Сучасний стан та перспективи розвитку відносин планетарного дуалізму.

Неоднозначність теперішнього стану сучасної світової системи зумовлює конструювання різноманітних геополітичних моделей як мондіалістського, атлантистського і неоатлантистського, так і тьєрмондістського, неореалістського, неоєвразійського характеру з багатьма варіаціями.

Ейфорія від “подарунка”, отриманого Заходом у другій “холодній війні”, породила численні версії встановлення однополярної гегемонії США в усьому світі. Ч. Краутхаммер, зокрема, обстоює думку, що американська міць після перемоги над комунізмом вступила у свій апогей, обгрунтовуючи поведінку США та їх претензії на гегемонію під прикриттям НАТО. Відкидаючи гіпотези, згідно яких Америка перетворилась на найманця або хижака, він наполягає на тому, що відповідальність США полягає у виконанні ними ролі єдиної наддержави з метою уникнути зростання хаосу, який може принести з собою мультиполярність. Такий заспокоюючий підхід до оцінки сучасних геополітичних процесів об’єднав багатьох представників неореалізму.

Об’єднуючою їх погляди тезою є категорична заява А. Л. Страуса про те, що “з часу розпаду радянського полюсу біполярного світу міжнародна система є уніполярною”. Згідно цій концепції, “уніполярність представляє собою кінцеву точку певної еволюції, що почалася у ранні часи модерну з утворення багатополярного балансу могутності, котрий у ХХ ст. став біполярним. Етапи як би відмічені печаткою неминучості: багатополярність, біполярність, уніполярність”.

Втім, прибічники концепції уніполярності не можуть ігнорувати ту обставину, що світ вступає в епоху дівергенції – імпульси розмаїття, що стримувались, вирвались назовні, що припинення блокової конфронтації при всьому своєму історичному значенні автоматично не призвело до торжества демократичних принципів у міжнародних відносинах. Концепція уніполярності змушена була дати відповідь на аргументи, що наводились на користь тези про те, що після закінчення холодної війни отримала розвиток тенденція переходу від конфронтаційного до багатополюсного світу.

А. Л. Страус зазначає, що “такий багатополярний баланс, який існує сьогодні, є багатополярний баланс впливів у рамках глобального уніполю, а не багатополярний баланс могутності між усоблено-супернічаючими на світовій арені центрами сили звичайного характеру (general - purpose )”. А. Л. Страус дає визначення теперішньої ситуації як “елементу багатополярності впливу в рамках уніполярності могутності”, або “деяка багатополярність у рамках уніполярності”. В цих умовах стабільності світового порядку залежить від відповідальної поведінки одного міжнародного актора. Слід зазначити, що таку точку зору поділяють не тількі західні автори, а навіть окремі російські аналітики.

Складається враження, що на Заході сформувалось уявлення про відсутність реальної альтернативи його глобальній домінації. Зокрема, ісламський світ вважається не більш як головним ареалом "романтичного мятежу", не здатний створити глобальний виклик Заходу. Не надто більше позитивних можливостей, на думку західних аналітиків, має і Росія, яка нібито також на здатна висунути альтернативний проект світового порядку.

Однак США дуже традиційно підходять до вирішення поставлених перед ними відповідальних завдань забезпечення “загального блага”, необхідного для підтримання світового порядку. Американська зовнішньополітична стратегія, як її було сформульовано у директиві СНБ № 68 у 1950 р., спрямована на підтримку переважаючої американської сили, залишається незмінною. Це підтверджують як заклики Дж. Буша-старшого до встановлення Нового Світового Порядку, так і сформульована адміністрацією У. Клінтона у 1994 р. стратегія “розширення (експансії) демократії" та спроби реалізувати глобальне лідерство США як "єдиної наддержави".

Один з ідеологів зовнішньої політики США Зб. Бжезінський доводить, що у короткостроковому плані США мають закріпити вже завойовані позиції, а у довгостроковому – побудувати систему , яка забезпечуватиме глобальне домінування США. “У непостійній Євразії першочергове завдання полягає у тому, щоб створити такі умови, коли держава або будь-яка комбінація держав не змогли б витіснити США або навіть зменшити їх вирішальну роль”.

Однією з перших акцій США у напряму формального переділу сфер впливу за ітогами другої “холодної війни” стало зруйнування Хельсінських угод та поширення сфери американського впливу у зону, яку вони ще кілька років тому визнавали сферою природного впливу та життєво важливих інтересів Росії.

Ще у 40-і роки такі провідні американські політики, як Г. Стімсон, Г. Уоллес, Дж. Кеннан порівнювали положення Росії у Східній Європі з привілейованим положенням Америки у Новому Світі, а перший з них навіть говорив про “наші відповідні орбіти”. Визнання цього геополітичного факту було покладено в основу біполярного порядку у Європі та закріплене у ряді угод, вершиною яких був Заключний акт СБСЕ у Хельсінкі 1975 р.

Запевнення про відсутність в НАТО планів приєднання країн Східної Європи давали у 1990 - 1991 р.р. Дж. Буш. Дж. Бейкер, Д. Херд і інші керівники країн цього блоку. Франсуа Міттеран казав у 1991 р., що прагнення країн регіону заключити угоди з НАТО “посилить відчуття ізоляції і навіть оточення у Радянського Союзу” та був переконаний, що “такий шлях не є правильним для Європи”.

Тому особливо дивним було погодження Росії на здійснення геополітичної експансії НАТО на Схід, оформлене підписанням Основоположного акту Росія – НАТО, сама наза якого фактично перекреслювала Заключний акт СБСЕ. Акт 1997 р. не надав Росії ніяких прав або гарантій безпеки, але юридично оформив перманентний характер геополітичної експансії НАТО в її бік, що розгортається за сценарієм "санітарного кордону", згідно з яким центробіжні тенденції у Pax Amerіcana гаснуть самі собою за рахунок "гігантської невизначеності" на постсоюзному просторі та підтримання легкої напруженості у ісламському світі. Головною метою розширення НАТО також є збереження цього блоку як найбільш ефективного засобу придавлення військових амбіцій Європи. Окрім цього, стратегію розширення НАТО не можна пояснити нічим іншим.

Деякі її прибічники стверджують, що членство у НАТО здатне забезпечити стабільність у регіоні, зміцнити демократію у нових державах-членах, сприятиме проведенню економічних реформ, але НАТО не могла справитись у минулому зі спорами між своїми членами( навіть в умовах "холодної війни"), вона не в змозі забезпечити дотримання елементарних прав людини у своїх теперішніх членах (Туреччина) та не дуже сприяла економічному процвітанню Греції та Туреччини, як і розвитку демократії у Португалії до 1974 р.

Окрім того, експерти висловлюють серйозні сумніви у можливості розкрити надійну ядерну парасольку над Центрально-Східною Європою та приходять до висновку, що розширяючи членство, НАТО поширює гарантії, у виконанні яких вона не впевнена, а головне - що це несе в собі небезпеку створення нового розколу Європи.

Саме це необхідно сьогодні США для підтримання своєї домінації на Заході і забезпечення його єдності. Безконфліктний розвиток відносин США з Росією та Китаєм призведе до зниження рівня єдності НАТО. В цьому контексті Східна Європа, як і ісламський світ, залишаються центральними ланками, забезпечуючими виконання американського плану Нового Світового Порядку, шляхом розбудови геополітичної осі Південна Європа - Туреччина - Закавказзя - Середня Азія - Синьцзян. На думку В. В. Ільїна, основними наслідками цього може бути можливість "фланкування Росії проамериканськими режимами", а також її витіснення з Близького та Середнього Сходу, американський контроль над стратегічними джерелами сировини та енергоносіями.

При проведенні такої зовнішньої політики США необхідно наполегливо повторювати геополітичні формули уніполярності, впливаючи тим самим га світоглядні настанови зарубіжних еліт. Обгрунтовуючи стратегію встановлення світової гегемонії США, концепція уніполярності втім скоріше видає бажане за дійсне.

Про наявність полюсів можна казати лише за умов наявності протилежностей, тому міркування про деяку “уніполярність” взагалі є некоректним з наукової точки зори, на що звертає увагу В. Б. Тихоміров: “про “єдність”(unіty) можна казати, але за умовою, що мова йде про єдність протилежностей при їх взаємодії одна з одною, але не про домінування тільки одного учасника подій”.

Також слід відмітити, що стратегія, спрямована на здійснення глобального лідерства США, в свою чергу веде до перенапруження і може привести до кінцевого підриву їх могутності (а ця перспектива сприяє зацікавленості інших центрів сили в тому, щоб не полегшувати бремені міжнародної відповідальності США та не дуже сприяти їм у підтримці стабільності міжнародного порядку).

В рівній мірі малоімовірно, що розвиток сучасної світової системи буде визначатись тенденцією до відновлення багатополярності, хоча доказ її наявності відповідає геополітичним інтересам Росії, Китаю, Ірану та ряду інших країн – регіональних центрів сили. Насправді ж є достатні підстави констатувати, що після "геополітичного колапсу" Ялтинської системи (а, мабуть, і сучасної світової системи в цілому) світ опинився у стані світового безпорядку.

Розпад СРСР підірвав відносно стабільний, врівноважений світопорядок, що утвердився після Другої світової війни. Світ поступово вповзає у фазу хаотичного, непередбачуваного турбулентного розвитку. Розчінування хартленду тягне за собою таку нестабільність у Євразії, пов’язану з перманентними конфліктами розмаїття безвідповідальних етнократій, що набагато переважає незручності для Заходу від сусідства з нависаючим євразійським монолітом.

Не усвідомлюючи цього в силу свого талассократичного мислення, США та інші західні держави розраховують використати дезінтеграцію тетллурократичних держав, початок епохи війн малої та середньої інтенсивності та загрозу планетарного хаосу для реалізації своїх мондіалістських планів створення нових міжнародних інституцій і фактичного встановлення Світового Уряду.

Дж. Міршаймер зазначає, що "нам буде не вистачати того порядку, який холодна війна вносила у анархію міжнародних відносин", Європа та світ повертаються до системи, яка протягом 1648 - 1945 р.р. створювала міцні стимули для агресії, породжувала спустошуючі конфлікти.

І. Лолан навіть говорить про "балканізацію планети", під якою він розуміє "незворотній процес розпаду відносин солідарності і взаємозалежності, що поступово встановились у повоєнному світі". П. А. Циганков також вважає, що саме явища "фрагментації", "балканізації", "дроблення" відбивають реальні тенденції, що стосуються і політичних рішень.

