1. Українці в арміях держав антигітлерівської коаліції

Українці в Червоній армії в роки Другої світової війни

Безперечно, що нова генерація східних українців, вихована за радянських часів, у своїй більшості була фанатично віддана комуністичним ідеалам і своєму великому вождю. Тільки селянство яке більш знало про сталінізм із досвіду голодомору і колективізації, яке ще зберігало рідну мову й традиції, було більше національно свідомим. Проте усі ці люди воювали на своїй землі, боронили свій власний дім, родину, дітей. Отже, їх патріотизм, замішаний на реальних, а не абстрактних поняттях, і посилення ненавистю до окупантів, становив собою велику силу.

Водночас, крім високих бойових і морально-психологічних якостей, що їх мали українці вони були також, найчисельнішою після росіян національною групою в ЧА.

У 1940р. в радянських військах нараховувалось 61% росіян, 19, 6% українців, 4, 1% білорусів, 15,3% представників інших національностей, що приблизно відбивало загальний відсоток українців в СРСР (після приєднання Західної України і Північної Буковини.

Напередодні радянсько-німецької війни відсоток українців в армії дещо зріс. Це обумовлювалось тим, що на території західних військових округів активно формувались нові з’єднання, переважно за рахунок місцевих людських ресурсів. Наприклад, 206-та стрілецька дивізія – одна із 125 нових дивізій, утворених в цей час, - складалась із робітників і службовців Запорізької та Дніпропетровської областей призваних з запасу.

Мобілізація на початку війни також значно додала українців до радянських військ. Особливо високий відсоток (понад 50%) воїнів-українців був у частинах Південно-Західних та Південних фронтів, що були розташовані на території УРСР.

Після трагічних поразок початкового періоду війни, коли в оточення потрапляли цілі фронти, а також у зв’язку з німецькою окупацією України кількість українців у ЧА значно зменшилася. На початок 1943р. українці становили не більше 11-12% діючої армії. Проте, незважаючи на це. Українці залишалися, як і раніше, другою за чисельністю після росіян національною групою в армії.

Під час визволення України кількість українців у ЧА починає неухильно зростати за рахунок мобілізованих із визвольних районів республіки військовозобов’язаних.

На кінець 1943 – поч. 1944рр. у військах 1 Укр. фронту – 200 тис. українців, 2 Укр. фронту – 66332, 3 Укр. фронту – 140882 (росіян на цьому фронті було бл. 300тис.).

У деяких армії 1 укр. фронту кількість українців у 1944р. нерідко сягала 60-80% (наприклад, 5 гв.т.а, 27 та 60 армії та ін.).

У цілому ж за період визволення України від гітлерівських окупантів кількість українців у діючій армії зросла майже утричі порівняно з початком 1943р., становила на середину 1944р. 33, 93% (росіян 51,78%), тобто у цей час кожен третій воїн був українець, а кожен другий – росіянином.

Значні втрати ЧА в наступальних операціях 1944-1945рр. знову знизили відсоток українців у радянських військах. На кінець війни їх нараховувалось приблизно 20-25%. Загальна ж кількість українців у складі ЧА під час радянсько-німецької війни становила за різними даними від 6 до 7 млн. чоловік.

Українці в національних військових формуваннях та з’єднаннях, утворених за межами України.

З вищесказаного ми бачимо, що найбільше українців нараховувалося у тих з’єднаннях, що формувалися в Україні, або тих, які компактно поповнювалися за рахунок її людських ресурсів. Однак значна розпорошеність українців по безкрайніх просторах тодішнього СРСР сприяла тому, що багато з них призивалося в армію з поза меж України.

Відповідно у тих регіонах, де компактно мешкали українці, під час формування там нових з’єднань значний відсоток в них посідали українці.

Наприклад, у 310-й стрілецькі дивізії (Казахстанській) після її утворення у 1942 поряд із 40% казахів, 30% росіян, було і 25% українців. У відомій 316 стрілецька дивізія (Панфіловський), що також була сформована у Казахстані, під час боїв під Москвою у 1941р. нараховувалось 7,2% українців.

Значна кількість етнічних українців входила до особового складу 4гв. Кубанського козачого кавалерійського корпусу, що формувався за рахунок кубанських козаків, а також багатьох сибірських, алтайських та далекосхідних дивізій.

Щодо безпосередньо національних військових формувань із союзних республік, то надалі під час боїв в Україні, вони значно українізувалися і втрачали свій корінний національний склад. Наприклад, у 213 стрілецькій дивізії, сформованій в Узбекистані, на жовтень 1943р. залишалося лише 6% узбеків, а росіян, українців було відповідно 40 і 30%. Така ж картина спостерігалась у переважній більшості національних з’єднань, що у 1943-1944рр. воювали на українських землях.

