтаві, Чернігові, Погарі, Новгород-Сіверському, Стародубі та інших містах. Таке стало можливим лише за відсутності єдності суспільства та внаслідок пошуків частиною міщанства, духовенства, старшини та представниками інших верств населення захисту своїх інтересів у московського царя. Посилаючись на прохання окремих осіб та груп населення, царських уряд зміцнював свою присутність в Гетьманщині й крок за кроком обмежував її права. За таких умов потрібні були героїчні зусилля патріотично настроєної громадськості, щоб зберегти автономні права України.

Інші українські землі мали дещо відмінний державно-адміністративний устрій. На Правобережній Україні органічно переплітались адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави. Протягом другої половини XVII ст. поміж ними точилася безперервна боротьба. Полково-сотенний адміністративний устрій існував на території до р. Случ, куди стабільно поширювалася влада Української держави. Навіть після входження Правобережжя в 1660 р. до складу Речі Посполитої полково-сотенний поділ на цій території певний час продовжував функціонувати поза волею польського уроду. В цьому виявилася живучість атрибутів української державності, випробуваних у горнилі національ¬но-визвольної боротьби. У різний час на правобережній території діяли Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Придністровський (Могилівський), Паволоцький, Брацлавський. Вінницький та інші полки. Вони, в свою чергу, поділялися на сотні. Військово-адміністративні органи мали таку ж саму структуру й виконували такі ж функції, як на Лівобережжі. Водночас Правобережжя продовжувало поді¬лятися на воєводства (Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське), староства й повіти. Західноукраїнські землі пе¬ребували у складі Руського воєводства.

Устрій Північної Буковини суттєво відрізнявся від устрою інших земель. Ії територія входила до складу Хотинської райї, яка поділялася на повіти. У складі Молдавського кня¬зівства Північна Буковина перебувала під владою Туреччини. Не поширювався український адміністративний устрій на ті південні українські землі, що також перебували у складі Туреччини. Крим і степові простори поміж річками Берда й Дніпром займали Джамбуйлуцька (Перекопська), між Дні¬пром, Південним Бугом і Дністром – Єдисанська (Оча¬ківська), між Дністром і Дунаєм – Білгородська (Буджацька, Добрудзька), а також Єдичкульська орди. їхній внутрішній устрій найповніше відповідав способу житія татарського на¬роду. Західні татарські орди перебували у васальній залеж¬ності від Кримського ханства.

Внаслідок панування іноземних держав давньоукраїнсь¬кий адміністративний устрій Закарпаття фактично зник. Пі¬сля визволення у другій половині XVII ст. з-під гніту Ос¬манської імперії Угорщина, а за нею й Закарпаття потрапили в залежність від Австрійської монархії. На Закарпатті за¬проваджувався загальнодержавний адміністративний устрій. Територія краю поділялася на чотири жупи (комітати) – Березьку, Марамороську, Угочанську та Ужанську – на чолі з жупанами. Жупи складалися з доміній, куди входило кілька сіл.

Демографічна ситуація. Національно-визвольна війна, на¬ступні майже безперервні воєнні дії з їх неминучими супутниками – вбивствами, голодом, епідеміями, хворобами, полоном – негативно позначилися на демографічному ста¬новищі українських земель. Кількість населення зменшилась, загальмувався його приріст, відбулися переливи людей з одних регіонів до інших. Найспокійніше пристанище в роз¬бурханій війною Україні було на Лівобережній Украй, За¬поріжжі та Слобожанщині. Сюди й потяглися поодинці, групами та цілими селами переселенці та втікачі з Галичини, Волині, Поділля й Київщини. На лівий берег Дніпра пе¬ребралися тисячі жителів Корсунського, Канівського, Уман¬ського, Торговицького, Паволоцького та інших полків. Осо¬бливо активізувалася міграція правобережної лю¬дності на східні землі під час турецько-татарських вторгнень у 70-х роках. Вражений цим літописець Самійло Величко зазначав, що «залишок народу в містах і повітах тамошніх на сюю Дніпра сторону перебирався і де сподобав, по різних сьогобічних полках украіно-малоросійських для свого про¬життя вибирав і засідав місця…». На початку 80-х років на Лівобережжі зібралося 120 тис. втікачів. Серед них були люди різних національностей – українці, поляки, білоруси, волохи, молдавани, серби та ін.

Відсутність кріпацтва, вільні землі та свобода господар¬ська! діяльності нестримно притягували в Гетьманщину ро¬сійських селян, посадських і ратних людей. Переважно на Сгародубщині й Чернігівщині оселялися вихідці з Брянська, Севська, Путивля, Москви, Переяславля-Заліського, Солі Вичегодської та інших російських міст і місцевостей. Не-зважаючи на всі заборони царського уряду, козацька стар¬шина й прості люди, вірні козацькому принципу «з Запо¬ріжжя видачі нема», давали притулок втікачам і переховували їх від царських властей. Крім того, контингент росіян по¬повнювався кримінальним елементом. Саме в другій поло¬вині XVII ст. російський уряд почав висилати на заслання у Київ різних злочинців. Усього протягом цього періоду в Україну прибуло майже 40 тис. росіян. За рахунок міграції й приросту кількість населення Лівобережної України про¬тягом другої половини XVII ст. збільшилася з 1,2 до 1.8 млн чол.

Міграційні потоки з різних регіонів спрямовувалися й на Слобожанщину. Зацікавлений у колонізації слобідських зе¬мель і захисті своїх південних кордонів російський уряд надавав українським переселенцям різні пільги та привілеї. За ними визнавалося козацьке звання, дозволялося вводити козаць¬кий устрій, виділялося по 10– 16 десятин на душу, зерно для посіву, гроші для заведення господарства. Тільки в 1663 р. у гирлі Балаклійки осіло 200 чол. з Чернігівщини. Наступного року на Слобожанщину прибуло 1100 «черкас» на чолі з полковником Іваном Федоровим. Переходили на Слобожанщину й невеликі партії переселенців та одинаки. Українці заснували Харків, Білки, Біловодця, Гуляй-Поле, Стару Водолагу, Шебелинку, Каменку та інші міста й села. Переважно за рахунок українських мігрантів кількість на¬селення Слобожанщини на кінець XVII ст. зросла майже в три рази й становила 250 тис. чол. Переселення російських селян обмежувалося властями й не набрало значних розмірів.

Незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні фак¬тори, збільшувалося населення й Запоріжжя. Те ж саме відбувалося в Криму й Північному Причорномор'ї. Крім татар, турок, волохів, караїмів, євреїв, представників інших народів, зростала чисельність і українців. Це відбувалось за рахунок трьох факторів – добровільного переселення, при-родного приросту й полонених. За деякими даними, кількість українців на Північному Причорномор'ї становила прибли¬зно 200 тис. чол. Ціною величезних зусиль українці продов¬жували зберігати мову, православну релігію, національні звичаї та обряди.

Тоді як на Лівобережжі та Слобожанщині кількість люд¬ності збільшувалась, на Правобережжі й Східній Галичині – зменшувалась. Багато жителів переселилося на східні землі, загинуло в ході майже безперервних воєнних дій або по¬трапило в неволю. Були роки, коли татари відводили у Кримське ханство по 20 – 40, а то й по 300 тис. полону. Містечка і села Київщини, Волині й особливо Поділля спу¬стіли, поля позаростали травою, під ногами валялися людські кістки. На Правобережній Київщині чисельність жителів скоротилася на 200 – 250, Волині за 1673 – 1683 рр. – на 217, Поділлі за 1659 – 1667 рр. – приблизно удвоє. Тільки з 80-х років пі регіони поступово починають підніматися з руїн, заселятись козаками Семена Палія, Самійла Самуся, Іскри та інших полковників. За рахунок втеч на Закарпаття та в інші регіони, загибелі у боях та смерті від хвороб, епідемій зменшилася кількість лемків Сяноцької землі. Про¬тягом півстоліття тут не зареєстровано появи жодного нового населеного пункту. Населення Перемишльської землі почало кількісно збільшуватися тільки в останнє десятиріччя XVII ст.

Жорстокий визиск і свавілля турецьких властей змусили багатьох жителів Буковини тікати світ за очі. Тяжким лихом впали на буковинців неврожаї, голод та епідемії. Очевидець писав, що у 80-х роках «вся країна розбрелася... На дорогах лежали знесилені й померлі, і було людоїдство». Багато сіл і міст, у тому числі й Чернівці, збезлюдніло. Щоб заселиш вільні землі, молдавські господарі закликали людей на сло¬боди, звільняли їх від податків і повинностей на 8 місяців. Але це не допомагало, і Північна Буковина продовжувала залишатися малозаселеною.

Зміни в сільському господарстві та промисловості. Наці¬онально-визвольна революція 1648 р й наступні воєнні дії підірвали економічну основу суспільного ладу. Була знищена земельна власність польських магнатів, а також значної кіль¬кості як польської, так і полонізованої української шляхти. На території Української держави земля стала власністю Війська Запорізького. Одночасно завоювали право власності на землю селяни, козаки та міщани. З'явилася розщеплена земельна власність держави і безпосередніх виробників. Кіль¬кість землі у козацтва, селянства й міщанства значно збіль¬шилася за рахунок привласнення звільнених угідь, освоєння пустищ на правах вільної займанщини. Існувало також о б щ и н н е  й  с я б р и н н е землеволодіння Община мала право перерозподіляти різні угіддя, продавати й ви¬користовувати їх. Під впливом різних обставин общинне землеволодіння зазнавало значних змін. У власності общин залишилися переважно різні угіддя, а орні землі перейшли у приватне володіння. На общинні землі претендували всі, хто міг їх зайняти, внаслідок чого общинне землеволодіння зменшувалося. Поряд з общинним існувало сябринне (від литовського «себрас» – співучасник) землеволодіння. Але на відміну від першого члени сябринних союзів вважалися власниками не земель, а земельних паш. На їхній основі вони діставали наділи й володіли ними. Чимало сябрів ро¬зорялося й мусило продавати свої паї заможним людям або монастирям Внаслідок продажу і дроблення наділів під час сімейних поділів сябринне землеволодіння поволі зникало, поступаючись місцем подвірному.

Відроджувалася й зростала земельна власність православ¬них монастирів. Київські монастирі мали в Київському полку 88 сіл і кілька населених пунктів у інших полках. Печорський монастир володів тільки на Стародубщині трьома волостями з 5 селами і 11 слободами Всього на початку XVIII ст. монастирям належало в Гетьманщині майже 300 сіл і хуторів

Чітких форм набрала земельна власність козацької стар¬шини Вона існувала у вигляді рангових і при¬ватних володінь Перші формувалися з гетьманських і царських пожалувань старшині на час зайняття посад «на ранг», «на уряд», другі – з пожалувань на «вспартя дому», ¬«на підпору дому». Тощо. Зі зміцненням позицій старшини чітко простежувалася тенденція до перетворення тимчасових (рангових)  пожалувань на довічні. Власниками латифундій стали лівобережні гетьмани й полковники. Івану Мазепі належало 120 тис. Українських і російських селян, Дмитрашці Райчі – 40 тис. десятин землі з містечком Березань і 11 селами. Не дуже відставали від нього своїм багатством Михайло Мїклашевський, Ілля Новицький, Леонтій Свічка та інші полковники. Так само розвивалася земельна власність і слобідської козацької старшини. Охтинському полковнику Івану Перехресту в той час належало до 40 тис. десятин землі. Великі маєтності мали родини Шідловських, Донців. Кондратьєвих, Ковалевських та ін. На Запоріжжі землі належали власникам зимівників. Їхні розміри залежали від спроможності господаря обробити зайняту ділянку. Забезпеченість різних груп населення землею створила сприятливу економічну базу для швидкого економічного розвитку Української козацької держави, частково Слобожанщини й Запоріжжя.

Економічною основою розвитку України традиційно залишалося сільське господарство, а його провідною галуззю -  зернове землеробство. Прискореними темпами розвивалося сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини й Запоріжжя. Причому в старшинських і монастирських маєтностях воно базувалося на використанні переважно найманої  робочої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктивна праця наймитів, досконала техніка й технологія обробітку грунтів виведи панські господарства на досить високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників, шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або переробленому вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки. Київський полковник Василь Дворецький у 1659 р. продав казні 96,6 т хліба, а наступного року ще більше. Генеральний підскарбний Роман Ракуша-Романовський щорічно засипав до своїх комор не менше 400 осьмачок (приблизно 104 т за лубенськими мірами) збіжжя. Охтирський полковник Іван Перехрест у 1684 р. захопив серед іншого майна свого попередника 2 тис. кіп жита, які були зібрані з 125 десятин посівів. Меньші обсяги зерна одержували рядові козаки й селяни. Наприклад, у селян Обтівки Нідинського полку на початку ХVІІІ ст. на кожен двір припадало від 0,4 до 18 десятин. Поряд з тим існували великі козацькі та селянські господарства на 50 – 80 десятин землі. Переважала трипільна система землеробства. Врожаї зернових досягали в середньому «сам» - 4.

Розширювалися посіви під технічні культури. коноплі вирощувалися в усіх полках, але найбільше у Чернігівському, Стародубському й Сумському. Започаткувалася с п е ц і а л і з а ц і я  у вирощуванні цієї культури, яка дала поштовх розвиткові  к а п і т а л і с т и ч н о и х  м а н у ф а к т у р  в текстильному виробництві. Значні зміни спостерігались у садівництві та городництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.

Важливе місце у господарстві різних груп населення займало тваринництво. Тисячні отари овець, багато великої рогатої худоби й коней мали Іван Забіла, Василь Кочубей, Іван Мазепа та інша старшина. Велася селекційна робота, виводилися нові породи худоби. На кінному заводі полковника Федора Шідловського на Харківщині розводили коней української, польської, молдовської, перської та «рибинської» порід. Меншою кількістю володіли рядові  козаки й селяни. Але досить часто зустрічалися господарства з 20, 30, а то й більше волами, кількома коровами й кіньми. Полтавські козаки Микола Коваленко і Назар Деркаченко мали відповідно по 2- і 26, Роман Сахно з Деркачів – 100, а Григорій Семенов з с. Лозової на Слобожанщині – 300 овець. Великі тваринницькі господарства виходили за межі звичного феодального виробництва, оскільки базувалися на використанні переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво України відіграло важливу роль у становленні суконних мануфактур і накопиченні багатства в руках підприємливих старшин, шляхти, заможних козаків і селян.

Запоріжжя спеціалізувалося на веденні скотарства. У численних зимівниках козаки розводили овець, коней, корів, волів, свиней та іншу худобу й багато птиці. Зерно для січового товариства досталося переважно з Гетьманщини й Правобережної України. не поривали з традиційними заняттями також українці, що проживали у Північному Причорномор’ї та Криму.

У складних умовах перебувало сільське господарство правобережних і західноукраїнських земель. Польський уряд послідовно захищав земельну власність шляхти силою. У той же час місцеві селяни, козаки й міщани, часто виганяючи або знищуючи польське панство, вважали звільнені землі  своїми з повним правом розпоряджатися ними. З часом земельна власність польських магнатів і шляхти ставала домінуючою на Правобережній Україні. Панівні позиції земельна власність інонаціональних феодалів займала також у західноукраїнському й північнобуковинському регіонах.

Значної шкоди сільському господарству завдавали майже безперервні воєнні дії, а також свавілля іноземних магнатів і шляхти. Скорочення чисельності селянства негативно позначалося на рівні розвитку продуктивних сил. Але незважаючи на всі труднощі, селян, козаки й міщани піднімали з руїн господарства і давали їм друге життя. Системи землеробства на визволеній від польської шляхти території були такими ж, як і на Лівобережжі. Місцеві жителі, завоювавши особисту свободу й землю, у 80-х роках перетворили Богуславщину, Фастівщинй і Білоцерківщину на регіон з високопродуктивним сільським господарством. Подорожніх вражали неоглядні поля жита, пшениці, ячменю, великі отари овець, кіз, кінські табуни й стада волів та корів. На зайнятих польськими властями Північній Київщині, частково Волині й Поділлі почали відроджуватися фільварки. Але нездатність властей зобов’язати селян відбувати регулярні відробітки змусила польських панів перевести своїх селян на грошовий чинш або панщину за межами фільварків.