Хоча ще й залишаються дуже поширеними думки про те, що європейські держави терплять нужду у Pax Amerіcanа так само, як і решта світу, об’єктивні тенденції полягають у тому, що розпад СРСР і Східного блоку, ліквідація біполярної системи ослабили “внутрішню дисципліну”, що пов’язує західні держави, та відкрили суперечності, що раніше сховувались. Сьогодні виникають великі сумніви відносно того, що однією з особливостей сучасного світу є стабільність, єдність та економічне процвітання Заходу. На місті єдиного Заходу все ясніше проявляються окремі центри сили, що підтверджується утворенням ЄС та НАФТА.

Ці події також посилили свободу поведінки регіональних держав, насамперед таких, як Китай та Індія, збільшуючи їх можливості проводити власну політику, незалежно від її відповідності інтересам США. Закінчення "холодної війни", - на думку китайського спеціаліста у сфері міжнародних відносин Чень Цимао, - не принесло свідчень виникнення нового світового порядку під керівництвом США а бо спільного панування США, Японії та Європи. Напроти, світове співтовариство являє собою ще більш складну та заплутану картину.

Основна риса міжнародних відносин перехідного періоду, за його визначенням, - це така двоїста суперечлива структура, що проявляється у співіснуванні двох тенденцій: розрядки напруги на світовому рівні та посиленні невизначеності на регіональному рівні.

Те ж саме відзначає академік Є. М. Примаков: “Природно, що закінчення холодної війни стало відправним моментом просування до устрою стабільного і передбачуваного світу на глобальному рівні. Але водночас різко розширилась зона регіональних конфліктів, повсюдний шок викликав зліт хвиль тероризму, зберігається загроза розповсюдження зброї масового знищення”.

Схожі процеси відбуваються й у економічній сфері. Якщо лідерство США у світовій економіці визначається їх можливостями встановлювати “правила гри” у сфері міжнародних економічних відносин, то процеси регіоналізації світової економіки та випереджаючи темпи розвитку крупних держав ослаблюють вплив США на цю сферу.

Є підстави говорити про можливе загострення у майбутньому відносин між членами “великої сімки” при надмірних претензіях США на роль “першого серед рівних”. “Спільна загроза” дозволяла примирювати різні інтереси США та Західної Європи.

Крах Ялтинської системи як би зняв ширму з реальних американсько-західноєвропейських суперечностей, висвітливши їх роз’єднуючу значущість. ОЕСР, що пов’язує обидві субрегіони євроатлантичного простору, не полегшує проблему лібералізації зовнішніх зв’язків між ними, а контрастно висвітлює проблеми корисливого західного протекціонізму.

Імперативи економічного характеру, тиск соціального плану можуть змусити ЄС змінити політичний курс, не змінюючи “вивіски”, не заперечуючи офіційно своєї атлантичної приналежності. Взаємне дистанціювання Європи та Америки буде, імовірно, продовжуватись.

Геостратегічна позиція захищених океанами США та розташованих на невеличкому мисі західноєвропейських держав суттєво різняться, причому не стільки з точки зору стратегічної уразливості, скільки з точки зору забезпеченості ресурсами. Американці відмічають небезпечність ідеології індустріальної автаркії, що набирає силу у Західній Європі, наміру зміцнити західноєвропейські економічні позиції: створення самостійної автокосмічної індустрії, виробництво комп’ютерів, розвиток військової промисловості, передової технології.

США доходять висновку, що опора на західноєвропейський регіон сприяє росту конкурентів (економічних, а, можливо, і політичних). Стримувати зміцнілу Західну Європу для США буде ще важче після того, як євро змінить долар в якості головної світової резервної валюти.

В умовах домінації ринкової системи у “еру грошей” економічні суперечності між США та ЄС визначають відмінності у сприйнятті основних світових подій. У західноєвропейських держав формується свій власний підхід до зв’язків зі Східною Європою, ісламським світом, Африканським континентом. Вже сьогодні західні союзники США дозволяють собі не погоджуватись з ними у ряді серйозних питань.

Західноєвропейські держави не мають намірів погоджуватись з тим, що США можуть приймати закони, які мають загальносвітове значення, і це підтвердилось у ситуаціях навколо ембарго проти Куби та Ірану. Група західноєвропейських держав на чолі з Парижем вимагають передати керівництво військами НАТО у південній зоні європейському генералу, поступово активізується діяльність Західноєвропейського союзу.

Крупні західноєвропейські держави відмовляються бути простими споживачами американської зброї та створюють власну міцну військово-промислову базу. Західна Європа нарощує свою міць й у військово-стратегічному відношенні: мова йде про розвиток стратегічних сил Франції та Англії. Зростаюча суперечність між економічними інтересами ЄС та натівськими воєнними зобов’язаннями більшості членів союзу є реальністю наших днів.

Нові тенденції яскраво проявились у іракському питанні. Фактично США все частіше опинялись у напівізоляції, бо те не підтримував ніхто, окрім Англії та догідливих східноєвропейських держав, що наполегливо прокладають собі шлях у НАТО. Західноєвропейські союзники США або займали пасивно-відсторонену позицію, або відверто виступали проти їх лінії (Франція, Італія). Арабські країни, до речі, також однозначно висловились за дипломатичне рішення та відмовились надати свої території для нанесення бомбових ударів по Ірану, не говорячи вже про позицію Росії та Китаю.

Розв’язка іракської кризи 1998 р. і фактичний зрив американського сценарію був чи не найбільшою невдачею США з часів закінчення другої “холодної війни”. Але США намагаються підтримувати геополітичну ситуацію протистояння Заходу і решти світу, а це зумовлює поширені висновки про те, що американо-європейські суперечності, якої б гостроти вони не досягали, не носять антагоністичного характеру та перекриваються взаємозалежністю корінних інтересів, спільністю демократичних цінностей.

Насправді ж перенесення полюсу атлантизму за океан, перетворення США на максимальне втілення талассократії в усії її аспектах зробило Західну Європу буферною зоною, стратегічним придатком США, і усвідомлення цього в Європі в умовах припинення "холодних війн", під час яких Західна Європа перетворилась на стратегічну колонію США у повній відповідності з класичною логікою талассократичної геополітики, створює можливість вирвати Європу з-під контролю США.

Це в повній мірі відповідає завданням континенталістської метастратегії, яку намагався реалізувати Радянський Союз майже до останнього. В теперішніх умовах необхідно підштовхувати процеси розпаду Заходу на дві частини, і головну роль тут здатне зіграти відтворення російсько-французського союзу, який традиційно виступав у якості головного гаранту європейської стабільності та безпеки (в цьому контексті можна зауважити, що якби союзу Наполеона І та Павла І суджено було реалізуватись, європейська та світова історія пішла б зовсім в іншому напрямку).

Відновлення русько-французського союзу здатне забезпечити геополітичну цілісність нового континентального блоку від Атлантики до Тихого океану та приборкати агресивні тенденції у Центральній Європі. Ось Паріж-Москва має створити надійний західний плацдарм для нового глобального наступу на атлантистський Захід. У створенні такої осі Росія може спиратись на міцну континенталістську традицію, яка триває від Людовіка XІV та Наполеона до Шарля де Голля та Франсуа Міттерана. В цьому контексті особливого значення набуває навіть формулювання рівня сучасних російсько-французьких відносин як "привілейованого партнерства".

Як відзначає Ж.Парвулеско, "у певному сенсі, проблема найближчої планетарної ідентифікації світової історії зводиться до готовності Франції виконати своє таємне, глибинне, бездонне призначення, котре вимагає від неї нової (фінальної) ініціативи з метаісторичної велико-континентальної інтеграції, і саме Франція має добитись того, щоб ця інтеграція завершилась своїм останнім імперським тріумфом".

Сьогодні для Франції створюються умови для реалізації цього її призначення. З його реалізацією "силове виникнення Великої Європи в діалектичній грі на утвердження імперської планетарної могутності знову поверне США до статусу другорядної держави і тим самим остаточно зруйнує пресловутий "американський світ""..

Принципово інший характер мають японо-американські відносини, що створюють сьогодні основу домінації Заходу у Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Стрижнем їх сьогодні є економічна взаємодія двох країн. Вона визначається тенденціями витісння з американського ринку національної продукції японською, технічного переозброєння японської економіки з орієнтацією на потреби ХХІ ст., зростаючою експансією японських капіталів. Все це ставить японо-американську конкуренцію на межу великої торгівельної війни.

Однак, хоча економічну ворожість двох країн нерідко називають конфліктом ХХІ ст., у коротко- та середньостроковій перспективі розвиток цього протистояння буде стримуватись зацікавленістю сторін одна в одній. Союз з США забезпечує Японії гарантію безпеки перед обличчям наймогутніх держав у світі, а також доступ до передових технологій та найбагатішого диверсіфікованого ринку.

Для Японії необхідно залишити відкритим ринок США і НАФТА, зберегти американські військові гарантії перед зростаючою економічною та військовою силою Китаю (який має територіальний спір з Японією з-за островів Сінкаку) та ще не знятої історично обумовленої неприязні по відношенню до Японії з боку її азійських сусідів, гарантувати сприяння США забезпеченню надійних поставок енергоносіїв з Близького Сходу, а також територіальним претензіям щодо Росії.

Враховуючи протилежні аспекти взаємовідносин США та Японії, а саме антиамериканізм японців, які пам’ятають ядерний геноцид та усвідомлюють ганьбу політичної окупації, не можна виключати спалаху цього “конфлікту ХХІ ст.”, і багато хто вважає його неминучим (книга американця С.Фрідманна так і називається “Прийдешна війна з Японією”).

Окремі дослідники зазначають, що світу загрожує японське домінування, котре буде грунтуватися не тількі на економічній, технічній та фінансовій міці Японії, але й на її військовій силі з можливим оволодінням ядерною зброєю. Крім економічних, ці політичні та історичні обставини створюють підстави для жорсткої критики “дипломатії сліпого слідування за Америкою”, зокрема у МЗС Японії, де проамериканська фракція тепер становить меншість.

Але якби Японія сьогодні повернула проти США, Заходу, то їй знадобились би роки, щоб стати великою воєнною державою. Тим часом вона могла б розоритись від втрати своїх позицій на світовому ринку і вона ніколи не змогла б створити притягальний полюс глобального лідерства. В усіх її сусідів збереглись похмурі спогади про її роль у Другій світовій війні. Це робить перспективи відносин між Японією та Заходом (враховуючи також взаємну неприязнь Японії та країн ЄС, що наочно проявилась хоча б під час уругвайського раунду переговорів ГАТТ) дуже неоднозначними.

