Рекомендовані джерела і література

Історія України/Ю.Зайцев, В.Баран, Л.Войтович та ін.-3-є вид. зі змін.та доп.-Львів,2002

Культурне будівництво в Українській РСР, Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917-1959рр. Збірник документів.-К.,1959.-Т.1

Касьянов Г., Даниленко В. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-і рр.).-К.,1991

Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х - 30-х років: соціальний портрет та історична доля.-К.,1992

Кульчицький С.Зміст радянської українізації.//Сучасність.-1998.-№9

Нариси історії Української інтелігенції (перша половина ХХст.).- У 3 кн./Відп.ред.Ю.Курносов.-К.,1994

Новохатько Л.Проблеми соціально-економічного і культурного розвитку України в контексті національної політики(20-30-ті роки ХХ ст.).-К.,1998

Чирко Б.Національні меншини в Україні (20-30-ті роки ХХ ст.).-К.,1995

Лекція 10. Сталінська модернізація України (1929-1941рр.).

На початку 90-х років в істориків з’явилася можливість об’єктивно та неупереджено аналізувати події і процеси що відбувалися в Україні у 30-ї роки ХХ ст. Почався перегляд застарілих стереотипів і періодизації періоду, розкриття замовчуваних або сфальсифікованих питань. У 1990р. побачив світ збірник документів "Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів".

Услід за цією книгою, вийшов у світ підготовлений Інститутом історії АН України збірник документів Центрального державного архіву вищих органів державної влади та управління України (відповідальний редактор С.Кульчицький). Збірник містив понад 400 документів і публікувався двічі (Колективізація і голод на Україні.1925-1933.-Зб.документів і матеріалів.-К.,1992-1933).

На основі архівних матеріалів підготував і в 1991р. опублікував монографію про причини і масштаби голоду в Україні у 1932-1933рр. С.Кульчицький (Ціна "великого перелому".-К.,1991).

Ця тема знайшла продовження у колективній публікації(Див:Весело-

ва О., Марочко В., Мовчан О. Голодомори в Україні.1921-1923, 1932-1933, 1946-1947.-Київ; Нью-Йорк,2000).

Першим дослідженням, у якому з неупереджених позицій проаналізовано проблему індустріалізації в Україні стала монографія В.Даниленко, Г.Касьянова, С.Кульчицького "Сталінізм на Україні.30-ті роки".-Київ;Едмонтон,1991.

Індустріалізація.

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР стався різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін встановив одноосібну диктатуру в партії і державі. В СРСР у 30-х роках утворилася тоталітарна система, яка характеризувалася повним (тотальним) контролем держави і правлячої партії над усіма сферами суспільного життя і над собою.

Поворот в економічній політиці проявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. На кінець 20-х років СРСР, включаючи Україну, залишалася аграрною, селянською країною. ВКП(б) проголосила курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, з аграрної країни в промислову. Оскільки Радянський Союз жив у постіному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну трансформацію планувалося здійснити в стислі строки, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни.

Проект великих перетворень, ухвалений ВПК(б) у 1928р. називався першим пятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому, щоб "наздогнати й перегнати капіталістичний світ" в економічному відношенні. Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання: на 250% забезпечити загальне зростання промисловості, причому важка промисловість мала зрости на 330%. Інша важлива частина пятирічного плану передбачала колективізацію - створення великих колективних господарств на основі 20% селянських дворів. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувати приватну власність.

Відповідно до основних показників пятирічного плану розроблялися плани економічного розвитку України. У травні 1929р. вони були затверджені ХІ Всеукраїнським з’їздом Рад і стали державним законом.

Капіталовкладення в економіку України центр визначив у сумі 13 млрд.крб. Це досить багато якщо враховувати, що в цілому на капітальне будівництво в СРСР планувалося виділити 64 млрд.крб. Планувалося затвердити будівництво Дніпровської гідроелектростанції, інших електростанцій, спорудження багатьох шахт, заводів, фабрик.

Масштабна індустріалізація одразу наштовхнулася на низку обєктивних труднощів:відсутність розвинутої інфраструктури(дороги, мости та ін.), недостатньою кількістю кваліфікованих кадрів, дефіцит промислового обладнання, хронічна нестача коштів. Однак це не зупинило процесу модернізації та реконструкції промисловості. Про масштабність планів більшовицького керівництва свідчить той факт, що у 1931р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932р. - майже 50%.

Джерелами фінансування індустріалізації були перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість, податки з населення(для села "надподаток"- постійний ріст цін на промислові товари), внутрішні позики, випуск паперових грошей, не забезпечених золотом, збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та зерна, режим економії, продаж населення горілки, посилення експлуатації селянства та робітництва, інших верств неселення, багатьох мільйонів вязнів ГУЛАГУ.

Перший пятирічний план (1929-1933рр.) передбачав напружені, але менш-більш реальні темпи приросту промислової продукції. Проте незабаром Сталін почав вимагати різкого підвищення планових цифр, що не могло призвести до штурмівщини, диспропорцій та зривів. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн.т, у ході п’ятирічки завдання збільшили до 80 млн.т, а фактичний видобуток 1933р. досяг лише 45 млн.т. Виплавка чавуну в Україні повинна була зрости з 2,4 до 6,6 млн.т. Фактично було виплавлено 4,3 млн.т. Усупереч заяві Сталіна про виконання плану першої п’ятирічки за чотири роки і три місяці, насправді за більшістю показників він далеко не був виконаний навіть за п’ять років.

І все ж перша п’ятирічка мала важливі наслідки для України. В республіці реалізовано близько 20% усіх капіталовкладень СРСР. У різних галузях промисловості УСРР будувалося близько 400 нових підприємств. 1 травня 1932р. дала перший струм найбільша в Європі Дніпровська гідроелектростанція в Запоріжжі - Дніпрогес. На той час уже діяли інші новозбудовані електричні станції:Криворізька, Київська й Харківська. У Донбасі почали діяти 53 нові шахти. На діючих металургійних заводах було збудовано 12 доменних і 24 мартенівські печі. Став до ладу завод інструментальних сталей у Запоріжжі -"Дніпроспецсталь". У Харкові на тракторному заводі, збудованому за 15 місяців, 1 жовтня 1931р. З конвеєра зійшов перший трактор "ХТЗ".

Друга п’ятирічка, розрахована на 1933-1937рр., продовжила суперечливі тенденції попередніх років. Однак особлива увага надавалася завершенню будівництва й освоєння нових підприємств. В Україні передбачалося ввести у дію гіганти горної металургії - "Запоріжсталь", "Азовсталь", "Криворіжсталь", великі машинобудівні заводи - Новокрематорський, Харківський турбогенераторний, Луганський паровозобудівний та ряд інших. План передбачав також програму соціальних перетворень: остаточне витіснення капіталістичних елементів і ліквідацію поділу суспільства на класи взагалі.

Якщо економічний блок плану був менш-більш виважений, то соціальна програма - "витіснення капіталістичних елементів" втілилася у закриття тих нечисленних приватних торговельно-промислових закладів, котрі ще залишилися після першої п’ятирічки. Ця обставина посилювала товарний голод на ринку предметів повсякденного вжитку.

У другій та третій п’ятирічках частка капіталовкладень для України зменшилась. З 4500 підприємств, які будувалися в другій п’ятирічці, в Україні було розміщено близько тисячі, а в третій п’ятирічці(1938-1942рр., яка через початок війни була незавершена) - 600 з трьох тисяч. Це було повязано з планами створення нової промислової зони на Україні, де на випадок війни заводи перебували б у більшій безпеці.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні промислові перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму ХІХ ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках щороку будувалися сотні заводів. Але такі темпи вимагали мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому необхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби за виживання в умовах "капіталістичного оточення", результат якого залежав від зусиль кожного. Тон цим зусиллям Сталін задав у промові 1931р.:"Сповільнити темпи індустріалізації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки... Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань в десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть".

Щоб збудити ентузіазм, використовувалися різні методи. Про господарську діяльність говорили, вживаючи військову термінологію:"прорив на трудовому фронті","перемога ударних робітничих бригад", "штурм нових висот" тощо. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності, присвоювали звання Героя Соціалістичної Праці. За виконання і перевиконання планів змагалися заводи, міста й навіть республіки. У 1935р. був широко розрекламований рекорд вибійника шахти "Центральна-Ірміно" в Донбасі Олексія Стаханова, який з допомогою двох помічників - кріпильників вугільної лави вирубав за зміну 102т вугілля, перевищивши норму в 14,5 раза. Преса підхопила почин Стаханова. В інших галузях господарства з’явилися послідовники стахановського методу роботи. На залізничному транспорті, наприклад, новаторські методи вперше впровадив машиніст депо "Слов’янськ" Донецької залізниці П.Кривоніс.

Досягнення стахановців лягли в основу перегляду виробничих норм усіх робітників і планових завдань підприємств. Норми виробітку значно зросли. Далеко не скрізь це робилося достатньо обгрунтовано. У багатьох випадках підвищення норм призводило до перенапруження виробничого процесу, незадоволення робітників та інженерно-технічних працівників. Це в свою чергу викликало репресії НКВС, який у всіх зривах на виробництві, новобудовах, на транспорті вбачав підступи "класових ворогів".

Успіхи довоєнних п’ятирічок безсумнівні та гідні подиву. Незважаючи на те, що жодна з них не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції УСРР; дрібна промисловість(кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витіснялися великою індустрією. Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці посісти 2-ге місце в Європі(після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-є місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-е місце в світі за виробництвом вугілля. Отже, з аграрної країни республіка перетворилася в індустріальну. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації лише кожен пятий мешканець України жив у місті, то напередодні другої світової війни - кожен третій. Урбанізація певною мірою сприяла українізації міст. Сформувались національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

Однак ціна цих зрушень була надто високою: для одержання коштів на індустріалізацію було пограбоване і поновлене село, згорнуто неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; ліквідовано рештки економічної самостійності України. Форсована індустріалізація стимулювала появу низки й інших негативних тенденцій в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи "А"(виробництво засобів виробництва) порівняно з групою "Б"(виробництво предметів споживання) в умовах фактичної ліквідації ринкових зв=язків вело до відриву підприємств групи "А" від кінцевого споживача, а це, в свою чергу, зумовлювало втрату стимулів розвитку, диктувало необхідність створення державою для неї тепличних умов. У ході перших п=ятирічок ставку було зроблено на побудову і реконструкцію підприємств монополістів. Зокрема, модернізація запорізького заводу "Комунар" перетворила його на найбільше в світі підприємство з виробництва зернозбиральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу кампанії "Американ локомотив". Підприємства монополісти спочатку поглинали левову частку капіталовкладень у промисловість, а надалі фактично "підім’яли" під себе всю економіку країни, деформуючи її господарство. Промисловий потенціал України формувався диспропорційно і нерівномірно:посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони - Донбас та Придніпров’я, а промисловість густозаселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

протягом перших пятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки, а наростаюча централізація, повернення до командних методів управління зумовлювала відчуженість робітництва від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

Колективізація. Голод 1932-1933рр.

У більшовицькій моделі побудови соціалізму в одній країні домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в тому, щоб дати необхідну кількість хліба для експорту, зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Допомогти вирішити ці завдання могла кооперація, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів. Рішення 15-го з’їзду ВКП(б) 1927р. передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації. Принципова зміна орієнтирів почалася у 1928р., коли виникла хлібозаготівельна криза. Селяни вважали запропоновані державою ціни(часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими й стали ухилятися від державних хлібозаготівель. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав "саботажем", Сталін наказав проводити прямі реквізиції зерна, як у роки "воєнного комунізму". Це означало крах нової економічної політики. Внаслідок "надзвичайних заходів" хлібозаготівельну кризу тимчасово було подолано. Однак постійно застосовувати "надзвичайні заходи" до маси самостійних господарств неможливо. Тому Сталін вирішив приборкати опір селянства(замість того, щоб підвищити заготівельні ціни) шляхом прискорення суцільної колективізації. Сталін і його оточення були переконані в тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а не 200-300 тис. колгоспів. На цьому грунті визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур.

Перехід до форсованої колективізації розпочався в СРСР після листопадового (1929р.) пленуму ЦК ВКП(б). Серед ініціаторів прискорення колективізації був і генеральний секретар КП(б)У С.Косіор, що підтримав Й.Сталіна, В.Молотова і Л.Кагановича завершити суцільну колективізацію протягом року. В січні 1930р. опублікована постанова ЦК ВКП(б) " Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву", в якій Україну було віднесено до групи районів СРСР, де колективізацією планувалося завершити восени 1931р. або навесні 1932р.