Зернове землеробство становило основну галузь сільського господарства навіть у гірських районах Карпат. Щоправда, тут застосовували застарілі системи землеробства, гірші знаряддя праці. Відповідно і врожаї зернових культур були нижчими. Навіть наприкінці ХVІІ ст. вони не перевищували жита «сам» – 3 і вівса «сам» – 4. Важливе значення в господарстві мало тваринництво, особливо вівчарство. Більшість селян Бітлів, Красного, Радичева та інших населених пунктів мала по декілька штук, меншість – по декілька десятків овець. Підприємливі господарі скуповували овець у місцевих жителів та в Молдавії. Випасали їх на полонинах,  а потім продавали. Вівчарство у таких господарство мало товарний характер.

Занепад продуктивних сил у сільському господарстві спостерігався на Закарпатті. Скорочення майже наполовину посівних площ спричинило значне скорочення виробництва продукції землеробства й тваринництва. Приблизно те ж саме мало місце і на Північний Буковині. Господарське життя краю  перебувало в глибокому занепаді. Панівною системою землеробства залишалося двопілля, а основним орним знаряддям – дерев’яний плуг і мотика. Відповідно й врожаї зернових культур були низькими.

Національно-визвольна війна справила значний вплив і на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі умови для розвитку м і с т  тих українських земель, що були визволені від польсько-шляхетського володарювання. На великі промитслово-торговельні центри перетворювалися Київ, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Миргород, Чернігів, Полтава, Стародуб, Новгород-Сіверськи. Всього на Лівобережній Україні налічувалося 38 міст, ремісники й торгівці в яких становили від 29 до 73 % усіх міщан. Найбільші міста розвивалися за м а г д е б у р з ь к и м  п р а в о м. Воно гарантувало незалежність міст від старшинських органів влади й закріплювало особливі права купецтва та міщанства. З посиленням влади козацької старшини Гоголів, Лубни, Миргород та інші міста втратили магдебурзьке право і перейшли до розгляду р а т у ш н и х. Останні  мали обмежене право на самоуправління. На них щодалі сильніше впливала козацька старшина. Кількість міст на Слобожанщині протягом другої половини ХVІІ ст. зросла утроє. З’явилися Суми і Зміїв (початок 50-х років), Лебедин (1652), Харків (1654 – 1656), Мерефа (1658) та інші міські поселення. На Запоріжжі міст не було.

Р е м е с л о  на Лівобережжі та Слобожанщина розвивалося в межах цехової системи з її суворою регламентацією виробничих процесів. Але національно-визвольна війна послабила, а то й скасувала різні, в тому числі й цехові, заборони та обмеження. Нехтуючи ними, окремі ткачі, чоботарі й інші майстри дедалі частіше послуговувалися в своїх майстернях працею вільних наймитів. Вони застосовували нові прийоми та інструменти в своїй роботі. Ремесло перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Таким було чоботарювання (шевство) в Києві, Полтаві, Острі, виробництво посуду в Чернігові, Печенігах, Чугуєві, Новому Осколі, виготовлення продуктів харчування в Києві, Ніжині, Стародубі тощо. Але на шляху цього об’єктивного процесу стояли корпоративні інтереси цехових об’єднань, на захист яких виступали й правлячі кола. Полковник Полтавського полку в 1667  і 1709 рр. спеціальними універсалами закріплювали право цеху шевців м. Кобеляк на зшиття чобіт і обмежували збут виробів позацеховими майстрами. Полковник Стародубського полку в 1689 р. заборонив позацеховим ткачам вільну торгівлю своїми товарами. Захищав застарілі цехові порядки й російський уряд. Незважаючи на це, ремесло поступово переростало у свою вищу форму – дрібнотоварне виробництво.

Швидкими темпами розвивались п р о м и с л и. У текстильному виробництві створювалися розсіяні (децентралізовані) м а н у ф а к т у р и. Цим видом підприємництва займалися козак П.Гончаренко з с. Сокілки Полтавського полку, старшина К.Фрідрикевич Ніжинського полку, довірені особи гетьмана Івана Самойловича. У сукнярстві широко застосувався гідравлічний двигун у вигляді водяного колеса. Він надавав промислу виробничої стійкості та здатності до подальшого розвитку. Виробництво базувалося на використанні переважно вільнонайманої робочої сили й поділу праці. Розсіяні мануфактури другої половини ХVІІ ст. підготували грунт для виникнення централізованих полотняних і суконних мануфактур на початку ХVІІІ ст. Мануфактурний характер мав завод полковника Шидловського з пошиття кожухів під Чугуєвом. Він складався з кількох амбарів, 40 чанів для квасіння шкір, сараю для товчіння деревної кори. Влітку, що роботу виконував млин з чотирма товкачами. На заводі працювало кілька десятків чоловік.

На великих селітроварнях, гутах, руднях і винокурнях також широко застосовувалися водяне колесо, вільнонаймана робоча сила й поділ праці. Висока прибутковість таких підприємств призвела до того, що дедалі більше їх переходило від багатих майстрів до рук козацької старшини й монастирів. Нові власники намагалися поставити в залежність вільних працівників або замінювали їх залежними селянами з відповідними професійними навичками. Загалом промисли зберігали риси капіталістичної мануфактури, основи індустріального суспільства.

Розвивалися ремесла й промисли також на Запоріжжі. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі з виробництва холодної зброї, куль, ядер. У середині 70-х років тільки на Січі перебувало не менш як 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфі, де запорожці будували річковий та морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі. Запорозький майстрів неодноразово запрошував царський уряд до Росії для використання їхнього досвіду в кораблебудуванні. Ремісники-українці жили й в Північному Причорномор’ї та Криму.

У неоднакових умовах перебували ремесла й промисли Правобережної і Західної України. Безперервні воєнні дії та панування інонаціональних феодалів серйозно перешкоджали розвиткові національної промисловості. Це напряму позначилось на становищі міст. Нападники неодноразово руйнували й спалювали дощенту Білу Церкву, Брацлав, Корсунь, Немирів, Умань та інші міста і містечка. Чимало ремісників загинуло, потрапило в полон або переселилося на Лівобережжя й Слобожанщину. Ремісничо-торгівельне життя занепало. Навіть наприкінці ХVІІ ст. так зване Нове місто Вінниці залишалося пустим, а Старе – нічим не відрізнялось від навколишніх сіл. але творча енергія народу відроджувала сплюндровані міста, вдихала в них нове життя, робила їх більшими й розвинутішими. Жителі Студеників відбудовували містечко після турецького погрому 1663 р., польського – 1664 і 1672 рр. Навіть жахлива чума 1669 р. хоч і завдала містечку страшного лиха, але не зупинила його життя.

На відміну від Лівобережної та Слобідської України багато правобережних і західноукраїнських міст перебувало у власності окремих магнатів і шляхти. У Брацлавському воєводстві вони, наприклад, становили 94 % усіх міських поселень. Кращі умови для розвитку мали міста, наділені магдебурзьким правом. Найбільшими ремісничими центрами залишалися Львів і Кам’янець-Подільський. У Львові діяло 30 цехів з виробництва різних товарів. Велося навчання ремісничим професіям вихідців з різних українських земель. Дедалі більше цехів об’єднували майстрів різних спеціальностей – бондарів, гребнників, сідлярів, столярів, стельмахів тощо. В цеху з обробки дерева їх кількість перевищувала 70 чол. Цехові майстри всупереч цеховим правилам послуговувалися найманою робочою силою, не дотримувалися статутних вимог щодо розмірів і форм виготовлюваної продукції. Частина ремісників тікала з цехів і поповнювала ряди позацехових майстрів (партачів). Окремі ремесла занепали. У Львові, наприклад, скорочувалось виробництво сукна, посуду, золотих прикрас, сідел тощо.

У промислах провідні позиції продовжували займати польські пани. Лише один С.Конєцпольський мав на р. Тетереві 18 рудень. Те ж саме спостерігалося у виробництві скла, поташу, горілки тощо. Тільки незначною кількістю промислових підприємств володіли власники значних капіталів з числа українського православного духовенства, козацтва й міщанства. Частина заможних українців виступала в ролі орендарів і суборендарів промислів, які належали польським магнатам і шляхті. Але така участь у підприємництві гальмувала накопичення капіталів у руках українських підприємців. У млинарстві, винокурінні, гутництві та інших промислах спорадично використовувалася наймана робоча сила. Аналогічні процеси відбувалися й у промисловості Північної Буковини.

Еволюція соціальної та національної структури населення. Революція 1648 р. та наступна національно-визвольна війна спричинили значні зміни в соціально-національній структурі населення України. на різних українських землях вони виявлялися по-різному. На визволеній території народні маси ліквідували соціальні перепони між різними групами населення. Це відкрило широкі можливості для переходів людей з однієї верстви до іншої, що підривало основу середньовічного суспільства.

Створювалося нове українське суспільство. Місце вигнаного чи знищеного польського панства намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, а також вище православне духовенство. Соціальною опорою Української держави стала к о з а ц ь к а  с т а р ш и н а, яка поступово перетворювалася на окремий стан. Причому вона формувалася на ширшій і демократичнішій основі, ніж довоєнна шляхта, і повніше враховувала інтереси різних верств суспільства. Звідси її прогресивніший характер порівняно з попередніми панівними колами.

Старшина формувалася з різних кіл населення. Але головним її соціальним джерелом залишалось козацтво. З нього походила більшість полковників, сотників та іншої старшини. В основному старшинство складали українці. частина ж старшини була інонаціонального походження: полковник Райча – волох, Іван Сербин – серб, Іван Донець – росіянин, Томара – грек і т. ін. загальна кількість старшини становила на Гетьманщині 540 чол. Це була невелика, але мобільна політична сила, котра прагнула юридично виділитися з маси населення.

Перетворення козацької старшини на панівний стан суспільства відбувалося шляхом середньовічної імунізації. Цей процес відзначався суперечливістю, уповільненістю, але водночас і незмінним прогресуванням. Від надання привілеїв окремим особам в економіці, судочинстві, фінансах і адміністративних правах уряд переходив до імунізації всього стану. Якщо в Березневих статтях 1654 р. право володіння маєтностями надавалося лише гетьману, то в наступних – всій старшині. Володіючи селами, вона наполегливо домагалася звільнення своїх маєтностей від державного оподаткування. До 80-х років такі пільги одержували окремі полковники й генеральні старшини. І тільки в Коломацьких статтях 1687 р. був записаний пункт про звільнення від податків всієї вищої козацької старшини. Вона дістала широку можливість для дальшого економічного відособлення від решти населення. Поступово старшина виділилася з маси козацтва і в політико-адміністративному праві та судочинстві, добивалася зрівняння у правах з російським дворянством. До козацької старшини за своїм соціальним становищем наближалися окремі групи осіб: бунчукові товариші, значкові товариші, знатні військові товариші.

На Гетьманщині збереглася та українська ш л я х т а, що взяла участь у боротьбі проти польсько-шляхетського панування. Присягу на вірність російському цареві склали 188 шляхтичів, переважно з Білоцерківського полку. Насправді їх було більше. Під час вироблення у січні 1654 р. умов перебування України в складі Росії шляхта зробила спробу домогтися собі особливих прав. За спиною Богдана Хмельницького її представників передали керівникові російського посольства Василю Бутурліну прохання, аби «шляхта була між козаками знатна і судилась би за своїми правами» і щоб лише з-поміж неї призначалися вищі урядовці. Діставши відмову, шляхта просила бутурліна нічого не говорити гетьману, побоюючись його гніву. Такі побоювання були небезпідставними. Перебравши владу до своїх рук, козацька старшина не збиралася ні з ким її ділити. Шляхті не залишилось нічого іншого, як завойовувати привілейоване місце в суспільстві через старшинські посади.

З шляхти походили Антон Жданович, Василь Дворецький, Григорій Гуляницький, Павло Тетеря та інші полковники. Березневі статті 1654 р. закріплювали за старшиною її особливі права та вольності. Вони й стали юридичною підставою для панівного становища шляхти в суспільстві. З часом вона розчинилася в масі козацької старшини й заможного козацтва. Але пам’ять про привілейоване походження вона зберігала надійно і при першій-ліпшій нагоді намагалася матеріалізувати його на практиці. Поступово старшинська адміністрація почала звільняти маєтки шляхти від сплати загальнодержавних податків і залучати її підданих до виконання різних повинностей. У цьому відношенні українська шляхта дедалі більше зближувалась з козацькою старшиною, складаючи панівну верству населення.

П р а в о с л а в н е   д у х о в е н с т в о Гетьманщини перетворилося з переслідуваного на привілейований стан суспільства. Українська держава гостро потребувала ідеологічної сили, яка б обгрунтовувала її право на існування, давала відсіч католицькій експансії та підтримувала соціальний спокій у суспільстві. Останнє було особливо актуальним в умовах, коли, як з прикрістю зазначав видатний культурно-освітній діяч Антоній Радивиловський, «у минулі віки на слова проповідничі мертві вставали і слухали, а тепер живі слова божого слухати не хочуть». Гетьманська адміністрація всіляко підтримувала намагання духовенства зайняти відповідне місце в суспільстві. Спочатку вона захищала інтереси монастирів – кожного зокрема, а згодом почала надавати привілеї духовенству в цілому як визначеному стану. Глухівські статті 1669 р. звільнили монастирські маєтки від загальнодержавних податків. Лівобережне духовенство поступово відновлювало юрисдикцію над залежними селянами. Тільки ухвалення смертних вироків залишалося в компетенції місцевих полковників і вищої судової влади.

Зміцнення станових прав дало змогу українському духовенству тривалий час протистояти спробам московського патріархату підкорити собі Київську митрополію. Остання здавна підлягала константинопольському патріархові, контроль якого обмежувався фактично висвячуванням київського митрополита без втручання у внутрішні справи митрополії. Таке становище ієрархи намагалися зберегти і в складі Російської імперії. Влітку 1654 р. вони звернулися до російського царя з клопотанням визнати їхнє підпорядкування виключно константинопольському патріархату. Прохання залишилось незадоволеним. Відносини між іншим українським духовенством і російським урядом загострилися після смерті у 1657 р. київського митрополита Сильвестра Косова. Українські ієрархи бажали висунути кандидатуру на посаду нового митрополита зі свого середовища, а російський уряд наполягав визнати владу московського патріарха. Однак загалом серед українського духовенства не було єдності щодо свого підпорядкування. Це типове явище для суспільства, коли між окремими групами населення існують політичні суперечності. Тоді як більшість церковних ієрархів відстоювала своє право на підпорядкування константинопольському патріархові, рядові священики, протопопи, дяки і дячки намагались добитися обмеження влади своїх владик. Зробити це вони сподівалися з допомогою московського патріарха. Їхнім лідером став ніжинський протопоп Максим Филимонович, досить популярний в Україні шгромадський діяч.

За наполяганням нижчого духовенства й козацької старшини до проекту Переяславських статей 1659 р. було внесено пункт щодо висвячення київського митрополита московським патріархатом. Але навіть така половинчастість не влаштовувала царський уряд, і він не був затверджений. Втім уже за два роки царизм без згоди константинопольського патріарха призначив блюстителем Київської митрополії Филимоновича. Невдоволення декого з ієрархів та козацької старшини не завадило московським властям і оточенню гетьмана Івана Брюховецького записати в Московські статті 1665 р. пункт про те, що на посаду київського митрополита призначається російський духовний чин. Усі спроби ієрархів відновити церковну незалежність виявились марними. У 1687 р. залишки автономії Київської митрополії були ліквідовані й вона підкорялася московському патріархату.

Особливе місце в структурі правлячих кіл Гетьманщини займав міський патриціат, що зазнав значних втрат в роки війни. Феодалізована частина міського патриціату не становила якоїсь значної суспільної сили й не могла успішно конкурувати з козацькою старшиною чи духовенством. Основна маса міського патриціату віддавала перевагу промисловому підприємництву й торгівлі як головному джерелу збагачення. Лівобережне купецтво другої половини ХVІІ ст. перебувало на стадії перетворення на окремий стан. Цей процес гальмувала конкурентна торгівельно-підприємницька діяльність козацької старшини, яка стримувала темпи накопичення купецького капіталу, а відповідно і його вплив на розвиток товарних відносин.