Їх визначення ускладнюється проблемою геополітичної орієнтації Японії між теллурократією та талассократією. Воно залежить головним чином від її самоідентифікації. Подібно усім іншим цивілізаціям, Японія виступає як "особливе людство на особливій землі", згуртоване навколо власної сакральної вертикалі, що проецирує існування країни Ніппон у план фундаментальних та есхатологічних всесвітніх і трансцендентних реальностей, цінностей та причин. Як окрема цивілізація, Японія має досвід державності, що пережита як універсальна земна імперія "істиного" людства.

Якщо раніше вона усвідомлювала себе суто континентальною державою, проводивши до середини ХІХ ст. (“революція Мейдзі”) політику самоізоляції, то тепер вона поводиться як цілком талассократична держава. В. Л. Цимбурський знаходить в японській моделі соціо- і політогенезу аналогію з суспільствами Євроатлантики, але це поєднується, на його думку, з найширним використанням культурних та религійних форм, вироблених Китаєм.

Як Англії у XVІ ст., так і Японії вдалось перейти від Номоса Суші до Номосу Моря, хоча на відміну від Англії цей перехід у Японії здійснюваввся не стільки на добровільних засадах, скільки під впливом реформ, що їх ініціювала американська воєнна адміністрація генерала Д. Макартура та які проходили і надалі в умовах політичної окупації країни США. Але ще не можна казати, чи остаточно Японія позбулася континенталістського менталітету, чи зовсім неможлива реставрація континенталістської політики, що її століттями здійснювала Країна сонця, що сходить.

Незалежно від самовизначення Японії, існує певне явище, яке лише частково залежить від неї, але яке здатне підштовхнути американо-японське протистояння. Невизначеність та дезорієнтованість позицій американців, що намітилась у останнє десятиліття, компенсується пошуком “головного противника”, в якості якого виступає Японія. Симптоматично, що за даними опитування, проведеного у 1990 р. “Таймс міррор”, лише 8% американців однозначно назвали Японію в якості головної небезпеки США (32% - СРСР), а у березні 1992р. ця цифра піднялась до 31% (при 13% - Росія).

Безумовно, не невизначені у своїй перспективі суперечності між капіталістичними країнами сучасної Півночі є головним аргументом на користь визначення сьогодення як світового безпорядку, а насамперед дезінтеграція на Сході та фрагментація Півдня. Незважаючи на ядерну зброю, незважаючи на “здоровий глузд” великих держав, на нашому порозі стоїть війна кожної держави проти кожної держави. Національний інтерес без гальм перетворюється у глобальну ірраціональність, порядок - у безпорядок, зміна - у загрозу.

Спад американо-радянського протистояння залишив величезні регіони один на один з власними труднощами і конфліктами, величезні простори планети вже не контролюються Вашингтоном та Москвою, вони кинуті на призволяще, прилучаючи увагу торгівців зброєю, наркотиками тощо. У світі поширюються “сірі зони”, що вислизають з державного контролю та підпадають у сферу глобальної мафії.

Деідеологізовані партизанські війни у “Третьому світі” стали мафіозними, політичні діячі “Третього світу” відмовились від прагнення до управління, зайнявшись систематичним розграбуванням своїх країн, встановивши у них мафіозний порядок, а традиційні мафії, вступивши в союз з цими новими кримінальними акторами, опинились тісно взаємопов’язаними у поширенні свого всесвітнього панування, про яке говорить Клер Стерлінг. Злочинність поступово стає в цих умовах глобальною, її армія складається з імігрантів, діаспор, нелегалів, які підривають демократичні суспільства Заходу і інститут державності в усьому світі знизу, в той час як корумповані політики здійснюють це зверху.

Причину подібних тенденцій слід шукати у невдачі спроб вестернізації світу. На думку А. Тойнбі, Захід не зміг дати задовільного рішення проблем соціального та морального характеру, внаслідок чого “світ шукає альтернативні незахідні шляхи рішення”. З усією наочністю цивілізаційні відмінності Сходу від Заходу проявились у процесі успішної економічної модернізації ряду азійських країн, через яку вони дадуть свою “відповідь” західному “виклику”. Подолавши у багатьох відношеннях розрив з Заходом, вони посилили своє прагнення утвердити або зберегти свою “самість”.

Якщо країни Сходу здатні були прийняти західний виклик, чому сприяла безперервність життєвої традиції на Сході, яка зберегла його особливі риси та підтьримувала усталеність у періоди суспільних криз, то нездатність Півдня висунути активну традиційну ініціативу породжує інерціальні, фрагментаційні, часткові форми опору та відповіді з його боку, що проявляється у найнебезпечніших тенденціях. Зворотною стороною цього стала тенденція поступово “обеззахіднення” Заходу, якою він платить за поступове “озахіднення” всього світу, і це явище не що інше, як втілення у конкретній дійсності поняття “глобалізація”.

Тріумф Заходу тривав недовго: від приєднання Росії до Заходу у війні в Затоці до тупика, у який він зайшов на Балканах, у Сомалі та Руанді. “Новий світовий порядок протримався між січнем 1991 р. та весною 1992 р., між збором під прапором США проти Іраку та агонією Югославії, де основні світові сили вже не тримались спільної позиції, в якій Росія зайняла відмінну від англо-французької і ще більше відмінну - від американської (не говорячи вже про германську) позицію”.

Західний раптовий тріумф породив певну розгубленість, створив величезні проблеми управління неосяжною периферією. США як лідер Заходу почали поступово втрачати контроль над розвитком ситуації, у світовій системі зростають хаотичні тенденції, що дозволяє визначати теперішню геополітичну ситуацію як світовий безпорядок.

Період існування Ялтинської системи тепер розглядається як “щасливий або по крайній мірі впорядкований період, котрий був зрозумілий, бо був примусовим для державних акторів”. Тепер все пов’язують з втратою стабільності, з ослабленням примушення з боку великих держав.

Сьогодні США поводяться у відповідності з концепцією уніполярності. Вони активно використовують ООН для “штампування” та респектабельного подання власних рішень і не рахуються з нею, якщо це не вдається. Згадаємо ситуацію навколо Іраку, коли США всіляко наполягали на тому, що конфлікт має місце не між двома країнами - США та Іраком, а між останнім та ООН, але одразу ж заявили, що вдадуться до однобічних заходів, якщо це буде відповідати їх національним інтересам.

Головним напрямком геополітичної активності США сьогодні є розбудова геополітичної віссі Південна Європа - Туреччина - Закавказзя - Центральна Азія - Сіньцзян. Основним наслідком цих процесів є можливість контролю Західного Китаю, Північної Індії, фланкування Росії проамериканськими режимами, її витіснення з Близького та Середнього Сходу, контроль над стратегічними джерелами сировини, енергоносіями, що дуже несприятливе для Росії, Китаю, Ірану як провідних держав Старого Світу.

Обрання такої геостратегії США зумовлено необхідністю вжити запобіжних заходів проти витіснення Заходу з континентальних регіонів після будівництва трансконтинентальних комунікаційних систем, що фактично є відродженням “Великого шовкового шляху”. Втрата контролю над ними позбавить США можливості “споживати” у попередніх обсягах, що в умовах, коли її міць підтримується інерцією накопиченої техноструктури, залежної від глобальної сировинної бази, означає зруйнування усіх засад американського суспільства.

Дії США у просторі “великої півкулі кризи” логічно випливають зі “стратегії анаконди” та старої новітньої концепції Зб. Бжезінського, але не враховують тієї обставини, що поведінка США у цьому просторі може мати протилежні наслідки, створюючи передумови виникнення нового Східного блоку.

Ще наприкінці ХІХ ст. державний секретар США Дж. Хей писав: “Середземне море - океан минулого, Атлантичний океан - океан теперішнього, Тихий океан - океан майбутнього”. Підтверджуючи цей прогноз, Східна Азія перетворюється на провідну та могутню світову силу. Це визнає, зокрема, П. Кеннеді, який у зв`язку з цим прогнозує, що баланс сил буде зміщуватись на користь Японії та Китаю.

Ми стаємо, таким чином, свідком своєрідної “азіатизації Азії”, як назвав Т. Фунабасі зростаюче внутриазійське співробітництво та відповідне світосприйняття, знаходження свого обличчя Азією і відповідь на виклик Заходу. Вона розглядається як результат глобалізації азійської економіки та ЗМІ.

Навіть нещодавня фінансова криза скоріше підштовхне країни АТР до пошуків шляхів зміцнення фундаменту своєї самостійності, колективного захисту від спекулятивних атак. Тим більш що у регіоні ширяться підозріння відносно сумнівної ролі західних спекулянтів, невдоволення ультимативними вимогами МВФ та Сполучених Штатів, впевнення у тому, що постраждалі країни АТР мають здорову у своїй основі економіку, а кризу було викликано перш за все зовнішніми силами і вона стала проявом не тільки некеруємої стихії, але і цільового впливу.

АТРівське економічне диво відбувається на власній азійській основі, ніяк не копірує західні моделі. Тут при ринкових відносинах держава не вижинається зі сфери економіки, а напроти, займається її плануванням, передбачаючи розвиток промисловості, орієнотованої на експорт. Звідси стає зрозумілим, чому, наприклад, Малайзія взагалі відмовилась від послуг МВФ, розглядаючи його вимоги як прояви “економічного колоніалізму”.

Відновились й спроби створення Азійського валютного фонду, запропонованого Сінгапуром на засіданні МВФ та МБРР у Гонконзі, що викликало ворожу реакцію Америки, а на закритій зустрічі міністрів фінансів країн АСЕАН у Джаккарті було досягнуто домовленості про план “колективної фінансової оборони”, зокрема, про міри посилення ролі місцевих валют у взаємній торгівлі. Не знімаються з порядку денного й грандіозні проекти економічної інтеграції Східної Азії, яка бросить виклик об’єднаній Європі та НАФТА. Країни регіону прагнуть брати активну участь у формуванні нових рис світопорядку.

А. І. Неклесса, звертаючи увагу на ознаки так званої “тихоокеанської революції”, коли “відбулось пробудження Китаю, вірогідного лідеру ХХІ ст., який зумів у короткий історичний строк, за декілька десятиліть, збільшити свій валовий продукт приблизно у 7-8 разів”, робить висновок, що “замість комуністичного світу, що розпався, виникає новий реальний опонент західної цивілізації - Новий Схід”. Він не одинокий у своїх оцінках перспектив планетарного дуалізму.

