Рекомендовані джерела і література

Бриндак О. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні в 20-ті роки ХХ ст.-Одеса,1998

Голод 1921-1923 років в Україні. Збірник документів і матеріалів.-К.,1993

Гринчуцький В.Промислові трести України в 20-ті роки.-К.,1997

Історія України/В.Верстюк, О.Гарань, О.Гуржій та ін.:Під ред.В.Смолія.-Вид,3-є, доп.-К.,2002

Кульчицький С.Комунізм в Україні: перше десятиліття(1919-1929рр.).-К.,1996

Калініченко В.Селянське господарство України в період НЕПУ.-Харків,1997

Лобач К.Непмани на споживчому ринку України(20-ті роки).-К.,1994

Л е к ц і я 9. Національно-культурне відродження 20-х років.

Українізація.

У квітні 1923р. ХП з’їзд РКП(б) проголосив політику "коренізації", яка передбачала залучення представників корінних національностей до партії та державного апарату, впровадження національних мов у партійну роботу, адміністрацію, освіту, пресу. Така політика мала забезпечити московському центру контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. До того ж, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Однак, в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації.

Поворот більшовицького керівництва у національній політиці, як і запровадження непу, був вимушеним компромісом. Більшовики змушені були рахуватися з українським національним відродженням, могутній стимул якому дала українська революція. Українізація була спробою опанувати цей процес і спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралася передусім на неукраїнські елементи, які переважали серед промислового пролетаріату. У 1922р. з 55 тис.членів КП(б)У 54% становили росіяни, 23% - українці, 14% - євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру.

Українізація мала й зовнішньо-політичну мету. Вона покликана була продемонструвати українцям у межах Польщі, Румунії, Чехословаччини, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику ЦК РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Тепер більшовики перенесли увагу на колоніальні країни, яким потрібно було показати позитивний приклад вирішення національного питання. Отже, для більшовицького керівництва українізація була тимчасовим тактичним маневром.

Початком українізації можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923р."Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Однак нова політика не обмежувалася лише виконанням цих декретів, а здійснювалося у ширших напрямках: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному та державному апараті, запровадження української мови в державне і партійне управління, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій сфері, заохочення розвитку української культури і науки.

З перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного апарату УСРР, що складався переважно з російських або російськомовних працівників. За офіційними даними 1923р. тільки 797 з 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають українську мову. Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь спробував "по-науковому" обгрунтувати відразу комуністичної верхівки до української культури і мови, заявивши неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура в Україні повязана з містом і пролетаріатом, тобто "найпрогресивнішим класом", а українська культура - з селом і "відсталим" селянством. Обовязок кожного комуніста, на його думку, полягав у сприянні "природному процесові", перемоги російської культури. Такі погляди поділялися багатьма партійними керівниками.

Проте незабаром найупертіші противники українізації були відкликані з України або певний час причаїлися. До керівництва республікою прийшли нові люди: 1923р. Головою РНК УСРР став Влас Чубар; Е.Квірінга на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У заміни в 1925р. Лазар Каганович, слухняний сталінець, який залежно від волі вождя однаково готовий був втілювати в життя і українізацію і контрукраїнізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скрипник - наркомат юстиції.

Після цього українізація пішла успішно. У партії її опорою були такі старі більшовики, як Скрипник, а також рештки колишніх боротьбистів та укапістів. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М.Грушевського поверталися з еміграції, і виходці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про українську державу.

Як наслідок, з 1923 по 1927р. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 40%. Українці дістали перевагу під час чергових масових наборів у партію. Якщо 1923р. вони становили лише 23% членів КП(б)У, то 1927р. - 52%.. Представництво українців у ЦК КП(б)У, однак, не перевищувало 25%. Першими(3 березня 1925р.- генеральними) секретарями ЦК КП(б)У призначалися більшовицьким центром тільки неукраїнці.