Ще на першому етапі національно-визвольної ввійни гетьманська адміністрація взяла курс на поступове відновлення відособленості податних станів. У Березневих статтях 1654р. місце с е л я н с т в а  в соціальній структурі населення визначалося так: "Хто пахотний селянин, той буде повинність звичну … віддавати, як до цього". Але швидко перетворити селянство на залежну податну масу за тих умов було не можливо. Надто сильним залишилося селянство, надто свіжими були його епохальні завоювання, здобута  в боях свобода.

Тому намагання властей відновити колишню залежність селян викликало загострення соціальних суперечностей. Досить виразно проявлялось у небажанні підкоритися властям і в самовільному покозаченні. Доводячи особисту участь у національно-визвольній війні чи військових діях наступних літ, селяни переходили до стану козаків. Кількість селянства у 1665р. скоротилася порівняно з 1664р. у Миргородському полку на 43,9, у Полтавському та Ніжинському полках на 74% у кожному. Тільки з 90-х років під тиском власницьких устремлінь козацької старшини, шляхти й монастирів чисельність лівобережного селянства почала швидко зростати. У Прилуцькому полку, наприклад, за 1666-1703рр. його приріст становив 136,3%, що майже в 5,7 раз більше ввід можливого природного. Таке могло статися лише за рахунок оселянення козацтва. Кількісне зростання селянства наприкінці XVII – на початку XVIII ст. свідчило про повернення старих порядків і перетворення маси вільного населення на залежне.

Селянство Гетьманщини поділялося на  декілька розрядів з різним рівнем особистої  залежності. Найчисельнішу групу становили селяни "вільних" військових сіл. У 1666р. в них налічувалося 24604 двори. Особисто вільні селяни перебували у віданні Військового скарбу й становили основний фонд для пожалування козацькій старшині, шляхті й монастирям. Протягом 1666-1741 рр. кількість дворів у "вільних" військових селах  зменшилось  до 4695.

Групу залежних селян становили піддані старшини, монастирів і шляхти, кількість яких незмінно зростала переважно за  рахунок "вільних" військових сіл. Усі вони ще не були закріпачені , зберігали можливість переходу від одного власника до іншого. Не існувало жодного законодавчого акта, котрий би запроваджував кріпосну  залежність цієї категорії сільського населення. За Глухівськими статтями 1669р. селяни частини старшинських і монастирських маєтностей, одержаних від царського уряду, потрапили в судову залежність від власників. Це був один з крокв на шляху  обмеження особистої свободи виробників. Кількість залежних селян зростала. Якщо в 1657-1972рр. старшина, шляхта  і монастирі одержали у своє володіння 275, то в 1673-1702 рр. – вже 480 сіл і хуторів. Одночасно зменшувалася кількість магістратських і ратушних сіл. Відбувався відплив селянства з однієї сфери підпорядкування до іншої, з розвинутішими феодальними відносинами.

зати підданих до наділів. Місцева влада забороняла їм продавати їм наділи стороннім особам без дозволу власника села, у порушників забиралися  ниви, врожаї або їх взагалі виряджали з села. Існували також заборони продавати залишені землі. Обмеження особистої свободи сільськогосподарського виробника і запровадження наприкінці XVII ст. одно- або дводенної панщини започаткували тенденцію до еволюції соціальної залежності в залежність кріпацьку. На цьому шляху Гатьманщина наздоганяла Росію, де кріпосне право було юридично оформлене в 1649р. Проте законодавчому утвердженню кріпацтва перешкодила складність політичної обстановки, незавершеність процесу формування великої земельної власності й ліквідації соціально-економічних здобутків революції 1648р., сила і антикріпосницькі настрої селянства.Характерною особливістю соціальних відносин на Лівобережжі стало переростання особистої залежності селянина на залежність кріпосницького характеру. Почалося так зване повторне закріпачення селянства. Воно виявлялося у прагненні адміністрації дедалі міцніше прив

Другим за чисельністю станом суспільства вважалося к о з а ц т в о . Його привілеї були узаконені ще в першу роки національно-визвольної війни. Козацтво звільнялось від загальнонародних повинностей і поборів, мало право власності на землю і ряд пільг в торговельно-промисловій діяльності. Судити їх могли тільки козацькі суди різних рівнів. Права козаків передавались у спадок. Причому спочатку вони зберігались як за дітьми, так і за козацькими вдовами. Але вже за Московськими статтями 1665р. козацька вдова після виходу заміж за посполитого їх втрачала. В окремі роки царські воєводи намагалися заборонити козакам одружуватись із селянками і міщанками, що викликало спалах обурення всього місцевого населення.

Кількість козаків після об’єднання України  з Росією визначилась у 60 тис. чол. Але в умовах ліквідації штучних перепон між станами гетьманський уряд так і не наважився складати реєстр, який би відділив козацтво від інших соціальних груп населення. Його кількість коливалася від 100 до 300 тис. чол. Незважаючи на всі спроби правлячих кіл ізолювати стани, лави козаків повсякчас поповнювались. І це  незважаючи на  те, що до козацьких списків дозволялось вносити мігрантів, міщан і лише в окремих випадках вільних селян.

Заможні верстви суспільства вели потужний наступ на права козацтва. Одержавши у володіння село, мало хто дотримувався гетьманських чи полковницьких вказівок не чіпати козаків, що в ньому жили. Дівоцький полковник Михайло Шендюх у 1679-1685 рр. почав притягати до виконання різних робіт і козацьке населення села Буди, Дроздівки й Куликівки Ніжинського повіту. В 1654р. у с. Попівці того ж полку мешкало 150 козаків і 153 вільних селянина. Через деякий час абсолютну більшість жителів села становили вже піддані старшини.

Те ж саме практикували й монастирі. Гуситський монастир активно збільшував чисельність своїх селян за рахунок місцевих козаків. Прилуцький полковник Лазар Горленко з цього приводу писав гетьману в 1680р., що всі вони добровільно пішли на службу до духовного власника села. В дійсності козаки не "відкинулись з реєстру", а були насильно виписані з нього старшиною за домовленістю з архімандритом. Чернігівський Єлецький монастир у 80-х роках відмовився визнати козацькі права жителів Копачів, надинівки, Серединки й Сніжатського Чернігівського полку. Застосовувалися й інші методи наступу можновладців на лівобережне козацтво.

Старшина, шляхта й монастирі різними шляхами перетворювали козаків на своїх підданих, змушували їх відбувати різноманітні повинності. Причому цей процес часто супроводжувався насильствами і зловживаннями. Перетворення козаків на залежних селян активізувалося в 90-х роках, коли влада козацької старшини зміцніла. Внаслідок наступу українського панства кількість козаків зменшувалась. Вже у 70-х роках серед козацтва з’явилася помітна майнова нерівність. У 1398р. гетьманський уряд спеціальним універсалом наказав полковникам поділити усіх козаків на в и б о р н и х (несли військову службу) і п і д п о м і ч н и к і в  (допомагали виборним при спорядженні на службу).

Козацтво Слобожанщини мало багато спільного з лівобережним. Юридично воно поділялось на полкових і міських козаків. До міських козаків дозволялось дописувати всіх бажаючих. А до полкових – лише заможних і сімейних. Збіднілі полкові козаки переставали відбувати військову службу й переходили до розряду міських. Відповідно до майнового становища слобідське козацтво у 1700р. також поділилось на виборних і підпомічників.

Змінилося становище й українських м і щ а н. Їхній соціальний статус визначався царськими грамотами й2 нормами магдебурзького права. Міщани магістратських міст мали податковий і судовий імунітет, ремісничі та торговельні пільги. Міщанство Гетьманщини еволюціонувало у тому ж напрямі, що й селянство. Посилювалося соціальне розмежування. У залежності від економічного становища воно поділялося на три групи: м і с ь к а  в е р х і  в  к а (багаті купці й власники майстерень), с е р е д н і  к о л а (дрібні ремісники й торгівці), м і с ь к і  н и з и (незаможні ремісники й торгівці). Між ними не існувало штучно створених бар’єрів. Кожен міг опинитися у тій чи іншій групі.

У другій половині XVIIст. Боротьба міщан за свої права набуває антистаршинської спрямованості. Міста рішуче виступали проти спроб гетьмана Івана Брюховецького підкорити міщан старшинській адміністрації, заборонити їм звертатись із скаргами безпосередньо до царя, провести новий перепис міського населення з метою додаткового оподаткування. Незважаючи на сильну протидію козацької старшини, міщани зберегли за собою самоуправління, політичні права й економічні привілеї.

Як і раніше,  існували окремі соціальні групи неімущих людей – підсусідки, бобилі та городники.

У соціальній структурі українського суспільства відбулися докорінні зміни. Частина представників різних верств населення перетворювалась на господарів буржуазного типу. Їхні господарства базувалися переважно на використанні вільнонайманої робочої сили. Лівобережні купці почали активно вкладати капітали не тільки в торгівлю, а й у виробництво. Київські купці Скорупи ще в роки війни мали великі прибутки ввід своїх паромів, корчем, шинків та сінокосів. Новгород-сіверський купець Кость Пригара активно займався винокурінням і виробництвом поташу. Теж саме практикував стародубський купець Дмитро Скорупа та їн. Поступово на буржуазних підприємців перетворювались заможні майстри й підприємливі ремісники. Вони засновували майстерні, організовували виробництво селітри, поташу, скла, руди та інших товарів на базі вільнонайманої робочої сили. За браком коштів підприємці об’єднували свої капітали для спільного ведення виробництва. Заможні козаки й селяни масово скуповували землі й тяглову силу. Окремі з них мали до 60 волів, іншої великої, а також дрібної худоби. Такі господарства обслуговували не тільки члени родин, а й наймити.

Але паростки нового стикались з активною протидією козацької старшини. Вона витісняла дрібних підприємців з винокуріння, селітроваріння, металургії та інших прибуткових виробництв і намагалася замінити наймитів своїми підданими. Новоявлені буржуа в промисловості, сільському господарстві  й торгівлі зрощувалися з козацькою старшиною і тим самим феодалізувались, так і не вийшовши із зародкового стану. Соціальна структура населення Гетьманщини еволюціонувала в напрямі тих соціальних відносин, що існували в кріпосницькій Росії.

Одночасно намітилася втрата основних засобів виробництва селянством, козацтвом і міщанством. Їхні соціальні здобутки, які здала революція 1648р., швидко танули. Дедалі більша  кількість людей перетворювалась у наймитів, змушених жити за рахунок продажу власної робочої сили.

Важливим наслідком революції 1648р. стало послаблення податкового тиску на народні маси, внаслідок чого їхнє становище суттєво поліпшилось. Розглядаючи свій колишній кріпосний стан як далеке минуле, лівобережні селяни масово відмовлялись не тільки працювати на власників сіл, а й сплачувати державні податки в попередніх розмірах. В умовах сильних антипанських настроїв поспільства й козацтва, озброєних і загартованих у горнилі  багатолітньої боротьби з польсько-шляхетським пануванням. Правлячі кола були безсилі відновити колишні податки й повинності. Селянство, козацтво й міщанство відвоювали приблизно півстоліття для накопичення економічного потенціалу. Тому податки й різні повинності другої половини XVIIст. ще не підривали економічної спроможності дрібних господарств.

Головною формою податкових зобов’язань селян "вільних" військових сіл були державні податки й повинності, що мали назву загальнонародних. Найбільш тяжкою для селян  виявилася візницька повинність: перевезення військових вантажів, гінців і чиновників. Далекі й часті поїздки надовго відривали чоловіків від домівок, оберталися втратою  волів та коней і занепадом селянських господарств. Місцева влада залучала жителів до ремонту гребель, мостів і доріг, що забирало чимало сил і часу. Спочатку на утримання війська збирався подимний податок, а з 60-х років його замінила так звана стація (податок продуктами). У 1666р. царський уряд намагався запровадити в Гетьманщині свої грошовий і натуральний податок, але зазнав невдачі. Податковий тиск на поспільство посилився після створення у 1669р. охотницького війська чисельністю одна тисяча козаків. Крім того, справлялися податки за заняття різними ремеслами й промислами. Зловживаючи своїм становищем, старшина змушувала селян "вільних" військових сіл працювати у своїх маєтках і давати різні продукти у вигляді подарунків до свят.

Офіційно козаки звільнилися від сплати податків і виконання різних "роботизн". Але глибинні процеси, які відбувалися, вимагали суттєвих коректив у ставленні до привілейованого стану суспільства. З середини 70-х років власті почали оподатковувати ту частину козацтва. Яка не могла відбувати військову повинність. Погіршувалося матеріальне становище й основної маси міського населення. Міщани брали участь в утриманні гетьманської та міської адміністрації, сплачували торговельне мито, показанщину, осінщину тощо

У набагато гіршому становищі перебували незалежні селяни. Дедалі помітніше місце серед них займала відробіткова рента. У монастирських маєтках існували всі види ренти – відробіток, продуктова й грошова. Кількість панщинних днів не була чітко визначена, а встановлювалася залежно від сили й потреб монастирського господарства. У старшинських маєтках рента існувала та ж сама, що і в монастирських. У багатьох випадках піддані старшини працювали на свого господаря й одночасно платили державні податки, а також залучалися на допоміжні сільськогосподарскі роботи – заготівлю сіна, дров, толоку тощо. Наприкінці XVIIст. розрізнені та епізодичні заробітки склались у регулярну панщину на основних сільськогосподарських роботах. Наприкінці XVII – на початку XVIIIст. Панщина становила один-два дні на тиждень. Платили різні податки й виконували повинності також селяни магістратських і ратушних сіл. Запровадження регулярної панщини закладало передумови для розорення селянських господарств, підриву відтворюючих маєтків старшини, шляхти й монастирів та гальмування темпів розвитку продуктивних сил регіону.

На Правобережжі й в Галичині польський уряд намагався відновити стару соціальну структуру населення, де б головні позиції належали магнатам і шляхті. Тому власті почали відроджувати насамперед владу над залежними селянами приватновласницьких і королівських маєтностей. Їхнє становище погіршилось. Селянські землі переходили до рук панів. У Жидачівському повіті безземельні селяни становили 22.5, малоземельні – 50,8, а забезпечені землею – 26,7% загальної кількості. Приблизно в такому ж становищі перебували селяни і в інших місцевостях. Чимало селян втратили тяглову силу і для обробітку грунтів мусило об’єднуватися з іншими господарями. Тільки в Галицькій землі 33% селян не мали волів та коней. З відновленням влади феодалів посилювався податковий тиск на селянство. В окремих повітах панщинна досягала 3-4 дні на тиждень. Посилювалося кріпацтво. На Закарпатті наприкінці XVIIст. кріпаки становили 88.8% усіх селян. Крім панщини, селяни давали натуральну данину й сплачували грошовий чинш.

Більшість правобережних міщан жила у приватновласницьких і королівських містах. Основні позиції тут належали міському патриціату, який дедалі більше зливався зі шляхтою. На протилежному полюсі перебував міський плебс – дрібні ремісники й торгівці. Тривалий час на Правобережній Україні існувало козацтво. Але польський уряд послідовно наступав на його права з допомогою військової сили. У 1699р. вийшов королівський указ про ліквідацію правобережного козацтва.

Заснування й розвиток слобідських міст. На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією, розпросторилися незаймані землі. Колись ті землі належали Чернігово-Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в XIII ст. зазнали спустошливих наскоків ординців. Степові завойовники вздовж річок уторували тут шляхи для своїх нападів на Україну й Московію. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами.

Від 30-х pp. XVII ст. сюди потяглися валки українських переселенців, які залишали благодатні рідні місця після невдалих повстань, війни, визиску чужинців. Царський уряд, зацікавлений у залюдненні порубіжних земель, всіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від руйнівних ударів зі степу.

Масові переселення українців випали на середину XVII ст. Складність внутрішньої ситуації, пов'язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли аж з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк. Полковник Дзиковський привів із собою всю полкову старшину: обозного, писаря, осавулів, а також двох священиків. Переселенці прибули з усім господарством, що полегшувало життя на новому місці.