Ще А. Тойнбі передбачав, що “у Старому світі майбутнє - за китайцями”. Професор історії Пенсільванського університету Е. Рубінстайн, розглядаючи геополітичні тенденції найближчого майбутнього, вважає, що найбільш активну, глобальну роль буде відігравати Китай. Тієї ж думки дотримується Б. М. Занегін, який наголошує, що “Китай - соціалістична наддержава ХХІ ст. - зайняв місце Радянського Союзу в якості опоненту Сполучених Штатів у соціальному плані, і як геополітична противага, прилучаючи у цих якостях держави і народи, інтереси яких зачіпляються диктатом індустріально розвиненої частини світового співтовариства”.

Однак не можна не звернути увагу й на інший підхід, виключаючий Китай як континентального лідера XXІ ст., представлений, зокрема, Ж. Парвулеско. Він вважає, що "тотальна геополітика Великого євразійського Континенту, революційна авангардна геополітика, що стверджує фінальну імперську концепцію інтеграції в рамках загального вихідного метаісторичного призначення - Західної Європи, Східної Європи, Росії, Великого Сибіру, Індії та Японії - явно виключає Китай з активного визначення велико-континентального євразійського об`єднання". Він розглядає не Китай, а Індію як "крайній Схід" Євразії та припускає, що євразійська історія найближчого майбутнього буде полягати у "ядерному оточенні Китаю (включаючи його стратегічних сателітів) ансамблем велико-континентальних імперських держав, що входять у політичну лінію віссі Париж - Берлін - Москва - Делі - Токіо".

У Ялтинській системі Китай декілька разів змінював свій геополітичний статус. Він був молодшим партнером у китайсько - радянському альянсі, геополітичною козирною картою у стратегічному трикутнику Москва - Вашингтон - Пекін, самопроголошеним лідером “Третього світу” та прибічником збереження статус-кво а АТР. Не будучи наддержавою, Китай, таким чином, мав міжнародний вплив, який значно перевищував його силову міць. В більшій мірі він був регіональною державою з глобальним статусом і впливом.

Геополітична ситуація світового безпорядку сприяє сьогодні формуванню передумов виникнення нової імперії-гегемону у континентальній напівсфері. Нині тількі Китай залишається поліетнічною імперією. З точки зору Китаю майже до XVІІІ ст. у світі панували степові континентальні імперії, потім їх змінили європейські, а нині горизонт чистий - перед нами багатополюсний світ "борючихся царств". Але в історії з такого світу частіше виникають імперії, ніж національні держави.

Китай має багате імперське минуле. Століттями китайські династії здійснювали гегемонію на більшій частині території Азії, але Китай не зміг успішно розв’язати завдання, що постали з виникненням сучасної світової системи. Сьогодні ж транснаціональні тенденції у світовій економіці створюють умови для виникнення китайської імперії нового типу, побудованої на зростаючій економічній моці країни.

Глобалізація економіки може покласти край епосі сучасної національної держави. І. Валлерстайн вважає, що здатність держав підтримувати порядок усередині своїх країн зменшиться, і це означатиме поворот назад тенденції до посилення держави як особливого інституту, що домінувала протягом останніх 400 - 500 років.

П. Аснер також “принциповим феноменом” сьогодення називає “розпад територіальних одиниць та їх еволюцію у напрямку глобалізації та фрагментації”. Ми не можемо не бачити capіtіs demіnutіo національними державами в тому, що відноситься до їх традиційних функцій. Це пов’язане з агресивною діяльністю ТНК та формуванням “світових кланів”.

На те, що формування глобальної економіки сприяє зростанню влади останніх, вказує Д. Коткін. Він розуміє під “світовими кланами” культурні групи, члени яких проживають по усьому світу, здійснюють підприємницьку діяльність у світовому масштабі, мають спільну культуру та поділяють почуття спільного походження. До них належать євреї, японці, індуси, англомовні, китайці.

В новому транснаціональному просторі, що формується сьогодні, перед Китаєм відкриваються великі можливості. У новій епосі будуть, імовірно, панувати гігантські “імперії”, які не мають ні централізованого керівництва, ні чітко окреслених кордонів, як це було у азійських імперіях минулого. Традиційна система нежорсткого імперського контролю, яку тривалий час називали причиною відносно відставання Китаю, здатна у світі без кордонів дозволити Китаю обійти провідні нині національні держави.

Оскільки Китай так і не став сучасною національною державою, вважається, що його вступ у водоверть глобалізації не загрожує несприятливими наслідками його економіці та суспільству. За курсом, проголошеним Ден Сяопіном, японські вчені бачать скований намір примкнути до неупорядкованості Східної Азії без кордонів і встановити імперську суперструктуру на цій аморфній основі. Низька ступінь орієнтації китайської правлячої еліти на громадську думку та проблеми національного добробуту породжує у них занепокоєння, що ця китайська імперія буде вдаватись до сили для досягнення своїх цілей.

Китайський виклик лише зараз починає усвідомлюватись Заходом, який, крім того, має справу не просто з Китаєм, а з “великою китайською економікою”, що простягається далеко за кордони КНР. Сьогодні у економіку материкового Китаю фактично інтегровані, підсилюючи її, китайські виробники у багатьох країнах АТР. За повідомленнями Азійського банку розвитку, Великий Китай-2 (Китай з Гонконгом та Тайвань) у найближчому майбутньому змінить Японію як головну економічну державу в Азії.

Вже сьогодні розміри ВНП Великого Китаю-2 поступаються лише ВНП США. До складу Великого Китаю можуть увійти й 55 млн. хуацяо, що мешкають у інших країнах Азії та решті світу, що потенційно робить Великий Китай економічним гігантом. У теперішній час хуацяо контролюють більшість економік країн Південно-Східної Азії. Без урахування коштів, вкладених ними у цінні папери, світовий ліквідний капітал хуацяо здогадно становить 2 трлн. дол. Китайські компанії, що мають тісні контакти з КНР, становлять до 70% приватного сектору у Малайзії, Індонезії, Філіпінах, Таїланді.

Відзначаються колосальні доларові вливання, які робить китайська діаспора у економіку КНР, та зміцнення блоку ділків цієї діаспори та материкового Китаю. Саме багатство хуацяо лежить в основі високих темпів економічного росту КНР, який на цивілізаційному рівні забезпечується успішним суміщенням передової технології зі стійкою наполегливістю, традиційним працелюбством, законослухняністю, зберігаючи за фасадом економічного прориву вірність генетично вкоріненій в їх свідомості конфуціансько-буддійськійкультурі. Достатньо поширеними є думки про те, що зростання економічної могутності Великого Китаю буде зменшувати контроль Пекіну над КНР, що такі тенденції, як зростання диференціації доходів, безконтрольна міграція мільйонів бідняків, начебто небажання місцевих органів влади ділитись прибутками з центром та виконувати вказівки Пекіну, епідемія корупції, свідчать про занепад та дезінтеграцію центральної влади у КНР. Але скоріше за все Китай і надалі залишиться єдиною державою, незважаючи на поширені прогнози про його майбутній коллапс.

Джерелом поширених перебільшень є насамперед інформація китайської інтелігенції. У таких прогнозах значний вплив має звичайна екстраполяція подій у СРСР на ситуацію у Китаї: деякі автори розглядають крах комуністичної ідеології у СРСР та його розпад як майбутню долю КНР, ігноруючи унікальність китайської специфіки.

Позиції Комуністичної партії Китаю ніяк не можна порівнювати з позиціями КПРС останнього періоду її існування. Сила КПК - у її внутрішніх коріннях, у тісному взаємозв’язку, взаємопереході комунізму та націоналізму. А це особливо важливо в умовах, коли 93% населення країни становлять ханьці. Це обмежує масштаби та значення можливих спалахів етнічних конфліктів.

Під покровом марксистської та маоїстської риторики багато хто у Китаї вбачає деякі традиційні принципи китайської цивілізації. Китайські комуністи поруч з економічною "відкритістю" продовжують будувати соціалізм з "китайською специфікою". Такої ж політики дотримувались їх попередники - мандарини, які запозичували з Заходу досягнення науки і техніки , пристосовуючи їх до специфічних потреб Китаю.

Сепаратистські тенденції у Китаї не мають міцного історичного підгрунтя. Звертаючись до китайської історії, можна побачити, що навіть мілітаристські кліки 20-х років ХХ ст. розглядали провінційний суверенітет як необхідну умову для створення єдиного законного уряду країни. Вони воювали одна з одною, щоб об’єднати Китай.

Прихильники концепції розпаду Китаю вважають, що слабкому центру протистоять сильні та заможні провінції, і в якості приклада наводять квітучу провінцію Гуандун. До ознак розпаду відносять “вовняні” та “шовкові” війни між провінціями Гуандун та Хунань, патрулювання міліцією кордонів між провінціями. Але подібні приклади стосуються одного 1988 р., коли місцевий протекціонізм досяг максимуму з-за перегріву економіки.

У 90-і роки обсяг торгівлі між регіонами суттєво розширився, ринки провінцій відкриті один для одного. Міграція населення, яку також розглядають як негативне явище, посилює зв’язки між регіонами та скорочує регіональну нерівність у прибутках (через зниження заробітної плати у високодохідних районах та її підвищенні у низькодохідних). Нарешті, взаємовідносини між центральним урядом та місцями стають все більше інституціоналізованими. Центр має повну владу призначати та зміщати будь-якого вищого провінційного керівника, а призначення найбільш могутніх провінційних лідерів у склад Політбюро ЦК КПК дозволяє краще їх контролювати.

КНР займає 68% території Східної Азії, на ній мешкає 65% її населення. Зараз Китай - єдина країна регіону, воєнні видатки якої зростають як абсолютно, так і відносно (як відсоток ВВП) . Китай усвідомлює, що мирна експансія (товарне, інвестиційне, міграційне проникнення, яке вже фактично здійснюється Китаєм щодо США і, можливо, починається щодо російського Сибіру та Далекого Сходу), не підкріплена воєнною силою, має свої суттєві обмеження. При цьому воєнна сила, щоб бути дієвою та ефективною, має бути основаною на передовій техніці (синдром війни у Затоці).

Тому Китай прискореними темпами здійснює переозброєння ядерних сил та військ загального призначення, посилюючи наступальну спрямованість останніх. Але нарощування китайської воєнної моці не сприймається у регіоні так болісно, як нарощування японської. Максимум, на що йдуть азійські країни - це заклики втягнути Китай у багатосторонню систему безпеки.