Узимку 1930р. колективізація проводилася особливо жорстко. Людей заганяли в колгоспи. Силою забирали реманент, велику рогату худобу, коней, навіть домашню птицю. В результаті колективізація перетворювалася в комунізацію, що викликало впертий опір селянства. В багатьох місцевостях України мали місце антиколгоспні й антирадянські виступи. Поставлене у безвихідь селянство почало продавати або забивати худобу. У 1928-1932рр. в Україні було винищено близько половини поголів’я худоби. На його відновлення потрібні були десятиліття. Події набирали таких загрозливих розмірів, що ігнорувати їх було неможливо. У березні 1930р. Сталін виступив у "Правді" зі статею "Запаморочення від успіхів", у котрій засуджував "перегини". Але головна відповідальність за "викривлення партлінії" покладалась на місцеве керівництво. Тоді ж було опубліковано Примірний статут сільськогосподарської артілі, котрий давав колгоспникам право мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. Це дещо заспокоїло селянство. Почався його масовий відплив з колгоспів. Реша залишалася, але зовсім не тому, що переконалася в перевагах колгоспного ладу. Примус набирав інших форм: тим, хто виходив з колгоспу, не повертали худоби і реманент, давали гірші землі, а головне - подвоїли і потроїли податки на індивідуальні господарства, тоді як колгоспникам надавалися кредити і пільги. Таким чином до 1932р. знову вдалося колективізувати 70% господарств.

У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна ідеологія зображувала їх як куркулів, ворогів радянської влади, жорстоких експлуататорів. Насправді, лише невелика їх частка використовувала найманих селян. Як правило, основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селянства була найміцніше звязана із землею й не бажала з нею розлучатися. За даними статистики, в Україні у 1927р. заможні селянські господарства становили близько 4% загальної кількості, або 200 тис. в абсолютному обчисленні.

У 1929р. Й.Сталін визначив нове стратегічне завдання - перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. У січні 1930р. опублікована постанова ЦК ВКП(б) "Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації".

Особливо інтенсивно терор проти заможних селян проводився у 1930р. На 1 червня було "розкуркулено" 90 тис.селянських господарств. У 1931р. ліквідація заможних господарств продовжувалась. Навесні та влітку було "розкуркулено" ще 23,5 тис.сімей, або близько 150 тис.осіб. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано близько 230 тис. селянських господарств. Разом з усіма членами сімей це становило 1,2 - 1,4 млн.чол. Понад половину з них - близько 800 тис.чол. - виселили на Північ і до Сибіру в "спецпоселення".

Створивши колгоспи держава встановила над ними всеохоплюючий контроль. Першою їх заповіддю були поставки державі сільськогосподарської продукції. Розміри цих поставок були дуже високі коли наступала осінь і були виконані поставки, розподіляти колгоспникам на вироблені трудодні було нічого. За свою продукцію колгоспи одержували від держави чисто символічну плату. Колгоспники покладалися в основному на свою присадибну ділянку. Щоб примусити їх працювати на таких умовах в колгоспах, у 1932р. було введено паспортну систему в містах і цим фактично прикріплено селян до землі.

Внаслідок колективізації було підірване сільськогосподарське виробництво; ліквідовано економічну самостійність селянства; знищено найбільш вправну і працьовиту його верству, у решти зникла матеріальне зацікавленість у результатах праці; значною мірою наслідком колективізації був голод 1932-1933рр. До цього голоду держава штовхала село з початку колективізації. Протягом 1930р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба. У 1931р. державні заготівлі склали 380 млн.пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У багатьох селян і в колгоспах у 1931р. вилучили все зерно, навіть посівний фонд. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932р. Ускладнювали ситуацію і безгосподарність у колгоспах, незацікавленість селян у продуктивній роботі в них. На 20 травня 1932р. у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Внаслідок неякісного обробітку просапних культур частина посівів загинула. І все ж не природні фактори були причиною голоду. Врожай 1932р. був невесокий, але міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства. Але цього не сталося. Восени 1932р. виявилося, що забезпечити встановлені керівництвом СРСР хлібозаготівлі неможливо. На 1 листопада в Україні було заготовлено лише 195 млн.пудів. У деяких районах місцеве керівництво, усвідомлюючи масштаби голоду, що насувався, дозволило колгоспам залишити зерно для сівби та в страховий фонд. Дізнавшись про це, Сталін наказав їх жорстоко покарати. Замість того, щоб виправити ситуацію, зменшити плани хлібозаготівель, держава посилила тиск, прагнучи за будь-яку ціну виконати план хлібозаготівель. У Поволжжя, на Північний Кавказ були направлені надзвичайні комісії ЦК ВКП(б). На Україні хлібозаготівельну комісію очолював В.Молотов, який діяв особливо жорстоко. У районах, занесених на "чорну дошку", конфіскували продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, на місцевих керівників і колгоспників обрушувалися репресії. У січні 1933р. Сталін замінив керівників Харківського і Дніпропетровського КП(б)У. Другим Секретарем ЦК КП(б)У і Секретарем Харківського(Столичного) Обкому партії став особистий посланець Сталіна - Павло Постишев. Переїхавши на роботу в Україну, він залишився Секретарем ЦК ВКП(б) і членом політбюро України. Таким чином, у партійній ієрархії він став вище першого секретаря ЦК КП(б)У, яким продовжував залишатися С.Косіор. П.Постишев очолив кампанію репресій проти тих комуністів, які не знаходили в собі достатніх сил для ролі катів власного народу. Протягом 1933р. з КП(б)У було виключено 100 тис.чол. Вони були розстріляні або вислані. ЦК КП(б)У, РНК УСРР, десятки тисяч місцевих партійних і радянських керівників, суд і прокуратура республіки, органи ОДПУ стали сліпим знаряддям злочинної політики сталінського керівництва. Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряка, солінь, сала, м’яса та інших продуктів. Селяни були позбавлені всього їстивного. Цим партійно-державний аппарат свідомо прирікав їх на смерть. Позбавлені продовольства, селянські сім’ї перейшли на сурогати харчування і почали поступово вимирати. Сталін наказав ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Аби запобігти втечі голодуючих за межі УСРР, на кордонах республіки були розміщені загороджувальні загони.

