26. Психологічні засади педагогічного управління навчальним процесом у вищій школі

Управління – процес впливу суб’єкта на ту чи іншу систему, що забезпечує цілеспрямований розвиток її структури, збереження або видозміну її. Управління підтримує або змінює режим діяльності, реалізацію програми і мету роботи системи. Якщо освіта як система розвивається, то змінюються залежно від стратегії навчання і виховання також і функції управління, кожна з яких набуває певного характеру.

Функції педагогічного управління:

• проективна функція (визначення мети, завдань навчання і виховання);

• конструктивна функція (розробка методів, прийомів і засобів забезпечення навчально-виховного процесу);

• організаторська й регулятивна функція (практична організація навчально-виховного процесу);

• комунікативна функція (спілкування, взаємини між учасниками педагогічного процесу);

• оцінно-коригувальна функція.

Ці функції забезпечують ефективний вплив на учнів (студентів) для гарантованого виконання завдань сумісної діяльності («викладач – студент»).

Залежно від стратегії навчання і виховання реалізація кожної з функцій педагогічного управління має свою специфіку, на основі якої можна визначити різні моделі управління:

1 модель – авторитарна, пряма й жорстка (у минулому);

2 модель – сучасна, опосередкована й гуманістична модель.

У проекті Програми розвитку освіти України на 2005-2010 рр. визначені такі завдання управління сучасною освітою:

1. Оптимізувати управління та організаційні структури системи управління.

2. Формувати творчу, духовно багату особистість із урахуванням її потреб, інтересів, здібностей і бажань. Головна цінність сучасної освіти – індивідуальність із притаманними їй інтересами і потребами.

3. Удосконалювати шляхи становлення національної самосвідомості, патріотичних почуттів і сучасних засад естетичного, морально-етичного, екологічного та валеологічного навчання і виховання.

4. Забезпечити інноваційний розвиток вищої освіти та його випереджувальний характер.

5. Удосконалювати механізми.

Розкриємо найважливіші функції управління в системі вищої освіти: планування, організації навчального процесу, контролю та оцінки.

Планування залежить від низки економічних, культурних, соціологічних та інших чинників. Вони зумовлюють розробку державних стандартів вищої професійної освіти, здійснення вищим навчальним закладом підготовки фахівців із кожної кваліфікації. Важлива умова: зміст професійної підготовки студентів повинен бути інваріантом, прообразом професійної діяльності фахівця.

Професіограма – це опис сукупності систематизованих, науково-обґрунтованих, структурованих теоретичних знань і практичних умінь, які об’єктивно потрібні особистості для виконання спеціалізованої діяльності, а також моральні та психолого-фізіологічні риси, адекватні умовам праці й вимогам часу на конкретно-історичному етапі розвитку суспільства.

Наступним етапом відбору змісту професійної підготовки є переведення компонентів професіограми в модель фахівця, тобто узагальнений, синтезований конгломерат (механічне поєднання чого-небудь) якостей, оволодіваючи якими людина стає професіоналом у відповідній галузі.

Модель фахівця є кінцевою метою діяльності вищої школи. Вона узагальнює систему властивостей і якостей особистості, а також зміст знань, умінь і навичок, необхідних для цього виду професійної діяльності. На їх основі розробляється вже модель навчального процесу – навчальні плани і програми, одночасно склад кожного предмету наповнюється конкретним змістом.

Професійна діяльність вимагає переходу від розгалужених знань до єдиного органічного сплаву професійних знань, які мають комплексний і систематизований характер. У цьому сплаві вже немає розподілу на окремі наукові дисципліни. Актуалізується весь наявний арсенал знань, які забезпечують виконання конкретного завдання педагогічної діяльності. Щоб оволодіти чітко окресленим обсягом професійних знань, закони мислення, сприймання і пам’яті вимагають, природно, їх виокремлення із обсягу інших знань. Для подолання ж організаційних і психологічних бар’єрів від студентів вимагаються додаткові зусилля і затрати праці. Допомагає в цьому орієнтація студентів не на близьку мету, а на цілі майбутньої професійної діяльності, на творче розв’язання завдань і професійних проблем невдовзі. Тому й поставлене завдання про інтеграцію окремих наук (. Не врахування всього цього при управлінні процесом професійної підготовки майбутнього вчителя призводить до того, що про окремих молодих викладачів говорять: «Він предметник, а не педагог».