Китай відчуває значно менший політичний опір на шляху перетворення у воєнну наддержаву, ніж Японія, що робить його більш реальним гегемоном у Азії на початку наступного століття. Напроти, американці очікують силових дій Китаю у його “близькому та середньому зарубіжжі”, результатом чого було б подальше ослаблення американських позицій у АТР. У довгостроковому плані їх непокоїть посилення “фонової” воєнної підтримки китайської економічної експансії у світі.

Події у Тайваньській протоці та Південно-Китайському морі у 1995 р. показали, що китайський експансіонізм навряд чи можна стримати загрозою розриву економічних зв’язків, але вони продемонстрували, що КНР в змозі оперативно реагувати на потенційну загрозу створення регіональної антикитайської коаліції.

Російський аналітик К.Е. Сорокін робить у зв’язку з цим висновок, що “все-таки у перспективі очікувати американо-китайського зближення не доводиться”. Він відзначає: “Зіткнення інтересів буде підтримувати відцентрові тенденції у двосторонніх відносинах і напевно рано чи пізно призведе до конфлікту американської концепції “Тихоокеанської ери” (певна річ, на чолі з США) і пекінської ідеї ХХІ ст. як “століття китайської цивілізації””.

Р. Ніксон свого часу підкреслював, що у сучасній геополітичній ситуації "поруч з появою нових характерних рис міцно зберігаються старі", і є достатньо підстав вважати головною з таких рис біполярність як прояв планетарного дуалізму. Згідно моделі В.Б. Тихомірова, у світі зараз склалась ситуація, коли поруч з США на позиції головної світової держави вийшов Китай. На його думку, "ці дві держави скоріше мають доповнювати одна одну".

Але вже сьогодні США розглядають Китай як головну перешкоду на шляху реалізації своєї глобальної стратегії. За суттю справи вирішальною причиною, за якою Вашингтоном знадобилось “пов’язати” Росію путами НАТО (без прийняття її у блок) було бажання ізолювати КНР. Саме у Китаї, який зміцнюється, американські політики нині вбачають державу, котра “загрожує” США у Євразії і може заплутати їм карти у її складній геополітичній грі, де кінцева мета - розчленування Росії та встановлення в Євразії гегемонії США.

З іншого боку, в Китаї викликають серйозне занепокоєння нові тенденції західного гегемонізму, які проявляються у спробах використати у своїх інтересах розпад СРСР, докорінні зміни у Східній Європі, занепад світового соціалістичного руху, щоб розповсюдити на весь світ західну суспільно-економічну систему та свою систему цінностей, нав’язати країнам, що розвиваються, ідеї західної демократії, іноді навіть вдаючись до втручання у внутрішні справи. Втручання американців не тільки перешкоджає встановленню стабільності, але й веде до зростання антиамериканських настроїв.

Іншою проблемою для Китаю є Японія, яка разом з Індією займає у моделі В.Б. Тихомірова наступні щаблі після США та Китаю. Китай та Японія - природні суперники. Історичні та географічні фактори в їх відносинах несуть в собі реальний зародок конфлікту. Існуюча рівновага може бути порушена одразу ж, як тільки Китай перетвориться на економічну наддержаву. Серйозні політичні чвари між ними неминучі, а військовий конфлікт - реальний.

Нова холодна війна у Східній Азії може мати більш небезпечні наслідки, ніж попередня. На користь цього свідчить поступове погіршення відносин між двома країнами. Цьому сприяють як суб’єктивні фактори (від розрекламованого візиту Я. Накасоне у храм “Японської бойової слави” Ясукуні до відмови спростувати можливість нуклеарізації країни під час зустрічі глав держав “великої сімки” у липні 1993 р.), так і об’єктивні фактори (перевищення японським воєнним бюджетом символічного 1% ВНП у 1987 р., активізація боротьби за ринки країн АТР, ослаблення американських позицій у АТР та посилення японо-американських суперечностей, що, на думку Пекіну, звільнить Японію від стримуючого американського впливу та прискорить її переозброєння).

В свою чергу Росія та КНР поступово зближуються на фоні певної напруги у їх відносинах з США та Японією і невизначеності майбутнього стану відносин між останніми. КНР стала для Росії найважливішим торгівельним партнером та самим важливим покупцем російської військової техніки та воєнних технологій в Азії. Росія та Китай об’єднали свої зусилля у виступі проти уніполярного гегемонізму. Президент Російської Федерації та Голова КНР 25 квітня 1996 р. заявили, що “при цьому новому порядку ніяка країна не повинна вдаватися до спроб встановити монополію на світові справи”.

На Заході визнають, що чим більшим буде тиск з його боку, наприклад, з питань про права людини, тим вірогідніше, що Китай та Росія вироблять спільний курс разом з сусідами у рамках стратегічного трикутнику, або сформують азіоцентристську групу країн по типу запропонованої Малайзією, або виступлять по аналогії з країнами фундаментального ісламу проти західних норм.

Так, американські аналітики визнають, що для того, щоб створити найбільш ефективну геостратегічну противагу троїстій коаліції США, Європи та Японії, Китай може спробувати створити свій троїстий союз з Росією та Іраном, який потенційно може стати магнітом для інших держав, невдоволених існуючим становищем.

Але там не втрачають надії, що незважаючи на певні економічні успіхи, Китай залишиться відносно бідною країною, що дозволить США встановити з ним стратегічне співробітництво, яке слугуватиме, на думку Зб. Бжезінського, “як би східним якорем для розгортання американської присутності в Євразії”. Виходячи з того погляду, що Китай найближчим часом не стане наддержавою, він вважає корисним для США американо - китайське зближення без ослаблення партнерства з Японією.

Справедливо визнаючи нереальною імовірність антиамериканського японо-китайського альянсу, він, однак, не усвідомлює, що японо-китайські суперечності стануть вирішальною перешкодою на шляху реалізації цього плану, не говорячи вже про власно американо-китайські суперечності.

Окрім останніх, існує низка факторів, сприяючих стратегічному альянсу Росії та Китаю. Насамперед, зовнішньополітична практика КНР у повній мірі підтверджує, що Китай виступає позитивним фактором та могутньою силою на користь миру в АТР та усьому світі, забезпечуючи рівновагу сил, що створює надійну підвалину співробітництва двох країн у напряму забезпечення міжнародної безпеки.

Сьогодні Китай та Росія спільно зацікавлені у запобіганню формуванню безпосередньо на їх кордонах "архіпелагу" територій, в яких панує соціальний хаос, відбувається деградація і навіть коллапс державних структур управління і реалізуються різноманітні форми самоїдської "трофейної параекономіки".

Росію та Китай також об’єднує завдання утримання ісламського фундаменталізму та місцевого націоналізму у Центральній та Західній Азії. У Пекіні підкреслюють, що у політиці держав цих регіонів щодо Китаю “з’явились та посилюються негативні елементи”, що “національні та релігійні сторони цієї політики становлять пряму загрозу китайському Сіньцзяну”, наголошується, що “тенденції підкреслювати увагу до питань релігії та культури корінних національностей спостерігаються в усіх країнах Центральної Азії”. Звертається увага зокрема на заяви казахського уряду про те, що “сутність уйгурського питання - це знаходження вітчизни”, на ратифікацію ним створення Міжнародної уйгурської спілки. Викликає також занепокоєння й дії прихильників старої ідеї “Східного Туркестану”, які намагаються відродити давні гасла ісламського пантюркізму, адже у Китаї мешкає понад 6 млн. мусульман різних національностей, перш за все у Сіньцзяні, де мешкає 7 млн. уйгурів та 1 млн. казахів.

Світ першої третини ХХІ ст., на думку І. Валлерстайна, буде біполярним, а не монополярним. Він передбачає конфлікт між Японією та США, з одного боку, та єдиною Європою - з іншого (перемогу він віддає Японії як “повітряно-морській державі”, а не “сухопутній” Європі). Це частково прояснює напрями розвитку відносин планетарного дуалізму, хоча подібне твердження є фактично бездоказовим. До усвідомлення їх справжнього спрямування краще підійти через аналіз геополітичних перспектив регіону, який за усіма ознаками має стати ареною нового протистояння.

На думку П. Кеннеді, світова політика у недалекому майбутньому буде формуватись у "стратегічному чотирьохкутнику", до якого входитимуть США, Росія, Китай та Японія. В свою чергу автори прогнозу ІСЕМВ РАН вважають, що "еволюція взаємовідносин США, Росії, Китаю та Японії може пійти в напрямку посилення в них ролі двох останніх держав".

Г. Розман виявляє тенденції до формування у Північно-Східній Азії китайсько-російсько-японського стратегічного трикутника, здатного суттєво впливати на більшість подій у світі. Він вважає імовірним, що КНР буде лідером у ситуаціях, коли весь трикутник буде схилятись до опозиції США, але зазначає, щохоча вони й не будуть плясати під американську дудку, вони й не стануть танцювати в унісон, зокрема коли на карту будуть поставлені фундаментальні проблеми безпеки, Японія скоріше буде на боці США, ніж Росії чи навіть КНР.

Очевидним виступає перспектива посилення напруги у відносинах між морськими та континентальними державами у АТР. Т. Фунабасі вважає найбільш вірогідною можливість геополітичного зіткнення таких морських держав, як Японія, Індонезія, Австралія та Філіппіни, з одного боку, Китай та Центральноазійські держави - з іншого. Навіть у випадку невдачі економічного розвитку узбережних районів Китай може відгородитись від морських країн Азії свого роду новою “китайською стіною”, що так чи інакше призведе до розколу у регіоні. В разі ж успіху китайського експерименту в узбережних районах у Китаю з’явиться спокуса використати Гонконг як форпост для посилення своєї військово-морської присутності і Північно-Китайському морі, а потім у Тихому та Індійському океанах. Тим самим обидва варіанти можуть викликати напругу у відносинах між Китаєм та морськими державами Азії.

В ситуації потенційного конфлікту Японії та США з Китаєм багато що залежатиме від позиції Росії. Тут не можна не враховувати затьмарений тяжкими конфліктами досвід нещодавнього історичного спілкування між Росією та Китаєм, геополітичне суперництво між ними за вплив на країни Центральної Азії, зростаючу неконтролюєму “повзучу міграцію” китайців у Росію з виникненням “чайнатаунів”, які не підпорядковуються російським законам, масову незакону скупку китайськими підприємцями нерухомості на схід від Уралу. На підставі цих та деяких інших аспектів окремі експерти навіть не виключають перспективи втрати Росією Сибіру та Далекого Сходу.

