• 54.Соціологічна теорія т.Парсонса

На думку Т. Парсонса, наукова соціологія починається з того моменту, коли суспільство розглядається як система. На його переконання, основоположником такого підходу до суспільства був К. Маркс. Парсонс будує наступну теоретичну модель соціальної системи. Широко розгортаються зі ціальні взаємодії породжують мережу соціальних від-носіння, організовану (гомеостазис) і інтегровану (рівновага) завдяки наявності загальної ціннісної орієнтації (централізованої системи цінностей) таким чином, що вона виявляється здатною стандартизувати окремі види діяльності (ролі) всередині себе самої і зберігати себе як таку по відношенню до умов зовнішнього середовища (адаптація). Соціальна система, отже, являє собою систему соціальної дії, але лише в самому абстрактному сенсі слова.

Т. Парсонс писав з цього приводу: «Оскільки соціальна система створена взаємодією людських індивідів, кожен з них одночасно і діяч (actor), що має цілі, ідеї, установки і т.д., і об'єкт орієнтації для інших діячів і для самого себе. Система взаємодії, отже, є абстрактний аналітичний аспект, виокремлює з цілісної діяльності беруть участь у ній індивідів. У той же час ці "індивіди" - також організми, особи і учасники систем культури ». Парсонс справедливо зазначає, що його уявлення про суспільство докорінно відрізняється від загальноприйнятого сприйняття його як сукупності конкретних людських індивідів .

Будь-яка система, в тому числі і соціальна, означає взаємозалежність, тобто будь-яка зміна в частині системи позначається у всій системі. Це загальне поняття взаємозалежності може бути розвинене в двох напрямках.

Перше - необхідні умови, які утворюють ієрархію обумовлюють факторів. Ці фактори такі: 1)

насамперед, щоб існувала (здійснювалася) людська діяльність, необхідні фізичні умови для життя (існування) людини; 2)

для існування суспільства необхідне існування індивідуумів. Приклад Парсонса: якщо є десь в іншій сонячній системі розумні істоти, то вони не такі, як ми, біологічно і швидше за все тому і соціальне життя у них інша, 3)

звідси випливає, що третій рівень ієрархії необхідних умов існування суспільства утворюють психофізіологічні умови;

\ 4) нарешті, четвертий рівень утворює система норм і цінностей, що існують в даній сукупності людей - суспільстві.

Другий напрямок - це ієрархія управління та контролю, інакше - ієрархія контролюючих факторів. До товариства можна в цьому відношенні підійти як до взаємодії двох підсистем, одна з яких володіє енергією, а інша - інформацією. Перша - це економіка. Економічна сторона в житті суспільства володіє високими енергетичними потенціями, але вона може бути керована людьми з ідеями, які не беруть участі безпосередньо у виробництві, але організуючими людей.

• 55Соціологічна теорія л.Козера та р.Дарендорфа

Конфліктологія Ральфа Дарендорфа

Ральф Дарендорф - відомий німецький соціолог і ідеолог ліберальної орієнтації. Основні роботи: «Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві», «Елементи теорії соціального конфлікту», «Конфлікт після класу», «Конфлікт і свобода».

Р. Дарендорф вторив Зиммелем і Козеру, стверджуючи «політику свободи політикою життя з конфліктом». Повсюдно поширена оцінка Р. Дарендорфа як представника діалектичної теорії конфлікту в дусі традицій діалектичного підходу К. Маркса.У постіндустріальному суспільстві основне протиріччя соціальній системі переміщається, на його думку, з економічної площини, зі сфери відносин власності в область відносин власності в область відносин панування-підпорядкування і основний конфлікт виявляється пов'язаний з перерозподілом влади.

Він визначає конфлікт як будь-яке відношення між елементами, яке можна охарактеризувати через об'єктивні чи суб'єктивні протилежності. Його увага зосереджується на структурних конфліктах, які являють собою лише один з типів соціальних конфліктів. Шлях від стійкого стану соціальної структури до розгортається соціальних конфліктів, що означає, як правило, освіта конфліктних груп, аналітично проходить в три етапи.

Перший етап пов'язаний з виникненням каузального фону латентних, але реально протилежних один одному і тому конфліктних інтересів, що представляються двома агрегатами соціальних позицій у вигляді квазі-груп.

Другий етап розвитку конфлікту полягає в усвідомленні латентних інтересів та організації квазі-груп у фактичні групи (групи інтересів). Конфлікти завжди прагнуть до кристалізації і артикуляції.

Для прояву конфліктів необхідно виконання певних умов:

- Технічних (особисті, ідеологічні, матеріальні);

- Соціальних (систематичне рекрутування, комунікація);

- Політичних (свобода коаліції).

Третій етап полягає в розгортанні сформувався конфлікту, тобто в зіткненні між сторонами, що відрізняються яскраво вираженою ідентичністю (нації, політичні організації і т. д.). Якщо така ідентичність ще відсутня, конфлікти в деякій мірі є неповними.

Форми соціальних конфліктів змінюються в залежності від дії змінних та чинників варіабельності. Виділяється мінлива насильництва, під якою маються на увазі кошти, які вибирають борються боку, щоб здійснити свої інтереси. На одному полюсі шкали насильництва знаходяться війна, громадянська війна, взагалі збройна боротьба із загрозою для життя учасників, на іншому - бесіда, дискусія і переговори відповідно до правил ввічливості і з відкритою аргументацією. Між ними знаходиться велика кількість поліваріантних форм взаємодії: страйки, конкуренція, запекло проходять дебати, бійки, спроба взаємного обману, загроза, ультиматум і т. д.

Змінна інтенсивність відноситься до ступеня участі сторін у даних конфліктах. Вона визначається значимістю предмета зіткнення. Р. Дарендорф пояснює це положення таким прикладом: боротьба за головування у футбольному клубі може проходити бурхливо і навіть з застосуванням насильства, але вона, як правили, не означає для учасників так багато, як у випадку конфлікту між підприємцями та профспілками з приводу заробітної плати.

Важливим параметром, що впливає на рівень інтенсивності конфлікту, є соціальний плюралізм, тобто нашарування або поділ соціальних структур. Для складних товариств характерно поєднання безлічі інтересів і конфліктів, що представляє собою якийсь урівноважений механізм, що запобігає нестабільність. Інтенсивність конфлікту знижується в міру того, як структура суспільства стає плюралістичної. Перетин інтересів різноманітних соціальних інститутів породжує безліч різноманітних конфліктів, за рахунок чого знижується їх інтенсивність.

На думку Р. Дарендорфа метод придушення конфлікту є не ефективним способом роботи з конфліктами. У тій мірі, в якій соціальні конфлікти намагаються придушити, зростає їх потенційна «злоякісність», і тоді вибух гранично насильницьких конфліктів є лише справою часу. У всій історії людства революції надають гіркі докази цієї тези. Метод придушення соціального конфлікту не може використовуватися протягом тривалого терміну, тобто періоду, що перевищує кілька років.

Різновидом придушення конфлікту є метод скасування конфлікту, під яким розуміється радикальна спроба ліквідації суперечностей шляхом втручання у відповідні соціальні структури. Але соціальні протиріччя об'єктивно неможливо розв'язати в сенсі остаточного усунення. «Єдність народу» і «Безкласове суспільство» - це тільки два приклади придушення конфліктів під виглядом їх дозволу.

Нарешті, метод регулювання конфліктів передбачає контролювання динаміки їх розвитку, зниження рівня насильства і поступове переведення їх на службу розвитку соціальних структур. Успішне регулювання конфлікту передбачає наступні умови:

- Усвідомлення конфлікту, його природної природи;

- Регулювання конкретного предмета конфлікту;

- Маніфестірованіе конфлікту, тобто організація конфліктних груп як умова для його можливого успішного врегулювання;

- Угода учасників на визначення «правила гри», відповідно до яких вони хочуть вирішити виниклу проблему.

«Правила гри», типові угоди, конституції, статути і т. п. Можуть бути ефективні тільки в тому випадку, якщо воно не віддають перевагиодному учаснику на шкоду іншому.

