5. Методологічні основи санології

Сьогодні медицина має у своєму розпорядженні величезний банк даних. Навіть при загальному ознайомленні з предметом своєї діяльності лікареві загрожує перспектива загубитися у великій кількості інформації, в лавині блискучих і віртуозних досліджень, часом у дуже вузьких та специфічних напрямках цієї науки, та відчути їх відчуженість від пізнання цілісної людини.

Фрагментарність нагромадженої інформації – як наслідок захоплення аналітичними дослідженнями, – є тим принциповим недоліком, який можна подолати, використовуючи методологію санології для побудови з великої кількості розрізнених фактів нового знання про медико-соціальну природу людини.

Жива речовина нашої планети (біосфера) представлена різними за складністю організмами, які наділені здатністю до самопобудови (формування і виживання біосистеми) і самовідтворення (репродукція). В основі реалізації цих здатностей – типові спеціалізовані структури. На молекулярному рівні – це 20 амінокислот, близькі за складом ліпіди і вуглеводи, субстрати для депонування енергії (сполуки фосфорних кислот), єдиний спосіб збереження спадкової інформації – в молекулах ДНК та РНК.

На клітинному рівні субстрат живого характеризується функціонально відділеними і структурно оформленими органелами, на тканинному і органному – наявністю функціонально однорідних популяцій клітин, що утворюють багатоклітинні, більш високо організовані, структури – тканини.

На рівні організму виявлено неймовірну різноманітність як видів, так і представників одного виду, кожен з яких має свої індивідуальні властивості. Сукупність окремих особин утворює популяцію, яка на ще більш високому рівні живого є основою для утворення біогеоценозів – структур, що складають біосферу.

Реалізація життя як основної функції структури визначається діяльністю всіх її елементів. Людина, як вищий прояв феномену життя, активно формує середовище проживання, регулює тим самим ступінь впливів на свій організм. Зокрема, людина-особистість сама здатна визначати цей ступінь впливу (за винятком форс-мажорних обставин).

Видається нелогічним характеризувати ступінь досконалості живого ознаками «недосконалості» його функцій. Так само нелогічно аналізувати його окремі компоненти, намагаючись скласти уявлення про діяльність усієї системи. Навпаки, логічним є цілісний підхід, що грунтується на визначенні досконалості, гармонії та ефективності діяльності всієї системи. На основі вищевикладеного, методологічні основи санології можуть бути сформульовані у наступних принципах.

Санологія слідом за валеологією розглядає здоров’я індивіда як самостійну категорію, сутність якої може бути кількісно і якісно охарактери­зована прямими показниками через його механізми або прояви. Маючи ці показники, здоров’ям можна «керувати» – формувати, зберігати, зміцнювати.

Здоров’я розглядається як більш загальна категорія в порівнян­ні з передхворобою та хворобою. Передхвороба і хвороба – окремі випадки здоров’я, коли рівень його знижений або є його дефекти. Основна властивість процесів здоров’я в цих випадках – компенсація патологічного процесу.

Між медико-соціальними станами «здоров’я» (повноцінне, без обмежень виконання біологічних та соціальних функцій) і «хвороба» (обмежене у своїй свободі життя) виділяють перехідні стани. До них від­носиться «передхвороба», основною характеристикою якої є можливість «саморозвитку» патологічного процесу без зміни сили діючих факторів, і неманіфестований патологічний процес.

Підхід до людини та її здоров’я, що використовується в саноло­гії, – інтегративний (системний), холістичний (від Ьоіов – цілісний). Людина розглядається при цьому як складна біоенергоінформаційна система із строгою ієрархією своєї організації (духовність, психіка, сома). Методи впливу в санології – переважно немедикаментозні, природні.

Розробка теоретичних принципів санології відповідає завданню фор­мування загальної теорії медицини, що поєднує філософське осмислення сутності здоров’я, хвороби і перехідних станів.