Центром українізації став наркомат освіти, якому підпорядковувалися всі ділянки культури. Наркомом освіти у 1924-1927рр. був О.Шумський, а після його звільнення - М.Скрипник, який щиро вірив у власний шлях України до соціалізму і комунізму. М.Скрипник фактично став головним партійним ідеологом, офіційним теоретиком КП(б)У в національному питанні. Він адаптував позитивні аспекти націоналістичних програм до своєї концепції націонал-комунізму, намагався утвердити реальну культурну та соціально-акономічну рівноправність України, вимагав долучення до УСРР західноукраїнських земель і суміжних районів Російської Федерації, заселених переважно українцями, зокрема Кубані. Будучи академіком Всеукраїнської академії наук, М.Скрипник став автором найбільш комплексної концепції розбудови української нації в умовах СРСР. Як політик намагався реалізувати українську національну ідею в рамках тоталітарного суспільства.

Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала його діяльності. Працюючи з майже одержимою заповзятливістю, він домігся того, що в 1929р. понад 80% шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою. Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозволу Москви. Не вистачало також підручників. Доводилося також долати спротив російськомовних викладачів, які часто відмовлялися користуватися "селянською" мовою. Однак українізація освіти відбувалася досить швидко.

Аналогічне відродження переживала українська преса, яку жорстоко придушував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були сприятливими. У 1922р. з усіх публікованих в Україні книжок лише 27% виходили українською мовою, цією ж мовою виходило лише 10 газет і часописів. До 1927р. українською мовою вже друкувалася більш як половина книжок, а в 1933р. з 426 газет 373 виходили рідною мовою.

Українська мова почала впроваджуватися в офіцерських школах. Намітилась тенденція дерусифікації міст, чому сприяв масовий наплив в кінці 20-х- на початку 30-х років до них українського селянства, спричинений індустріалізацією і колективізацією. Завдяки політиці українізації українська мова перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.

Важливо, що українізація не означала примусової денаціоналізації меншин, навпаки, вона супроводжувалася створенням сприятливих умов для їх розвитку. Національним меншинам було гарантовано право на освіту рідною мовою. Крім початкових і середніх шкіл для них було засновано десятки технікумів, Польський інститут народної освіти, Ново-Полтавський єврейський сільськогосподарський інститу, низку національних відділів при інших інститутах.

Кримській Автономії СРР, заснованій 1921р. у складі РСФРР, проводилась політика "татаризації". У 1923-1928рр. під керівництвом голови Раднаркому Кримської АСРР В.Ібрагімова було створено мережу кримсько-татарських культурно-освітніх установ.

Неросійські національні меншини сприймали українізацію більш лояльно, ніж українські росіяни. Чимало представників меншин глибоко перейнялися українським патріотизмом, захищали національні права українців. Усі ці процеси, на думку деяких учених, створювали передумови для формування довкола українського етнічного ядра політичної нації, що охоплювала б мешканців України всіх національностей.

Серед українських комуністів були й такі, які не тільки обстоювали українізацію, але й прагнули розширити самостійність республіки. Проте керівництво РКП(б) на чолі з Й.Сталіним не збиралося йти так далеко назустріч інтересам українського народу, як цього хотіли національно свідомі більшовики. Це штовхало останніх до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-і роки стали Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв. Приводом до дискусії став виступ письменника Хвильового (справжнє прізвище - Фітільов), який вважав, що для вільного розвитку українській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієнтуватися на європейські традиції. Його літературне гасло "Геть від Москви! Дайош Європу!" набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувалася літературна група "неокласиків"на чолі з М.Зеровим та кола національно свідомої української інтелігенції. У квітні 1926р. Сталін у листі до членів політбюро ЦК КП(б)У вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Після чого почалася гостра критика "хвильовизму".