«Правила гри» стосуються способів, якими соціальні суб'єкти намірюються вирішувати свої протиріччя. Р. Дарендорф пропонує ряд способів, які можуть застосовуватися послідовно в діапазоні від ненасильницьких до примусових варіантів вирішення проблем.

1.Переговори. Даний спосіб передбачає створення органу, в рамках якого конфліктуючі сторони регулярно зустрічаються метою обговорення проблем конфлікту і прийняття рішень встановленими способами (більшістю, кваліфікованою більшістю, більшістю з правом вето, одноголосно).

2.Посреднічество. Найбільш м'яка форма участі третьої сторони у регулюванні конфлікту на основі добровільної угоди його безпосередніх учасників.

3.Арбітраж являє собою звернення суб'єктів конфлікту до третьої сторони, рішення якої носять для нього чи рекомендаційний, або обов'язковий характер. Останній варіант практикується в тих ситуаціях, коли необхідне збереження форми державного правління та забезпечення миру в галузі міжнародних відносин.

Конфлікт є батьком всіх речей, тобто рушійний силою змін, але він не повинен бути війною або громадянською війною. У раціональному приборканні соціальних конфліктів полягає одна з центральних завдань політики.

• Технократичні концепції суспільного розвитку (У.Ростоу, Д.Белл, О.Тоффлер).

• Лінійна та схема розвитку суспільств: позитивні риси та недоліки.

• Циклічна схема розвитку суспільств: позитивні риси та недоліки.

56.Технократичні концепції суспільного розвитку (У.Ростоу, Д.Белл, О.Тоффлер

Наукова періодизація - це узагальнена характеристика об'єкта дослідження шляхом поділу процесу розвитку на якісно відмінні періоди, усвідомлення його структурної еволюції в кожний конкретний період розвитку. Питання періодизації історичного розвитку господарських систем є дискусійним у вітчизняній і зарубіжній історико-економічній науці. На сьогодні загальновизнаної обґрунтованої концепції періодизації, що охопила б усю історію людства, не існує.

Функціонально-пізнавальне значення періодизації історії економіки полягає у визначенні логіки історичного розвитку господарських систем суспільства, характеристиці їхніх ключових періодів та етапів розвитку, якісних змін в них, дослідженні процесу зростання цілісності системи. Періодизація історії економічної думки ґрунтується на відтворенні особливостей економічних ідей у кожний конкретний період їх розвитку, врахуванні спадковості економічних знань, виявленні основних віх поступального розвитку.

З'ясування критеріїв періодизації розвитку економіки та економічної науки стало важливою науковою проблемою. Більшість сучасних дослідників наголошують на відмінностях у періодизаціях історико-економічної науки та загальної історії, оскільки предметом останньої є певні часові та просторові межі, в яких відбувається розвиток людського суспільства, перебіг історичного процесу. У зв'язку з цим події подаються в історичній ретроспективі, відповідно до історичної послідовності їх виникнення та розвитку. Історико-економічна наука досліджує якісні зміни в господарській системі та економічній думці, відображає зрушення, що виникли в результаті історичної еволюції. Тобто визначальними критеріями періодизації е зміни в процесі розвитку економіки та економічної науки з урахуванням історико-хронологічного підходу.

Основою сучасних концепцій періодизації є розгляд зазначеної проблеми, по-перше, в контексті цілісного осмислення всесвітньо-історичного розвитку як соціокультурного процесу, що розглядається як система, складовими якої є економічна, соціально-політична, культурно-інформаційна сфери людської життєдіяльності, їх взаємопов'язана якісна трансформація, по-друге, через визнання ідеї багатофакторності соціокультурного, у тому числі історико-економічного процесу (відносин економічної власності, технологічного способу виробництва, рівня розвитку товарно-грошових відносин, способу управління та координації економічної діяльності тощо), по-третє, на основі системно-синергетичної концепції.

Історично сформувалися два основних підходи до осмислення еволюційного розвитку людства.

