Люксембург: від середньовічного князівства до національної держави

Велике герцогство Люксембург (Grand-Duchde Luxembourg) – останнє незалежне герцогство у Європі – межує з Францією (73 км), Німеччиною (138 км) та Бельгією (148 км).

Територія Великого герцогства складає лише 2 586 км². Поверхня країни переважно горбиста, з широкими неглибокими рівнинами, на півночі – гори Арденни; на південному сході – долина річки Мозель. Найвища точка – гора Бургплац (559 м); найнижча – річка Мозель (133 м).

Клімат помірно континентальний: м’яка зима, прохолодне літо.

Природні ресурси Люксембургу обмежені - це залізна руда та орні землі.

Населення складає лише 462 тис. чол. (липень 2004 року). У етнічному відношенні населення міні держави не є однорідним. Близько 76 відсотків вважають себе люксембуржцями; розмовляють власною мовою, близькою до німецької. Окрім того в Герцогстві мешкають італійці (6 %), португальці (5 %), німці, французи та інші (13 %). В обігу використовуються три мови: люксембурзька (національна), німецька та французька (обидві ділові та адміністративні). Основні релігії: католицизм сповідує 87 % населення, окрім того в країні мешкають прибічники протестантизму, ісламу, іудаїзму (але з 1979 року законодавчо заборонено збирати статистичні дані про віросповідання).

Столицею Герцогства є м. Люксембург (77 тис. жителів); інші містечка – Труавьєж, Дікірх, Мертерт, Гревенмахер, Діферданж, Еш, Дюделанж.

Економічний розвиток Люксембургу характеризується стабільністю, високими прибутками, стійким зростанням, низькою інфляцією та низьким рівнем безробіття. Промисловий сектор, в якому до останнього часу домінувала чорна металургія, зараз значно диверсифікований і включає хімічне виробництво, виробництво гуми та іншої продукції. За останні десять років занепад металургійної промисловості компенсувало зростання фінансового сектору. Надання послуг, особливо в банківському секторі, складає нині більшу частку економіки. В сільському господарстві домінують невеликі ферми сімейного типу. В економіці непропорційно великою є частка робітників-іноземців, що складають 30 % всієї робочої сили.

Найважливіші сфери економіки - банківська справа, виробництво заліза і сталі, харчова промисловість, виробництво металовиробів, машинобудування, виробництво автопокришок, скла, алюмінію. Хоча останню домну в Люксембурзі загасили у 1997 р. й нині сталь виплавляють у електропечах, Велике герцогство є країною, що виплавляє найбільше сталі у світі на душу населення.

Люксембург має особливо тісні торговельні та фінансові зв’язки з Бельгією й Нідерландами та, як член ЄС, користується перевагами відкритого європейського ринку. Країна входить до зони євро з часу її створення 1 січня 1999 року.

Люксембург є одним із фінансових центрів Європи. У 1995 році у державі діяли 220 представництв іноземних банків, яких привабило найсприятливіше в ЄС законодавство, що регулює діяльність банківської сфери, ухвалене завдяки реформам кінця 1970-х років. Втім, гармонізація законодавства в країнах ЄС, проведена у 1993 році, дещо нівелює переваги Люксембургу відносно інших країн-членів у цій сфері. У 1992 році сумарні резерви фінансових організацій країни зросли до 376 млрд. доларів, депонованих здебільшого у доларах США і німецьких марках .У 1994 р. у країні діяло 12 289 холдингових компаній.

Люксембург відіграє також важливу роль у європейському радіомовленні і телебаченні. „Радіо-Тіл-Люксембург” – акціонерне товариство з перевагою французького і бельгійського капіталу – володіє однією з наймогутніших станцій у світі та транслюється на багато європейських країн. У 1988–1996 рр. саме це акціонерне товариство фінансувало запуск шести європейських телевізійних супутників АСТРА.

^{Експорт (9,04 млрд. євро, 2006 р.) забезпечує половину ВВП Люксембургу. Експортуються метал, пластмаси, текстиль, продукція електроніки. Імпорт (12,05 млрд. євро, 2006 р.) включає вугілля, продукти харчування і товари легкої промисловості.}

У І столітті територія сучасного Люксембургу входила до складу римської провінції Бельгіка. З VІІ сторіччя вона була включена до складу Франкської держави. 963 року утворилося самостійне графство Люксембург, коли Зігфрід Арденнський побудував замок „Маленька фортеця”. В середні віки графи Люксембурзькі не раз ставали імператорами Священної Римської імперії.

У ХІV сторіччя (1354 р.) графство отримало статус герцогства. У 1443 році Люксембург був захоплений бургундцями; з ХV століття – це одна з провінцій іспанських Нідерландів;

У наступному, ХVІІ ст. Люксембург неодноразово був втягнутий у війни між Іспанією і Францією, яка в той час набирала силу. За Піренейським мирним договором 1659 року Людовік XIV відвоював південно-західний край герцогства з містами Тьонвіль і Монмеді. Під час другої воєнної кампанії у 1684 році французи захопили фортецю Люксембург і залишалися там 13 років, доки за умовами Рісвікського миру (1697 р.) Людовіка не змусили повернути фортецю разом із захопленими землями Бельгії Іспанії. Після тривалих воєн Бельгія і Люксембург у 1714 р., внаслідок Утрехтського миру (1713 р.), перейшли під владу австрійських Габсбургів. Настав відносно мирний період. Через 80 років, у 1794 році, герцогство було включене до складу революційної Франції.

Передісторія сучасної люксембурзької державності пов’язана з рішеннями Віденського конгресу 1815 року, коли були підведені підсумки соціально-політичних потрясінь, що торкнулися більшості країн Європи. Він проголосив країну незалежним герцогством у складі Нідерландів. Одночасно в його столичній фортеці, яку за якістю фортифікаційних споруд називали другим Гібралтаром, було розміщено прусський гарнізон.

У 1830 році, коли повстала Бельгія, яка також входила до складу Нідерландського королівства, Люксембург підтримав бельгійців. Намагаючись подолати розкол у регіоні, великі держави в 1831 р. запропонували розділити державу: її західна частина з франкомовним населенням стала провінцією незалежної Бельгії, а решта зберегла окремий міжнародний статус. Таке розв’язання було остаточно затверджене Лондонським договором 1839 р. При цьому голландський король Вільгельм І залишився правителем Великого Герцогства, яке, щоправда, більше ніж удвічі зменшилося у розмірах. Але й Люксембург розширив свою автономію.

Одночасно великі держави чітко дали зрозуміти, що вони розглядають Герцогство як незалежну від Нідерландів державу. У 1842 р. Люксембург увійшов до складу митного союзу німецьких держав, створеного у 1834 році. Після розпаду Німецького союзу в 1866 р. перебування прусського гарнізону у добре оснащеній фортеці міста Люксембург стало викликати невдоволення Франції. Тоді король Нідерландів Вільгельм III запропонував продати свої права на Велике Герцогство французькому імператору Наполеону III. Проте ця угода так і залишилася нереалізованою, адже в цей час спалахнув гострий конфлікт між Францією і Пруссією.

Друга Лондонська конференція, яка зібралася в травні 1867 p., і Лондонський договір, підписаний у вересні цього ж року, розв’язали назрілі протиріччя. Прусський гарнізон було виведено з міста Люксембург, фортецю ліквідували. Одночасно були проголошені незалежність і „вічний” нейтралітет Люксембургу як окремого Герцогства.

Особиста унія з Нідерландами була припинена в 1890 році, коли помер Вільгельм III, а його дочка Вільгельміна успадкувала нідерландський престол. Велике Герцогство відійшло до іншої гілки дому Нассау, і герцогський престол обійняв герцог Адольф. У 1905 році його змінив син Вільгельм, який керував країною до 1912 року. Після смерті батька великою герцогинею стала Марія Аделаїда.

Під час Першої світової війни, попри нейтральний статус, 2 серпня 1914 року Люксембург було захоплено кайзерівською Німеччиною. Окупація країни продовжувалася до кінця війни. З відновленням незалежності у 1918 році в Люксембурзі відбулися зміни. Країна почала все більше перетворюватися на демократію у формі конституційної монархії. Було проведено референдум про збереження статусу Великого Герцогства з правлячим домом Нассау. Марія Аделаїда зреклася престолу 9 січня 1919 року на користь своєї сестри Шарлотти, яка здобула під час референдуму прихильність своїх підданих.

У ході референдуму населення Люксембургу виявило бажання зберегти незалежність країни, але разом з тим проголосувало за економічний союз із Францією. Проте Франція заради покращення відносин з Бельгією відхилила цю пропозицію і тим самим змусила Люксембург укласти угоду з цією державою. В результаті в 1921 р. було створено залізничний, митний і валютний союз з Бельгією - Белюкс, який діяв півстоліття.

Вдруге нейтралітет Люксембургу було порушено Німеччиною у Другій світовій війні. Коли війська вермахту 10 травня 1940 увійшли в країну, Велика герцогиня і члени уряду втекли до Франції, а після її капітуляції створили уряд Люксембургу у вигнанні, який квартирувався спочатку в Лондоні, а пізніше британським прем’єром В.Черчіллем був спроваджений до канадського Монреалю.

Під час окупації у серпні 1942 року німці спробували приєднати територію Великого герцогства безпосередньо до гітлерівського рейху. У відповідь населення країни оголосило загальний страйк, на який німці відповіли масовими репресіями. Близько 30 тис. люксембуржців (більше десяти відсотків всього населення герцогства), більшість з яких складали молоді чоловіки, були заарештовані і вислані з країни.

У вересні 1944 року війська союзників звільнили Люксембург, і 23 вересня уряд повернувся з вигнання на батьківщину. Проте під час наступу в Арденнах північні райони Люксембургу були знову захоплені німецькими військами і остаточно визволені тільки в січні 1945 року.

Сучасна історія Люксембургу почалася після прийняття 17 жовтня 1868 року першої і досі формально чинної Конституції. Згідно з нею держава отримала нову офіційну назву, що є актуальною і дотепер – Велике Герцогство Люксембург. Найбільші зміни Конституції мали місце 1919, 1948 і 1989 рр., після чого державний лад країни набув сучасного вигляду.

За формою державного устрою Люксембург є унітарною державою. В адміністративно-територіальному плані воно поділяється три округи, кантони та комуни. В кожному з трьох округів функціонує призначений урядом представник. Місцеве самоврядування організовано на рівні нижчої ланки адміністративно-територіального поділу – комуни. Населення кожної комуни строком на шість років обирає представницький орган – раду. Виконавчими органами місцевого самоврядування є правління і мери (бургомістри). Водночас вони є місцевими органами державної влади. Члени правлінь, як правило, призначаються главою держави за рекомендацією рад із їх складу. Великий герцог призначає мерів. Він не наділений повноваженнями розпускати представницькі органи місцевого самоврядування.

За формою правління Люксембург – це конституційна спадкова монархія. Главою держави є великий герцог. Він бере участь у здійсненні законодавчої влади шляхом реалізації свого права законодавчої ініціативи, утвердження та обнародування прийнятих парламентом законів; відкриває та закриває сесії парламенту, може відкласти його засідання, а при необхідності – скликати надзвичайну сесію; має право розпустити парламент, вносити поправки в закони, схвалені парламентом, і навіть тимчасово накладати вето на закони. Право посідати престол спадково належить родині Нассау. 3 листопада 1964 року країною правив великий герцог Жан, який успадкував престол від великої герцогині Шарлотти. У вересні 2000 року Жан зрікся престолу на користь свого сина принца Анрі, який став великим герцогом 7 жовтня 2000 року.

Законодавчі повноваження належать однопалатному парламенту (діє з 1868 року) – Палаті депутатів (Chambre des depntes), що обирається на п’ять років шляхом загальних виборів на основі пропорційного представництва (з 1868-1956 – на три роки, 1956-1974 – на шість років). До складу Палати депутатів входять 60 членів. Члени уряду не можуть бути депутатами парламенту. Головна функція Палати депутатів – прийняття законів.

