2.Основні таксономічні одиниці класифікації грунтів України

Класифікація ґрунтів є відображенням рівня ґрунтознавчої науки у будь-якій країні і, одночасно, її фундаментом. Детальна типологія ґрунтів України представлена у вигляді номенклатурних списків для крупномасштабних ґрунтових обстежень[1].

Класифікація включає такі таксономічні одиниці:

клас — поділ ґрунтів на так звані "зональні" і "азональні";

тип — основна таксономічна одиниця. В один тип об’єднуються ґрунти з одноманітними гідротермічними умовами під однотипною рослинністю, на материнських породах подібного мінералогічного складу, з однотипною будовою профілю, близьким рівнем родючості і єдністю заходів щодо поліпшення;

підтип — розкриває зміст типу і включає ґрунти, у яких поряд з типовими є властивості, що характерні для інших типів;

рід — таксономічна одиниця, що відображає карбонатність, кислотність, оглеєння, прояв солонцюватості і засолення ґрунтів тощо;

літологічна серія — таксономічна одиниця, що відображає генетичну природу ґрунтоутворювальних порід;

вид — таксономічна одиниця, що відображає ступінь прояву ознак типу, підтипу, роду і літологічних ознак;

Варіант — таксономічна одиниця, що відображає трансформацію ґрунту в результаті його використання;

Різновидність — таксономічна одиниця, що відображає гранулометричний склад ґрунту.

3.Закономірності географічного поширення грунтів Географія ґрунтів одночасно вивчає закономірності просторових змін ґрунтів і причини цих змін. Причинами просторових змін ґрунтів є просторові зміни факторів ґрунтоутворення (клімату, ґрунтоутворюючих порід, рельєфу, рослинності і тваринного світу, діяльності людини, тривалості ґрунтоутворення тощо). Отже, закономірності географічного поширення ґрунтів є результатом складної взаємодії всіх факторів ґрунтоутворення.

Основними законами географії ґрунтів є:

1) закон горизонтальної зональності;

2) закон вертикальної зональності;

3) закон фаціальності ґрунтів;

4) закон аналогічних топографічних рядів (зональних типів ґрунтових комбінацій).

Закон горизонтальної зональності сформулював В. В. Докучаєв у праці «К ученню о зонах природи» (1899). Згідно з цим законом основні типи ґрунтів поширені на поверхні континентів земної кулі широкими смугами (зонами), які послідовно змінюють одна одну відповідно до зміни клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Цей закон проявляється в наявності на земній поверхні ґрунтово-біокліматичних поясів, які перетинають континенти. В Північній півкулі виділяють п'ять широтних ґрунтово-біо­кліматичних поясів: полярний, бореальний, суббореальняй, субтропічний і тропічний. Для кожного поясу характерні свої ряди типів ґрунтів, які не зустрічаються в інших поясах.

Закон вертикальної зональності також відкрив В. В. Докучаєв, вивчаючи ґрунтовий покрив Кавказу. В гірських системах про­стежується послідовна зміна типів ґрунтів у міру наростання абсо­лютної висоти від підніжжя гір до їх вершин у зв'язку зі зміною клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Склад ґрунтових зон в гірських країнах в основному аналогічний складу зон на рівнині.

Закон фаціальності ґрунтів обґрунтували Л. І. Просолов ї І. П. Герасимов. Суть його полягає в тому, що місцеві провінціальні (фаціальні) особливості клімату зумовлюють появу специфічних місцевих ознак ґрунтів і навіть формування інших типів. Така різ­номанітність зумовлена неоднаковою континентальністю клімату, неоднаковим сезонним розподілом опадів тощо.