Успішне запобігання подібних негативних перспектив залежить перш за все від самої Росії, від тього, наскільки успішно вона буде інтегрувати територіальний сектор “руського Сибіру” у єдине геополітичне поле. Слід враховувати, що місцезнаходження Росії у материковій часті Світового Острову збільшує її шанси на виживання у випадку нових глобальних конфліктів, відповідно до формули Х. Маккіндера.

На думку В.Б. Тихомірова, "гарантії стабільності внутрішньополітичної обстановки у Росії підвищуються, якщо її керівництво, будемо сподіватися, нарешті позбудеться традиції "приймати рішення, не приходячи у свідомість", і не дозволить втягнути себе у можливий конфлікт на боці США, не буде прагнути "наздогнати та перегнати" Китай у своїй зоні взамін на його відмову від будь-яких спроб експансії за рахунок території Росії", але такий висновок грунтується на розгляданні Росії як "глобальної держави регіонального рівня".

Дійсно, з одного боку, внаслідок відомих подій Росія втратила перший та другий ешелони своєї оборони, різко звузились її оборонний простір та "економічна ойкумена". Але вона залишається одним з провідних глобальних центрів сили, потенціал якого грунтується на виключному геополітичному становищі, яке обумовлює, зокрема, те, що для асиміляції нових територій Росії не потрібна не тількі військова сила, але й тісні економічні союзи, що відзначав ще Д. Мейнінг.

Висування Китаю на роль гегемону у теллурократичній напівсфері, таким чином, підтверджує існуючу у світовій історії тенденцію до поступового зрушення центрів морської гегемонії на Захід, а центрів континентальної гегемонії - на Схід, і це дає підстави очікувати, що саме АТР стане епіцентром наступного глобального протистояння двох макроцивілізацій - Східної та Західної, що грунтуються на двох протилежних геополітичних фундаментах - континентальній та морській орієнтаціях.

Отже, Китай - це континентальний, східний лідер XXІ ст., але чи здатний він очолити протидію глобальній домінації атлантистського Заходу? В багатьох досладникав з цього приводу виникають великі сумніви. Зокрема, О.Г. Дугін, згадує, що з початку XІX ст. геополітика Китаю слідувала чисто ватлантистським тенденціям, за винятком нетривалого періоду після перемоги КПК (1949-1958), але він також змушений визнати, що існує навіть усталена традиція називати Китай "Серединной Імперією", а цей термін характеризує теллурократичні утворення. Він вважає Китай в теперішніх умовах геополітичною базою атлантизму, але ігнорує ту обставину, що саме ця держава є сьогодні одним з небагатьох послідовних критиків "уніполярного світу".

Не можна не звернути увагу й на інші застереження. Зокрема, Ж. Парвулеско розглядає дев`ятиденний візит Б. Клінтона до Китаю в червні 1998 р. як закладення "стратегічної бази фінального американо-китайського наступу на велико-континентальний євразійський фронт", на підтвердження чого він наводить як приклад американо-китайські морські маневри, у яких Ж. Парвулеско бачиться "знак прийнятого рішення про політико-стратегічні позиції".

Дійсно, існує велика небезпека міграційного тиску мільярдного Китаю на недостатньо освоєні простори руського Сибіру, але наполегливе прагнення О.Г. Дугіна, В.Л. Цимбурського, Ж. Парвулеско та інших російських та європейських геополітиків створити з Китаю образ ворогу навряд чи здатне змінити для Росії цю ситуацію на краще.

Об`єктивно складається така геополітична ситуація, за якою біполярний вакуум, що виник після розпаду СРСР та "соціалістичної співдружності", заповнює "Новий Схід", в якому з наведених вище обставин саме Китай буде відігравати центральну роль. Зростання антикитайських настроїв у Росії, дійсно, може підштовхнути Китай у обійма США, але сьогодні існує реальна можливість запобігти цьому через сприяння формуванню континентального блоку, геополітичною стрижньовою оссю якого стане аісь Париж - Москва - Пекін, на відміну від запропонованого вищеназваними геополітиками проекту віссі Берлін - Москва - Токіо..

У контексті відносин Схід-Захід така організація геополітичного простору буде слугувати основою похідної від неї меридіанальної геостратегії. Франція буде відігравати традиційну для неї роль на Чорному континенті, формуючи Евроафриканський регіон. Росія здійснюватиме відповідну геополітичну роль на Середньому Сході , у Центральній та Південній Азії, а Китай - у Південно-Східній Азії.

На долю Сходу сьогодні випадає місія, котру за своєю загальнолюдською значущістю можна порівняти з рубежем поганської (античної) та християнскої епох. Вона полягає у відновленнні рівного права на розвиток, визннанні рівної гідності суспільств і культур, що вступають у відносини взаємовигідного (еквівалентного) обміну, в нейтрализації подвійної моралі, спроб узурпувати універсальні принципи свободи та відповідальності, підменити їх необмеженою свободою для себе та необмеженою безвідповідальністю по відношенні до інших. Нарешті, вона полягає у подоланні технології створення безмежної, небаченої в історії глобальної влади, яка означає тоталітаризацію “глобального суспільства”, що формується, демонтаж національних синтезів і просторів, що склалися.

Архітектори однополярного світу припускають і навіть заохочують поширення малих етносуверенітетів до тех пор, поки зберігається задача зруйнування потенційно ворожих Заходу великих багатонаціональних держав, які засвоїли просвітницьку модель етнічно нейтральної політичної нації. Головну небезпеку тут становлять Росія і Китай. Позбавити Континент такої міцної зброї самозахисту, як держава – в цьому сьогодні головне завдання “пиратів Моря”. Саме на це спрямовані зусилля щодо “повзучого” перегляду міжнародно-правових норм і формування нових стереотипів псевдоглобалистської свідомості. Після вирішення цього завдання наступить стадія викорінення анархії автономних націоналізмів і формування тотально управляемої глобальної системи.

Кінець ХХ століття ознаменувався початком Четвертої світової війни. В ній талассократична стратегія полягає у замкненні горізонталі, що поєднує Атлантичний і Тихий океани та проходить через усю континентальну Сушу, від Балкан до Синьцзяну та Кореї. Це розтинання Континенту переслідує мету знищення можливості його стратегічного об’єднания. Для цього використовуються відверто пиратські засоби спокушення. Так, наприклад, Каспій з континентального озера, що об’єднує братерські народи, на очах перетворюється на пиратське море, де хижаки ділять свою здобичу – нафту. В цих умовах виникає антинаціональний стратегічний альянс між компрадорськими “елітами” і штабістами сучасного світового гегемонізму.

У неоголошеній Четвертій світовій війні стратегія Заходу спрямована на зруйнування великих геополітичних просторів євразії, а значить – у першу чергу проти Китаю, а потім – проти Росії та Індії. Саме в такій послідовності пріоритетів!

Весінньо-літньої військова кампанія 1999 року проти Югославії, приурочена до 50-річчя НАТО, стала символічним початком цієї нової світової війни, а бомбові удари по китайскому посольству також символічно показали головного противника США, котрий зі зруйнуванням СССР все більше перебирає на себе роль континентальної наддержави. Китай інтенсивно перетворюється на головний фактор стримання агресивних тенденцій зовнішньої політики США і Заходу в цілому, тому останні намагаються попередити цю небезпеку для себе.

У сьогоднішньому Китаї неухильно збільшується кількість тих, хто вважає США ворогом номер один у наступному столітті. Китайська молодь виховується у переконанні, що саме збройні сили КПК – КНР вперше в історії завдали військової поразки американцям під час війни в Кореї (1950 – 1953 р р.).

Знову поширюються антиамериканські тези Мао Цзедуна. Зокрема, в якості назви одного з розділів книги “Все-таки Китай здатен сказати своє «ні»” (1996 р.), яка мала великий резонанс, обрано назву однієї з робіт Мао 1949 року: “Відкинути ілюзії, готуватися до боротьби”, де він закликав до тривалої боротьби з американським імперіалізмом. Зазначена книга, що містить гостру критику на адресу політики США та Японії в Азії, а також обгрунтування китайських відповідей на виклики часу, одержала позитивні відгуки правлячих кіл КНР та буквально шокувала керівництво США та країн Західної європи.

Відводячи Китаю роль “домінуючої регіональної держави у Східній Азії” (з положення якої він вийшов ще у 80-і роки), США тим самим намагаються використати Китай як складову частину глобальної американської стратегії однополярності під ширмою поліцентризму, тобто опори на регіональні центри сили, що управляються та конкурують між собою, як на засоби підтримания однополярного лідерства.

Фактично війна, що розпочалася – це превентивна війна, мета якої – у недопущенні відродження глобальної біполярності, у закріпленні тотального контролю над Континентом з боку “пиратів Моря”. В цих умовах у Китаї готують обгрунтування перегляду попередньої політики нейтралітету і невтручання у напрямку переходу до розвитку союзницьких воєнно-політичних відносин з іншими країнами – противниками американського гегемонізму.

Геополітичні цілі нового континентального проекту полягають у наступному:

– знищення геополітичного кліну євразійського розколу та нейтралізація планів атлантизму по встановленню геополітичного контролю над євразією;

– попередження реалізації атлантистського проекту “зіткнення цивілізацій”, напрацювання міжцивілізаційних універсалій, здатних інтегрувати великі континентальні цивілізації на основі синтезу православної, індуістської, конфуціансько-буддійської та ісламської традицій;

– подолання локальної обмеженості “Нового Сходу”, що формується, та геополітичне оформлення ідеї східної відповіді на глобальний виклик вестернизації;

– реалізація глобального поворота в життєустрої людства, створення геополітичних та цивілізаційних умов для подолання техноекономоцентризму, виходу з глухого кута постіндустріалізму та переходу до постекономічної моделі усталеного світового розвитку, котра мусить забезпечити екологічну, соціокультурну і соціально-політичну рівновагу в світі;

– подолання геополітичного протистояння Північ-Південь, повернення морального імператива у геополітику, звільнення її від ліберального соціал-дарвінизму та привнесення до неї традицій християнського і просвітницького солідаризму.

Такий геополітичний проект є найбільш оптимальним сценарієм забезпечення процесу не-катастрофічної трансформації сучасної світової системи під час переходу з західної у східну фазу мегациклу. Завдання полягає в тому, щоб атлантистсько-мондіалістичному, техно-економоцент-ричному глобалізму протиставити альтернативний глобалізм гуманістично-універсалістського типу, який відкриє нові горізонти морального, культурного, історичного розвитку всього людства. Все більше стає зрозумілим, що головною перешкодою на цьому шляху є сучасний атлантистський Захід на чолі з США. У зазначеному контексті по-іншому бачиться роль і місце посткому-ністичної Росії – центральної ланки трикутнику Париж – Москва – Пекін.

