5.3.2. Роман

Роман (франц. roman, нім. Roman, англ. novel) – великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком. Н. Бернацька називає роман „універсальним жанром, який здатний відтворювати найширше коло життєвих явищ, порушувати кардинальні проблеми духовного, морально-етичного, екзистенційного, соціального, суспільного, метафізичного планів, створювати цілісні картини життя, сповнені складних перепетій і суперечностей, глибоко й всебічно досліджувати людські характери в їх становленні й розвитку, в найрізноманітніших зв’язках зі світом” [8, 3].

Як жанровий термін поняття „роман” вперше використав у XVI столітті англійський дослідник літератури Джордж Патенхем у праці „Мистецтво англійської поезії” (1589 р.). Еволюція значення самого слова „роман” така. Спочатку цим словом називали будь-які віршові твори, написані романською (до романських мов належать французька, італійська, португальська іспанська, румунська та деякі інші мови), а не латинською мовою. Повсюдного поширення це словосполучення отримало після появи в XIII столітті двох „Романів про Розу” (автори першого Гійом де Лорріс та Жан де Мень; автор другого – Жан Ренар), написаних старофранцузькою мовою. Згодом романами починають називати прозаїчні твори зі специфічною тематикою. Так, вже в XVII столітті французький дослідник П’єр-Даніель Юе давав роману таке визначення: „Це вигадані любовні історії, мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів” [24, 412].

Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя, ускладненість часо-простору. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різні види організації мови – монологи, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. Часом кілька романів автор пов’язує воєдино фабулою, спільними персонажами й загальним художнім задумом. Так народжуються цикли романів („Ругон-Маккари” Е. Золя – 20 творів), тетралогії („Сучасна історія” А. Франса – 4 твори або київський цикл „Диво”, „Первоміст”, „Смерть у Києві”, „Євпраксія” П. Загребельного – 4 твори), трилогії („Позичений чоловік”, „Приватне життя феномена”, „Парад планет” Є. Гуцала – 3 твори) та дилогії („Зелені Млини”, „Лебедина зграя” В. Земляка – 2 твори).

За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, соціально-побутові, філософські, інтелектуальні, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні, феміністичні, еротичні, урбаністичні, утопічні, антиутопічні, виробничі, сільські, фентезі тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі.

Роман має багату творчу історію. Його коріння сягає доби пізнього еллінізму. За словами авторитетного дослідника античності С. Радцига, роман був „останнім оригінальним набутком грецької літератури”, тобто найпізнішим жанровим нововведенням. У II–VI століттях нашої ери були створені романи „Ефіопіка” Геліодора, „Левніппа і Клітофант” Ахілла Татія, „Дафніс і Хлоя” Лонга, „Золотий осел” Апулея. Найдавніший з відомих на сьогодні романів – це фрагменти „Роману про Ніна”, в якому розповідається про кохання засновника ассирійської держави Ніна і Семіраміди. А найдовершенішим у художньому відношенні вважають роман „Сатирикон” латинського письменника Петронія. Антична поетика твори, які пізніше назвуть романами, називала драмами, точніше розповідними драмами.

Перші грецькі романи мали авантюрний характер або були любовними. їхні герої зустрічали на своєму шляху нездоланні перешкоди, зокрема насильне розлучення, напади розбійників, продаж у рабство, тільки після серії різних пригод наставала щаслива розв’язка. Власне, це були твори, в центрі яких знаходилися не історичні події, як в „Іліаді” чи „Одіссеї” Гомера, а приватні долі звичайних людей.

Перемога християнської релігії дала поштовх до появи християнських романів, в основі яких були життєписи 12 апостолів. У середні віки вельми поширюються лицарські романи. Особливу популярність здобув романний цикл про короля Артура та лицарів „Круглого столу”. Головними героями таких творів були легендарні лицарі, які долали у своєму житті найрізноманітніші перешкоди в ім’я прекрасної дами. Своєрідною пародією на лицарський роман став твір іспанського письменника XVII століття Р. Сервантеса „Дон Кіхот”. Середні віки дали також низку романів про кохання („Трістан і Ізольда”, „Окассен і Ніколет”), романи про борців за християнську віру (про Варлаама та Йосафата).

У романах, написаних у добу Відродження, з’являються елементи реалістичного відображення дійсності („Ґарґантюа і Пантаґрюель” Рабле). Життя в них починає осмислюватися крізь призму людських інтересів, і вже не випадкова подія, а розум, воля та знання героя приносять йому успіх у житті. Сюжет дедалі більш пов’язується з соціально-історичними умовами життя. Герої романів доби Ренесансу вже не пасивні до тих ударів, що їм завдає доля, як це спостерігалося в давньогрецькому романі, а відстоюють у боротьбі з ворожими силами свої гуманістичні ідеали.

У західноєвропейській літературі XVIII століття набуває особливої популярності авантюрний роман („Жіль Блаз” Лесажа), роман виховання („Вільгельм Майстер” Ґете), психологічний роман („Памела” Річардсона). У цих творах з’являється дедалі більше елементів соціального критицизму, розвінчання моральних засад суспільства, в якому жили герої. Все це готує появу в XIX столітті реалістичного роману, найвизначніші зразки якого належать Стендалю, Бальзаку, Діккенсу, Теккерею, Флоберу, Золя, Достоєвському, Толстому. Їхня творчість була важливим кроком уперед у глибині соціального й психологічного аналізу, гострій критиці несправедливого суспільства, показі життєвих доль звичайних людей. Найбільшої глибини та досконалості роман набув у XX столітті, його досягнення пов’язані з іменами Т. Манна, У. Фолкнера, Р. Роллана, А. Франса, Я. Івашкевича, Г. Ґарсіа Маркеса, Е. Гемінґвея, Л. Леонова,

Ч. Айтматова.

Одночасно поширилися модерністські пошуки в галузі романістики, пов’язані з творчістю Дж. Джойса, М. Пруста, Ф. Кафки, Р. Музіля, Кобо Абе. У другій половині XX століття з’являється теорія та практика так званого „нового роману”, або антироману. Наталі Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор проголосили можливості традиційного роману вичерпаними, а натомість здійснили спробу написати безфабульний і безгеройний роман.

Наприкінці ХХ століття зароджується постмодерний роман (Х.Л. Борхес, Дж. Геллер, Х. Кортасар, М. Павич, В. Пелевін, У. Еко, Дж. Фаулз).

Український роман зароджується в XIX столітті, хоча передумови його виникнення простежуються з доби Київської Русі (Києво-Печерський патерик, „Повість про Варлама та Йоасафата”, пізніше літописи, ходіння, „Мандри”

В. Григоровича-Барського). Перші ж твори романного жанру російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ’яненком („Пан Халявський”, 1840 р.) та

Є. Гребінкою („Чайковський”, 1843 р.) і П. Кулішем („Михайло Чарнишенко”, 1843 р.). Пізніше низку романів російською мовою створили Марко Вовчок („Записки причетника”, „Жива душа”), П. Куліш („Олексій Однорог”). Останньому належить і перший україномовний твір цього жанру – „Чорна рада” (написаний 1846 р., надрукований 1857 р.). Згодом побачили світ романи

А. Свидницького „Люборацькі”, І. Нечуя-Левицького „Хмари”, „Над Чорним морем”, Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” та „Повія”, І. Франка „Борислав сміється”, „Перехресні стежки”, „Основи суспільності”.

У XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів пише В. Винниченко („Заповіт батьків”, „Записки Кирпатого Мефістофеля”, „Хочу!”, „Божки”, „Чесність з собою”, „Рівновага”). Пізніше з’являються його твори романного жанру „Сонячна машина”, „Поклади золота”, „Слово за тобою, Сталіне”, „Нова заповідь”, „Вічний імператив”, „Лепрозорій”. До жанру роману звертаються О. Кобилянська та А. Кримський.

Талановитими романістами виявили себе А. Головко („Бур’ян”),

В. Чередниченко („За плугом”), Ю. Яновський („Чотири шаблі”, „Вершники”),