Голод 1932-1933рр. призвів до величезних жертв. За даними С.Кульчицького в межах УСРР загинуло близько 3,5 млн.селян. Повні демографічні втрати, включаючи знищення народжуваності, в 1932-1934рр. сягали понад 5 млн.осіб. Голодомор, штучно створений сталінським керівництвом, був однією з найжахливіших за останні декілька століть таргедій українського народу.

1932-1933рр. засвідчили, що "воєнно-комуністичні" методи управління сільським господарством в їх чистому вигляді ведуть до вимирання села. Сталінське керівництво змушене було шукати шляхи вдосконалення управління селом. У січні 1933р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили спільну постанову "Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами й одноосібними господарствами". Запроваджувався погектарний принцип хлібозаготівель. Навесні доводили до відома колгоспів і колгоспників, яка частина врожаю залишиться виробникам, а яка - державі. Це було розраховано на пробудження зацікавленості селянина в результатах праці.

Під час весняної посівної кампанії 1933р. колгоспам була виділена продовольча позичка для годування тих, хто працював у колгоспах і радгоспах. У колгоспах було створено виробничі бригади і ланки, впроваджено елементи нормування й відрядна оплата праці. Одночасно колгоспи оснащувалися сучасною сільськогосподарською технікою. Технічне обслуговування колгоспів здійснювали державні машинно-тракторні станції (МТС). У такій складній обстановці завершувався процес колективізації. На 1937р. колгоспи України вже обєднували 96% селянських господарств. У 1941р. в республіці існувало майже 30 тис.колгоспів і близько тисячі радгоспів. Селянство поступово звикало працювати в умовах колгоспної системи, яка до найменших дрібниць регламентувала виробництво, вказувала де і що сіяти, як обробляти, коли і в який спосіб збирати врожай.

Радянські газети і радіо, кінофільми змальовували картину благополуччя на селі, високомеханізованої праці, щасливого, заможного життя колгоспників. Справді, в роки довоєнних п’ятирічок відбулася істотна модернізація сільського господарства. Якщо на початку 20-х років головними знаряддями праці були плуг, серп і ціп, то наприкінці 30-х років їх замінили трактором, комбайни, вантажні автомашини. Про результати перших п’ятирічок керівники СРСР говорили як про один з найважливіших своїх успіхів. Але при цьому замовчувалося найсуттєвіше: натуральна оплата колгоспників становила лише 15% від заробленого. За таких умов селянство поступово втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. Примусова праця була малоефективною. Обсяг сільськогосподарської продукції зростав повільно. У 1933р. держава домоглася від українського села 317 млн.пудів хліба, в 19350у - 462 млн., у 1940р. - 576 млн.пудів. Непомірною ціною платили селяни за ці досить скромні результати. Та все ж і така кількість хліба забезпечила поступове послаблення продовольчої кризи в містах. У 1934р. ліквідована карткова система розподілу продуктів для робітників і службовців. За надзвичайно несприятливих соціально-економічних і політичних умов селянство відроджувало підірване насильницькою колективізацією і голодом 1932-1933рр. сільське господарство України.