Фаза експлікації планетарного дуалізму.

Фаза експлікації планетарного дуалізму - це логічний розвиток цього світосистемного феномену, який розвивається у напрямку кількісної та якісної абсолютизації, що відбувається в умовах біполярної Ялтинської системи. Основою її став американо-радянський кондомініум, утворений за підсумками Другої світової війни задля здійснення геополітичного контролю у світовому масштабі з боку двох наддержав - США та СРСР. Зміни у співвідношенні сил у сучасній світовій системі були закріплені рішеннями Ялтинської та Потсдамської конференції 1945 р., тому новий історичний тип сучасної світової системи має назву Ялтинської системи.

Вона визначається переходом планетарного дуалізму у фазу експлікації, розгортання, що проявляється насамперед у тому геополітичному факті, що вперше у сучасній світовій системі реалізується біполярна геополітична модель у планетарному масштабі.

"Холодна війна з моменту свого початку створила біполярний світ, в якому дві супернічаючі наддержави прагнули перетягнути на свій бік інші країни", - зазначають У. Мак-Вільямс та Г. Піонтровскі, хоча не менш правомірним було б визнати, що навпаки, планетарний дуалізм та біполярність як його центросиловий прояв породили феномен "холодних війн", оскількі саме геополітичне протистояння США та СРСР, НАТО та ОВД знайшло конкретний прояв у "холодних війнах".

Біполярність виражається у обопільному контролі двох наддержав та їх взаємному антагонізмі. Утворена біполярна Ялтинська система містила в собі два антагоністичних блока під керівництвом двох наддержав. Кожен з них прагнув змінити співвідношення силових потенціалів на свою користь, і навіть був здатний піти на певний ризик для ліквідації протилежного блоку.

Але вирішальною особливістю Ялтинської системи була поява ядерної зброї масового знищення, що змушувало наддержави до пошуку хоча б мінімальної згоди, створювало так звану “рівновагу страху”. Вона слугувала передумовою мовчазної згоди наддержав, за якою вони домовлялись не посягати на сфери впливу кожного із блоків та спільно здійснювати контроль за періферійною зоною обох блоків і запобігати глобалізації локальних та регіональних конфліктів.

Так, у 1953 р. США відмовились від відкритого втручання у берлінські події, у 1956 та 1968 р.р. вони висловлювали лише символічний протест проти введення радянських військ в Угорщину та Словаччину, а СРСР, в свою чергу, обмежувався ідеологічними кампаніями протесту проти численних випадків військового втручання США у країнах Латинської Америки та відмовлявся від відкритого втручання у Кореї та В’єтнамі. СРСР та США спільно засудили франко-британську інтервенцію у Суєці 1956 року, схвалили збройне втручання ООН у Конго 1962 року та ін.

Це не заважало, однак, періодичному загостренню напруги між наддержавами (повітряна блокада Берліну, Корейська війна, Карибська криза, події навколо Афганістану), але, незважаючи на все це, існування Ялтинської системи було важливим фактором забезпечення відносної світової стабільності.

Обидві наддержави взаємно визнавали результати, обставини, правила і прецеденти, що склались у процесі їх взаємодії з метою підтримання суперництва на прийнятному рівні. Це робило міжнародний порядок, встановлений Ялтинською системою, одним з найефективніших у світовій історії. Слід зауважити, що хоча володіння ядерною зброєю виключало глобальний конфлікт навіть з застосуванням звичайної зброї, ефективність ядерного стримання була стабільною лише до тих пір, доки не порушувалась рівновага.

Окрім двох блоків та їх членів Ялтинська система включала держави, що не приєдналися до жодного блоку, а також універсального міжнародного актора в особі ООН. З розпадом світової колоніальної системи та появою нових держав “Третього світу” складаються сприятливі умови для їх втягнення у сфери впливу двох наддержав, що пожвавило суперництво між останніми. Та попри тенденції блоків та сфер впливу наддержав до поширення, вони проявляли толерантність до статусу неприєднавшихся міжнародних акторів.

Незважаючи на те, що на початку свого існування Рух неприєднання вважав своїм головним завданням опір гегемоністичним курсам обох держав, поступово, починаючи з самміту в Алжирі у 1973 р., він висуває вимоги економічного плану, називаючи своїм головним ворогом імперіалізм і таким чином опираючись на бік СРСР. Всі значні повстання в “Третьому світі” в решті решт були спрямовані проти США.