Українці серед військового командування Червоної Армії.

Значне місце посідали українці серед командного та начальницького складу ЧА. Серед командувачів фронтами, маршалами та генералами українцями за походженням були: Й.Р.Апанасенко, А.І.Єременко, Ф.Я.Костенко, М.П.Кирпонос, Р.Я. Малиновський, С.К.Тимошенко, Я.Т.Черевиченко, І.Д.Черняхівський.

Командувачі загальновійськових армій – В.П.Герасименко, А.А.Гречко, П.Т. Жмаченко, Т.К.Коломієць, Г.І. Кулик, М.П.Симоняк, С.Т.Трофименко, Н.В. Фенленко та ін.

У танкових військах широко відомі були імена Д.Д.Лелюшенка (4гв.т.а.), П.С.Рибалка (3гв.т.а.), А.Г.Кравченка (6гв.т.а.) – (всі стали двічі Героями Радянського Союзу), П.Л. Романенко (5 та 2 гв.т.а.) та ін. Командувачем бронетанковими військами ЧА та заступником Наркома оборони СРСР з 1942р. і до кінця війни був маршал бронетанкових військ українець Я.Н. Федоренко.

В авіації серед командувачів повітряними арміями були українці В.В. Судець (17 па), С.І. Руденко (17 па), С.Д. Рибальченко (13 па).

Артилерія на кінець війни мала серед командного складу більше 6 тис. українців.

Серед флотоводців українського походження можна назвати адмірала Г.І. Левченка – заступника наркома ВМФ (з квітня 1944р.). Уродженцем Кам’янця-Подільського був відомий адмірал С.Г. Горчинов.

В цілому ж у ЧА піл час війни нараховувалось понад 300 генералів українського походження.

Нагороди. Всього за мужність та відвагу, виявлені у боях з німецько-фашистськими загарбниками, українці та мешканці з України отримали 2,5 млн. орденів та медалей (загальна кількість 7 млн.).

Серед героїв Радянського Союзу українці становили 18,2% - 2072 чол. із загальної кількості бл. 11620 чол., білоруси 3,3% представники ще 40 національностей – 7,4%).

Тричі Героєм Радянського Союзу став льотчик Іван Кожедуб – уродженець Сумської області.

Із 115 двічі Героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання під час війни, - 32 українці та уродженці України. Серед них – підполковник С. Супрун, командир винищувального авіаполку, загинув у перші дні війни, капітан О. Молодчий, льотчик дальньої авіації, який вже у 1941р. бомбив Берлін та ін.

Багато воїнів – українців здійснили подвиги, що переросли у самопожертву в ім’я перемоги. Так, подвиг М. Гастелло повторили 52 українці. 55 наших співвітчизників здійснили повітряний таран, 25 закривали своїм тілом амбразури ворожих вогневих точок. Серед них ряд. Майборський, який чудом залишився живим.

Серед жінок – українок, що стали героями війни, слід згадати снайпера Л. Павлюченко, яка знищила 309 фашистів. Доречи, Л.Павлюченко до війни була студенткою історичного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка.

Хоча кількість нагород не завжди правильно відображала дійсну звитягу воїнів, все ж вона була її певним показником. З вищесказаного ми бачимо, що серед радянських військовослужбовців, нагороджених під час війни урядовими нагородами, українці становили досить вагому частку.

Українці у складі іноземних військових формувань, утворених у складі Червоної Армії.

Значна кількість українців увійшла до польських та чехословацьких збройних формувань, які створювались на території СРСР у ході війни.

18 липня 1941р. між СРСР та Чехословаччиною було укладено угоду про спільні дії проти Нацистської Німеччини. Цей документ передбачав створення військових підрозділів з громадян Чехословацької республіки на території Радянського Союзу.

Влітку 1943р. в Новохоперську було завершено формування 1-ї окремої Чехословацької бригади під командуванням полковника Людвіга Свободи.

З 15 тис. чоловік її особового складу 11 тис. були закарпатськими українцями. Більшість з них стали бійцями цієї бригади після трирічного ув’язнення у радянських таборах, куди вони потрапили після того, як у 1940р. втекли в УРСР, рятуючись від угорської окупації Закарпаття.

Колишні громадяни Польщі, які проживали на ЗУЗ, що у 1939р. увійшли до складу СРСР, а відтак з різних причин були виселені до східних районів, склали базовий контингент для утворення польських збройних формацій. Тисячі українців за походженням втупили до польської армії, яка восени 1941р. почала формуватись поблизу Куйбишева.