В структурі державних органів Люксембургу досить помітну роль відіграє Державна рада. До її складу входять вищі посадові особи суду та прокуратури і найбільш високопоставлені чиновники. Члени Ради призначаються великим герцогом пожиттєво, але він може усунути чиновників від посади, зазначивши мотиви свого рішення. Найважливіші функції Ради – розгляд та обговорення законопроектів і адміністративна юрисдикція.

Перший цензовий виборчий закон було прийнято в 1848 році. З 1868 року діяла двотурова мажоритарна система виборів (з 1879 року голосування стає таємним, а явка на вибори обов’язковою). З 1919 року вибори стали загальними, проводились за пропорційною системою в чотирьох виборчих округах. Останній виборчий закон було схвалено в 1990 році. З 1984 року легалізована можливість голосування поштою. Останні парламентські вибори відбулися 13 червня 2004 року.

Виконавча влада, відповідно до Конституції належить Великому Герцогу, проте на практиці вона здійснюється урядом країни, очолюваним прем’єр міністром. З 1999 року цю посаду обіймає Жан Клод Юнкер, член Соціал-християнської партії.

Попри свої малі розміри Люксембург відіграє не останню роль у міжнародних справах. У 1921 році Люксембург і Бельгія об’єдналися в економічний союз Белюкс. Спустошена Німеччиною в двох світових війнах, країна відмовилася від нейтралітету, вступивши в 1948 році в митний союз Бенілюксу, а 1949 року – в НАТО. У 1951 році за участю Великого Герцогства було створено Європейське Об’єднання Вугілля і Сталі. У 1957 році Люксембург підписав Римські угоди, якими було утворено Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом), а 1992-го країна підписала Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу.

Саме план люксембурзького прем’єр-міністра фінансів П’єра Вернера, розроблений у 1970 р., став прототипом Єдиної Валютної Системи (ЄВС), впровадженої у 1979 р. у відповідь на значні коливання світових валют з метою створення в Європі зони відносної монетарної стабільності, а під час головування в Комісії ЄС іншого люксембуржця – Жака Сантера (1995 – 1999 рр.) – були зроблені остаточні кроки щодо впровадження єдиної європейської валюти „євро”.

Люксембург одним з перших у червні 1990 року приєднався до Шенгенської угоди, якою скасовано прикордонний контроль у країнах Бенілюксу, Франції і Німеччині. В 1999 році Герцогство разом з Бельгією увійшло до зони євро.

Люксембург є членом основних спеціалізованих установ ООН, зокрема ЮНЕСКО, Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВООЗ), ЮНІДО, Світової Організація Торгівлі (СОТ), Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) і Світового Банку (Ж.Сантер був керівником МВФ у 1989 – 1991 рр. та Світового Банку у 1984 – 1989 рр.). З 2000 року Люксембург увійшов до так званого „обмеженого клубу” у складі 5 держав, які зуміли спрямувати 0,7 % свого ВВП на соціальну допомогу країнам „третього світу”.

Мальта

Мальта, Республіка Мальта (Repubblik ta'Malta), держава розташована в Середземному морі на відстані 93 км на південь від о. Сицилія та на 350 км північніше Лівії. Окрім власне о. Мальта (246 км²) до Мальтійського архіпелагу належать острови Гоцо (67 км²), Комино 2,7 км² й ін.). Територія країни складає 316 км². За винятком декількох невисоких хребтів о. Мальта, вкритий в основному вапняковою рівниною. Острів Ґоцо має горбисту поверхню, вкритий рослинністю, проте його узбережжя скелястіше ніж у Мальти. Ґрунтовий шар дуже тонкий, і тому флора тут небагата. Виключенням є Сади Баскетт, родюча долина апельсинових гаїв, відділена Хребтом Дінґлі від південно-західного узбережжя острова Мальта.

Клімат середземноморський. З липня до серпня, коли з Африки дмуть гарячі вітри сірокко, температура тут сягає 30°C. У січні денна температура дорівнює приблизно 15°C. З листопада по лютий на островах часто йдуть дощі.

Населення 397,5 тис. чоловік (1999), переважно мальтійці (96%). Міське населення 90% (1999). Столиця – Валлетта (9,2 тис. жителів, 1990).