Ніякі зіткнення інтересів на периферії, у “Третьому світі” не повинні були ставити під удар встановлений світопорядок. В умовах біполярності наддержави мали змогу утримувати інші держави від використання насильства та нейтралізувати дестабілізуючі зміни, що їх породило насильство, у тому випадку, якщо вони не в змозі їх контролювати. “Рівновага страху” була однією з ефективних форм підтримання рівноваги сил у світі.

Втім стабільність Ялтинської системи вирішальним чином була забезпечена не наявністю ядерної зброї в обох наддержавах, а стримуючою роллю Радянського Союзу. На основі аналізу геополітичних сценаріїв воєнних років, зокрема Н. Спайкмена, Т. В. Адрианова робить висновок, що в разі перемоги Німеччини над СРСР між нею та США розпочалась би боротьба на знищення із застосуванням усіх технологічних засобів аж до атомної бомби. “Таким чином, перетворення технології у стримуючий фактор було результатом вступу Росії у геополітичну гру як гаранта стабільності. В усякому випадку саме таку роль об’єктивно відіграв військово-технологічний розвиток у післявоєнний період”.

Встановлення “залізної завіси”, що розділила Європу, забезпечило підтримання військово-стратегічного статус-кво, якого обидві сторони дотримувались до 1990 р. Але в цих умовах дозволялась і навіть заохочувалась ідеологічна боротьба. Противники дотримувались тези про те, що нейтралітет в цьому ідеологічному протистоянні є “аморальним”. Боротьба між так званим “комуністичним” та “свободним” світами забезпечивала жорсткий контроль всередині кожного табору. Ідеологічна війна була поширенням відносин планетарного дуалізму на духовну сферу.

Втім, поруч зі значними позитивними аспектами Ялтинської системи, її визначають і ряд постійно зростаючих негативних тенденцій, що й призвели в решті решт до її краху. Наявність цих негативних тенденцій і пов’язана насамперед з феноменом планетарного дуалізму. Справа в тому, що перемога СРСР у Другій світовій війні різко скоротила можливості Заходу щодо подальшої вестернізації планети.

Найважливішим підсумком Ялти та Потсдаму було фактичне наслідування СРСР по відношення до геополітичного ареалу Російської імперії, що було однозначно неприйнятним для Заходу, викликавшим до життя “стратегію анаконди”. Відтепер СРСР розглядався як небезпечна геополітична передумова до потенційного цивілізаційного самовідновленння Росії.

У перспективі перед Заходом нависла загроза взагалі бути загнаним у свої історичні рамки, що було б рівносильно його занепаду. Це обумовило історичну необхідність початку “холодної війни” з боку Заходу. Саме Заходу належала ініціатива початку “холодної війни” (промова У.Черчілля у Фултоні 1946 р., доктрина Трумена 1947 р., доктрина стримання Дж.Кеннона у 1947 р., план Маршалла 1947.р., створення НАТО у 1949 р.).

Коли ж іноді точаться розмови про винність СРСР у розв’язання "холодної війни" з посиланнями на небажання Сталіна відмовитись від територій, отриманих згідно пакту про ненепад 1939 р., виникає запитання: а де у світі була колись держава, яка б перемогла у війні та просто так відмовилась би від територіальних придбань, особливо в умовах, коли останні розглядались як гарантія державної безпеки та неприпущення нової агресії.

Кожна зі сторін боролась за реалізацію своїх стратегічних інтересів, але відповідальність за "холодну війну" має бути покладена насамперед на США. Як наголошує О. О. Зінов’єв, “це була війна Заходу, очолюваного США. Захід, маючи перевагу над противником в усіх відношеннях, нав’язав йому свій тип війни”. Він звертає увагу на те, що “з боку Заходу війна була бізнесом з усіма його якостями”, а “кінець війни позначився економічним спадом на Заході та загальною тенденцією до зниження всієї життєвої активності”. Проявляючись у формі гонки озброєнь, “холодна війна” з її політикою на межі “гарячої війни” була з боку Заходу війною на виснаження противника.