2-й корпус цієї армії під командуванням генерала Андерса у 1942р. з політичних міркувань залишив територію СРСР і у складі британських експедиційних військ брав участь у боях в Єгипті, Лівії та Італії.

Складність радянсько-польських взаємин, гострота з якою проблема кордонів стояла на переговорах між урядами СРСР, Англії та США, на певний час пригальмували створення польських військових підрозділів. Згодом, коли виявилась поступливість західної дипломатії в питаннях про післявоєнні кордони, процес будівництва польської армії на радянській території відновився.

В травні 1943р. почалося формування 1-ї піхотної дивізії ім. Тадеуша Костюшка під командуванням полковника Зігмунда Берлінга. Після її сформування, в цій польській дивізії було: українців – 2%, білорусів – 3%, євреїв – 6%. Надалі Військо Польське впродовж проходження через Україну поповнювалось як східними українцями (що мали польські прізвища), так і поляками українського походження.

Українці в арміях держав-союзників.

Не вдаючись до детального аналізу, побіжно окреслимо позицію урядів союзницьких держав, котрі використовували українців у своїх арміях.

Найчисельніша українська діаспора в Канаді неодночасно сприйняла початок війни: в середовищі прорадянського українства панували антигітлерівські настрої, в націоналістичних колах сподівалися, що розвиток подій створить можливість відновити українську державність.

Урядові кола Канади, зрозуміла не могли байдуже ставитись до заяви деяких представників ОУН, які поділяли пронімецьку орієнтацію. З міркувань національної безпеки канадські спецслужби потурбувалися про відповідний контроль над українською меншістю. Після нападу нацистів на Польщу й оголошення Великобританією війни Німеччині деяких осіб української громади, звинувачених у нелояльності, ув’язнили в канадські трудові табори.

Коли ж Канада стала членом антигітлерівської коаліції, українці дістали широкий доступ до її Збройних Сил. За різними джерелами в канадській армії служило від 35 до 50 тис. українців (11,4% канадських українців). Вони проходили службу як на американському континенті, так і в Гонконгу, де втрати серед них досягли 34% від загальної кількості.

Ставлення державної адміністрації США до тієї частини американських українців, які сповідували радикальні націоналістичні погляди, також було негативним. Однак значна частина українців, що мешкала в США, добровільно рекрутувалась в різні служби американської армії. Близько 40 тис. американців українського походження воювали в тихоокеанському регіоні, в малій Азії, Північній Африці, Європі, брали участь в поставках до СРСР по ленд-лізу, брали участь в операції “Оверлорд” і, нарешті, зустрілися з своїми земляками-українцями на Ельбі в 1945р.

Британський уряд також прохолодно сприймав визвольні тенденції в українському русі, по-перше, засуджуючи терористичний характер дій українських націоналістів проти польських владних структур, а по-друге, небезпідставно підозрюючи співробітництво Німеччини та ОУН. Однак Англія, а разом з нею і Франція своєрідно розігрували українську карту. Так, в інформації нацистської політичної розвідки від 3 березня 1940р. говорилось “З початку війни активізувалася діяльність ворожих держав стосовно Радянського Союзу. Вони приділяють цьому питанню підвищену увагу, висунули лозунг звільнення від іга Москви й усіма засобами намагаються залучити на свій бік представників його народів. Активність Парижа та Лондона виявляються наприклад, у створенні “українського легіону” у Франції та національних частин кавказців у армії Вейгана”.

Все ж, яку б гру не вели політики, британські та французькі українці виявили неабиякий патріотизм по відношенню до нової батьківщини. Після нападу Німеччини на Францію українство, яке гуртувалось навколо Українського Народного Союзу (УНС), виявило бажання зі зброєю в руках захищати французьку землю. Лише через канцелярію УНС в Парижі заявили про своє бажання воювати 7000 українців. 5 тис. з них, визнаних придатними, в складі “Іноземного Легіону” брали участь у всіх великих боях за Фландрію, під Седаном, над Сомою (травень 1940р.), над Сеною, Марною, Луарою, Соною (червень 1940р.).

Статус окремих підрозділів у таборі французького руху Опору отримали, три українські формування – курінь ім. І.Богуна, курінь ім. Т.Шевченка та підрозділ поручика Круковського. Два перші сформовані в 1941-1942рр. як українські батальйони “шуцманшафту”, в складі 30 піхотної дивізії СС були кинуті проти “макі” і в серпні 1944р. перейшли на їхній бік. До відділу поручика Круковського належали ті, хто втік з частин української дивізії “Галичина”, яка навесні-влітку 1944р. проходила підготовку у Франції.

Щоб уявити “географію” участі українців в боях Другої світової війни, їхню масову звитягу і жертовність, досить прочитати слова письменника і публіциста Мирослава Небелюка: