1. Три стратегії «протиепідемічної революціїї»
У критичні періоди розвитку людського суспільства, коли ніякі удосконалення лікувально-діагностичного процесу не можуть змінити несприятливу ситуацію, виникають осяяння, які стрімко змінюють стратегію охорони здоров’я. Таке осяяння прийшло до H.A. Семашка, який формував охорону здоров'я молодої держави, і в основу радянської охорони здоров'я він заклав заходи, спрямовані на боротьбу з епідеміями інфекційних захворювань. Ця стратегія отримала назву першої «протиепідемічної революції» (за висловом М. Терріса) і була високо оцінена теоретиками охорони здоров’я Заходу.
Протягом кількох наступних десятиліть XX століття на зміну патології переважно інфекційної природи прийшла патологія, що характеризується перевагою хронічних неінфекційних захворювань. Цей процес у другій половині XX століття також набув характеру епідемії. Така еволюція характеру патології закономірна. Аналіз характеру патології стосовно до історії існування людського суспільства показує, що в міру зміни соціальних умов змінюються і хвороби людини. За словами І.В. Давидовського «умови і спосіб життя людини були фундаментальними передумовами для виникнення хвороб».
В умовах епідемії хронічних неінфекційних захворювань стратегія охорони здоров’я, обгрунтована H.A. Семашком, виявилася неефективною. З’явилася необхідність створення нової стратегії і, відповідно, нових методичних прийомів, спрямованих на попередження виникнення хронічної патології. Подібна стратегія була обгрунтована М. Террісом і названа ним «другою протиепідемічної революцією». Основним методичним прийомом другої протиепідемічної революції виступає «скринінг» (буквально – «просіювання») з виявленням груп ризику серед практично здорового населення і проведенням відповідних заходів, спрямованих на протидію факторам ризику розвитку захворювань.
Успішність реалізації цієї стратегії безсумнівна: у багатьох промислово розвинених країнах істотно знизилися показники захворюваності та смертності від серцево-судинних захворювань – на 30-80 %. Встановлено і роль окремих чинників у цьому процесі: хірургічні методи лікування (пересадка серця, аорто-коронарне шунтування і т.д.) – становлять 3 %; терапевтичні методи – 11 %;а решта 86 % – припадає на чинники, що характеризують спосіб (стиль) життя (харчування, відмова від шкідливих звичок, рухова активність і т.д.).
В останні два десятиліття з’явилися дані про те, що надії забезпечити здоров’я всьому населенню за рахунок усунення факторів ризику виявилися ілюзією. Фактори ризику, дійсно, вдавалося усунути, і в частині випадків виникнення хвороби не наставало. Однак загальна захворюваність зменшувалася незначно, а в ряді випадків при реалізації профілактичних програм зовсім не знижувалася, а іноді навіть і підвищувалася (І. Д. Козлов та ін., 1997 p.; Т. Standenberg а. о., 1991 р. та ін.). Було встановлено, що попереджаючи одні – «очікувані» – захворювання, такі програми збільшують частоту і смертність від інших – «неочікуваних» – хвороб. Це явище, що отримало назву «перекачування смертності» (І. А. Гундаров 1989 p.), свідчило про те, що причини масових захворювань є більш глибокими, а ендогенні фактори ризику, як і самі захворювання, є виявом якихось змін в організмі, які не піддаються профілактичним заходам другої протиепідемічної революції.
Згідно з логікою І. В. Давидовського, можна стверджувати появу нових реалій у житті людства, існування яких пов’язане з прискоренням темпів соціальних, економічних, технологічних, екологічних, кліматичних та інших змін у світі. Все це обов’язково призведе (і вже призводить) до формування нових проблем, пов’язаних зі станом здоров’я населення.
Якщо хоча б коротко перерахувати ці зміни в біологічній природі виду Homo Sapiens, які відбулися за останні десятиліття, то можна сміливо стверджувати, що наш сучасник істотно відрізняється від своїх предків. Зниження функціональних резервів органів, систем, організму в цілому, порушення реактивності та резистентності, процесів саморегуляції і репродукції (зниження кількості та погіршення якості статевих клітин, зменшення розмірів яєчок у чоловіків тощо), народження ослабленого потомства та багато іншого – ось характерні риси, які відрізняють наших сучасників від їхніх предків.
Якщо в найбільш загальних рисах дати загально біологічне трактування цих змін, то можна дійти висновку про зниження ефективності механізмів самоорганізації живої системи у сучасної людини. Вже згаданий вище Луї Броуер прямо стверджує, що «людство стає слабким» (2002 p.; с. 33).
Саме цим пояснюється характер патології населення і широке поширення полісиндромних станів, які для клінічної медицини являють собою особливу проблему. Виникає ситуація, коли кожен «вузький» фахівець у однієї і тієї ж людини цілком обгрунтовано ставить «свій» діагноз. Нагромаджується цілий комплекс синдромів, купірування кожного з яких не дає істотного ефекту.
Ні перша, ні друга протиепідемічна революція в охороні здоров’я не можуть тут розраховувати на успіх, так само як і неефективні зусилля клінічної медицини. Стає очевидною необхідність формування нової стратегії охорони здоров’я, здатної відновити втрачену гармонію в діяльності механізмів самоорганізації живої системи і особистості. Таким чином, людство стоїть на порозі «третьої протиепідемічної революції» суть якої – «управління» здоров’ям індивіда, зміцнення і гармонія механізмів самоорганізації живої системи. Основа нової стратегії – валеологія, її теоретичні та практичні досягнення.