М. О. Чешков відзначає, що головна проблема полягає у тому, щоб визначити не-Захід не негативно, як неспроможного, невдалого адепта моделі “наздоганяючого розвитку”, а позитив-но, як такий глобальний тип, який має власну колективну ідентичність і власну історичну прог-раму. В цьому відношенні Росія, Москва як “Третій Рим”, має всесвітньо-історичне значення.

Дійсно, незважаючи на тенденцію до перетворення Китаю у нового лідеру континентального світу, “Нового Сходу”, Росія зберігає великий шанс дати Сходові єдиний альтернативний образ, зібрати його з мозаіки розрізнених культур і наділити його єдиним смислом, висунувши нову формаційну ініціативу.

Китай так і не позбувся свого давнього цивілізаційного архетипу, орієнту-ючого на автаркію, самодостатність та ізоляціонізм, і в цьому головний його недолік у порівнянні з Росією, яка успадкувала від Візантії меcіаністський архетип. Саме тому не Китай, а Росія стала сьогодні головною мішенню спільного натиску Заходу та інших її противників, бо лише вона здатна перейняти від Заходу ідею глобалізму, наділивши її глибоким гуманістичним і універсаліс-тичним сенсом.

Зруйнування соціалістичного “другого світу” штовхає Росію у “третій світ”, тим самим сучасні російські західники руйнують спадщину європейського Просвітництва у Росії, спадщину Петра І, як це підкреслює О. С. Панарін. За його словами, “західники у котрий раз продемонстрували своє невміння бути відповідальними творцями й збирачами, а їх остання революція виродилася у “велику кримінальну революцію”, якій найбільш вперті з них схильні дати своє доктринальне виправдання. Західники розвалили другий світ у покарання за відступництво російського комунізму від “справжніх” заповітів європеізму. Але все виразніше виявляється сьогодні, що хитрість світового розуму, діючого їх руками, насправді спрямована була на зруй-нування останньої перешкоди, що відділяє Росію від Сходу й заважає новій, постєвропейській ідентичності Росії”. Дійсно, це буде мати рокові наслідки не лише для основних західницьких ідей у Росії, а й для геополітичної стратегії, що підготувала поразку Росії у другій “холодній війні” та виштовхування її у “третій світ”, бо саме це створює підгрунтя для відновлення статусу Росі як духовного та політичного лідера Сходу.

Створюються підвалини для реалізації пророцтва К. Леонт’єва: “У Росії особлива політична доля: чи щаслива вона, чи нещасна, не знаю. Інтереси її ма-ють якийсь моральний характер підтримки найслабшого, пригніченого. І усі ці найслабші, і усі ці пригнічені до слушного часу по крайній мірі стоять за неї”.

Духовний виклик завжди вважався особливо небезпечним, тим більше в умовах, коли сам Захід як цивілізація, з його ліберальною ідеологією, швидко вироджуються. Захід намагається представити перспективи світоустрою через ділемму однополярного глобалізму (світова гегемо-нія США) та реанімації націоналізму з супроводжуючими його прояви кровавими конфліктами, і для нав’язування такої альтернативи йому вкрай необхідно знищити Росію як носія глобальної світосистемної альтернативи.

Таким чином, завершуючи розгляд процесу конституювання та розвитку планетарного дуалізму, можна зазначити, що з моменту його виникнення під час геополітичної революції кінця XV - середини XVІІ ст. до його теперішнього стану він розвивався у напрямку поступової абсолютизації, яка досягається у другій половині ХХ ст.

Більш того, розвиток відносин планетарного дуалізму створив передумови встановлення небезпечного остаточного домінування талассократії, згуртованій силі якої сьогодні намагаються протистояти поодинокі континентальні держави. Але тенденція до постійного регенерування центрів гегемонії у кожній напівсфері створює можливість для адекватної відповіді Сил Суші на талассократичний виклик. Можна очікувати, що таку відповідь дасть "Новий Схід", що формується зараз, переймаючи роль колишньої "соціалістичної співдружності".

В цих умовах надійна та ефективна міжнародна політика України має відповідати її специфічному положенню в сучасній cвітовій системі. Тому її формування вимагає визначен-ня геополітичної та цивілізаційної ідентичності України. Виходячи з логіки геополітичної архітектоніки світу, ми мусимо констатувати однозначну приналежність України до континентальної напівсфери сучасної світової системи, а саме до євразійського хартленду, який становить у географічному відношенні замкнену, самодостатню, гармонійно взаємопов’язану цілісність.

На рівні цивілізаційному ідентичність України проявляється в її приналежності до Східної макроцивілізації. Уся територія України належить до єдиного однорідного простору кирилічної цивілізації-писемності, а переважна її частина – до православної цивілізації, що визначається за релігійною ознакою. Це підтвержує природну геополітичну та цивілізаційну ідентичність України.

Події 2001-2003 років на Середньому Сході ставлять Україну перед запитанням: чи не можливе подібне з нами? Стаття у американському журналі “Форбс”, у якій Україну було віднесено до нестабільних країн, що можуть потребувати втручання, свідчить про те, що подібне запитання актуальне і для нас.

Війна проти Іраку – чергове підтвердження безпрецедентної спроби змінити біпівкульну структуру світу, що складається з Суші та Моря, Сходу і Заходу, та оголосити самі основи континентального існування незаконними й архаїчними, свідчення тотального наступу морського піратства на континентальні цивілізації, і в цій боротьбі головним геополітичним призом є Євразія, як це й визнав провідний ідеолог цього наступу Збігнев Бжезинський. Мова йде не просто про матеріальне захоплення, але й зруйнування самого континентального етосу, що створювався тисячоліттями і забезпечує сталість континентального антропологічного типу. Це відбувається під вивіскою глобалізації та модернізації.

Для нового глобального світу стає реальністю мондіалістська перспектива: транснаціональна мережа відносин, що вийшли з–під контролю держав, мозаїка етнічних квазісуверенітетів, які контролюються глобальною владою, основа останньої – контроль над інформаційними і комунікаційними потоками, управління свідомістю людини за допомогою сучасних інформаційних і психотехнологій. Ці загрози зумовлюють актуальність пошуків альтернативних моделей світоустрою та відповідних геополітичних стратегій.

Основою для відкидання мондіалистської перспективи розвитку людства може стати новий регіоналізм. Саме континентальна інтеграція на регіональній і мета регіональній основі здатна створити реальну альтернативу як домінуючій версії глобалізації – мондіалізації, так і неоархаіці фрагментованого світу.

В цьому сенсі Китай, Росія і потенційно Європейський Союз втілюють сьогодні геополітистську альтернативу мондіалізму, який прагне відмінити геополітику як таку. Ця альтернатива може полягати у створенні такої моделі світового порядку, яка забезпечить умови для успішного діалогу Північ–Південь, забезпечить поєднання інтеграційних процесів зі збереженням і розвитком культурно–цивілізаційного розмаїття у рамках великих геополітичних просторів Євроафрики, Серединної Євразії та Східної Азії. У горизонтальному вимірі, який дозволяє створити механізми міжцивілізаційного діалогу Схід–Захід, її доповненням може стать континентальна інтеграція цих трьох геополітичних просторів, і в її здійсненні особливу роль може відіграти Україна. Мова йде про концепт Великої Європи від Атлантики до Тихого океану

Прикро, але українська еліта ще не навчилася “мислити тисячоліттями й континентами”, мабуть ще й тому, що державі під назвою Україна виповнилося лише 11 років, і вона виникла в час, коли під сумнів поставлено саме поняття держави–нації. Тому ми ще не можемо адекватно оцінювати не лише глобальні процеси, а й ті кроки, які самі ж робимо.

Останні основоположні зовнішньополітичні кроки України – і заява про наміри вступити у НАТО, підкреслене прагнення до асоційованого членства у ЄС та одночасно рух у напрямку вступу в ЄврАзЕС, головування українського Президента в Раді глав держав СНД, активне просування ідеї зони вільної торгівлі у рамках Співдружності та участь у створенні єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном, – показали, що у зовнішній політиці України зберігається основна проблема, яка полягає у нездатності подолати буферну геополітичну природу України. Як і раніше, прагнення до політичного зближення із Заходом поєднується з неможливістю ігнорувати економічну залежність від Росії. За одинадцять років незалежності Україна так і не вирішила цю проблему. Вона так і не стала повноцінним геополітичним суб’єктом, і зовнішні впливи на національний політичний процес з часом лише посилюються.

Тим не менше, зроблені Україною на початку нового тисячоліття зовнішньополітичні кроки створюють передумови для реального прориву у вирішенні вказаної проблеми. Для їх усвідомлення необхідно здійснити докорінний перегляд оцінки місця і ролі України у світі. Сьогодні Україна розглядається як європейська держава, за принципом – «з Росією або без неї, не важливо, але ми йдемо в Європу». Тим самим закріплюється периферійний (а мабуть і форпостовий, і це ще небезпечніше) статус України в європейському та євроатлантичному просторі. Необхідно висунути і реалізувати такий геополітичний проект, який був би неможливим без центральної, інтегруючої ролі України. Представляється, що його основою може стати ідея Великої Європи від Атлантики до Тихого океану – єдиної системи колективної безпеки, єдиного економічного, правового та інформаційного простору, інтегрованого також у політичній сфері. Саме ідею Великої Європи сьогодні покладено в основу російсько–європейського зближення.

Передумовами для реалізації такого сценарію є тенденції зближення Росії з ЄС, що посилилися останнім часом, з одного боку, і кроки у напрямку включення України у інтеграційні структури, що формуються Росією (на фоні сумнівної перспективи ГУУАМ, незважаючи на підписані нещодавно документи про створення зони вільної торгівлі) – з іншого боку, а також назрілі завдання реформування ОБСЄ і Ради Європи. Саме Україна може ініціювати системну трансформацію європейських інститутів, спрямовану на структурно–функціональне узгодження діяльності ЄС, ОБСЄ та СЄ, а також гармонізацію економічних і правових механізмів ЄС і ЄврАзЕС (СНД). Це відповідає як інтересам ЄС, який прагне закріпити за собою центральну роль у забезпеченні європейської безпеки, так і інтересам Росії, яка прагне найти формулу, здатну поєднати орієнтацію на зближення з ЄС та збереження за собою геополітичного контролю над пострадянським простором.