“Холодна війна була першою спільною операцією Заходу глобального масштабу. Про Захід як по щось єдине стало правомірно говорити саме в цей період”,- зазначає О.О. Зінов’єв. Дійсно, саме в цей період Захід під егідою США розбудовувався як єдина геополітична, економічна, військово-стратегічна та геокультурна спільнота з наднаціональними інститутами управління. В свою чергу й політична свідомість американців почала визначатись ототожненням себе із Заходом в цілому.

На відміну від старого Pax Brіtannіca, аксіомою якого була порівняна перевага сили Великобританії у контексті системи балансу сил, Pax Amerіcana, ідея якого поступово формується в США, мусив був грунтуватись на вирішальній перевазі сил США у світі. Цей принцип повністю заперечував стару концепцію балансу сил, сприяючи траннсформації геоісторичної форми планетарного дуалізму.

Вже у 1940 – 1941 р.р., в особливості після підписання Атлантичної хартії у 1941 р. та конференції глав урядів країн-союзниць у Касабланці у 1943 р. була розроблена основна стратегічна концепція США, що відома як концепція “встановлення вирішальної переваги сил США” у післявоєнному світі – так звана доктрина Рузвельта. Ця доктрина і пов’язаний з нею геополітичний імператив політичного та економічного контролю над ключовими регіонами світу, котрі стратегічно необхідні для світового панування, закладені ще у період Другої світової війни, були першопричиною “холодної війни”.

Стратегічний план “стримання”, покладений у основу міжнародної політики США повоєнного періоду, полягав не тільки у встановленні вирішальної переваги сили США у світі, але й у зруйнуванні та контролюванні усіх геополітичних регіонів, де могла б виникнути й консолідуватись геополітична та економічна міць, здатна представляти потенційну загрозу чи конкуренцію для США. Політика США будувалась на трьох парадигмах: стримання зовнішньополітичних прагнень СРСР, стримання розповсюдження комуністичної ідеології та прагнення США нав`язати всьому світові свою економічну модель розвитку.

Геополітичні цілі США досягались засобами, що знаходяться на межі з війною, які включають економічні, дипломатичні засоби, використання міжнародних організацій, створених в якості так званих “інститутів гегемонії”, нарешті, загрозу застосування сили. У світі встановилась ситуація “воєнного миру”, або “тотальної політичної війни”. Вона проявлялась насамперед у такому феномені, як ідеологічна та психологічна війна.

В цих умовах змінюється воєнний статус, звернений до використання сили, тому що змінюється саме відношення до примушення. Стратегія стала мистецтвом примушення, погроз або залякування. Вона стала тотальною, спрямованою на придушення волі противника. “На місце дії, - пише Р. Арон, - приходить погроза, на місце рішення – настрашка”.

"Холодна війна" - це достатньо складне явище, структура процесу розвитку якого може бути краще зрозуміла, якщо дотримуватись розподілу її на три етапи: перша "холодна війна", період розрядки та друга "холодна війна".

СРСР вийшов майже переможцем з першої "холоднох війни", яка завершилась розпадом світової колоніальної системи на початку 60-х років, і США були змушені перейти до політики розрядки, яка розглядається як сукупність узгоджених засобів досягнення цілей, певна ступінь узгодженості у політичній області, економічному співробітництві, мінімальному контролі над озброєннями, виключення застосування сили. Політика розрядки призвела до стабілізації відносин США з СРСР та КНР, дозволила їм вибратись з в`єтнамського тупику та зміцнити атлантичну солідарність, створивши таким чином умови для нової, другої "холодної війни"

Вона починається на початку 80-х років, коли (з 1980 р.) починає діяти "доктрина визволення" з метою "визволення усіх народів від комуністичної тиранії та демонтажу радянської імперії". Розробляються програми розпалювання міжнаціональних суперечностей у СРСР, реалізуються положення директиви СНБ № 68 від 7 квітня 1950 р. та резолюції Конгресу США "Про поневолені народи" 1959 р. У червні 1982 р. Р. Рейган проголосив "хрестовий похід проти комунізму", назвавши СРСР "імперією зла".