Набуття студентом досвіду практично-професійної діяльності вимагає управління з боку викладача, забезпечення взаємодії викладача зі студентами та студентів між собою. Суб’єкт навчання завжди живе в реальній соціальній групі, має змогу порівнювати свої дії та їх педагогічну оцінку з діями та оцінкою інших. Викладач через таку взаємодію («викладач – студент», «студент – студент») здійснює керівництво соціальними взаємодіями студентів у процесі навчання. У психології вищої школи виділяються принципи організації такої взаємодії: діалогізації, проблематизації, персоналізації, індивідуалізації і диференціації навчання.

Організаційно-педагогічною основою управління на рівні педагогічного процесу є сукупність мети, завдань, принципів і методів навчання. Якщо мета і завдання навчального процесу у вищій школі – формування особистості фахівця в процесі засвоєння системи знань, умінь і навичок, тобто єдність навчання, розвитку й виховання, то теоретичною основою організації навчального процесу повинна бути теорія розвивального навчання.

Методи організації розвивального навчання спрямовані на активну самостійну пізнавальну діяльність (аналіз, порівняння, узагальнення, абстрагування тощо). Результатом розвивального навчання є новоутворення віку. У студентські роки – це професійне зростання особистості і соціальна її зрілість, професійна самостійність і творче мислення, професійна спрямованість особистості та професійні здібності.

Звичайно, професійне мислення студентів розвивається не лише при розв’язанні ними професійних завдань, а також при вивченні окремих наук, зокрема при оволодінні понятійним апаратом науки. Навчальна інформація є засобом організації власної пізнавальної діяльності. Студент – суб’єкт власної навчально-професійної діяльності. Завдання навчання – розвивати креативність у майбутніх фахівців. Креативність – здатність створювати нове, оригінальне. Це й адаптивна гнучкість до нового, і чутливість до проблем.

Таким чином, розвивальне навчання дає можливість забезпечувати три магістральні взаємопов’язані напрями нарощування знань студентів:

1) концептуальний напрямок – знання теорії;

2) понятійний напрямок – засвоєння понятійного апарату з кожної дисципліни, яка вивчається;

3) фактологічний напрямок – знання фактів, вміння їх аналізувати та інтерпретувати.

Важливе значення має управління самостійною навчальною роботою студентів. При її організації на викладача покладаються такі функції:

• планування самостійної роботи студентів, тобто визначення цілей і методів їх досягнення;

• власне організація самостійної роботи студентів,;

• управління самостійною роботою студентів,;

• взаємообмін зі студентом інформацією.

Вимоги до організації самостійної роботи студентів:

• Формування у студентів умінь і навичок самостійного здобування знань, виховання в них самостійності як риси особистості.

• Чітке визначення завдань самостійної роботи на основі ретельного відбору викладачами кафедри змісту та обсягу навчального матеріалу, який виноситься для самостійного опрацювання студентами.

• Диференціювання обсягу і змісту навчальних завдань для самостійної роботи залежно від професійних інтересів студентів, рівня їхнього загального і спеціального розвитку в певній предметній галузі.

• Необхідне нормування часу, щоб уникнути надмірного перевантаження студентів.

• Стимулювання самостійної роботи шляхом постановки проблемних запитань під час читання лекції, визначення завдань творчого характеру, підтримання інтелектуальної ініціативи студентів.

• Забезпечення оперативного контролю за ходом її виконання.

• Надання консультативної допомоги щодо тих питань або пізнавальних проблем, які викликали труднощі; розробка методичних рекомендацій стосовно організації самостійної роботи з кожного предмета і виду навчальної діяльності.

• Створення зовнішніх і внутрішніх (мотивація діяльності) умов для самостійної роботи студентів.

• Врахування вікових та індивідуально-типологічних особливостей кожного студента.

• Надання студенту можливості планувати свої навчальні дії, коригувати їх на основі самоконтролю і самоаналізу інформації про результативність самостійної роботи.

Зараз у практику навчання запроваджується модульно-розвивальне навчання. Модуль (від лат modulus – міра) – це самостійна група ідей і знань, якими повинні оволодіти студенти. До кожного модуля розробляються доцільні засоби навчання для засвоєння цих ідей, які відповідають їх природі (сутності).

Модульно-розвивальне навчання передбачає застосування різних форм і методів самостійної роботи студента (див. практичне завдання), яка підпорядкована меті та завданням, темі навчального курсу, яку треба засвоїти. Модульно-розвивальна концепція навчання ґрунтується на проблемно-діалогічній взаємодії між викладачем і студентом.

------------------------------------------