В державі діє дві офіційні мови – мальтійська і англійська. Мальтійська мова належить до семітської гілки афро-азійської мовної родини, деякі дослідники вважають її романізованим діалектом арабської мови. Використовується пристосована латинська абетка. Граматика схожа на арабську, але зі своїми особливостями, через що освоїти її важко не тільки європейцям, але і носіям семітських мов. З 2004 р. незважаючи на складність і на те, що нею говорить менш аніж півмільйона людей, мальтійська мова стала однією з офіційних робочих мов Європейського союзу.

Більшість віруючих – католики (91%), англікани (2%). Релігія відіграє важливу роль в житті мальтійців. У невеликій країні більше 350 церков. На вулицях часто можна бачити релігійні процесії. Діє заборона на розлучення й аборти.

Мальтійський ВВП складає близько 15 тис. американських доларів на душу населення. Основні галузі господарства — транзитно-транспортні операції й іноземний туризм, промисловість (судноремонт і суднобудування, переробка сільськогосподарської сировини тощо), субтропічне садівництво й виноградарство, квітникарство, рибальство, банківська справа (Мальта – знаний офшорний центр), туризм (1,1 млн. щороку). Колишня британська військово-морська база пристосована для комерційного використання.

Залізниць немає. Транспортна мережа включає 1700 км автошляхів. Між островами курсує пором. Головний морський порт – Валетта. Головний аеропорт – Лука поблизу столиці.

Основні експортні товари – одяг, текстиль, продукція машинобудування та сільського господарства. 60% експорту припадає на продукцію підприємства електронної промисловості „СГС-Томсон”. Основні зовнішньоторговельні партнери: Німеччина, Італія, Велика Британія. Грошова одиниця - мальтійська ліра.

Мальтійський архіпелаг заселений приблизно у V тис. до н.е. в часи неоліту. В цей період тут виникла мегалітична культура з величезними храмами-мегаліти. Мегаліт – це культова споруда з величезних необроблених або напівоброблених кам’яних брил. До мегалітів належать дольмени (похоронна шухляда, накрита масивною плоскою плитою), менгіри (окремо стоячі камені) і кромлехи (кругові огорожі). Мальтійські мегаліти є кромлехами. Ці споруди древніші за більш відомі Стоунхендж в Англії і Карнак у Франції, окрім того, їх відрізняє „купчастість” - більше двадцяти храмових комплексів розташовано на території, яку можна порівняти з невеликим європейським містом. Вік усіх споруд датується епохами неоліту і галколіту (4000-2000 р. до н.е.).

Найдревніший зі збережених храмів - Джґантія на о.Каміно - був побудований орієнтовно в 3800 році до н.е., тобто десь на 1000 років раніше єгипетських пірамід. Джґантія занесена в книгу рекордів Гіннеса як найдавніша рукотворна споруда на Землі.

У VІІІ ст. до н.е. острови колонізували фінікійці, що протрималися тут два століття. Острови Мальтійського архіпелагу згадуються в „Одісеї” Гомера (ІХ – VІІІ ст. до н.е.). Герой Троянської війни причалив до острова Гоцо (відомого в ті часи як острів Каліпсо). У VІ ст. до н.е. потрапила під владу Карфагена. У 208 році до н.е. Мальта увійшла до складу Римської імперії. За свідченням „Діянь апостолів” бл. 60 р. н.е. поблизу острова зазнав аварії корабель апостола Павла, який розпочав тут проповідь християнства.

У 870 р. Мальту завоювали араби, що переправились з Північної Африки. Нові завойовники принесли з собою один з діалектів арабської мови, стали вирощувати тут дерева і бавовну. У 1091 р. арабів змінили норманські завойовники із Сицилії на чолі з графом Роджером І, і наступні 400 років Мальта знаходилася під їхнім контролем.

У 1530 році імператор Священної Римської імперії Карл V (1500–1558  рр.) передав острови Мальтійського архіпелагу лицарям Ордена св. Іоанна Єрусалимського (госпітальєрам), що виник наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. при лікарні в Єрусалимі, а пізніше відкрив мережу шпиталів в більшості країн Західної Європи. Він поповнювався особами аристократичного походження з усієї Західної Європи, в основному молодшими синами знатних родин, що не мали прав на успадкування батьківського титулу і маєтку.