Інший великий гурт переселенців із м. Ставище Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кіндратенком (Кондратьєвим) того самого року заснував м. Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано Харків.

Подібну історію заснування мали й такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. У них зазвичай оселялися невеликі групи переселенців із різних земель України. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого регіону — Слобідська Україна, або Слобожанщина.

Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південні частини Воронезької, Курської та більшу частину Бєлгородської областей теперішньої Російської Федерації.

Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї. До головних з-поміж них належало право займанщини. Кожен переселенець привласнював собі стільки землі, лісу, сінокосів, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків українські переселенці зобов'язувалися відбувати військову службу.

Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, що його царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.

Отже, протягом другої половини XVII ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною постала нова козацька Україна — Слобідська.

Адміністративно-політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України. Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, що склався протягом Національно-визвольної війни, зберігався майже без змін. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.

Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним, хоч існували й певні відмінності. На території Слобідської України сформувалося п'ять козацьких полків — Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялось успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини. Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина — обозний, писар, двоє суддів, підскарбій, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони.

Безпосереднє діловодство покладалося на Генеральну військову канцелярію. Вона виникла за Богдана Хмельницького. Очолював її генеральний писар, а безпосередньо керував гетьман. У Генеральній військовій канцелярії зосереджувалася військова, політична й міжнародна інформація з усієї України, а також із-за кордону. В цій установі розглядалися й вирішувалися важливі адміністративні, військові, фінансові питання. Звідси відправлялися численні посольства й гінці. Тут складалися гетьманські універсали, провадилося дипломатичне листування, переписувалися й копіювалися документи, розглядалися судові та цивільні справи козаків, селян, міщан.

Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман. У другій половині XVII ст. його обирала вузька Старшинська рада, рішення якої схвалювало козацьке військо на Генеральній військовій раді. Остаточно затверджував гетьмана цар. Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте залишалася значною у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України. Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем. Гетьман, зокрема, мав право надавати старшині у власність землю за службу, призначати на посади. Гетьман визначав також напрями внутрішньої політики Гетьманщини, умови переговорів або листування з урядами інших держав. Дорадчі права при гетьманові мала Рада генеральної старшини.

У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.

Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад — реєстр усіх слобідських полків — містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.

Запорозька Січ у складі Гетьманщини. Перед початком Національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме там Богдан Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої.

Запорозькій Січі належала провідна роль у підготовці та розгортанні Національно-визвольної війни українського народу проти польського панування. Досвід державного життя, що впродовж віків нагромаджувався на Запорожжі, був творчо використаний Богданом Хмельницьким. На визволених територіях впроваджувався козацький устрій. Запорожці брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої.

Одначе за умовами Зборівського договору 1649 р. багато запорожців опинилося поза козацьким реєстром. Це спричинило невдоволення січовиків та загострення їхніх стосунків із гетьманською владою. Не оминув запорожців і тяжкий для України Білоцерківський договір. Не випадково січовики брали участь у виступах козацтва проти старшини й гетьмана. Напружені відносини Запорозької Січі з гетьманським урядом спричинилися до зміни місця її розташування. У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед степом Микитиного Рогу ближче до Дніпрових плавнів, неподалік гирла р. Чортомлик. Запорозька Січ, закладена в гирлі р. Чортомлик, існувала протягом 1652—1709 pp. В історичній літературі її називають Чортомлицькою.

Проте й надалі стосунки Запорозької Січі з гетьманською владою складалися непросто, часом загострювалися аж до збройних виступів. Особливо виразно це виявилося після смерті Богдана Хмельницького, коли посилилося втручання інших держав у внутрішні справи України, коли розгорілася боротьба за гетьманську булаву та почала зміцнюватися влада старшини, яка часто-густо нехтувала інтересами козацьких низів.

За умов наступу на українську державність із боку Москви, Речі Посполитої, Туреччини і Криму та через неспроможність українських гетьманів — наступників Хмельницького - захистити незалежність України Запорозька Січ прагнула повернути собі провідну роль у житті України. При цьому запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік відвертих ворогів Української держави, позбавляючи підтримки гетьманів, які своїми діями домагалися її збереження. Так було, зокрема, під час гетьманування Івана Виговського, коли запорожці підтримали заколотника Якова Барабаша. Підтримка запорожців допомогла здобути гетьманську булаву Іванові Брюховецькому. Не вирізнялися розсудливістю дії січовиків і під час гетьманування Петра Дорошенка. Запорожці вдавалися й до інших нерозважливих спроб утвердити владу в Гетьманщині своїх претендентів на гетьманство, зокрема Михайла Ханенка та Петра Суховія.

Особливо ускладнилося становище Запорозької Січі після Андрусівського перемир'я. Ні Річ Посполита, ні Московія не бажали втрачати Запорожжя. Врешті, над Запорозькою Січчю було встановлено контроль ворожих одна одній держав. За умовами Андрусівського перемир'я Січ повинна була надавати військову допомогу і тій, і тій, причому саме тоді, коли кожна з них прагнула ліквідації Української гетьманської держави.

Участь запорожців у війнах проти Польщі, Османської імперії та Кримського ханства. Попри часом суперечливі дії Січі у внутрішньо-українських справах, запорожці ніколи не зраджували свого покликання — боротися проти загарбників українських земель. У другій половині XVII ст. Запорозька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях. Особливо сприятливі умови для боротьби проти турецько-татарських завойовників склалися після Андрусівського перемир'я. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був Іван Сірко.

Народився Іван Сірко, ймовірно, на початку XVII ст. на Вінниччині (в Мурафі?) у родині дрібного українського шляхтича. Про його життя і діяльність за період до Чортомлицької Січі збереглося мало відомостей. З майбутнім українським гетьманом Богданом Хмельницьким ще 1646 р. був у Франції, де запорожці воювали разом із армією принца Конде, брали участь в облозі м. Дюнкерк, де засів іспанський гарнізон. Історичні документи свідчать про участь Івана Сірка в Національно-визвольній війні, зокрема в битві під Жванцем восени 1653 р. Принаймні 15 разів його обирали кошовим отаманом на Запорожжі. Він був видатним полководцем, який провів понад 60 битв проти військ Османської імперії, Кримського ханства та ногайських орд і жодного разу не зазнав поразки. Листувався з гетьманами України, монархами Московії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини. Про нього часто писали тогочасні європейські газети (навіть швейцарські!), літописці й хроністи багатьох країн, його оспівували українські та іноземні поети. Сірко — герой багатьох народних легенд і переказів.

Своїми блискучими походами Іван Сірко зажив слави непереможного полководця. Вважалося, що ніхто краще не може протидіяти турецько-татарським загарбникам. У 1672 р. Івана Сірка за намовою недоброзичливців, прихильників Самойловича насамперед, було звинувачено у зраді цареві, ув'язнено й відправлено до Сибіру, однак про його звільнення успішно поклопотався сам польський король Ян Собеський. Повернувшись із заслання, кошовий отаман з головою поринув у вир воєнних дій козацтва й невдовзі навіть оволодів молдавським престолом. Залишивши Молдавію, Сірко й надалі завдавав дошкульних ударів турецько-татарським загарбникам, здобував турецькі фортеці, ходив до Криму через Сиваш, першим в історії військового мистецтва переправившись через Гниле море.

Проводячи численні воєнні операції проти Туреччини й Криму, Іван Сірко ніколи не відкидав можливості мирного розв'язання проблем міждержавних відносин. Джерела свідчать про гнучку дипломатичну діяльність кошового отамана, який особисто листувався з найвпливовішими тогочасними політиками.

Збагатившись досвідом переможних походів, очолюваних Іваном Сірком, запорожці гідно продовжили справу легендарного кошового й після його смерті (Іван Сірко помер 11 (1) серпня 1680 р. і був похований на своїй пасіці біля суч. села Капулівка Нікопольського району на Дніпропетровщині). Вже через два роки вони відзначилися блискучими перемогами на теренах Європи. Запорозькі козаки брали участь у битві під стінами Відня, де німецько-польське військо боронило столицю Австрійської імперії від турецьких нападників. Там уславився український розвідник Кульчицький, через якого йшов зв'язок обложеного Відня з військом, котре йшло на допомогу австрійській столиці. За ці славні діяння з волі короля йому було подаровано частину турецького обозу, що став здобиччю переможців. Знайшовши там каву, Кульчицький створив першу віденську кав'ярню, першим став підсолоджувати каву цукром, внаслідок чого поширив каву по всій Європі!

Економічне життя Запорозької Січі. Основою господарського життя Запорозької Січі, як і перше, був зимівник. У другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилася. Щоправда, розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою спустошливих набігів татарських і ногайських орд, кочовища яких знаходилися в безпосередній близькості до Січі. Не сприяла розвиткові хліборобства, яке потребувало великої кількості робочих рук, незначна заселеність запорозьких земель. Отож, панівною галуззю господарства було скотарство, яким козаки переймалися здавна. Особливого поширення у другій половині XVII ст. набуло конярство.

Розвивалися також промисли, зокрема рибальство, мисливство та бджільництво. Крім запорожців, промислами на Запорожжі влітку переймалися козаки Лівобережжя і Правобережжя, а також селяни й міщани з усіх українських земель.

Значного рівня досягло на Січі й ремісниче виробництво. З-поміж козаків було чимало вправних ковалів, корабелів, зброярів тощо.

Запорозькі козаки зазвичай самі себе забезпечували боєприпасами. Отож, на Січі розвивалися ремесла, пов'язані з виробництвом пороху, залізних і свинцевих ядер для гармат.

Надзвичайно важливе місце в господарському житті Чортомлицької Січі посідала торгівля. Найголовнішим і найдорожчим товаром для січовиків був хліб. Крім продовольчих товарів, запорожці купували зброю, боєприпаси, сукно, папір тощо. Продавали ж мед, шкури, хутро, рибу, віск, велику рогату худобу та коней. Головними торговельними партнерами Запорозької Січі були Лівобережна Україна, московські міста. Торговельні відносини січовики підтримували також з Польщею, Кримом і Туреччиною. Розвиткові торгівлі на Запорозькій Січі сприяло й те, що її територією пролягали важливі торговельні шляхи. Запорожці збирали з купців мито на перевозах і поромах, стягували всілякі збори й подарунки за надання провідників, охорони тощо.

Розвиток сільського господарства. Хліборобство було основою господарського життя Лівобережної Гетьманщини й Слобідської України. Крім зернового хліборобства, значної ваги набуло вирощування городини й технічних культур, зокрема конопель. Посиленому розвиткові хліборобства сприяли нові форми землеволодіння, запроваджені завдяки Національно-визвольній війні. Вільні хлібороби — козаки й селяни — дбайливо ставилися до своєї землі, плекали її та берегли як найбільше багатство. Збільшення хліборобської продукції досягалося також за рахунок освоєння пусток, лук, заболочених місць.

У великих старшинських і монастирських маєтках використовувалася наймана праця, що також давало змогу збирати гарні врожаї.

В останній чверті XVII ст. більшої ваги набуло тваринництво. У господарствах козацької старшини тримали тисячні отари овець, гурти великої рогатої худоби, табуни коней. З-поміж селянських і козацьких господарств часто траплялися такі, в яких налічувалося кілька десятків волів, кілька корів і коней. Висока продуктивність тваринницьких господарств зумовлювалася працею найманих робітників.

Розвиток ремесел і промислів. У господарському житті України важливу роль відігравало ремісниче виробництво. Під час Національно-визвольної війни українські ремісники завоювали право вступати до будь-якого цеху. Із ремесел найпоширенішими були кравецтво, шевство, ткацтво, сукнарство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство тощо. У майстернях дедалі частіше використовувалася наймана праця, отож ремесло поступово перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Швидкими темпами розвивались і промисли, найпоширенішими з-поміж яких були бджільництво, винокуріння, млинарство, дігтярство, селітроваріння.

Розвиток торгівлі. В останній чверті XVII ст. пожвавилася торгівля. Її центрами залишалися міста. Особливо жвавою була торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запорожжям. Для цього активно використовувалися водні шляхи — Дніпро, Дністро та інші річки. З утвердженням Української держави зросла міжнародна торгівля. Гетьманські універсали заохочували вивіз товарів з України, проте обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Також заборонялося продавати хліб до Польщі. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдавією, Туреччиною, Кримом; постійні торговельні зв'язки встановилися з Московською державою. Війна проти Речі Посполитої тимчасово послабила торгівлю із Західною Європою. Вона відновилася після Національно-визвольної війни. З України вивозили продукцію сільського господарства і промислів; завозили ж сукно, оксамит, шовки, фарфор, косметику, прикраси, зброю, медикаменти. З Криму й Туреччини до України потрапляли також папір, кава, прянощі, вина, волоські горіхи.

  1. Поясніть що спричинило культурно-національне піднесення України наприкінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. і визначте основні напрямки розвитку української культури напередодні визвольної війни в середині ХVІІ ст.

Історична й культурологічна думка стосовно українсько-польських відносин

Майже неможливо уникнути певної тенденцій­ності як з одного, так і з іншого боку в оцінці українсь­ко-польських історичних і культурних відносин. І все ж об'єктивність потребує констатувати зверхність, намагання Польщі нав'язати хід історичних процесів на користь окато­личення культури й віри України. Вносила велике соціальне напруження й нещадна експлуатація шляхтою української людності на захоплених землях.

На тлі постійного змагання української та польської культур український народ, як то було й за попередньої доби, охоче сприймав чужоземні впливи, якщо вони від­повідали його власним уподобанням. У найкращих уні­верситетах Європи навчалася українська молодь і несла на батьківщину культурні досягнення. «Сувора готика, рене­санс, гуситський рух, реформація в усіх її формах, като­лицька реакція, — пише Н. Полонська-Василенко, — все це разом із Західною Європою переживала й Україна і все це залишило більший або менший вплив. Пам'ятки цих впливів, перетоплені в горнилі народної творчості, дало головним чином мистецтво, в якому готика і ренесанс, у сполученні із споконвічним українським мистецтвом, дали блискучі твори архітектури, різьбарства, малярства».

У вивченні історії культури України та її зв'язку з культурами інших слов'янських народів не можна обминути ті складні питання, які стосуються польсько-українських культурних відносин. Вплив був взаємозумовлений, оскіль­ки й історичні долі виявилися взаємозумовленими. Соціокультурний момент спільності й роздільності культурно-історичних доль цих двох слов'янських народів і націй є не менш важливим для пізнання, ніж констатація їхніх осібних духовно-культурних здобутків. Вони були значними як з однієї, так і з іншої сторони, але не позбавленими нерівноправності, оскільки Україна першою втратила свою державність. Сучасна історична думка дійшла висновку, що «польсько-українські відносини у великій мірі визначили шляхи історичної долі обох народів».

Експансія зі сходу стала трагедією слов'янських народів, зруйнувавши паритетність і рівновагу їхнього розвитку. Невимірними були людські жертви, руйнування міст і сіл, включаючи твердиню слов'янського сходу — Київ. Сусідство України з новоутвореними агресивними силами, не захищене відкритістю степу, приносило незліченні втрати. «Південна Русь найбільш постраждала від татар, — писав М. Гоголь про наслідки того лихоліття. — Випалені міста й степи, обгорілі ліси, давній зруйнований Київ, безлюддя й пустеля — ось чим була ця нещасна країна!». Різко звужувався заселений українцями простір під постійним натиском зі степу. Порівняння з Польщею, яка зростала швидкими темпами в усіх сферах, було не на користь України. Втрата рівноваги в силах спричинила екс­пансивні наміри однієї зі сторін. Сталося приєднання Га­лицького князівства королем Казимиром у 1340 році.

