Фінансовий леверідж.
Буквально на русский язык leverage переводиться как «рычаг для подъема тяжестей», устройство, использование которого может привести к существенному изменению состояния. Применительно к финансам можно сказать что,леверидж это механизм, потенциально влияющий на финансовое состояние организации, дающий так называемыйэффект финансового рычага.
Следовательно, определение финансового левериджа можно сформулировать следующим образом, финансовый леверидж это потенциальная возможность влиять на прибыль предприятия путем изменения объема и структуры долгосрочных пассивов.
Уровень рычага показывает, как может среагировать прибыль на управленческие решения, отражает потенциал и активность управленческого звена любой организации. Оценка левериджа позволяет выявить возможности роста показателей рентабельности, степень риска, чувствительность прибыли к внешним и внутренним изменениям. Поскольку прибыль складывается под влиянием производственных и финансовых составляющих – выручки и затрат, доходов и расходов, соответственно, различают области действия финансового и производственного левериджа.
Финансовый леверидж (финансовый рычаг) состоит в возможности влиять на чистую прибыль организации, изменяя структуру пассивов, т.е. варьируя соотношение собственных и заемных средств для оптимизации процентных выплат. Соответственно, вопрос о целесообразности использования кредитов связан с действием финансового рычага – с увеличением доли заемных средств можно повысить рентабельность собственного капитала.
Увеличивая долю заемного капитала, можно увеличить отдачу на собственный капитал – увеличить рентабельность собственного капитала. Возможности управления источниками финансирования характеризует критерий «уровень финансового левериджа».
Дивідендна політика: теоретичні підходи щодо формування.
Поняття «дивіденди»
Дивіденд — це періодичні платежі корпорації її акціонерам. Вони можуть бути в грошовій формі, а також у вигляді акцій. Перші виплачуються з чистого прибутку, другі — з нових емісій акцій. Привілейовані акції є фінансовими інструментами з фіксованим доходом, тому дивіденд не залежить від руху прибутку. Звичайні акції прямо визначаються розмірами чистого прибутку та його розподілом між корпорацією як юридичною особою й акціонерами (фізичними або юридичними особами).
Дивіденди, що виплачуються за звичайними акціями у грошовій формі, можуть бути таких видів[1]:
регулярні;
додаткові;
спеціальні;
ліквідаційні.
Регулярні дивіденди корпорації США виплачують зазвичай 4 рази на рік, у Великобританії — 2 рази на рік. Дивіденди, які виплачуються наприкінці кожного кварталу або півріччя, до оголошення загальної суми, називаються проміжними (interium dividend). Наприкінці фінансового року виплачуються остаточні дивіденди (final dividend).
Додаткові дивіденди корпорація виплачує нерегулярно, за певних обставин, наприклад, у разі одержання прибутку вище очікуваного.
Спеціальні дивіденди звичайно пов’язані з певними подіями, що відбулись у фінансовому господарстві корпорації.
Ліквідаційні дивіденди пов’язані з реалізацією частини майна корпорації і виплачуються як із прибутку, так і за рахунок оплаченої частини акціонерного капіталу.
Дивідендна політика
Дивідендна політика визначає дії корпорації як юридичної особи під час розподілу чистого прибутку між акціонерами і корпорацією. Основною проблемою в розподілі прибутку на той, що розподіляється серед акціонерів, і той, що не розподіляється, є можливість його реінвестування за більш високою ставкою. У західній літературі відомий так званий маржинальний принцип нерозподіленого прибутку[2]. Його сутність полягає в тому, що капітальні проекти, які фінансуються за рахунок нерозподіленого прибутку, повинні приносити вищу ставку прибутку, ніж той капітал, котрий одержують акціонери у вигляді дивідендів. У даному випадку мова йде про альтернативні доходи (opportunity cost — «ціну шансу»), тобто одержання більш високого доходу за альтернативним видом інвестицій.
Західні економісти розглядають дивідендну політику як найважливішу частину довгострокової фінансової стратегії корпорації.
В американській літературі зазначається, що дивідендна політика є «міцним горішком» для фінансових менеджерів корпорації. Річ у тім, що їм необхідно поєднати дві протилежні мотивації: акціонерів, що претендують на зростання дивідендів, і корпорації, які повинні забезпечити зростання прибутку та економічний розвиток за рахунок внутрішніх джерел, зокрема через реінвестування прибутку.
Складність проблеми полягає в тому, що прийняття рішень про виплату дивідендів перебуває під впливом, з одного боку, інвестиційної, з іншого — фінансової політики, яку проводить корпорація. Дивідендна політика, яку розробляють менеджери корпорації, передбачає досягнення певної рівноваги або поєднання інтересів корпорації та її акціонерів, що виражається у визначенні пропорцій між частинами прибутку, який не розподіляється і який розподіляється. Така рівновага може бути досягнута через зростання нерозподіленого прибутку за рахунок зменшення дивідендних виплат, з тим щоб збільшити внутрішні джерела фінансування певного проекту. У даному разі рівновага визначатиметься інвестиційною політикою. На практиці може бути інший підхід. Корпорація приймає рішення не знижувати частки дивідендів у чистому прибутку, а профінансувати ухвалений проект за рахунок випуску боргових зобов’язань; у цьому випадку менеджери корпорації вважають можливим випустити акції. Отже, рівновага визначатиметься фінансовою політикою.
Складність проблеми полягає також у тому, що спроможність корпорації сплачувати дивіденди визначається не тільки її прибутковістю, а й ліквідністю. Корпорація має у своєму розпорядженні прибуток для дивідендних платежів, але її грошові потоки в даний час обмежені. Тому фінансові менеджери повинні в касовому бюджеті визначити відповідні суми для платежів у відповідні терміни.