Ліберальна доктрина визначала “холодну війну” як боротьбу демократії та тоталітаризму, що нібито проявляється у військовому протистоянні, нав’язаному “свободному світу ” озброєним до зубів комунізмом. В той же час у радянській зовнішньополітичній пропаганді це визначення мало дзеркальний аналог – “класова боротьба світового імперіалізму та соціалізму”, що проявляється у сфері ідеології виключно завдяки миролюб’ю СРСР.

Немає сенсу заперечувати, що ідеологічна боротьба надала “холодній війні” специфічні риси, але очевидно, що це протиборство обов’язково відбулося б і в іншій формі, навіть якби у 1945 р. на місці СРСР відродилася б Російська імперія. “Протистояння Заходу та СРСР, - за словами О. О. Зінов’єва, - звели до демагогії боротьби комунізму та демократії, щоб обгрунтувати правомірність заміни підсумків Другої світової війни на підсумки “холодної війни”, яку СРСР як двигун комунистичної ідеї програв”.

Наступний розвиток подій показав, що розуміння сутності історичного процесу у період Ялтинської системи як боротьби капіталізму та соціалізму, демократії та тоталітаризму було поверховим і в решті решт помилковим, коли за сутність справи прийняли її зовнішню форму. За суттю справи це була боротьба Заходу за виживання та за панування на планеті як необхідну умову виживання. Гострота, напруженість цієї боротьби, у якій ставилось завдання атомізувати суспільство ідейно, морально і політично, розкласти соціальні та політичні структури, лишити маси здатності до опору, зруйнувати ідейно-психологічний імунітет населення противника, породило певну “аберацію близькості”, користуючись терміном Л. М. Гумільова.

Прикладом її може бути думка того ж О. О. Зінов’єва про те, що у ХХ ст. “Захід одержав найкрупнішу в його історії перемогу над своїм епохальним ворогом - над комуністичним світом”. Він вважає, що Захід став тим, що він є, саме у боротьбі з комунізмом, однак боротьбу капіталізму і комунізму він зводить до “поляризації аспектів єдиного західнізма”, що прийняла форму її антагонізму (цими аспектами він вважає “діловий” та “комунальний”).

Поразка Радянського Союзу у другій “холодній війні” не може бути пояснена з суто об’єктивних тенденцій. “Радянський Союз, - пише, наприклад, американськй вчений М. Раш,- хоча і зустрів труднощі, зовсім не був приречений на колапс і більш того, не був навіть у стадії кризи. Радянський Союз був життєздатним і, напевно, існував би ще десятиліття, мабуть дуже довго, але він виявився сприйнятливим до негативних подій навколо. Життєздатний, але уразливий, Радянський Союз став заручником фортуни, що відвернулась від нього”. Все більша кількість інтерпретаторів розпаду СРСР доходить висновку про ключове значення сприйняття оточуючого світу радянськими лідерами, насамперед Горбачовим. Втрата історичного чуття, віри у майбутнє та власне критичного сприйняття дійсності були однією з вирішальних причин колапсу. Фактично до нього призвели п`ять фатальних рішень радянського керівництва, більшість із яких так чи інакше віддзеркалюють американо-радянське протистояння. Це не була перемога більш ефективного капіталізму над менш ефективним соціалізмом, або демократії над тоталітаризмом. Як зазначає О. О. Зінов’єв, "щоб зробити висновок про те, що тут капіталізм переміг комунізм, треба було, щоб супротивники були однакові в усьому, крім соціального ладу. Нічого подібного у реальності не було".

А щодо другого аспекту, то слід згадати, що у процесі розвитку Ялтинської системи чітко виявилися два шляхи розвитку демократичних перетворень – капіталістичний та соціалістичний, які виходили з двох відмінних концепцій демократії – конкурентної та ідентітарної. Якщо перша органічно властива англосаксонським талассократіям, то друга набуває досконалої цілісності по мірі просування до континентальних глибин географічної Євразії.

На відміну від Європи, післявоєнна Ялтинська система в Азії ніколи не була міцною та чітко окресленою, а здатність двох наддержав контролювати становище в Азіатсько–Тихоокеанському регіоні виявилась значно менш дієвою, ніж у Європі, завдяки чому багато конфліктних ситуацій, що у Європі були придавлені існуванням біполярної системи, в Азії вирвались назовні раніше і на цей час або вже розв’язані, або знаходяться у стадії розв’язання, але у всякому випадку - пом’якшені.