Згодом відбулися відомі події, пов'язані з литовським пануванням на землях України та Білорусі. Кревська унія (1385 p.), завдяки якій утворився династичний зв'язок між Польським королівством і Великим князівством Литовським. У 1569 році Польща й Литва об'єднались у федерацію під назвою Річ Посполита. Зрозуміло, що Люблінська унія великою мірою вплинула на подальший культурно-істо­ричний розвиток народів, яких об'єднала. Всі ці події досить по-різному позначилися не лише на українському чи білоруському, а й на польському народові. За словами поль­ського історика Євгеніуша Старчевського, «вже наприкінці XIV ст. польська держава виросла у силі, але польський народ програв, розчинившись на Руському сході і втративши ґрунт у своїй рідній Сілезії». Незгода дати приєднаним землям України автономію, хоча б на зразок литовської, створювала напруження у відносинах польського й україн­ського народів. Козаччина була викликана не лише тиском зі Степу, а й опором безправному становищу, в якому опинилися різні верстви України. За умовою унії 1569 року від Великого князівства Литовського відокремлено Волинь, Поділля, Наддніпрянську Україну і причислено їх до складу Малопольської провінції. Україна почала багато втрачати у своїй культурно-мовній, релігійно-православній незалежнос­ті. Гальмування послідовного розвитку українського етносу, витіснення знаменитих родів і знаті України, втрата духов­ної еліти у своїй основі мали асимілятивний характер. Про­текторат іншої держави породжував загрозу зникнення національних ознак. Але ця небезпека істотно прискорила виникнення нового стану в Україні, який умів боронити свою землю від ворогів.

Позитивне значення Люблінської унії полягало в тому, що вона знов об'єднала країну, поділену між Литвою та Польщею, таким чином уможливлюючи ефективніший захист від татарських наїздів. Включення України до поль­ської корони сприяло більшому проникненню західних культур на українську територію. Вплив ренесансу й рефор­мації досяг України й дав поштовх до відродження важли­вих духовних сфер.

В історико-культурологічній спадщині М. С. Грушевського у висвітленні українсько-польських відносин особливе місце належить праці «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці», де показано особливий розквіт польської культури та її вплив на «українське громадянство». Склалася досить своєрідна ситуація в польсько-українських зв'язках: зіткнулися розвинена державницька міць і культура та схо­вана в глибинах культурної традиції й духу пригноблена сила. За словами Грушевського, «і культурне, і національне ослаблення українського життя, яке помічаємо особливо різко в середині XVI в., було особливо небезпечним супроти оживлення державного польського культурного і суспільно­го життя. Саме почуття безсильності й банкротства, яке помічаємо в українських кругах, було навіяне власне сим зростом суперничої польської культури, культурно-націо­нального польського руху».

У цьому суперництві польський елемент мав перевагу більше фізичну, зовнішню тільки, як елемент державний, протегований. В корінних західних українських землях польський елемент витіснив український, але перевагою політичною. В той же час «тутешня Русь» навіть у своєму підданстві «не мала причин чути себе нижчою».

У свою чергу польська культура, маючи політичну пере­вагу над українською, потребувала запозичень, зокрема з мови іншого слов'янського народу — чехів. Великого поши­рення в Польщі набули чеська мова й література, вносячи суттєву лексичну корективу. Перебуваючи тривалий час у полоні латиномовної перекладної стихії, польська література, позбавлена живого народного джерела, затримувалася у своєму розвиткові й не могла змагатися з українськими літературою й культурою. Але ситуація докорінно змінилася в другій половині XVI століття. «Смерть старого короля, — пише М. С. Грушевський, — і вступления на престол поль­ський Жигмонта Августа (1548 p.) дає нагоду вибухнути тому всьому»2. Річ у тім, що з молодим королем пов'язували величезні плани й надії. У Польщі в цей час виникає бага­то громад лютеранських, кальвіністських, чеських братств, а згодом поряд із ними постають і численні громади антитринітаріїв. Віросповідна свобода «стягає до Польщі з цілого світу різних релігійних вільнодумців». Саме в цей короткий період бурхливо розвиваються полемічна польська літерату­ра, поезія. Набувають особливої чинності шляхетність, «вишуканість салонових манер», з «усіма зверхніми прикме­тами культурності». На цей же часовий відтинок припадає розквіт шляхетської матеріальної культури, «великопансько­го блиску», розкоші.

Шляхетські верстви України опинилися на роздоріжжі, часто роблячи вибір не на користь культури свого народу. «Якраз в сей апогей польської культури, польського життя актом 1569 р. вони приведені були в тісний зв'язок з Польщею і польською суспільністю, кинені в жар свого шляхетського танцюристого раю, в сю оргію блискучу й привабну — хоч затруєну паразитизмом, зародками вирод­ження й упадку, — в сей буйний і гойний шляхетський пир, овіяний чаром артизму й поезії».

Поспішно, без переосмислення переймалося все польське. Для того, аби протистояти цьому впливові, не вистачало в України сил, «щоб на своїх культурних і національних традиціях перещепити те, що вимагалося духом часу і нових обставин».

Необхідний був тривалий час для загоєння завданих ран, Період рутини й спокою. Однак і тоді українська культура не переривала свого буття, хоч вона мала вигляд менш «гойний» і пишний. Здавалося, залишається тільки коритися, зоставатися на узбіччі провінціалізму «предметом тихих симпатій для людей, які ще вважали себе українцями, бодай по імені, і жити в устах нижчих верств», вона мала бути своєрідним орнаментом, «одною з місцевих відмін єдиної і справжньої польської культури і бути етнографічним матері­алом для розваг сеї державної культури й національності».

Згодом від тихого жевріння дух культури й свободи спалахне всеосяжним полум'ям ідеї незалежності. Феномен цей має чимало різних тлумачень, домінуючим серед яких є визнання того, що для України то був, можливо, най­вирішальніший момент її історії — бути чи не бути власно­му національному імені й культурі. Адже, справді, тенденція культурних і конфесійних переорієнтацій мала свої згубні наслідки. М. С Грушевський змальовує цю ситуацію в образно-емоційному стилі: за його словами, настав той мо­мент, коли мала визначитися «національна доля для України», коли національна смерть уже віяла своїм крилом перед нею, — сей рішучий момент видобува останню енергію «в сім напівзадубілім уже організмі», життя починає про­являтися з різних царин народних джерел.

Козаччина. Пісні та думи України.

Пісні й думи України, як і музичне мистецтво в цілому, беруть свій початок від язичницького епосу, в якому злилися в одне ціле ліризм світосприймання народного генія, світлий оптимізм і трагічність. Пісня й дума українсь­ка — не лише життєдайна частина загальнослов'янської культури, а й національна святиня. Звідки походять дума та її обов'язковий супровід на кобзі чи бандурі? Безсумнівно, думи належать до героїчного епосу й створювалися народни­ми співцями на історичному тлі, з особливим зосередженням і з особливою увагою до такого національно-суспільного явища, як козаччина. Небезпідставно знаходять певні асоці­ації звучання дум з ранніми творами, в яких оспівували­ся героїчні подвиги княжих дружин і які мали відповідний музичний супровід. У цьому зв'язку постає образ співця Бонна зі «Слова о полку Ігоревім»: «Накладав він на живі струни віщі персти свої, і самі вони славу князям рокотали» (переклад М. Рильського). Впізнаємо відлуння степового простору, близького й кобзареві-запорожцеві. Уславлялися походи воїнів-захисників, як і саме мистецтво, що супро­воджувало їх. Отож, думи й пісні зберігають історичну пам'ять, виховують національну свідомість.

Заслуговує на увагу версія В. Ємця, за якою зображення на одній із фресок у Софійському соборі в Києві музи­канта з інструментом — це своєрідний прообраз співця-бандуриста, «де бандура має свій первісний вигляд, на­гадуючи італійську лютню зі струнами... по грифу».

Співці, музиканти були присутніми під час важливих подій княжої доби й, можливо, стали предтечами кобзар­ства. Також правдоподібно, що назви «кобза» та «бандура» пов'язані з існуючими назвами інструмента зі Сходу «кобуз» та італійської старовинної «пандори».

Про надзвичайну роль бандури й пісні, які пройшли героїчний шлях самоствердження України, особливо за часів козаччини, свідчать численні зображення зі стилізованим узагальненим образом козака Мамая. У творах М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша кобза і пісня опоетизовані як не­одмінні атрибути самобутності національної культури й національної самосвідомості. Вони супроводжували козака-запорожця, несучи жагуче слово, біль, любов до вітчизни і свободи, естетичний самовияв душі народу. Юний пово­дир зі сліпим кобзарем — це також символ.

Кобзарство як культурно-національний феномен можна пояснити не лише суто естетичними уявленнями, хоча вони мають безпосереднє відношення до душі й таланту україн­ця, а саме тими драматичними подіями історії, в ході яких виникали народні твори високого ґатунку. В історичності дум не стільки віддзеркалюється факт сам по собі, скільки втілює об'єднавчий символ і спонуки. Кобзарство (виконан­ня дум на кобзі й складання їх) значною мірою пов'язане зі способом життя періоду козаччини. Воно просто не могло не розвинутися до свого високого художнього й громад­ського звучання за тих непересічних героїчних обставин. Козаки вирізнялися відвагою, кмітливістю, витримкою в подоланні найтяжчих злигоднів, аби встояти в борні й не осоромити свого високого звання оборонця волі й землі Руської. Один із найбільших знавців запорозької епопеї Д. І. Яворницький (1855—1940рр.) писав про козацтво: «Три­маючи високо своє знамено і свято виконуючи свій обов'я­зок, вони ні перед ким і ні перед чим не відступали; не боялися ні вогню, ні морських хвиль, ні страшного голоду, ні нестерпної спраги, ні найбільш жорстоких варварських катувань у ворожому полоні».

Висловлюється небезпідставне міркування про те, що коли б усі думи й усі пісні, складені за козацької доби українським народом, дійшли до нашого часу, то «жодне слов'янське плем'я не могло б позмагатися багатством на­роднопоетичної творчості з українським плем'ям». Нині ж, на думку дослідника, в цьому можуть змагатися з україн­цями «самі тільки серби». Про високу художню доскона­лість українського пісенного духу написано багато як у ми­нулому, так і тепер. Все, про що так чудово оповів академік Яворницький, називаючи співців-кобзарів «козацькими рап­содами», не було чимось скороминущим і випадковим. їхні музично-пісенні твори мають розвинену літературно-пое­тичну стилістику, традиції давнього епосу, що межують із психологією мудрої народної величі й трагічністю світо­сприймання. Ці думи й пісні творила сама історія, озву­чуючи себе в устах рапсодів-кобзарів, зберігаючи в пам'яті й викликаючи в уяві картини пережитого: руїни на власній землі, жертви й полон, розлучення з рідними в далекому турецькому рабстві, справедливий гнів за втрачену незалеж­ність України, а над усім цим — щирість і любов до всього, що надавало найвищого сенсу життю за звичаями своїх пращурів.

У зіставленні українського мелосу, української пісенної творчості з іншими слов'янськими здобутками, зокрема сербськими, ми знайдемо спільність мотивів за всієї непов­торності драматизму, мелодійності й розмаїття та краси звучання українських пісень, — спільність слов'янського музичного генія в близькості культурно-історичних доль як у минулому, так і з навалою на слов'янські землі ту­рецько-османських завойовників.

Сербські пісні близькі до українських мелодійністю, епіч­ністю, своїм духом. Глибоким драматизмом вони віддзерка­люють історичну долю сербського народу, котрий постійно перебував у стані воєнних тривог посеред різних культур і народів. Чи то сербські легенди про збудування Скодри, кріпосної стіни, і саме Скодрське озеро, замок Світане, поблизу якого сталася битва сербів проти домагань ві­зантійського сюзеренства, чи про знамениту Косовську рівнину, розташовану в гірській западині поблизу дунай­ської Сербії, Боснії та Албанії, — усі вони реальні свідки правдивості епосу свого краю. Косово поле — це символ відваги й пам'яті. В 1448 році там відбулася відома битва з турецькою ордою. Мілош — народний герой і герой епо­су — ціною власного життя здолав турецького царя Амура-та. Тоді ж загинув і Цар сербів — Лазар. Народ пам'ятає й оспівав у героїчних піснях подвиги на Косовому полі. Дослідники балканського краю Меккензі та Ербі в минуло­му столітті писали про свої враження від сербського епосу: «Хто довго проживе у Сербії і вивчить сербські народні легенди та пісні, дійде нарешті до того, що йому здасться, ніби він сам брав участь у Косовській битві, так ґрунтовно окреслена в них кожна подробиця, так яскраво зображені мотиви і дії, такі виразливі риси, такі рельєфні контури змальованих у них характерів головних дійових осіб».

Багатий сербський пісенно-словесний фольклор у своїх історичних мотивах перегукується з давньою літературно-писемною традицією сербського народу, яка своїми джере­лами сягає другої половини IX століття, і так, як і літератури інших слов'янських народів, пов'язана з діяльністю Кирила (Костянтина) і Мефодія та їхніх учнів. Видатна пам'ятка сербської писемності «Мирославова євангелія» (XII ст.) була створена в період розквіту сербської писемності, який пов'язують з іменем Савви (1175—1235 pp.) — автора «Житія святого Стефана». Писана в монастирях література, хоча й мала церковно-дидактичний характер, проте не бракувало в ній конкретних фактів із життя сербів.

Інтерес до національної самосвідомості в житійній, істо­ричній і художній літературі посилюватиметься в ході бо­ротьби за незалежність Сербії. Й. Равіч (1726—1801 pp.) створив працю «Історія різних слов’янських народів, найпаче болгар, хорватів і сербів», ним же написана алегорична антиімперська поема «Бій змія з орлом». З.Орфелін (1726— 1785 pp.) спрямовував проти гноблення сербів Австрією поему «Плач Сербії».

Школа й наука в українській духовності. Слов'янські культурні зв'язки(XVII-XVIII ст.)

Одним із найпоширеніших явищ, в якому від­дзеркалилася співпраця слов'янських народів, є створення по всій Україні братств і шкіл при них. Одна з перших була заснована у Львові (1586 p.), де першим ректором став Іов Борецький, а на посаду викладачів обиралися люди високої культури й ученості, такі як Стефан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда та інші. Укладено було відповідний ста­тут — «Порядок шкільний», за яким велося навчання. По­дібні школи мало не лише братство Львова, а й інших міст — Кам'янця-Подільського, Вінниці, Луцька, Києва, Перемишля, Рогатина, Замостя, Немирова, Кременця. На Львівщині, Холмщині, Перемишльській землі школи під опікою братств стають осереддям захисту від національної дискримінації. При братствах створюються друкарні. Пере­писується література. Львівське братство привертає особли­ву увагу тим, що воно одним із перших стало на шлях культурно-національного відродження. «На нову хвилю утисків міщани Львова в середині 80-х років XVI ст. згуртувалися навколо Успенського братства, яке з доброчин­ного об'єднання парафіян перетворилося в осередок націо­нального суспільно-політичного і культурного руху».

Шкільний рух братств загальнонаціонального масштабу грунтувався на глибинно-духовній праці, відданості справі відродження — і в цьому була його притягальна сила для інших слов'ян, котрі потерпали від насилля. З братських шкіл вийшло чимало тих свідомих українських письмен­ників, захисників православної віри й національної сво­боди, які вплинули на дух епохи й культури, продовжу­ючи славні традиції Київської Русі.

Національний русинський контекст у діяльності братств мав свої глибокі корені, які сягали ще язичницької доби, коли широко культивувалася спорідненість під час спіль­них ритуальних відправ. Християнство переосмислило ці традиції на основі братства в Христі. Братчики опікувалися церквою, освітою, власним фізичним і духовним станом. Вони розвивали книжкову справу, створювали шпиталі.

Великий інтерес до братств в Україні та їхніх шкіл з боку слов'янських народів, розповсюдження в їхньому середовищі книг, видрукуваних у братських школах і мона­стирях, мало місце в Білорусі, Болгарії, Росії, Сербії, а також у Молдові та Волощині. Зазначимо, що з двох збережених примірників книжечки «О воспитании чад» один виявлено в Болгарії. Таке досить рідкісне видання, як «Октоїх» (1639 p.), з'явилося в XVII столітті в Кукшинському монастирі Пловдива.

Важливо згадати й такий здобуток братств на ниві між­слов'янських зв'язків, як створення словниково-граматичних праць. Написана з участю братчиків греко-церковнослов'янська граматика «Адельфотес» (1591 р.) та граматика церковно­слов'янської мови колишнього львівського вчителя Лаврентія Зизанія стали вагомим внеском у наукову розробку мово­знавчих питань в Україні, Білорусі та Росії.

