16. Розвиток медицини в епоху Середньовіччя. Вчення к. Гелена, Ібн Сіна (Авіценна). Медицина середньовіччя у Західній Європі складалася із суміші існуючих ідей з античності, церковного впливу.

У Ранньому Середньовіччі, після падіння Римської імперії, стандартні медичні знання базувались на збережених грецьких і римських текстів, що збереглися у монастирях та інших місцях. Ідей ​​щодо походження і лікуванняхвороби не було, проте, суто світська медична думка також ґрунтувалася на світогляді, згідно якого такі чинники, як доля, гріх і астральні впливи, відігравали значну роль, як і будь-яка фізична причина. Ефективність лікування так само пов'язана з переконаннями пацієнта і лікаря, а не емпіричними даними, фізичні особи почасту підлягали духовному оздоровленню.

Народна медицина була чаклунською, або навіть містичною і в основі своїй мала джерела, що є несумісними з християнською вірою. Трави та інші засоби використовувались у поєднанні з заклинаннями та чарами. Невдовзі такі заклинання будуть відокремлені від фізичних засобів, або ж замінені християнськими молитвами і богослужінням. А сила трав чи каменів буде пояснена вже з християнських засад.

Церква вчить, що іноді Бог посилає хвороби в якості покарання, і в таких випадках, покаяння — шлях до одужання. Це призвело до практики покаяння та паломництва, як засобів лікування хвороби. Бог вважається "божественним лікарем", який залежно від своєї волі, посилає хворобу або зцілення. В той же час, багато чернечих орденів, лікували та доглядали хворих і помираючих.

Європейська медицина середньовіччя набула значного розвитку протягом 12 століття, коли багато медичних текстів як Давньогрецької так і Ісламської медицини були перекладені з арабської мови. Найбільш впливовим серед цих текстів був Канон лікарської науки Авіценна. 

Під час Хрестових походів вплив Ісламської медицини став сильнішим.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й всієї епохи середньовіччя -ібн Сіна (Авіценна) – народився в аулі Авшан біля Бухари. працював в Бухарі, Хорезмі, Хамадані, Ізфагані. В Хорезмі (999-1014) написав “Канон медицини”, який протягом п’яти століть був основним посібником, з якого майбутні медики не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали медицину.. Той правитель розумний, вважав Авіценна, який поширював освіту серед підлеглих. Теоретичні постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій – тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В трактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливість клімату і місцевості, шкідливість харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало. Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків. Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку пробував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунку, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, ектерпації пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер. 

 Гален вважав, що людське тіло складається із щільних і рідких частин, він досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розкриття трупів. Одним з перших застосував венесекцію і став основоположником експериментальної медицини. На відміну від Аристотеля, описував головний мозок як орган зосередження чуттєвості, психічної діяльності та руху. Описав близько 300 м'язів, а також середній мозок, сім пар черепномозкових нервів, блукаючий нерв здійснюючи дослідження з перерізування спинного мозку свиней наочно продемонстрував функціональну відмінність між передніми (руховими) і задніми (чуттєвими) корінцями спинного мозку. створив першу в історії фізіології теорію кровообігу, за якою, як стверджував Гален, артеріальна і венозна кров різні за природою рідини. Причому перша, артеріальна, «розносить рух, тепло і життя», а друга, венозна, покликана «живити органи». Він твердо вірив в існування «пневми» — духа або «дихання життя», вважав що усе на землі оточене пневмою. Під час дихання пневма наповнює організм людини. В печінці пневма стає «природним духом», в серці змішується зі «світовим духом» і стає «духом життєвим»; у головному мозку вона потрапляє у «чудесну мережу» де стає «душевним духом» і далі розподіляється по нервах, які Гален вважав порожніми судинами. Смерть людини настає тоді, коли зупиняється дихання і пневма більше не наповнює її тіло

17. Хто з авторів визначав три рівні душі: рослинний; тваринний, розумний:

в) Аристотель;

18. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії (Г. Гегель, І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах).

Історичними передумовами формування філософії Нового ча­су є утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукова революція XVI—XVII ст., становлення експери­ментального природознавства. Вона обстоювала свої засадові принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні на­дбання епохи Відродження.

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами ме­тодології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний за­сіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя.

В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що наукове пізнан­ня отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях не­має нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пі­знання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність ро­зуму та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними ха­рактерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в роз­робці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.

Кант розробив проблему активності суб'єкта в пізнанні, прийшов до поняття річ і образ речі. Образ і сама річ поза нашого пізнання, не одне і теж і може істотно відрізнятися. Виступає в ролі агностика. У світі речей ні простору, ні часу немає. Вони суб'єктивні форми споглядання. Виходячи з логіки Канта ми можемо знати тільки явища і нічого про речі в собі. У центрі ф людина, її достоїнства, доля, пропонує етичну теорію де основним є принцип гуманізму. Гегель представник обьективного ідеалізму. Першооснова світу абсолютний дух. Джерело розвитку протиріччя. Абсолютний дух саморозвивається і знаходиться в постійному русі. Представляє теорію розвитку і метод пізнання. Відбувається перехід в процесі розвитку, взаємоперехід кількісних змін в якісні. Фейєрбах - головний предмет – людина, яка відчуває, наділена даром любові. Властивості, які характеризують Бога - властивості самої людини, які відірвані від нього і направлені на Бога. Любов до Бога повинна поступитися місцем до інших людей.

Фіхте у своїх трактатах приділяв увагу філософсько моральним проблемам. Головний його твір «Науковчення» стверджує, що наукові положення повині спиратися на достовірні основоположення – визнання об’єктом свого існування – «Я»(охоплює собою все, що може бути мислимим). Ми можемо виділити протилежну тезу «не Я». Проблема етики Фіхте вважає суперечність між необхідністю і свободою. Шилінг – вважав філософію природи найважливішим етапом. У своїх працях «Ідеї філософії природи», «Про світову душу» спирається на Канта і на вчення Лейбніца про монади. Розглядаючи природу як силову динамічну єдність протилежностей, він вважає, що через усю природу проходить протилежність об’єкта і суб’єкта. Уся природа великий організм, у якій протилежності гармонічно поєднуються. Тому неживе породжується з неживого, а навпаки мертве тіло – продукт життєдіяльності. Також він описав філософію тотожності, одкровення.