Ситуація навколо Іраку показала, що об’єктивно створюються необхідні передумови для формування геополітичного альянсу між Францією та Німеччиною, з одного боку, та Росією – з іншого. Україна має унікальну можливість не лише скористатися цією можливістю, а й навіть сприяти її реалізації.

Реалізація проекту Великої Європи дозволить Україні принципово змінити своє геополітичне положення, став зв’язуючим елементом у системі ЄС–СНД. Така нова роль дозволить компенсувати неефективність ГУУАМ, де Україна по суті розглядалась як лідер «опозиції» усередині СНД. Тому слід офіційно підкреслювати, що Україна вкрай зацікавлена у якомога більш тісному зближенні Росії з ЄС, так як це знімає проблему буферності геополітичного положення та суттєво підвищує значення нашої країни. Рух двох країн у спільному напрямку знімає для України і проблему внутрішньополітичної опозиції курсу на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури, так як ця проблема є «картою» в руках проросійськи налаштованих політичних сил.

Слід враховувати, що Росія сьогодні має значно більш значний досвід реального співробітництва з Євросоюзом. Мова йде, насамперед, про «Північний вимір», і зокрема про такі механізми транскордонного співробітництва, як Баренцев Євро–Арктичний регіон (БЄАР). Цей досвід не можна не використовувати у відносинах України з ЄС. Разом з тим, у процесі узгодження європейської інтеграційної політики України і Росії, не можна не визнавати, що специфічні проблеми у відносинах Росії з ЄС (наприклад, проблема Калінінградської області), звичайно, можуть ускладнювати рух України в напрямку європейської інтеграції. Але це не означає, що такі проблеми створюють підвалини для протиставлення української та російської політики європейської інтеграції.

Поворот у бік розбудови загальноєвропейської континентальної архітектури безпеки, загальноєвропейського економічного і соціального простору дозволить вивести на новий рівень і відносини з Республікою Білорусь, які на сьогоднішній день явно не відповідають очікуванням двох народів та економічним можливостям наших країн. Орієнтація виключно на самостійну інтеграцію в європейські структури, без участі Росії та Білорусі, вже сьогодні призвела до того, що частка України у білоруському товарообігу в першому кварталі 2002 року становила всього 3%, тоді як частка Росії – понад 56%. Посилюється інформаційний розрив між нашими країнами, що доповнюється однобічним висвітленням політичної та соціально–економічної ситуації у братерській республіці українськими ЗМІ. Як Україна, так і Росія і Білорусь своєю стратегічною метою визначили європейську інтеграцію, але до сих пір рух в одному напрямку вони здійснюють абсолютно незкоординовано, зашкоджуючи тим самим інтересам кожної з трьох держав.

Євросоюз прагне, з одного боку, «закритися» від негативних зовнішніх впливів, але, з іншого боку – зберігається і набирає силу процес його розширення, і сьогодні незрозуміло, де він закінчиться. Самі європейці мають бути зацікавлені в тому, щоб забезпечити гармонічний характер відносин з оточуючим світом, бо лише це виключить для них ситуацію «оточеної фортеці». Тому важливо показати їм, що необхідно створення чітких і дійсних загальноєвропейських політичних і економічних структур, які б забезпечували як інтереси країн ЄС у просторі Великої Європи, так і нормальний, недискримінаційний режим для економічних, соціальних і культурних зв’язків усередині цього простору.

Хоча Євросоюз звичайно розглядав Росію скоріше як виклик своїй безпеці, перспектива конфронтації з США заставить його переглянути цей погляд. Росія нині не представляє великого економічного інтересу для ЄС, оскільки на її долю приходиться тільки 3,5% загального обсягу торгівлі країн ЄС (можна лише казати про певний економічний інтерес Німеччини). Спалах автаркічних процесів, що очікується внаслідок кризи глобальної неоекономіки фінансових технологій, має змусити їх переглянути свій підхід до Росії. Для останньої ж Європа є пріоритетною сферою економічних інтересів, оскільки партнерство із США не дало бажаних результатів, а для успішної і скільки-небудь швидкої інтеграції в економічний простір АТР сьогодні є надто слабкі можливості (хоча стратегічне завдання відновлення рівноваги між європейською та азійською частинами для російської економіки і політики тільки зростає). Все це може стати важливим моментом при формуванні конфігурації співвідношення сил у майбутніх геоекономічних війнах.

В умовах, коли стало очевидним зближення Росії з ЄС, Україна може ініціювати кроки, спрямовані на узгодження інтеграційної політики з Росією та іншими країнами СНД. Основою такого узгодження може стати прийняття в якості базової ідеї Великої Європи. Цей курс може стати спільним, узгодженим зовнішньополітичним курсом усіх країн СНД. В цій ситуації Україна опиниться у ролі лідера у процесі зближення пострадянських и європейських держав. Можливо, доцільно створити спеціалізовані робочі структури з координації політики європейської інтеграції на рівні Міністерств закордонних справ. Такий поворот також підкріплюється необхідністю пошуку більш ефективних механізмів у реалізації трансконтинентальних комунікаційних проектів, заради яких створювалось ГУУАМ. Зараз стало зрозуміло, що без участі Росії реалізувати ці проекти у бажаному вигляді не удасться, а від неузгоджень у інтеграційній політиці двох країн Україна може скоріше втратити, ніж виграти.

Україна спільно з Росією може ініціювати прийняття в якості основи формування Великої Європи моделі різношвидкісної і різнорівневої інтеграції. Сьогодні Україну явно не задовольняє статус держави–сусіда ЄС, який їй пропонується. Він незрозумілий, як незрозумілі і перспективи розвитку відносин Євросоюзу зі своїми настільки різними «сусідами», як Україна, Росія, Молдова та Білорусь. Необхідно й більш адекватне новим реаліям політичне оформлення загальноєвропейського процесу. Можливо, його основою може стати Рада Європи.

Представляється, що сучасна політична Європа вкрай потребує створення загальноєвропейської інтеграційної структури, яка у першу чергу стала б основою формування загальноєвропейської системи колективної безпеки силами самих європейців (за участю Росії, але без участі США і Канади). Нинішня структура ОБСЄ надто аморфна і надмірно широка за складом своїх учасників. Вона не задовольняє ані європейців, ані росіян. Напевно, в якості вихідного пункту при формуванні загальноєвропейської інтеграційної структури можна взяти створення координаційного механізму в сфері безпеки на рівні ЄС – СНД. Україна цілком може виступити ініціатором початку діалогу в цій площині, и головним предметом цього діалогу може стати проблема нелегальної міграції та міжнародного тероризму. Очевидно, що ці проблеми не можуть бути вирішені у форматі відносин ЄС – Росія або ЄС – Україна, бо головними їх джерелами є зовсім не Росія чи Україна. Заважає такій ініціативі, правда, вже традиційне зневажання України до СНД.

Спільним (хоча й прихованим) мотивом для зближення ЄС, Росії та України може стати й лінія США на встановлення стратегічного контролю над континентальними комунікаціями в Євразії. Поява контингентів НАТО у Грузії та Узбекистані, можливість аналогічного розвитку подій у Молдові, тобто по лінії коридору Європа – Кавказ – Азія, виявляється симптоматичним. Ця тенденція суперечить стратегічним інтересам як ЄС, так і Росії.

Не можна не визнати, що в цілому будь–які екстраоріентовані горизонтальні геополітичні альянси містять у собі міцний деструктивний потенціал експансії. Найбільш яскравим прикладом тут є горизонтальна ось Балкани - Синьцьзян, що конструюється США і служить інструментом встановлення геостратегічного контролю над Євразією. В цьому контексті адекватною геополітичною альтернативою таким устремлінням може бути лише меридіональна інтеграція.

Для КНР найбільші перспективи тут пов’язуються з утвердженням його в якості регіонального лідера Східної Азії та локомотива інтеграційних процесів у цьому регіоні. Мова йде про необхідність поєднання стратегії стримання мондіалістської агресії США зі стратегією формування під егідою Пекіну великого геополітичного простору в Східній та Південно–Східній Азії. Це, безсумнівно, стане важливим фактором посилення Нового Сходу як домінуючої сили у процесі орієнталізації у світі XXI століття.

Для ЄС природним шляхом меридіональної інтеграції є реалізація проекту Євроафрики. Зі створенням Африканського союзу для цього поступово формуються сприятливі передумови. Зближення континентів, що розташовані по обидва боки Середземного моря, відповідає стратегічним інтересам як європейців, так і африканців. Значно більше, ніж розширення Євросоюзу на Схід, і це краще розуміють середземноморські європейські держави з великою історією спілкування з народами Чорного континенту. Європі це забезпечить контроль над міграційним рухом з Африки у Європу, кращі умови для освоєння ресурсів та розвитку комунікаційних систем на цьому континенті, а африканцям дозволить хоча б пом’якшити соціально–економічні проблеми за рахунок залучення інвестицій і впровадження сучасних європейських технологій.

Однак така перспектива входить суперечність з довгостроковими інтересами США, які зовсім не хотіли б, щоб ресурсна база Африки опинилася у руках європейців. Так, О.С. Осельська наголошує на тому, що “стратегічні пріоритети США явно не дозволяють їм пасивно спостерігати за створенням фундаменту для наступної євроафриканської інтеграції, яким сьогодні є середземноморський діалог”.

Для Росії та України меридіональна інтеграція – єдиний шанс запобігання катастрофічного для Серединної Євразії зіткнення православ’я та ісламу. Це крок до відновлення традиційного як у соціокультурному плані, так і у зовнішньополітичному контексті хоча б радянської історії орієнтації на підтримку дружніх та взаємовигідних відносин як з тюркським, так і з арабським світом. В умовах, коли конфлікт у Чечні ускладнює для Росії можливість узяти на себе безпосередньо роль лідера православно–ісламського блоку, саме Україна (а також певною мірою Білорусь) може виступити основним посередником у діалозі та зближенні православної та ісламської цивілізацій. Не в останню чергу тут має значення й те, що Україна займає виключне положення на стику трьох цивілізацій – православної, ісламської і західної. А саме це відкриває великі можливості для України у тому, щоб сприяти також нормалізації відносин між Заходом і Світом ісламу.

На закінченні слід ще раз підкреслити, що саме ідея Великої Європи має стати основою української зовнішньої політики, що саме вона здатна вирішити ключові зовнішньо– та внутрішньополітичні проблеми нашої країни, що вона є єдиним оптимальним виходом з того геополітичного становища, в якому знаходиться Україна. У глобальному ж контексті лише вона здатна створити реальну геополітичну альтернативу мондіалістському проекту “нового світового порядку”, який успішно реалізується на наших очах.