Києво-Могилянська академія як духовний, навчальний, науково-культурний центр східного та південного слов'янства

Академія була створена в 1632 році на базі Київ­ської братської школи (заснованої 1615 р.) та Лаврської школи (1631 p.). Об'єднана школа називалася Києво-Могилянською колегією на честь її протектора митрополита П. Могили. За своєю суттю, на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів, Києво-Могилянська колегія прирівнювалася до академії, що й визнано було офіційно, зокрема й царським указом 1701 року. Вона функціонувала до 1817 року.

Києво-Могилянську академію порівнюють із такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягелленський університет у поляків.

Києво-Могилянська академія могла з'явитися лише за певного збігу чинників, породжених прагненнями й не­обхідністю для українського народу знайти оптимальні організаційні структури в царині виховання високих патріо­тичних почуттів і національної самосвідомості, аби проти­стояти чужоземним натискам. Це був перший православний вищий навчальний заклад України. Протягом усієї своєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, мистецтва, в тому числі малярства, графіки, музики, театру, архітектури, ніж Києво-Могилянська академія.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі (академії) тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Знання латинської мови відкривало шлях для навчання у вищій школі Західної Європи: Кра­ківському, Віденському університетах, Замойській академії. Викладалися всі навчальні предмети, за винятком катехізису та слов'янської граматики, латиною. За традиціями брат­ських шкіл, почесне місце посідала старослов'янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в колегіумі. Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астро­номія й музика. Слід зауважити, що дисципліни розумілися досить широко, охоплюючи собою увесь найважливіший спектр знань, як гуманітарних, так і природничих чи бого­словських. Скажімо, професор Києво-Могилянського коле­гіуму Г.Кониський у своїх курсах лекцій на основі тради­ційного викладання філософії прагнув до всебічного охоп­лення й історичних здобутків, і науки Нового часу.

Водночас із читанням логіки, метафізики, так би мови­ти, чистої філософії, слухачам його курсів були запропоно­вані «Етика» («Моральна філософія, або Етика»), «Філософія природи, або фізика». Характерно, що до «Моральної філософії» віднесено так звані «трактати» під назвами «Основи людських учинків» — «Побуджувальні основи людських дій», «Людські дії взагалі», «Пристрасті». Судячи з докладного розгляду в них різних станів людини, можна зробити висновок, що перед нами не лише «моральна», а й психологічна філософія. На цьому принциповому момен­тові важливо наголосити саме тому, що відбувалися вели­чезні зміни в розумінні призначень наукового пізнання менше в традиційно-класичному, схоластичному дусі, а більше у зверненні до людської особистості, її таланту, розуму, способу мислення і світосприймання. Київські професори приділяли увагу вивченню логіко-раціоналістичних здобутків, але поряд із цим їхні курси пройняті ідеями Відродження, Реформації й раннього Просвітництва. Від­бувається переорієнтація на пізнання людини, природи, історії, розпочинається не лише піднесення, а й притаманна добі Просвітництва абсолютизація людського розуму, освіти, виховання, в яких убачають основний важіль для до­сягнення суспільного добробуту, моральності громадян і законності судочинства.

Наскільки очевидним залишається зв'язок філософії професорів-мислителів Києво-Могилянської колегії (ака­демії) з традицією, осягненням Слова-Логоса в Київській Русі, софійністю світосприймання і його панестетизму, на­стільки ж незаперечне переосмислення цих традицій у дусі новітніх філософських спрямувань.

Вибудувана ієрархічність теорій пізнання світу в цьому навчальному закладі вимагала синтезу традиційних знань, глибоко укорінених у культурі Русі й стверджуваних Новим часом Європи та світу. Гуманізм і раціоналістичний прин­цип мислення, за всієї схильності надати належне місце ве­ликим мислителям минулого, вносили свої суттєві корективи в читані професорами курси, підносячи дух Просвітництва, звільняючи людський розум від містицизму, пригніченості. Цілком закономірно, що біля джерел створення Ака­демії стояв Київський митрополит Петро Могила (1596— 1647pp.), видатний церковний і культурний діяч, молдо­ванин за походженням, із роду княжої династії, порідненої з аристократичними польськими та українськими родами. В історію української культури він увійшов як визначний теолог (автор праць «Літургіон, або Служебник», «Православ­не ісповідання віри», «Требник»), учений, реформатор, організатор вищого шкільництва. «Поруч гетьмана П. Са­гайдачного, — зазначає М. Симчишин, — це друга най­визначніша постать передхмельниччини». Бачення завдань і покликань колегіуму П. Могилою полягало в розумінні того, що це перший вищий навчальний заклад у православ­ному слов'янському світі, в якому мусять бути зібраними найдосвідченіші інтелектуальні сили. І справді, в Києво-Могилянській академії працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький. Багато з них — випускники цього закладу, котрі продовжили навчання в закордонних університетах та академіях. Велика притягаль­на сила як осередку духовності і творення культури в Києво-Могилянській колегії сприяла тому, що на її взірець засновувалися колегії в інших містах — Чернігові, Пере­яславі, пізніше на Слобожанщині, де центром культури, літе­ратури, відродженських і державницьких ідей став Харків.

Києво-Могилянська академія майже за двохсотрічний період свого функціонування стала добре відомою в Європі та світі, передусім найтісніші її зв'язки були зі слов'ян­ськими країнами. Посланці Академії плідно працювали в інших слов'янських країнах, зокрема М. Козачинський — у Сербії, Г. Кониський — у Білорусі. Символом взаємо­збагачення української та білоруської культур є ім'я Симе­она Полоцького, білоруса за походженням, випускника й діяча Києво-Могилянської академії.

Значна когорта професорів, учених з Києва працювала в Москві, несучи туди набуті ними знання у сфері педагогіки, церковної діяльності, науки, художньо-літературної творчос­ті, мистецтва. Серед них уже згадуваний Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький — один із найвідоміших учених того часу, Дмитро Туптало — видатний проповідник, ігумен різних монастирів, а згодом митрополит Ростовський, автор чотиритомного збірника «Четьї Мінеї», п'єс, поетичних тво­рів барочного стилю. Галичанин Стефан Яворський — філософ-поет — після навчання та праці в Києво-Могилянській академії став єпископом у Рязані. Мабуть, найбільш знана постать Феофана Прокоповича, автора філософських праць («Логіка», «Натурфілософія, або Фізика» та ін.), полеміста, викладача поетики в Київській академії; значні його зусилля були пов'язані з реформаторською діяльністю Петра І.

Будучи автором праці з риторики, за якою сам Ф. Прокопович читав власний курс, він добре володів поетикою слова, його твори не позбавлені високого ліризму, зокрема у віршованому описі Бористена (Дніпра), Києва та його околиць, але водночас із патріотизмом, любов'ю до землі й історії свого народу, його слово здатне нести в собі гнівну полемічність, сарказм. Не всім ієрархам подобалася його історична п'єса «Володимир», де в алегоричних персонажах язичницьких жерців поставали тогочасні вельможні особи. Очевидно, лише навіяна стилем критицизму, полемічності й громадянської відваги, великої поваги до справжнього пізнання світу, а не схоластики, могла з'явитися своєрідна відозва поета-мислителя «Про папський вирок Галілеєві».

Українська культура XVII—XVIII століть, як і культури інших слов'янських народів, набула свого особливого за­барвлення. За її образно-пластичною гіперболічністю й традицій, пристрасть до візерунчастих плетених ліній і барвистих кольорів пов'язана з прадавніми язичницькими символами. До того ж, сама земля спонукала до відтворення життя в усій його красі й квітуванні. Людина поклика­на прикрасити дім працею, а особливо той дім, який асоціюється з божественною гармонією. Краса земна мінлива й скороминуща, абсолют же її духовної величі вічний і незаперечний. В українському барокко злилися в одне ціле відродженські ідеї, меланхолійність і смуток, динаміка форм на противагу спокою, велич пишноти й багатого убрання. Так щедро починає квітнути сама природа, надолужуючи втрачене після бур і катаклізмів. 

  1. Проаналізуйте як змінювалися устрій та функції Запорізької Січі протягом ХVІ-ХVІІ ст.ст.

  1. Слово “козак” - тюркського походження; вперше воно зафіксоване у “Таємній історії монголів” 1240 р. і означає “страж” або “вартовий”. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із господарським заняттям, боронили землю від іноземних завойовників. Козацтво як історичний феномен існувало у багатьох народів, землі яких знаходилися у пограничних (прикордонних) зонах. Так, у Росії сформувалося козацтво Донське, Терське, Яїцьке та ін.; у південних слов’ян - ускоки й гайдуки; аналоги козацтва були у румунів та угорців тощо. Основними функціями козацьких суспільств на пограниччі були виробничо-трудова та військово-оборонна діяльність. Унікальність українського козацтва полягає у тому, що воно взяло на свої плечі ще й державотворчі функції, виступило провідною й організуючою силою у здійсненні найважливіших національних завдань. ^ Причини виникнення козацтва. З посиленням татарської загрози у 2-й половині ХV ст. у документах і свідченнях сучасників все частіше зустрічаються згадки про українських козаків. Відзначення на початку 1990-х років 500-річчя українського козацтва пов’язане із записами про них у ”Хроніці польській” М.Бєльського за 1489 р. та у листі Великого литовського князя Олександра до кримського хана Менглі-Гірея у 1492 р.Напевне, вже тоді козаки здійснювали походи на татарські володіння. Можна також стверджувати, що коріння українського козацтва сягають значно глибших часів, але як окрема суспільна верства, воно формується лише у ХVІ ст. Головними причинами виникнення козацтва були соціально-економічні (нестача власної орної землі і наявність багатих земель на півдні; зростання експлуатації, кріпацтва, податків тощо) та військово-політичні (ліквідація автономії українських земель, розширення привілеїв шляхти, наступ католицизму, необхідність захисту від кримських татар і т. п.). Козацтво формувалося з різних верств населення: селян, частини міського населення, а також із представників знаті, зокрема тих, які не отримали шляхетських прав. Серед козаків були бояри, пани і навіть князі, для яких “ходіння у козацтво” сприймалося як почесний обов’язок оборони християнського світу від турецько-татарської загрози. У ХVІІ–ХVІІІ ст. основним джерелом поповнення козацтва стали селяни–втікачі та інші соціальні низи. У перший період свого існування козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами (ватагами) на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення–січі, зроблені з рублених або січених колод. Звідси назва об’єднання –Запорозька Січ, що сформувалася як козацька християнська республіка у пониззі Дніпра за порогами (Кодацький, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Дід), Вовнизький, Будило, Вільний та ін.). ^ Перші організатори козацтва. Серед організаторів козаччини були: Костянтин Острозький (бл. 1460–1530), Великий гетьман Литовський; який успішно воював проти татар і Московського царства; Предслав Лянскоронський (р.н. невід.–1531), канівський староста, згодом київський воєвода, який здійснив низку походів на Очаків і Білгород; Остафій Дашкович чи Дашкевич (р.н. невід.–1535), канівський і черкаський староста, який у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби та ін. ^ Дмитро Вишневецький. Волинський князь з гілки Ольгердовичів (р.н. невід. – 1563), був черкаським і канівським старостою та побудував у1550-х рр. на острові Мала Хортиця замок з постійною козацькою залогою. У відповідь татари напали на Січ і зруйнували фортецю. Вишневецький певний час перебував на службі у московського царя Івана ІV Грозного (Лютого), згодом повернувся до короля Сигізмунда-Августа. У 1563 р. він вирушив із військом у Молдову, де відбувалися династичні усобиці. Тут пораненого князя захопили у полон і відправили у Царгород. За народними переказами, султан Сулейман Пишний наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру на гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокляття мусульманам, доки розлючені охоронці не застрелили його з лука. За іншою версією, турки вирвали у козацького лицаря серце, подробили його і з’їли, аби набути такої мужності й сили, якою володів Дмитро Вишневецький. Мужність та непідкупність українського патріота народ оспівав у відомій пісні про Байду. ^ Устрій і військова організація Запорозької Січі. Запорозька Січ протягом ХVІ–ХVІІІ ст. декілька разів змінювала своє місцеперебування(Томаківка, Базавлук, Чортомлик та ін.). Не всі дослідники визнають збудовану князем Д.Вишневецьким фортецю на о. Мала Хортиця за першу Січ; деякі історики першою Січчю вважають Томаківську, ще інші стверджують, що Січ виникла значно раніше – у першій половині ХVІ ст. На Січі існувало своє законодавство, військова та судова влада. Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав право голосу як у загальній Раді, так і в радах паланок, куренів, поселень. Козацька Рада вирішувала всі найважливіші питання життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою, займалася судочинством. На радах обирали запорозьку адміністрацію, до якої входили: кошовий отаман, суддя, писар(відав канцелярією), осавул (відповідав за організацію прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозний (очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін. Військо Запорозьке ділилося на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованихсотниками. Існував також поділ на курені.  У першій половині XVII ст. запорозьку піхоту вважали однією з кращих у Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у три шеренги: перша стріляла, друга подавала, а третя заряджала рушниці. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Кіннота у козаків була нечисленною, але теж відзначалася військовою майстерністю. Крім того, козаки робили морські походи Чорним морем на легендарних вітрильно-веслових човнах – “чайках”. ^ Реєстрове козацтво. Крім січового (низового) козацтва, у 70-х рр. ХVІ ст. з’явилося ще реєстрове козацтво, яке отримало свою назву відреєстру – списку, куди вносилися козаки, що перебували на державній службі у Речі Посполитій. Така служба офіційно розпочалася у 1572 р. за правління Сигізмунда ІІ Августа, коли на службу було прийнято 300 козаків. За короля Стефана Баторія у 1578 р. на службу було прийнято 500 козаків з центром у Трахтемирові на Київщині, де розміщувалися канцелярія, шпиталь та арсенал. Реєстрові козаки користувалися окремими правами (“вольностями”), підлягали присудові своїх старшин, були звільнені від податків, могли вільно розпоряджатися своїм майном. Згодом чисельність реєстрового козацтва зросла до 1000 і більше чоловік, але неодноразово польський уряд реєстри скасовував. Козацькі війни наприкінці XVI ст. Брестська (1596 р.) церковна унія та її наслідки