Наступним об’єктом критики став О.Шумський, який, як нарком освіти УСРР, відповідав за українізацію. Шумський вважав, що вона здійснюється надто повільно внаслідок опору зрусифікованої бюрократії, що партійне керівництво слід доручити етнічним українцям. Він звинуватив Л.Кагановича в схильності до адміністрування, в прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді Генерального Секретаря ЦК КП(б)У В.Чубарем. У відповідь розпочалася широка кампанія цькування О.Шумського, компрометація його діяльності, і зрештою він був знятий з посади наркома освіти. У березні 1927р. пленум ЦК КП(б)У розцінив погляди О.Шумського як "націоналістичний ухил". Його було переведено на роботу за межі України.

Якщо Шумський прагнув до розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері, то Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. У статті, опублікованій у 1928р., він вносив конкретні пропозиції з розширення прав українських економічних центрів, виступав проти вивезення господарських прибутків за межі України, пропонував переглянути плани індустріалізації, застерігав за Україною право реального контролю за діяльністю тодішніх союзних органів. І хоча Волобуєв підкреслював, що написав статтю не для поглиблення розходжень між Росією і Україною, саме це йому було інкриміновано, а його погляди були кваліфіковані як економічна платформа "націонал-ухильництва" й піддані публічному остракізму.

"Націонал-ухильництво" в Україні було одним з перших в історії проявів так званого націонал-комунізму - течії в міжнародному комуністичному русі, прихильники якої намагалися поєднати комунізм з національно-визвольними змаганнями.

Кампанія проти націонал-ухильництва 1926-1928рр. була симптомом закінчення відносно ліберального періоду непу. Насувалися нові часи - епоха терору і відверто імперської політики 30-х років.

Національно-культурне відродження.

20-і роки були часом відродження української культури. Значний поштовх пробудженню національної свідомості дала Українська революція 1917-1920рр. Певною мірою сприяла цьому політика українізації.

В УСРР розгорнулася кампанія ліквідації неписемності. У 1923р. створено товариство "Геть неписемність", яке очолював голова ВУЦВК Г.Петровський. Навчання грамоті держава здійснювала безплатно. В 1923р. Державне видавництво України видало понад 200 тис.примірників навчальної літератури для пунктів ліквідації неписьменності. Ці заходи сприяли подоланню масової неграмотності. У грудні 1925р. в республіці діяло понад 13 тис.шкіл і пунктів ліквідації неписьменності, у яких навчалося близько 540 тис.чоловік. До 1927р. в Україні навчалися читати і писати 2 млн.осіб.

Культурний рівень населення визначається передусім станом розвитку народної освіти, зокрема шкільної справи. У 20-і роки у цій сфері були очевидні успіхи. Поліпшення економічного становища дало змогу уряду УСРР збільшити протягом 1923-1925рр. майже в 7 разів асигнування на освіту. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів у школах зросла до 2,6 млн., хоча ще майже третина дітей шкяльного віку залишалася поза школою. Було організовано десятки навчально-виховних закладів для сиріт і безпритульних. Зростала кількість шкіл з українською мовою викладання. У 1830р. вони становили вже 85% від їх загальної кількості. Тоді ж в Україні діяли 592 німецьких, 480 єврейських, 351 польське та інші національні школи.

Ареною широкомасштабних експериментів стала вища освіта. Достіп до вузів дітей дворян, великих підприємців, землевласників, свіщеників, інших осіб, яких відносили до "ворожих" радянській владі, був закритий. Одночасно велася цілеспрямована робота по "пролетаризації" студентства, розширювалася мережа робітфаків. У 1925р. в 30 робітфаках, які діяли в УСРР, навчалося близько 7,5 тис.студентів.

Університети були реорганізовані в Інститути народної освіти. Навчання в них було платне, але діти незаможних робітників і селян звільнялися від плати. У 1925р. діяло 145 технікумів і 35 інститутів. Наприкінці 20-х років в інститутах навчалося до 40 тис.студентів, серед яких трохи більше половини складали українці, 20%- росіяни, 22%- євреї.

Найвищою державною науковою установою республіки Раднарком УСРР оголосив у 1921р. Всеукраїнську Академію НАУК(ВУАН). У 1922-1928рр. її очолював відомий український ботанік В.Липський. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Плідно працював історико-філологічний відділ, де провідна роль належала М.Грушевському. У 1924р. він повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН. Членами відділу були історики Д.Багалій, М.Слабченко, О.Оглоблин, О.Гермайзе, Д.Яворницький, літературознавці С.Єфремов та В.Перетц, філолог А.Кримський. У фізико-математичному відділі працювали вчені зі світовими іменами - математики Д.Гравс та М.Крилов, хіміки В.Кістяківський та Л.Писаржевський, біолог М.Катенко, геолог П.Тутковський. В соціально-економічному відділі працювали К.Воблий, який започаткував вивчення еокономічної географії України, статистик і демограф М.Птуха, історик права М.Василенко. У 1924р. в Академії налічувалося 37 академіків та близько 400 наукових співробітників. У 1928р. в наукових установах уже працювало 3,7 тис.науковців.

В окремих галузях українська наука вийшла на світовий рівень. У 1929р. вийшла друком праця українського вченого Ю.Кондратюка "Завоювання міжпланетних просторів". Через багато років його ідеї та розрахунки були використані американськими вченими для підготовки польотів на Місяць. Великий внесок у боротьбу з епідеміями зробили М.Гамалея і Д.Заболотний. Зміцнювали звязки з практикою охорони здоровя лікарі терапевти М.Стражеско, Ф.Яновський, відомий фізіолог В.Данилевський.

Бурхливий розвиток української літератури у 20-і роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу - розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту - радянської літературно-художньої організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до "буржуазної" культури минулого.

У Харкові виникли масові письменницькі організації "Пліг"(спілка селянських письменників) і "Гарт"(спілка пролетарських письменників). Існували також групи "непролетарських" письменників: неокласики, символісти, футуристи. У 1925р. після розпаду "Гарту" виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури:П.Тичина, М.Бажан, В.Сосбра, Ю.Смолич, Ю.Яновський. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був М.Звильовий.

Це була доба відносно вільного розвитку літератури та мистецтва. В цей час розквітнув талант двох видатних поетів - Павла Тичини й Максима Рильського. Одразу ж після виходу в 1918р. першої збірки "Сонячні кларисти" Тичина здобув широке визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав"(1920р.) та "Вітер з України"(1924р.), мистецьке володіння словом, здатність відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи нелишали сумніву в тому, що твори Тичини ' справжньою віхою в розвитку української поезії. Максим Рильський, син видатного українофіла ХІХ ст., був у порівнянні з Тичиною вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися в збірках "Під осінніми зорями"(1919р.), "Синя далечінь"(1922р.), "Тринадцята весна"(1926р.), були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції заходу.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадської війни в житті людини й суспільства. У "Синіх етіюдах"(1923р.), що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, М.Хвильовий оспівує революцію, у той час як в "Осені"(1924р.) і "Я"(1924р.) він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "В житах"(1926р.) Г.Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі Ю.Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорізьких козаків. Але неперевершиним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п’єси - "Народний Малахій"(1928р.), "Мина Мазайло"(1929р.) і "Патетична соната"(1930р.) - викликали сенсацію своєго модерністською формою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, духовної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п’єси поставив у своєму славетному театрі "Березіль" Лесь Курбас. Обурені партійні чиновники заборонили ставити "Патетичну сонату" на Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленінграда і Москви. Із 45 років життя Микола Куліш віддав драматичній творчості 10 літ. За цей час створив власну драматургію, перейняту ідеями національного відродження. Вона стала золотим фондом українського театру, збагативши його народницько-реалістичні набутки революційною романтикою та яскравими традиціями барокко.

Перші і відразу помітні кроки робило українське кіномистецтво. У 1927р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії. У другій половині 20-х років поринув у кіноматографічне життя, з жадобою оволодіння його секретами О.Довженко. Його фільми "Звенигора"(1927р.), "Арсенал"(1928р.), "Земля"(1930р.) розповідають про вплив, що його справили на Україну революція та громадянська війна. Довженко - поет і філософ екреана - ввів глядача у коло вічних проблем добра і зла, правди і кривди, життя і смерті. У 1956р. на Всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців з 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів "усіх часів і народів" - назвали і "Землю" О.Довженка.

У 20-х роках в Україні розвивалася художня творчість, формувалися професійні та самодіяльні музичні колективи, відкривалися концертні установи. Плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький.

Класиком української музики ХХ ст. став учень М.Лисенка - Лев Ревуцький(1889 - 1977). Найвідомішим твором Л.Ревуцького стала Друга симфонія (1927р.), що й донині входить у скарбницю не лише національною, але й світового лірико-етнічного симфонізму. Серед інших композицій - фортепіанний концерт, вокально-симфонічна "Ода пісні" на вірші М.Рильського, камерно-інструментальні та вокальні твори, хори. Л.Левицький - самобутній майстер обробки укр.народної пісні, автор циклів обробок "козацькі пісні", "Сонечко"(дитячі пісні), "Галицькі пісні". Л.Ревуцький - композитор лірико-етнічного спрямування, який на грунті самобутніх укр.мистецтва переосмислив музичні надбання пізнього романтизму, символізму та імпресіонізму.

Інтенсивно відбувалося становлення українського радянського театру, яке повязане з творчістю таких майстрів сцени, як Гнат Юра, О.Сердюк, Амвросій Бучма та інших.

Гнат Юра у 1920р. став одним із засновників Нового українського драматичного театру ім.І.Франка у Вінниці (з 1926р. - Київський укр.драм.театр ім.І.Франка), який очолював до 1961р. Це був яскравий зразок акторського театру, кращі вистави якого ставали святом виконавської майстерності франківців. Сам Г.Юра блискуче грав головні та епізодичні ролі здебільшого у власних виставах:Фігаро("Весілля Фігаро" П.Бомарше), Копистка ("97" М.Куліша), Маритин Боруля("Мартин Боруля" І.Карпенка-Карого), Швейк("Пригоди бравого вояки Швейка" Я.Гашека).

В Україні розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого як художниками старшого покоління - М.Бойчуком, І.Їжакевичом, К.Трохименком та іншими, так і молодими митцями - А.Петрицьким, В.Касіяном, скульптором М.Лисенком. Михайло Бойчук народився на Тернопільщині, в селянській родині. Навчався у Віденській, Краківській та Мюнхенській академіях мистецтв, удосконалював свою майстерність у Парижі (1908-1911рр.). У 1917р. став одним із засновників Української академії мистецтв. Художник зумів об’єднати навколо себе талановиту молодь, яка, як і вчитель, присвятила все своє життя мистецтву. М.Бойчук розробив теорію відродження українського національного стилю і став основоположником нового українського монументального мистецтва, послідовники якого відомі як "художники - бойчукісти". Під його керівництвом виконано найбільш вдалі роботи з монументального настінного живопису в Україні - розписано так звані Луцькі казарми в Києві(1919), Селянський санаторій ім.ВУЦВК в Одесі(1928), Червонозаводський театр у Харкові(1933-1935) - які засвідчили співголосість стилю бойчукістів з мексиканською школою Д.Рівери. Творчість бойчукістів стала предтечею світового монументального малярства ХХ ст.

Творчий доробок майстра багатогранний - це і твори станкового живопису і книжкова графіка і плакати. За його ескізами оформлялися вистави Київського Молодого театру Леся Курбаса. Вплив школи великого новатора позначився у ткацтві, кераміці, різьбярстві.

Таким чином, 20-і роки характеризувалися бурхливим розвитком літератури та мистецтва. Українська творча інтелігенція включалася в практичну діяльність по створенню декретованої партією соціалістичної культури, вносячи в неї національну сутність. Творчий потенціал українського національного мистецтва виявився настільки потужним, що, попри всі перепони і обмеження ідеологічного характеру, кращі його представники досягли феноменальних висот.