Мальтійські лицарі перетворили острови на неприступну фортецю, що не одноразово витримувала облоги з боку турків-османів. Особливо відома облога 1565 р., коли 700 лицарів і 8 тис. мальтійців витримали тримісячну облогу і змогли відстояти острови перед вторгненням 40 тис. турецького флоту. На честь перемоги, що принесла їм славу „рятівників Європи” лицарі побудували і нову фортецю, яку назвали Валлеттою на честь великого магістра Ордена Жана де ла Валетта. У 1769 р. був засновано Мальтійський університет.

У 1798 р. острів було захоплено військами Наполеона (1769 - 1821 рр.). в Проте вже 1800  р. – острів захопили британці, що перетворили його на свою колонію й військово-морську базу. Віденський конгрес (1814 – 1815 рр.) закріпив у Паризькому договорі 1814 р. за Мальтою статус британської колонії.

У 1921 р. острів отримав самоврядування, було введено в дію конституцію, скликано парламент – Національні збори та створено відповідальний уряд, що керував внутрішніми справами. Військово-морська база, розташована на острові, зробила Мальту важливою ціллю німецьких бомбардувань під час Другої світової війни (1939 - 1945  рр.). За проявлений героїзм у 1942 р. король Георг VI нагородив жителів острова британським Георгіївським хрестом, зображення якого донині прикрашає лівий верхній кут мальтійського прапора.

Після війни у 1947 р. на острові введене загальне виборче право. Поступово на Мальті посилився рух за звільнення від британського панування, і в 1964 р. Мальта отримала незалежність і була прийнята до ООН.

У 1974 р. було введено в дію республіканську конституцію (чинна з поправками 1987 р.), а у 1979-му на Мальті ліквідована остання (англійська) військово-морська база. Першим президентом став Ентоні Джозеф Мамо. У 1987-му у конституцію внесений пункт про заборону приєднання країни до військових союзів. А 1990-го Мальта подала заявку на вступ в ЄС. У 90-х рр. минулого століття було проведено необхідні в зв’язку з цим економічні реформи. У січні 1995 р. МВФ надав Мальті статус розвинутої держави.

Глава держави – президент (з 1997 р. – Ґвідо де Марко). Глава уряду – прем’єр-міністр. Законодавчий орган - Палата представників. У країні склалася двопартійна система. При владі по черзі знаходяться Націоналістична та Лейбористська партії.

У адміністративно-територіальному відношенні Мальта поділяється на 3 області та 68 громад.

З часу отримання незалежності Мальта входить до Співдружності Націй. У 2004 р. разом з низкою країн ЦСЄ та Кіпром увійшла до складу Європейського Союзу.

Мальта є справжньою скарбницею культурних цінностей. На островах Мальта і Ґоцо є унікальні мегалітичні культові будівлі епохи неоліту, обнесені стінами циклопічні кладки і декоровані плоскорел’єфним різьбленням - візерунками з крапок і спіралей (Хал-Таршин, Мнайдра й інші); на території святилищ знайдені розписна кераміка, кам’яні і теракотові статуетки, відзначені впливами культур Західного Середземномор’я.

Мальтійське мистецтво античної й візантійсько-арабської епох має переважно провінційний характер. Пізньосередньовічна архітектура Мальти відбиває сицилійсько-норманнський вплив. В епоху пізнього Відродження майстри-італійці, що були на службі в Мальтійського ордена (Франческо Лапареллі й інші), створили новаторські зразки цивільного і фортифікаційного зодчества (регулярна забудова Валлетти). У ХVІІ ст. на Мальті працювали італійські живописці - Караваджіо й інші. Поступово усе більш велику роль відіграють і місцеві майстри (у ХVІ ст. - архітектор Дж. Кассар (Палац Великого магістра, собор св. Іоанна, палац „Оберж де Прованс” у Валетті), у ХVІІ ст. - брати Гафа - архітектор Лоренцо і скульптор Мельхіор, що творили у стилі барокко у ХVІІІ і ХІХ ст. – прибічники класицизму архітектори С.Іттар і Д.Гроньє де Вассі).