Закон аналогічних топографічних рядів (вчення про зональні ґрунтові комбінації) остаточно сформулювали при проведенні веикомасштабних ґрунтово-картографічних досліджень для потреб землевпорядкування. Основи його було закладено в працях В. В. Докучаєва, М. М. Сибірцева, Г. М. Висоцького, М. О. Дімо, С. О. Захарова, С. С. Неуструєва та інших вчених. Суть його в тому, що поширення ґрунтів на великих територіях (в межах зон) зу­мовлене переважно впливом рельєфу, ґрунтоутворюючими породами та іншими місцевими умовами ґрунтоутворення. У всіх зонах ця закономірність має аналогічний характер: на підвищених елемен­тах залягають автоморфні, генетично самостійні ґрунти, яким влас­тива акумуляція малорухомих речовин; на понижених елементах рельєфу формуються генетично підпорядковані ґрунти (гідроморфні), які акумулюють в своїх горизонтах рухомі продукти ґрунтоутворення; на схилах залягають перехідні ґрунти. В наш час вивчен­ня топографічних закономірностей поширення ґрунтів виділилось в окремий напрям географії ґрунтів під назвою вчення про структуру ґрунтового покриву (В. М. Фрідлянд, 1972).

4.Широтна зональність і висотна пояснісність Планетарною географічною закономірністю є широтна зональність — закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів у напрямку від екватора до полюсів. Зональність найчіткіше виражена у процесах кліматоутворення, характері водних мас океану, розподілі вод суходолу, поширенні рослинності, тваринного світу та ґрунтів. Найбільші зональні комплекси географічної оболонки називають географічними поясами. Вони відрізняються один від одного температурними умовами, загальними особливостями циркуляції атмосфери, ґрунтово-рослинного покриву і тваринного світу. Географічні пояси простягаються переважно в широтному напрямку і збігаються з кліматичними поясами. На суходолі й у Світовому океані виділяють такі географічні пояси: екваторіальний, два субекваторіальні, два тропічні, два субтропічні, два помірні, субарктичний і арктичний (у Північній півкулі), субантарктичний і антарктичний (у Південній півкулі). Однак широтна зональність найкраще виражена на суходолі на великих за площею рівнинах (Східноєвропейській, Західносибірській). Для гірських областей зональний тип ґрунтово-рослинного покриву характерний переважно для підніж, а з висотою він змінюється. Цю закономірність називають висотною поясністю. Тобто висотна поясність — це закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів з підйомом у гори від їх підніжжя до вершин. Вона обумовлена зниженням температури з висотою (на 6 °С кожні 1000 м підйому) та збільшенням кількості опадів, а отже зволоженням території. Зміна висотних поясів у горах відбувається, як правило, у тій самій послідовності, що й зміна природних зон на рівнині у напрямку від екватора до полюсів. В горах висотна поясність починається з аналогу тієї широтної зони, у межах якої розташовані гори. Крім того, у горах існує особливий пояс субальпійських та альпійських лук, якого немає на рівнинах. Кількість висотних поясів залежить від висоти гір і їх географічного положення.

5.Умови ґрунтоутворення в полярній зоні1. кліматичні : середньорічні температури –10о-14о С, січень – 25-31о С, липень – Оо- +5о; період з температурами вище Оо С приблизно два місяці (липень, серпень), але температури в цей період можуть опускатися до –4о С; безморозний період менше 15 днів. Опади – тверді – 100-300 мм на рік, сніг з підвищень здувається вітром. Клімат суворий, холодний та сухий. 2. рослинність: мох, лишайник, розріджена, бідний склад; ступінь покриття рослинним покривом поверхні в північній частині зони – 5%-10%, в південній – 50%-60%; запаси біомаси – 5-10 ц/га, річний приріст – 3-7 ц/га, підземна маса складає 70-80 % від загальної; мікрофлора – бактерії, синьо-зелені водорості –основне джерело органічної речовини на ділянках, де відсутня мохо-лишайникова рослинність.

3. ґрунтоутворюючі породи – уламкова кора вивітрювання (так як відсутні хімічні процеси із-за суворого клімату), щебенистий елюво-делювій, моренні (льодовикові) відклади.

4. рельєф: льодовикові форми (моренні пасма, баранячі лоби); кріогенні форми (кам’яні кільця або кам’яні багатогранники).