5. Перспективи вирішення даної проблеми

Проаналізувавши систему допомоги безпритульним та бездоглядним дітям, ми побачили, що у цьому напрямку здійснюються в основному реабілітаційні заходи. Але, як відомо, проблему краще попередити, ніж вирішувати. На нашу думку, допомога дітям вулиці не буде ефективною, якщо в цій системі відсутня важлива первинна ланка - інституція, яка здійснює соціально-педагогічну профілактику дитячої безпритульності та бездоглядності. Соціально-педагогічна профілактика безпритульності неповнолітніх - це система заходів, спрямована на вивчення особливостей розвитку та виховання неповнолітніх, умов їхнього виховання та навчання, причин аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки, що призводить до безпритульності, та використання отриманих знань у діяльності щодо попередження поширення безпритульності неповнолітніх. Причому, у сучасній практиці виділяють первинну, вторинну та третинну профілактику.

Первинна профілактика має інформаційний характер, так як спрямована на формування в особистості неприйняття та категоричну відмову від певних стандартів поведінки та негативних звичок. Вторинна профілактика має на меті виявлення негативних змін у поведінці людини, обмеження поширення окремих негативних явищ, що мають місце в суспільстві чи соціальній групі. Третинна профілактика - це комплекс соціальних, освітніх та медико-психологічних заходів, спрямованих на відновлення особистісного та соціального статусу людини, повернення її в сім'ю, освітній заклад, до суспільно корисної діяльності.

Тому актуальним є питання створення інституції, яка має займатися профілактикою дитячої безпритульності. В Україні робляться перші кроки по створенню відповідних центрів.

Першочерговою ланкою в системі допомоги безпритульним та бездоглядним дітям має стати Центр соціально-профілактичної роботи з дітьми. Цей заклад повинен виконувати функції координатора діяльності різних суспільних інститутів.

Основною метою діяльності центру соціально-профілактичної роботи з дітьми вулиці є надання первинної соціально-психологічної та першої медичної допомоги бездоглядним та безпритульним неповнолітнім. Центр має сприяти реабілітації, соціальній адаптації та подальшому життєвлаштуванню дітей вулиці.

Центр соціально-профілактичної роботи з дітьми вулиці виступає проміжною ланкою між вуличним життям та поверненю до сім'ї (біологічної або опікунської) чи соціального закладу на більш тривалий термін перебування, вилучення дітей до центру відбувається завдяки впровадженню інноваційного методу соціальної роботи - вуличної роботи або аутрич-роботи. Такий вид діяльності передбачає виявлення безпритульних та бездоглядних дітей безпосередньо в середовищі їх проживання, встановлення з ними докірливих стосунків. Головним завданням вуличної соціальної роботи з безпритульними дітьми є сприяння у формуванні мотивації на повернення до сім’ї, на активну позицію у вирішенні власної долі.

Найбільше діти вулиці потребують задоволення основних потреб – харчування, проведення санітарно-гігієнічних процедур. Тому у Центрі організовуються обіди, обладнано ванну кімнату.

Отже, проблема бездоглядності та безпритульності у дитячо-підлітковому середовищі на сьогодні досить актуальна для України. Масштаби соціального сирітства, втрата сім'ями своїх виховних функцій, що є основними передумовами виходу дитини на вулицю, зростають. Можна відмітити значні кроки щодо подолання безпритульності, допомоги цій категорії дітей як з боку держави, та і з боку громадських організацій, засобів масової інформації. Однак існуюча система і механізми взаємодії окремих її елементів не є дієвими, адже на низькому рівні організації знаходиться профілактична робота у цій сфері, робляться лише перші кроки щодо становлення соціально-профілактичної системи допомоги дітям вулиці.

ВИСНОВКИ:

Соціальна проблема, яка узагальнено визначається поняттям «діти вулиці», існує в багатьох країнах світу, в тому числі і з високим рівнем соціально-економічного розвитку. Це характеризує явище дитячої бездоглядності і безпритульності як складне й неоднозначне. Його специфіка також залежить від соціально-політичних умов та національно-культурних традицій конкретного соціуму. В Україні поняття «діти вулиці» законодавчо не визначено, однак є всі підстави стверджувати, що воно об'єднує у собі два інших: «безпритульні діти» і «бездоглядні діти». Безпритульні діти — діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ї або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання. Бездоглядні діти — діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку. Відповідно дитяча бездоглядність — це послаблення чи відсутність нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.

Феномен безпритульності і бездоглядності дітей, які виховуються в умовах вулиці, — багатоаспектний. Дитяча бездоглядність — один із кроків до соціальної дезадаптації, безпритульності. Водночас усі безпритульні діти є бездоглядними. Складність феномена підтверджує неможливість інколи чітко визначити, до якої категорії — «бездоглядна» чи «безпритульна» — належить дитина. Тому під час ідентифікації важливі не стільки наявність певного місця проживання, скільки термін її перебування на вулиці, бажання повернутися у рідну домівку чи державний заклад і можливість реабілітації асоціальних батьків.

Зрозуміти специфіку сучасного феномена дитячої бездоглядності і безпритульності в Україні дозволить аналіз соціального портрета дітей, які більшість свого часу проводять на вулиці чи живуть там: віковий склад, особливості сімейного оточення, звичок та способу життя, міжособистісних стосунків тощо. Бездоглядні та безпритульні діти в Україні — це переважно особи до 14 років. «Самостійно» діти йдуть з дому, починаючи з 6—7 років. Серед бездоглядних, а особливо серед безпритульних дітей частка хлопців вища, ніж частка дівчат. Бездоглядні та безпритульні діти активно мігрують з регіону в регіон. Міські діти дещо більше від своїх сільських однолітків мігрують в країні.

Основою функціонування національного механізму запобігання бездоглядності та безпритульності дітей в Україні є відповідне законодавче поле. Воно формується з урахуванням основних міжнародних документів у цій сфері, в яких визнано дитячу безпритульність, бездоглядність негативними соціальними реаліями — Декларації прав дитини, Конвенції про права дитини, Всесвітньої Декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей, Підсумкового документа спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної асамблеї ООН 8—10 травня 2002 р. «Світ, сприятливий для дітей».

Діючи в рамках чинного законодавства, усвідомлюючи загострення проблеми бездоглядності і безпритульності дітей на сучасному етапі, зацікавлені міністерства і відомства визначили заходи щодо подолання цього явища пріоритетними векторами своєї роботи. Основним координатором діяльності з цих питань на національному рівні виступає Міністерство України у справах сім'ї, дітей та молоді, в підпорядкуванні якого діють управління (відділи) у справах сім'ї та молоді, служби у справах неповнолітніх та центри соціальних служб для молоді (ССМ).

Заслуговує на особливу увагу співпраця Уряду України з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), який є основним партнером України в реалізації різноманітних програм, спрямованих на захист і розвиток українських дітей та молоді. Надійним партнером України у роботі з питань подолання наслідків бездоглядності і безпритульності дітей є Міжнародна організація праці (МОП), яка реалізує в Україні власну міжнародну програму «Запобігання та ліквідація найгірших форм дитячої праці в Україні» (ІПЕК). Надійним партнером міністерства є представництво міжнародної благодійної організації «Надія і житло для дітей» в Україні. Не менш важливим напрямом діяльності організації є профілактика раннього сирітства.

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Львівська політехніка»

Кафедра соціології і соціальної роботи