Лінійно-поетапний (стадійний) підхід тракту є історію людства як сходження від нижчого до вищого, від простого до складного, однієї стадії до іншої - передбачуваний лінійний розвиток. Головна увага приділяється вивченню історичних процесів у часі, на основі внутрішніх (ендогенних) механізмів розвитку. Це погляди авторів Стародавнього Риму, доби Відродження та Просвітництва (Д. Віко, А. Джевонезі, Ж. Ж. Руссо, А.Р. Тюрго, Д. Юма, A. Фергюссона), представників еволюційно-прогресивістської парадигми (Ж.А. Кондорсе, К.А. Сен-Сімона, Г. Гегеля, О. Конта, С. Десницького, Ф. Ліста, Б. Гільдебранта, Г. Шмоллера, А. Вагнера, Л. Брентано, К. Бюхера, М. Костомарова, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Ковалевського, К. Поланьї,

B. Ростоу, Р. Арона, Д. Белла, Б. Тоффлера), формаційної парадигми (К. Маркса, В.І. Леніна, радянських вчених), а також модернізаційної та постмодернізаційної парадигм.

Циклічна модель історичного розвитку, або історичного кругообігу, акцентує увагу на просторовому аналізі історії, своєрідності просторово-тимчасових культур-цивілізацій, заперечує єдність, послідовність і закономірність розвитку людства. Вона зародилася у давніх цивілізаціях Індії та Китаю на ґрунті землеробства, розвивалася в античні часи (Платон, стоїки) та середньовіччя (арабський мислитель Ібн-Хальдун), розквітла в добу Відродження (М. Макіавеллі, Т. Кампанелла, Дж. Віко), а остаточно сформувалася в кінці XIX ст. - на початку XX ст. (концепції І. Гердера, Е. Мейєра, М. Данилевського, К. Леонтьева, О. Шпенглера, Ф. Ніцше).

Думки про поступальний рух економічного життя висловлювали давньоримські мислителі Овідій, Лукрецій Кар, Вітрувій. Так, Вітрувій зазначав, що господарська діяльність людини характеризується такими стадіями, як освоєння вогню, перехід до будівництва житла, приручення тварин, нагромадження досвіду та знань, винахід і вдосконалення знарядь праці для виробництва життєво необхідних благ. У XV-XVI ст. у працях Ф. Патріці, І. Барбаро, Г. Агріколи, А. Рамеллі формується ідея промисловості (ремесла) як джерела розвитку суспільства.

У добу комерціалізації економіки та Просвітництва другої половини XVIII ст. сформувалася еволюційна парадигма, що обґрунтовує повільний, лінійний, безкінечний, необоротний і висхідний розвиток людства, прогрес як загальний закон еволюції, критерієм періодизації історії було визначено суспільний поділ праці. Так, А.Р. Тюрго вперше ввів у науковий обіг поняття "прогрес" як розвиток більш досконалого із менш досконалого, писав про науково-технічний і суспільно-моральний прогрес людства на чолі з країнами Західної Європи. Історію економіки розглядав як послідовність таких етапів: 1) дикунство з мисливством; 2) приручення тварин; 3) освоєння землеробства, будівництво міст; 4) поява "механічних мистецтв" (ремесел), торгівлі, суспільного життя. А. Сміт виділив чотири стадії економічного розвитку людства: полювання, збиральництво, сільське господарство, комерційне суспільство. Ж.А. Кондорсе визнавав безконечність і незворотність еволюції людського суспільства, десять історичних епох від риболовства, збиральництва та полювання до прогресу людського розуму. В працях А. Фергюссона виокремлено три стадії господарського розвитку від мисливства і збиральництва до скотарства і землеробства, які вперше отримали назви дикунства, варварства та цивілізації1. Він обґрунтував зв'язок між формами господарювання, майновими відносинами та типами суспільної організації.

У XIX - середині XX ст. у лінійно-стадіальній моделі людського розвитку найвпливовішими були еволюційно-прогресивістська та формаційна парадигми. Відбувалося уточнення концепції стадійності історичного розвитку.