Першим керівником великих козацько-селянських повстань, що розпочалися в Україні наприкінці XVI ст., був гетьман ^ Криштоф Косинський. За військові заслуги він дістав від короля маєток і землю. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до володіння цією нагородою. Тоді Косинський розпочав боротьбу за встановлення справедливості, яка вилилася в козацько-селянське повстання проти польської влади взагалі. Військо повстанців швидко поповнювалося за рахунок запорозьких і реєстрових козаків а також втікачів із панських маєтків: селян та шляхетської челяді. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину і Волинь. У грудні 1591 р. повстанці оволоділи фортецею й містом ^ Біла Церква та замком у Богуславі, захопили там артилерію і військові припаси. Ще перед цим запорожці обрали Косинського своїм гетьманом. Відтак повстанці заволоділи Трипіллям і Переяславом. Восени 1592 р. Косинський захопив Київський замок. Це серйозно стурбувало польський уряд. Король оголосив збір шляхти Київщини, Волині та Поділля і долучив до них регулярні війська й угорських найманців. Похід очолив князь Костянтин Острозький, який добре знав козацьке бойове мистецтво. Під містомП’яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом. Зазнавши великих втрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви. Повернувшись на Запоріжжя, Косинський почав готувати нові сили для продовження повстання. У травні ^ 1593 р. козацьке військо вирушило із Січі й незабаром узяло в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький розпочав переговори з повстанцями. Косинського запросили до Черкас і там його по-зрадницькому вбили. Козаки змушені були відступити на Запорозьку Січ, на яку, скориставшись обставинами, напала орда Кримського хана. ^ Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.). Северин (Семерій) Наливайко був родом із м.Гусятина на Поділлі (тепер Тернопільська обл.), його батько був закатований слугами польського магната Калиновського. Мати разом із дітьми перебралася в Острог, де Северин та його брат Дем’ян (згодом відомий філософ і письменник) здобули освіту. Маючи лицарську вдачу та допитливий розум, кмітливий юнак подався на Запоріжжя, де вдосконалювався у військовій майстерності, не раз брав участь у походах на турків і татар. Повернувшись до Острога, вступив на службу до князя  ^ К.-В. Острозького сотником надвірних козаків. За свідченням польського хроніста М. Бельського, “це була людина гарна зовні і незвичайних здібностей... до того ж славнозвісний пушкар”. Наливайко сумлінно виконував свої обов’язки сотника і навіть боровся проти Косинського під П’яткою, але згодом став на сторону гноблених мас. Він підібрав собі відчайдушних кіннотників, зорганізував з них добре озброєне військо й у боротьбі з поляками знайшов підтримку запорожців, зокрема, гетьмана Григорія Лободи. Обидва ватажки на заклик Австрії у 1594 р. ходили у похід на турків у наддунайські землі. Повернувшись на Україну, Лобода осів на Київщині, а Наливайко спершу допомагав повсталим білоруським селянам, а потім перейшов на Волинь. Їх війська нищили польські маєтки та католицькі центри. 16 жовтня 1594 р. повстанці при допомозі міщан захопили місто Брацлав, наприкінці року повстанці здобули добре укріплений замок і місто Луцьк. Навесні 1595 р. Наливайко при допомозі білоруських повстанців розгромив литовських феодалів і зайняв міста Слуцьк, Бобруйськ, Могилів; активну діяльність розгорнув також повстанський загін на чолі з козаком Матвієм Шаулою. Для литовсько-польського панування в Білорусі та в Україні утворилася серйозна загроза. Уряд Речі Посполитої кинув на придушення повстання трьохтисячне каральне військо під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. Поблизу ^ Білої Церкви війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися й нараховували приблизно 4 тис. чол. До приходу туди військ Жолкевського вони розгромили гарнізон Білої Церкви й підпалили замок, згодом перейшли на лівий берег Дніпра. У квітні 1596 р. під Гострим Каменем, недалеко від Трипілля, відбулася жорстока битва. Обидві сторони зазнали значних втрат. Поляки відступили до Білої Церкви, а козаки дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут вони намагалися укріпитися й надіялись, що польські війська облишать їх переслідувати. Але ті також переправилися через Дніпро і козацькому табору прийшлося відступати далі на південний схід. Під ^ Лубнами, над р. Солоницею, козаки укріпилися на високому місці, із виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні. У таборі не стало пашні для коней та їжі для людей. У тісному місці назбиралося багато трупів, які розкладалися й несли різні пошесті. Серед війська вибухнула незгода. За зрадницькі переговори з ворогом був убитий Лобода , але частина старшини продовжувала переговори з польською стороною. За умовами переговорів повстанці змушені були віддати всі гармати, рушниці і амуніцію, також корогви і срібні труби, за це їм було обіцяно життя і вільний вихід із табору. Але 28 травня, коли Жолкевському були видані Наливайко і Шаула, польське військо накинулося на безборонних повстанців і вчинило над ними криваву розправу. Польський сейм наклав на козаків баніцію, тобто проголосив їх поза законом, конфіскував козацькі маєтки і наказав винищити козацтво взагалі. У квітні 1597 р. після жорстоких тортур Наливайка привселюдно стратили у Варшаві. ^ Брестська (1596 р.) церковна унія та її наслідки. У ХVІ ст. православна церква в Україні вступила у глибоку кризу, натомість із Заходу активно поширювалися католицизм і протестантизм, а у Москві у 1589 р. було проголошено самостійність Московського патріархату; його глава отримав титул патріарха усієї Русі, що не могло не стурбувати українських ієрархів. Зважаючи на слабкість південних патріархів, які потрапили у залежність від турків, в українському середовищі поступово визрівала ідея підпорядкування православної церкви Папі Римському. Отже, основними причинами унії були: занепад дисципліни і порядку у православній церкві і спроби її реорганізації у контексті європейських реформаційних процесів; невпорядкованість стосунків із східними патріархами, які, з одного боку, самі потрапили у залежність до Османської Порти, а з іншого – занадто активно втручалися у діяльність місцевих православних братств, зокрема, у 1586 р. ставропігійні права отримало Львівське братство, що не могло не викликати невдоволення місцевих єпископів. Останні прагнули також зрівнятися у правах із католицьким кліром. У ^ 1596 р. у Бресті зібралися прихильники й противники унії. Православна церква розкололася на дві – традиційну православну та новууніатську, або як її почали пізніше називати - греко-като-лицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдна-лася з Римом, підпорядкувавшись папському престолу. У греко-ка-толицькій церкві зберігалися православні обряди і церковно-слов’янська мова богослужінь. Князь В.-К.Острозький та частина знаті виступили проти таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів. Фактично у Бресті відбулися два собори, учасники яких взаємно один одного звинуватили у церковній і національній зраді. Король своїм універсалом від 15 грудня 1596 р. проголосив рішення уніатського собору обов‘язковими для всіх віруючих; польський уряд фактично поставив православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі. Саме тому Берестейська унія призвела до сильного протистояння в українському суспільстві, до загострення полемічної і збройної боротьби, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства. ^ Православні міщанські братства. У містах православні міщани, шляхта і духовенство об’єднувалися у братства – релігійні та національно-культурні організації, що наповнили новим змістом український опозиційний рух. Найвідомішіми православними братствами були: ЛьвівськеСтавропігійне (1586 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке Чеснохрестське (1617 р.) та ін. Братства діяли у багатьох містах і містечках. Вони захищали інтереси православних у всіх сферах суспільно-політичного та соціально-економічного життя; здійснювали опіку над православною церквою; допомагали зубожілим міщанам; дбали про відкриття українських шкіл, друкарень, бібліотек і т. п. Наприкінці ХVІ – у першій половині ХVІІ ст. в Україні налічувалося близько 30 братських шкіл. Активною громадською діяльністю братства ідейно підготували національно-визвольну боротьбу українського народу середини ХVII ст.

  1. ^ Гетьман Петро Сагайдачний. Козацько-селянські повстання у 1620 – 1630-х рр.

Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії. Сагайдачний виступив в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст., намагався його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йшов на відкриту конфронтацію з польською владою, а балансував між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу, перетворивши козацтво з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок та міцна дисципліна. Українське козацтво розгорнуло справжню війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби, завдаючи випереджувальних ударів по ворогу та перешкоджаючи його нападам на Україну. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Найвизначнішим був похід 1616 р.,коли козаки взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі у Криму. У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому. У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. По-перше, з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний крок – “поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. По-друге, гетьман скористався проїздом через Україну єрусалимського патріарха Феофана та добився висвячення ним київського митрополита Іова Борецького, а також декількох єпископів. Таким чином, вперше після Брестської унії 1596 р. було відновлено вищу православну ієрархію в Україні. Уряд Речі Посполитої оцінив обидві ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо. ^ Хотинська битва (1621 р.). У 1620–1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії та ін. Саме в Хотинській битві найповнішою мірою проявився талант гетьмана П. Сагайдачного як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів. Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом - залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цьому належала козакам (чисельність козацького війська становила 40-50 тис. чол.). Навіть представники польського табору відзначали, що саме козаки врятували Річ Посполиту від загибелі. Але, незважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море. Козаки першими пішли з-під Хотина, незадоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, у квітні 1622 р. помер та був захоронений у Києві. Видатний дослідник козацтва Д. І. Яворницький писав, що “Петро Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”. ^ Козацько-селянські повстання 1620–1630-х рр. Це був період нового піднесення антифеодального й національно-визвольного руху. Однією з причин було те, що польський уряд у жовтні 1621 р. наказав залишити в реєстрі лише 3000 чол. (під Хотином їх було більше 40 тис.), а всіх інших негайно повернути до своїх панів. До того ж, саме в ці роки закінчився термін “слобод”, коли з метою освоєння земель магнати й шляхта звільняли селян від податків і панщини. Відбулося кілька великих повстань, в яких провідною силою виступало козацтво. До козаків приєднувалися селяни і міщани. Повстання охоплювали переважно Черкащину, Київщину, частину Поділля й Волині. Очолювали їх досвідчені козацькі ватажки Марко Жмайло (1625 р.), Тарас Федорович ( 1630 р.), Іван Сулима (1635 р.), Павло Бут (1637 р.), Яків Остряниця, Дмитро Гуня (1938 р.) та ін. Повстанці здобули декілька перемог над польсько-шляхетськи-ми військами. Так, у ^ 1625 р. після великої битви повстанців під про-водомМарка Жмайла біля Курукового озера в урочищі Ведмежі Лози (побл. суч. Кременчука) було підписано з поляками Куру-ківський договір, що передбачав розширення козацького реєстру із трьох до 6000 чол. На їх основі були сформовані Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський полки. Ці полки стали основою формування козацько-гетьманської держави за часів Богдана Хмельницького. У 1630 р. розгорнулося велике повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила). Під Переяславом відбулася запекла битва, у якій польське військо зазнало великих втрат. За укладеним Переяславським договором 1630 р. чисельність реєстрових козаків зросла до 8000 чол. Дії козаків і селян знайшли відображення в народних переказах, легендах, піснях. Вони також оспівані у творах письменників і поетів. Наприклад, Т.Шевченко присвятив повстанцям поему “Тарасова ніч”, в основі якої - легендарний опис однієї із подій повстання 1630 р., коли козаки увірвалися в польський табір і знищили т.зв. “золоту роту” - особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших польських родин. Наступні повстання не були такими успішними. Польський уряд вдався до жорстоких репресій. Івана Сулиму та його соратників після зруйнування фортеці Кодак у 1635 р. поляки схопили і у Варшаві четвертували. Павло Бут після кровопролитної битви біля с. Кумейки під Черкасами у 1637 р. змушений був відступити; згодом його із іншими керівниками поляки підступно схопили і стратили. Яків Острянин (Остряниця), який очолив народний рух у 1638 р., після запеклих битв під Лубнами і на Черкащині перейшов у межі московських володінь сучасної Слобідської України. Дмитро Гуня, що перебрав провід повстанням, відійшов на Дон, де продовжував боротьбу проти турків і татар. “^ Ординація війська запорозького” (1638 р.). У лютому 1638 р. Сейм схвалив “Ординацію”, яка значно урізала права козацтва. Реєстр зменшувався до 6000 чол. Ліквідовувалася виборність старшини. Реєстрове козацтво мав очолювати старший комісар із шляхтичів, призначений сеймом. Осавул і полковники теж призначалися зі шляхти. Жоден козак без дозволу комісара не міг піти на Січ. Міщанам заборонялося не тільки вступати в козаки, але й навіть віддавати заміж за них своїх доньок. Передбачалася відбудова фортеці Кодак. До речі, цю фортецю будував французький інженер Боплан, автор надзвичайно цікавого “Опису України...”, що його рекомендуємо для самостійного опрацювання. Причини поразки та значення козацько–селянських повстань. Серед основних причин відзначимо наступні: 1) перевага сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці; 2) повстання мали стихійний та локальний характер; жодне з них не поширювалося на всю Україну; 3) учасники повстань були погано озброєні, їх тактика носила, як правило, оборонний характер. Ці та інші недоліки згодом були враховані Богданом Хмельницьким у національно-визвольній війні, що розпочалася у 1648 р. після десятиліття так званого “золотого спокою” (1638–1647 рр.). Козацько–селянські війни і повстання готували ґрунт для всенародного виступу, впливали на зміну усіх чинників суспільно-політичного і духовного життя в Україні, на формування ідеології, стратегії і тактики національно-визвольної боротьби.

  1. ^ Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького (1648 – 1657 рр.). Утворення козацько-гетьманської держави

