- •5.1. Загальне поняття про роди та жанри. Метажанр
- •5.2. Генезис і родові ознаки епосу
- •5.3. Характеристика епічних жанрів
- •5.3.1. Епопея
- •5.3.2. Роман
- •3. Тулуб („Людолови”), я. Качура („Ольга”), п. Капельгородський („Артезіан”), в. Підмогильний („Місто”), в. Домонтович „Без грунту”,
- •5.3.4. Новела
- •5.3.5. Оповідання
- •5.3.6. Есе (есей)
- •5.3.7. Нарис
- •5.4.2. Проблеми класифікації типів ліричних творів
- •5.4.3. Поділ лірики на жанри
- •5.4.3.1. Епіталама
- •5.4.3.2. Панегірик
- •5.4.3.3. Дифірамб
- •5.4.3.7. Канцона
- •5.4.3.8. Станси
- •5.4.3.10. Елегія
- •5.4.3.11. Думка
- •5.4.3.13. Послання
- •5.4.3.15. Романс
- •5.4.3.17.1. Молитва
- •5.4.3.18. Медитація
- •5.4.3.19. Сонет
- •5.5.2. Трагедія
- •5.5.3. Комедія
- •5.5.4 Драма як жанр
- •5.5.5. Мелодрама
- •5.5.6. Трагікомедія
- •5.5.7. Водевіль
- •5.5.8. Фарс
- •5.6. Ліро-епос та інші міжродові, метажанрові та суміжні утворення
- •5.6.1. Балада
- •5.6.2. Дума
- •5.6.3. Билина
- •5.6.4. Байка
- •5.6.5. Буколіка
- •5.6.5.1. Пастораль
- •5.6.5.3. Еклога
- •5.6.6. Співомовка
- •5.6.8. Мемуари
- •5.6.8.1. Щоденник
- •5.6.8.2. Літературний портрет
- •5.6.9. Художня біографія
- •3. Тулуб, „Син волі” в. Шевчука, „Тарас Шевченко: геній в самотності”
5.5.5. Мелодрама
Мелодрама (від давньогр. melos – музика, пісня та drama – дія) – драматичний жанр, в основі сюжету якого лежить гостра інтрига, гіпертрофована емоційність, а діалоги, монологи й полілоги героїв мають музичний супровід. Зароджується у другій половині ХУІІІ ст. у Франції
(Ж.М. Монвель, Г. де Піксерекур). Найбільшого розквіту жанр досяг в 30-40-і роки ХІХ ст. (Ф. Піа, Н. Кукольник, М. Полевой). У двадцятому столітті мелодрама зустрічається значно рідше (О. Арбузов – „Старомодна комедія”, „Казки старого Арбату”).
В українській літературі зародження жанру пов’язують із творчістю
І. Гушалевича („Підгоряни”), С. Воробкевича („Гнат Приблуда”),
О. Суходольського („Помста, або Загублена доля”) тощо. Пізніше мелодраматичні ознаки зустрічалися в п’єсах М. Старицького („Циганка Аза”, „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”), М. Кропивницького („Дай серцю волю, заведе в неволю”), у ХХ ст. в творчості О. Коломійця („Фараони”).
5.5.6. Трагікомедія
Трагікомедія – жанр, що поєднує в собі особливості комедії та трагедії. Зароджується в ІІІ ст. до нашої ери в Греції (Плавт – „Амфітріон”, Еврипід – „Киклоп”), остаточно формується лише в добу Бароко (Ф. Бомонд,
Дж. Глетчер). Твори цього жанру наявні в творчості В. Шекспіра („Буря”). Теоретичні засади жанрової форми обґрунтували італійські вчені Дж. Чінтіо,
Б. Гаріні. Біля витоків європейської трагікомедії кінця ХІХ – початку ХХ ст. стояли Г. Гауптман, Г. Ібсен, А. Чехов, Л. Піранделло, пізніше трагікомедії писали С. Беккет, М. Ануй, Е. Олбі, О. Вампілов тощо.
Українська трагікомедія формується у ХУІІІ ст. (Ф. Прокопович – „Володимир”, Л. Горка – „Йосиф патріарх”, Г. Кониський – „Фотій”). У ХХ ст. до цього жанру звертався М. Куліш („Народний Малахій”).
5.5.7. Водевіль
Водевіль – (від фр. vaudeville – вулична міська глузлива пісня) легка одноактна (інколи двоактна) п’єса, сповнена інтриги, динаміки розвитку подій, що супроводжуються піснями та танцями. Її сюжет будується на анекдоті. Цей жанр зародився у Франції ХУ – ХУІ ст. Найбільшого розквіту він зазнав на рубежі ХУІІІ – ХІХ ст. Під час революції у Франції 1789 року водевіль активно використовували бульварні театри з політичною метою. У ХІХ ст. жанр втратив злободенність і політичну спрямованість, перетворившись у жартівливі твори, де обов’язково наявні плутанина, непорозуміння, неочікувані збіги обставин (Е. Скріб, Е. Лабіш, О. Грибоєдов, М. Некрасов, А. Чехов).
В українській літературі жанр зароджується в творчості І. Котляревського („Москаль-чарівник”), його традиції продовжили В. Гоголь („Простак”),
М. Кропивницький („По ревізії”), С. Васильченко („На перші гулі”), О. Олесь („По Мюлеру”) тощо.
5.5.8. Фарс
Фарс (від лат. farsio – начинюю, наповнюю) – малий комічний твір карнавальної природи. Цей жанр виникає в західноєвропейському мистецтві в ХІІ ст., самостійності набуває в другій половині ХУ ст., а розквіту – лише в ХУІ ст. В основі завжди лежить реальна життєва подія, викладена в анекдотичній формі. Замість індивідуалізованих героїв діють типи-маски (хитрий слуга, лікар-шарлатан, зрадлива дружина, метикуватий солдат тощо). Фарси писали Ф. Рабе, К. Маро, М. Наварська. Цей жанр породив пізніше інтерлюдії в Англії, фастнаштшпілі в Німеччині, пасос в Іспанії, комедію масок в Італії. Деякі прояви жанру помітні в творчості В. Шекспіра, Л. де Веги,
П. Бомарше, К. Гольдоні.
У ХХ столітті з’явився трагіфарс, жанр, що поєднав у собі особливості трагікомедії й фарсу (Г. Аполлінер – „Груди Терезія”, А. Жаррі („Убю-король”) Е. Йонеско („Носороги”) та ін.
