19. Релігія як форма суспільної свідомості. Зв’язок і відмінність філософського осмислення світу та його релігійного сприйняття

Релігія — винятково складне явище суспільного життя і за змістом і за способами життєдіяльності. Релігія — єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обгрунтувати існування надприродного: /Бога, богів, дияволів, духів, чудес. Специфічним поглядом насвіт, природу, людину крізь призму надприродного релігія істотно відрізняється від науки, яка вивіряє вірогідність теоретичних висновків суспільною практикою. Нарешті, релігія багатоманітно вплетена у структуру соціального життя, торкається життєвих інтересів різних прошарків і груп людей. Тому релігію сприймають, розуміють, тлумачать по-різному бідні й багаті, служителі культу та пересічні віруючі, православні і мусульмани, вчені та митці. Усе /снування людини наука поділяє на суспільне буття і суспільну свідомість. Суспільне буття (як буття взагалі) і суспільна свідомість (як і свідомість загалом) — явища, які Суспільна свідомість, незважаючи на її неосяжність і невичерпну багатоманітність, вичерпують сім її форм: філософія, наука, мистецтво, мораль, політика, право і релігія. Форма суспільної свідомості — це форма усвідомлення людиною свого суспільного буття. Коли людина усвідомлює його у формі законів природи — це наука; у формі оцінки добра та зла — мораль; загальних категорій — філософія, художніх образів — мистецтво тощо. Оскільки релігія — одна із форм суспільної свідомості, їй притаманні ті загальні особливості, що властиві загалом суспільній свідомості й виявляються у всіх її формах. Загальні особливості релігії такі: релігія відображає суспільне буття, вона вторинна щодо нього; зі зміною суспільного буття змінюється і сама релігія; релігія, залежна від суспільного буття, водночас перебуває у взаємозв'язку і взаємозалежності з іншими формами суспільної свідомості; релігія справляє зворотний вплив на буття. Отже, об'єктом релігійного відображення є умови життя людей, передусім ті суспільні відносини, що безпосередньо зачіпають інтереси людей. 20. Парменід про властивості буття. Проблема небуття у елеатів. Основоположником елейєької школи (м. Елея на півдні Італії) був Ксенофан — один з перших раціоналістичних критиків міфологічного світогляду. Але слава Елея пов'язана з іменами Парменіда й Зенона. Парменід і його послідовники переконливо показали, що результатом людського пізнання є не одна, а дві різні картини світу — чуттєве сприйняття дає одну картину світу, а розум — іншу, причому ці картини світу можуть бути принципово протилежними.

Елеати вважали, що з двох картин світу справжньою є та, котра осягається розумом. Першооснова світу — буття як таке — є для них абстрактно-філософською категорією. Елеатівське буття — це специфічний теоретичний об'єкт, предмет філософського й ніякого іншого пізнання. На думку елеатів, такий об'єкт (буття) ніколи не виникав, не може зникнути, він цілісний — єдиний, нерухомий, завершений і досконалий. А найголовнішим є те, що буття осягається тільки розумом і в жодному випадку не чуттєво. За Парменідом, є два шляхи пізнання — "шлях істини" й "шлях думки". Шлях істини це пізнання єдиного буття за допомогою розуму, виділення його з нескінченної якісної різноманітності речей, що є небуттям. Шлях істини — це відділення буття від небуття. Шлях уявлення — це пізнання образів на рівні чуттєвого сприйняття, що не дає знання буття, а тільки рухається на рівні поверхневих властивостей речей, на рівні явища, небуття. Шлях уявлення — це шлях нефілософ-ського, хибного пізнання.

Як і Арістотель, елеати вважали, "що необхідно, логічно, щоб буття було єдиним і нерухомим, тому що порожнечі не існує, а за відсутності окремої порожнечі неможливий рух, так само як і не може бути багатьох предметів, якщо не існує те, що відокремлювало б їх один від одного". "Виходячи з цих міркувань, — продовжує Стагірит, — вони вийшли за межі чуттєвого сприйняття й зневажили ним, тому що вважали, що потрібно слухати розум". Таким чином, філософське вчення елеатів суперечить справжньому, фактичному стану справ, оскільки відчуття дають нам принципово іншу картину реальності, відмінну від тієї картини, яка створюється за допомогою логічного мислення. Світ, який людина сприймає за допомогою відчуттів, вони вважали лише оманливою видимістю, а його сприйняття — уявленням, а не справжнім знанням, вважаючи, що справжня істина розкривається тільки на шляхах розумового пізнання, що невблаганно приводить до розуміння світу як цілого, позбавленого будь-якої множинності й руху буття, тобто того, що дійсно існує, а не є лише видимістю. Однак, розробляючи й логічно обґрунтовуючи необхідність пізнання реальності з позицій розуму, елеати висловлювалися про реальність, як вона виглядає з погляду відчуттів. Найбільш виразно теорію сприйняття світу сформулював Парменід, який спирався при цьому на два протилежні начала — тепла й холоду, поєднання яких створює чуттєво сприйняті речі. Причому тепло є началом діяльним, животворним, а холод — началом залежним, пасивним. У той же час в елеатів ці два світи — чуттєвого сприйняття й осягнутого за допомогою розуму - ніяк не пов'язані, не співвідносяться між собою, і немає можливості здійснити перехід з одного світу до іншого. Усвідомлюючи ці труднощі, елеати запропонували свій вихід із ситуації. Він полягав у тому, щоб спиратися на розум, а не на відчуття. Істина реального світу відкривається нам у результаті його дослідження за допомогою засобів розумового мислення, тоді як сприйняття реальності за допомогою відчуттів є лише уявлення, а власне кажучи, ілюзія, обман. Елеатівський підхід до подолання протиріччя між чуттєвим світом і світом умовивідним, власне кажучи, є відходом, відмовою від необхідності подолання цих істотних труднощів. Відстоюючи одну з протилежностей за допомогою руйнівної критики іншої, елеати не змогли вирішити проблему узгодження істини розуму з істинами відчуттів, залишивши її відкритою. Тому для збереження досягнутої стадії філософсько-теоретичної свідомості об'єктивно необхідним був підхід, який пов'язав би, погодив між собою істини розуму з істинами відчуттів, а не односторонньо протиставляв би один бік протиріччя як єдино вірний іншому як наперед помилковому. Такий підхід і запропонував уперше Левкіпп, висунувши основні принципи атомістичної доктрини.