3. Рух опору на українських землях

У перші тижні окупації на Україні практично не було жодного радянського руху Опору. Окрім тих, хто тим чи іншим чином належав до радянської влади, народ був радий звільненню від гнобительського і диктаторського режиму. Але радянська влада при відступі часто залишала за собою групи солдатів Червоної армії для ведення партизанської діяльності. Інших солдатів закидали десантом. Часто населення допомагало німцям у їх виловлені.

На початку діяльність груп радянських партизанів не була скоординована. Починаючи із жовтня 1941 р., вермахт уже відзначав, що населення допомагає цим партизанам, зокрема на північному сході України, “частково з доброї волі, частково під примусом”.

Насправді затишшя, що встановилося у грудні 1941 р. і в січні 1942 р., було скоріше спричинене суворою зимою. У січні 1942 р. командування вермахту на Україні, своєю чергою, вирішило створити українські батальйони охоронної поліції. Їхня підготовка закінчилась щойно у квітні.

У лютому 1942 р. в Райхскомісаріаті України було арештовано 550 партизанів та інших осіб, запідозрених у підривній діяльності.

У березні в багатьох районах України діяльність парти­занів значно зросла, особливо на півночі генерального комісаріату Житомира. А в лісах Брянська, у Південній Росії, куди відступило кілька груп партизанів, що діяли на Україні, командири цих груп вирішили об'єднатися під ко­мандуванням А. М. Сабурова. Нове формування, куди входили групи з Південної Брянщини (Росія) і теж із районів Сум, Чернігова, Харкова і Донецька, налічувало 1720 бойовиків. Отже, переважна більшість партизанів із груп, що мали діяти чи діяли на Україні, перебувала на початку 1942 р. поза Україною, у брянських лісах Південної Росії.

Окрім солдатів Червоної армії, залишених на місцях, і бійців, скинутих на парашутах, важливу роль в організації радянського опору відігравала комуністична партія.

Навесні 1942 р. Москва вирішила централізувати і взя­ти під безпосередній контроль діяльність партизанів на окупованих територіях. 30 травня при верховному командуванні Червоної армії було створено центральний штаб партизанського руху.

Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізувалась діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних районах Білорусії.

Говорячи про партизанський рух, треба мати на увазі, що у своєму розвитку він пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активізації боротьби з окупантами. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені у перший рік війни, на червень 1942 р. діяли лише 22 загони. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 р., коли кількість бійців досягла 58,5 тис. У цей час формуються партизанські з’єднання. Найбільші з них з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Попудренко, П.Вершигора, Я.Мельник, М.Наумов. Руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи його транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси – партизанський рух становив для окупантів грізну силу. Він фактично перетворився на справжній другий фронт. Для боротьби з партизанами німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тис. солдатів і офіцерів. У період 1941- 1945 рр. У партизанських загонах і з’єднаннях налічувалося майже 180 тис. чол., 30% з них загинули.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ведення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій обмежувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завдання руйнувати німецькі комунікації (особливо ефективно виявилася їхня “рейкова війна”, що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями), сковували німецькі війська, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою радянських партизан (а також УПА) було проведення далекосяжних рейдів із “партизанських республік”, тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у сутички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.