  1. Колоніальна політика, яку проводила Річ Посполита стосовно України викликала загрозу етноциду і спричинила загальнонародний виступ, який переріс у національно-визвольну війну (революцію). ЇЇ причинами були глибокі суперечності у національно-релігійній, соціально-економічній, політичній, ідеологічній сферах тощо. Майже все населення України, за винятком великих сполонізованих магнатів та шляхтичів, частини вищого православного духівництва, піднялося проти чужоземного гноблення. Це була визвольна, справедлива і загальнонародна війна, яка відповідала інте-ресам різних станів тогочасного українського суспільства. Основними рушійними силами були козацтво, селянство, міщани, дрібна і середня шляхта, нижче духовенство. Очолив визвольну війну Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.), який мав добру освіту, брав участь у боях проти турків і татар, був учасником козацько-селянських повстань, володів кількома іноземними мовами, зокрема й латиною. Добре був ознайомлений з устроєм, дипломатією, військовою тактикою європейських держав, Туреччини і Криму. Засвоєння уроків іноземного і козацького воєнного мистецтва дало змогу підняти стратегію й тактику українського війська на значно вищий щабель. Від пасивної оборонної тактики Б.Хмельницький перейшов до активних, наступальних дій, нав’язуючи противнику місце й час битви. Завдяки блискуче налагодженій розвідці завдавав ударів зненацька, досить часто використовував обхід ворога із флангів. Саме гетьману належить видатна роль у створенні козацької артилерії й кінноти. У початковому періоді національно-визвольної війни, заручившись підтримкою татар, повстанці у ^ 1648 р. здобули блискучі перемоги підЖовтими Водами та Корсунем (травень) і під Пилявцями (вересень). Восени 1648 р. козаки здійснили визвольний похід в західноукраїнські землі, де взяли в облогу Львів та дійшли до фортеці Замостя. Однак згодом козацьке військо повернулося у Наддніпрянську Україну, не заливши залог у Галичині та Волині, що вважається однією з помилок Б.Хмельницького. Самого гетьмана у Києві урочисто зустрічали як народного вождя і визволителя від польської неволі. У ^ 1649 р. визвольна боротьба наростала. Під час Зборівського походу (улітку 1649 р.) лише підступна позиція кримських татар врятувала польську армію на чолі з королем Яном Казимиром від її повного знищення козаками. Дії татар, які були зацікавлені в обопільному знесиленні України й Польщі, примусили Б.Хмельницького погодитися на укладання Зборівської угоди (серпень 1649 р.), за якою козацький реєстр зростав до 40 тис. чол. Територію козацької України складали три воєводства: Брацлавське, Київське і Чернігівське. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни й міщани повинні були виконувати довоєнні повинності. Щодо питання про унію, то воно відкладалося до рішення сейму. Зборівська угода не влаштовувала ні українську, ні польську сторони, але відтепер на перше місце у діяльності Б.Хмельницького виходить розробка і реалізація державницької програми. Польський уряд не міг змиритися із втратою важливих українських територій. На початку 1651 р. поляки розпочали наступ на Поділля. У червні 1651 р. відбулася найбільша у середньовічній історії битва під Берестечком. Вона розпочалася вдало для української армії. Але у вирішальний момент татари втекли з поля бою, оголивши лівий фланг. Значно погіршило ситуацію і те, що Б.Хмельницького, який подався за татарами, щоб переконати хана повернутися на поле битви, “союзники” затримали у себе і відпустили лише через 2 тижні. Козакам вдалося побудувати табір, котрий тримав оборону протягом 10 днів. Після цього під проводом І.Богуна була здійснена унікальна операція по виведенню війська та артилерії з оточення. Невмирущою славою покрили себе кілька сотень повстанців, котрі загинули, але дали змогу вийти українській армії з оточення. Наслідком поразки під Берестечком стала ^ Білоцерківська угода (вересень 1651 р.), яка обмежила територію української держави лише однимКиївським воєводством. Реєстр зменшувався до 20 тис. чол. Пани одержали право повертатися до своїх маєтків, Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо. Навесні ^ 1652 р. українці здобули переконливий реванш у битві під Батогом (травень 1652 р.). За всю середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинула половина всіх гусарів Речі Посполитої. Перемога привела до скасування Білоцерківської угоди й відновлення на українських землях національних органів влади. Жванецька кампанія 1653 р. принципово не змінила загальної ситуації. Найважливішою подією наступного періоду було підписання українсько–московського договору 1654 року. Переговори із московським царем Олексієм Михайловичем проводилися майже від самого початку визвольної війни, але особливої актуальності для обох сторін вони набули у 1653 р. На ту пору становище держави Б.Хмельницького було надзвичайно складним: 1) у 6-річній боротьбі проти Речі Посполитої ресурси українського народу значно виснажилися, натомість католицька Польща завжди могла розраховувати на підтримку Папи Римського і європейських держав; 2) союзники козаків – кримські татари у найвідповідальніші моменти українсько-польської війни, зокрема у битвах під Зборовим-Збаражем (1649 р.), під Берестечком (1651 р.), під Жванцем (1653 р.) та ін., послідовно відходили від союзницьких зобов’язань перед Б.Хмельницьким; 3) з провалом молдавського (дунайського) напрямку зовнішньополітичної діяльності уряду Б.Хмельницького виникла небезпека оформлення ворожої коаліції у складі Польщі, Валахії, Трансільванії й Молдавії. Ці та інші обставини примусили гетьмана шукати іншого, надійнішого союзника, ніж татари. Такими союзниками могли стати Османська Порта і Московське царство. До речі, за певними даними, Б.Хмельницький не лише мав наміри, але й насправді визнав турецьке підданство, що особливо стурбувало московського царя. Восени 1653 р. Москва визначилася у своїй політиці щодо Речі Посполитої та Війська Запорозького і відправила в Україну посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. ^ Переяславська Рада (8 січня 1654 р.). Місцем переговорів гетьман визначив Переяслав. Тут відбулося декілька козацьких нарад і козацько-московських зустрічей. Радянська історіографія дотримувалася фальшивої інтерпретації переговорів у Переяславі і пізнішої присяги українців перед Бутурліним; на основі повідомлень останнього, усе змальовувалося у найвигідніших для Москви кольорах “безконфліктності”, “добровільності” і “всенародності”. Насправді, неприємні інциденти переслідували московське посольство від самого початку його подорожі в Україну. А безпосередньо у день Переяславської ради, яка, звичайно, не була і не могла бути “всенародною”, переговори майже зірвалися, бо московська сторона відмовилася присягати від імені царя в Успенській церкві у тому, що він не буде порушувати прав і вольностей України. Пізніше деякі козацькі полковники (наприклад, Іван Богун), певна частина міщан і духовенства (зокрема, київський митрополит Сильвестр Косів) відмовились від присяги на вірність царю. У деяких поселеннях, наприклад, у Чорнобилі, доводилося застосовувати силу. “^ Березневі статті” (1654 р.) та їх наслідки. Внаслідок переговорів і підготовки відповідних документів у березні 1654 р. у Моск-ві був укладений українсько-московський договір, що отримав наз-ву “Березневі статті”. Оригіналів цих документів не знайдено. Збереглися тільки їх московські копії та чернетки. Згідно з “Березневими статтями”, Україна зберігала республіканську форму правління та полково-сотенний устрій; незалежність у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики (крім прямих контактів з Туреччиною і Польщею); козацький реєстр встановлювався у 60-тисяч; визначалася плата старшині і козакам і т. п. Вчені по-різному оцінюють Переяславський договір: унія; васалітет; протекторат; військовий союз; приєднання, возз'єднання тощо. Підписуючи договір, кожна із сторін вкладала в нього свій зміст: українська сторона, визнаючи зверхність Росії, сподівалася на розбудову власної держави; російська - вважала його узаконеною формою залежності України. Царська влада, виходячи із власного бачення домовленостей, почала ставити свої гарнізони в українських містах та підпорядковувати собі землі, відвойовані у Польщі під час кампаній 1654–1655 рр., а згодом підписала у листопаді 1656 р. без погодження з козаками Віленське перемир'я із Польщею та оголосила війну Швеції. Восени 1656 р. відбулося три старшинські ради, на яких козаки вирішили, не пориваючи союзу з царем, шукати інших союзників та захищати інтереси України від будь-яких посягань. На основі цих рішень Гетьман розпочав створення антипольської коаліції держав у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Литви. Союзники під проводом Трансільванського князя Д'єрдя (Юрія) ІІ Ракоці розпочали військові дії і навіть захопили Варшаву, але в цілому похід виявився невдалим. Територіальні претензії нових союзників на західноукраїнські землі, а також неузгодженість дій перекреслили перемоги, здобуті безпосередньо на території Польщі. Це прискорило смерть Б.Хмельницького влітку 1657 р., що у свою чергу стало головною причиною того, що побудова Української держави залишилася незавершеною. ^ Державотворча діяльність Богдана Хмельницького. Видатним явищем національно-визвольної війни стало виникнення козацької держави, котра мала всі необхідні атрибути функціонування. На чолі козацької держави стояв Гетьман, котрий скликав ради, відав фінансами, керував військом, проводив дипломатичні зносини з іншими державами. Б.Хмельницький провів поділ країни на полки й сотні, які стали територіальними одиницями управління. ^ Полковники, сотники і отамани здійснювали не лише військову, а також цивільну владу у своїх районах. Вони розпоряджалися усім земельним фондом, який складався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою. Переважна частина цих земель розподілялась між козаками, які за службу не одержували платні грішми. Полковники також організували фінансову справу на підлеглій їм території. Державний скарб поповнювався за рахунок ярмарків, млинів, винокурень, броварень, корчмів тощо. Повністю належали скарбові кордонні мита: “індукта” від ввезення товарів та “евекта” – від вивозу. У джерелах є згадки про карбування восени 1652 р. власної монети, однак самих монет не виявлено. Українська держава мала кордони, укріплені військовими заставами. Перевага козацької адміністрації проявлялася і в тому, що всі накази зі столиці Чигирина дуже швидко доводилися до віддалених місцевостей та виконувалися без затримки. При гетьманові знаходився найвищий суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі йшли просто до гетьмана. Для вирішення особливо важливих справ могли створюватися окремі судові комісії. На місцях кожен стан мав свій суд, але на першому місці стояли козацькі суди. Останнім підлягали не тільки козаки, але також міщани й селяни, особливо за вбивство, розбій, крадіжки тощо. Держава Богдана Хмельницького мала міжнародне визнання, вона була визнана багатьма європейськими країнами. Очевидці свідчать, що в гетьманській столиці одночасно перебували посольства Австрії, Трансільванії, Московії, Туреччини, Криму, Польщі, Венеції, Швеції та інших держав. У свою чергу, українські посольства відправлялися в іноземні країни.  Ліквідація козацько-гетьманської державності. Знищення Запорозької Січі

Гетьман Іван Скоропадський (1708–1722 рр.). Після виступу Мазепи гетьманом Лівобережної України був затверджений стародубський полковник Іван Скоропадський. Договірних статей з ним цар не підписував, зате призначив спеціального міністра Ізмайлова для нагляду за гетьманською адміністрацією. Столицю Гетьманщини перенесли у Глухів, на саму границю з Росією, козацьку артилерію відвезли у Москву. У 1715 р. вийшов царський указ про скасування колишнього порядку вибору полкової й сотенної старшини. Відтепер усе більше посад в Україні займали іноземці, а козаків усе частіше відправляли у далекі війни та походи. ^ Малоросійська колегія (1722–1727 рр.). У 1722 р. Петро І скасував гетьманство і запровадив у Глухові т.зв. Малоросійську колегію, що складалася з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Її завданням було наглядати за козацькою старшиною, вирішувати фінансові, судові, політичні та військові питання. Протягом п’яти років своєї діяльності колегія збільшила з України податків у 5 разів, добилася майже повного знищення “прежніх прав і порядків” та привела в “немалую ссору” народ і старшину. ^ Наказний гетьман П.Полуботок (1722–1723 рр.). Намагаючись протидіяти російському централізму, козаки обрали наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка - людину освічену, енергійну, авторитетну. Ще у 1708 р. він був одним із претендентів на гетьманство, але Петро І відхилив його кандидатуру. Тепер головне своє завдання Полуботок вбачав в обмеженні влади Малоросійської колегії та у пом’якшенні соціальної напруги у суспільстві. Козаки неодноразово добивалися повернення старих прав. У відповідь Петро І заарештував Полуботка і ще декількох старшин. За переказом, наказний гетьман відправив козацький скарб в Англію, а цареві заявив, що поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха. Полуботка закатували у Петропавлівський фортеці. ^ Гетьман Данило Апостол (1727–1734 рр.). У 1727 р. напередодні війни з Туреччиною було ліквідовано Малоросійську колегію і дозволено обрати гетьмана. Ним став 73-річний миргородський полковник Данило Апостол – рішучий прихильник автономії. Новому гетьману вдалося добитися певних успіхів у піднесенні економіки краю, в упорядкуванні бюджету, торгівлі і маєтностей. Він піклувався про відновлення права вибору козацької старшини, виведення російських військ з України, поліпшення судівництва та адміністрації. У 1734 р.запорожці повернулися з турецького підданства і заснували Нову Січ. На певний період у гетьманське правління перейшов Київ, але всі ці поступки й полегшення носили лише тимчасовий формальний характер. “^ Правління Гетьманського Уряду”( 1734–1750 рр.). Після смерті Д.Апостола у 1734 р. гетьманство знову було відмінено, а замість нього створене “Правління гетьманського уряду”, що складалося із 6 осіб (із них 3 українці). Перші роки діяльності цієї установи припали на період розгулу “біронівщини”, сваволі “українських” правителів, а також російсько-турецької війни 1735-1739 рр., під час якої Україна зазнала дуже великих втрат.  ^ Останній гетьман Кирило Розумовський (1750–1764 рр.). Деякі полегшення наступили у 1740–1750-х рр. за царювання Єлизавети, що була у близьких стосунках з українцем Олексієм Розумовським. У 1744 р. імператриця зробила подорож по Україні, згодом відновила київську митрополію і дозволила вибрати гетьмана. Ним став 22-річний Кирило Розумовський. Завдяки казковій кар’єрі старшого брата, Кирило був призначений Президентом Російської Академії наук, здобув добру освіту за кордоном. Повернувшись з-за кордону, разом із гетьманством дістав ранг фельдмаршала і великі земельні володіння, йому підпорядковувалися Запорозька Січ і Київ, в цілому відновлювався той устрій, який існував до 1722 р. Планувалося навіть повернути столицю у Батурин і заснувати тут університет. На початку 1760-х рр. була розроблена і затверджена судова реформа, яка ще більше зміцнювала привілейоване становище старшини. ^ II Малоросійська Колегія (1764–1782 рр.). Із зміною влади у Російській імперії гетьманування Кирила Розумовського виявилося останнім у довготривалому протистоянні козацької автономії із імперським центром. У 1764 р. гетьманство було остаточно ліквідоване. Скасування гетьманства суперечило всім договірним статтям України з Росією, було протиправним, одностороннім актом. Малоросійську ІІ Колегію очолив граф П.Румянцев, генерал-губернатор Малоросії. Протягом 1765–1767 рр. було проведено перепис населення і господарств із метою збільшення поборів, а також остаточно підпорядковано українські землі російській адміністрації. Системою цілеспрямованих заходів російська влада до кінця XVIII ст. звела Україну до статусу окраїни імперії з загальноросійським адміністративним поділом, правом і порядками. Знищення Запорозької Січі (1775 р.). Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1768–1774 рр., Росія вийшла до Чорного моря і Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Але, крім військових чинників, важливу роль у подальшій долі запорожців відігравали економічні й політичні розрахунки імперських чиновників: необхідно було розчистити дорогу для російської колонізації південних причорноморських земель, а також ліквідувати останній притулок пригноблених і непокірних. 4 червня 1775 р. війська генерала П.Текелії знищили Запорозьку Січ, а 3 серпня з'явився Маніфест імператриці про ліквідацію Січі і “самої назви запорозьких козаків”. Козаків переводили у розряд державних селян, військовий скарб та майно конфіскували, а територію Запорозьких вольностей включили до Азовської та Новоросійської губерній, пізніше Катеринославського намісництва. Останнього кошового Петра Калнишевського було ув'язнено на Соловках, де він провів понад 25 років у жахливих умовах одиночної камери. ^ Остаточне закріпачення України. Колонізація південних земель. Після скасування гетьманства (1764 р.) і знищення Запорозької Січі (1775 р.), царський уряд ліквідував у 1781–1783 рр. адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини. На зміну козацьким полкам і сотням прийшов загальноросійський поділ на намісництва (згодом губернії) і повіти. На Слобідській Україні така зміна відбулася ще раніше – у 1760-х рр. Козацьке військо перетворювалося у регулярні карабінерські полки російської армії. Разом з остаточним позбавленням українців козацьких прав і вольностей вийшов указ про повне закріпачення селян (1783 р.). Натомість козацька старшина отримувала російські ранги й право поповнювати правлячий клас Російської імперії, переходити у розряд дворянства („Жалувана грамота” 1785 р.). В останній чверті XVIII ст. Південна Україна швидко заселялася. Протягом 1774–1791 рр. управляв цим краєм князь Г.Потьомкін, що мав великий вплив на Катерину II. Утікачів звідси не повертали назад, а тому населення Північного Причорномор'я й Криму (приєднаний до Росії у1783 р.) швидко зростало. Виникали нові міста: Олександрівськ (тепер Запоріжжя, 1770 р.), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776 р.),Херсон (1778 р.), Сімферополь (1784 р.), Маріуполь (1784 р.), Миколаїв (1789 р.) та інші. Особливо швидко зростала Одеса – головний порт Російської імперії, збудований у 90-х рр. XVIII ст.

  1. ^ Правобережна Україна у складі Речі Посполитої. Коліївщина

Український народ, що його поляки презирливо називали “хлопами” і “бидлом”, завжди усвідомлював несправедливість захоплення своїх земель іноземними поневолювачами. З кінця XVII – початку XVIII ст. прапор національно-визвольної боротьби піднесли козацькі полковники С.Палій, С.Самусь, З.Іскра, А.Абазин та ін. Під їхнім керівництвом на Правобережжі відродилися козацькі вольності, але у 1699 р. поляки вирішили остаточно скасувати козаччину. Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля й Київщину, захопили Немирів, Бар, Вінницю, Брацлав, однак не змогли здобути Фастова. Пізніше саме у Фастові було прийнято рішення про всенародне повстання проти польської влади. Повстання 1702–1704 рр. охопило Київщину, значну частину Брацлавщини й Поділля, розпочалися виступи на Волині й Галичині. Протягом 1703–1704 рр. повстання було придушене. У ході каральних акцій поляки стратили бл. 10 тис. чоловік. Зокрема у Луцьку у 1702 р. був закатований Данило Братковський, громадський діяч і поет, що сатирично висміяв суспільній лад і порядки тогочасної Польщі у збірці віршів “Світ, переглянутий частинами” (1697 р.). ^ Гайдамацький і опришківський рух. Коліївщина. Гайдамаками (від тур. “гайда” – гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті. Протягом 1730–1750-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка. На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював Олекса Довбуш (1738–745 рр.), пізніше В.Баюрак та І.Бойчук. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на ^ Правобережній Україні у 1768 році. У лютому того року польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальне зрівняння у правах православних і протестантів з католиками. У відповідь значна частина польської шляхти об’єдналася у т.зв. Барську конфедерацію, спрямовану проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і шляхетських вольностей, конфедерати почали здійснювати жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила на Правобережну Україну значні військові сили. Одночасно серед православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти, підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II. Весною ^ 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином гайдамацькі ножі освятив, за переказом, ігумен Мотронинського православного монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Керівником повстання став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник Іван Гонта перейшов на бік повстанців. 10 червня у місті відбувся страшний погром, загинуло близько 2 тис. людей. Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було близько 30) очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником. 26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях. Тисячі підданих Речі Посполитої у жорстоких муках були страчені поляками у містечку Кодні на Житомирщині. Тут, зокрема, у страшних тортурах загинув І.Гонта, який тримався надзвичайно мужньо. Суд над російськими підданими відбувся у Києві. М.Залізняка і багатьох інших повстанців після катувань відправили у Сибір на каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали близько 70 тис. чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні–травні 1769 р. Після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793, 1795 рр. українські правобережні землі відійшли до складу Австрії та Росії.

  1. Проаналізуйте позиції і конкретні прояви діяльності представників радикальної та поміркованої течій в українському козацтві. Чому в 20-30 рр. ХVІІ ст. посилився козацький радикалізм.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]