Учасна українська драматургія: на перехресті модерну та постмодерну

В сообщении рассматривается пока невостребованная театром, интенсивно развивающаяся современная украинская политическая драматургия.  Автор анализирует монопьесы А. Ирванця «Маленькая пьеса об измене одной актрисы» и «Recording» и пьесу Неды Нежданной «Миллион парашутиков», которые посвящены роли государства в жизни человека, смыслу выбора и игре в жизнь. Игровое начало помогает понять место современного общества в судьбе собственного государства и избавиться от роли серой пассивной массы.

Modern Ukrainian dramaturgy is developing rapidly due to political and social situation in the country. Unfortunately modern plays remain literature “paper” works and don’t get stage impersonation in modern Ukrainian theatre.  The paper analyses two monoplays “Short play about one actress unfaithfulness” and “Recording” written by A.Irvanets and a play of young playwright Neda Nezhdanna “Million small parachutes”. These plays tell about the role of state in our life, sense of choice and play in life. With a help of play modern society can realize its role and be not only passive “grey mass” but to rule the state destiny.

Чи є в Україні сучасна драматургія? Для мене це питання є абсурдним. В українській літературі сьогодення є сотні драматургів, п’єси яких заслуговують найвищої оцінки, але, нажаль, залишаються фактично недооціненими. У наш час українська драматургія репрезентується винятково як літературний жанр, майже немаючі нічого спільного з театральними постановками. Сучасний театр робить вибір на користь класичної літератури, не беручі до уваги світові тенденції розвитку театру та кіно. Але повернемось до історії становлення модерної української драми.  Зі звільненням України від радянського впливу українська драматургія набирає нових обертів. Нова українська драма різножанрова та різноаспекторна. На сцені постають авангардові драми, модернові, абсурдні, декаданськи та просто реалістичні. Відновлюється, навіть, досить архаїчний жанр – бурсацької драми, відбудовується переосмислення сюжетів вертепного театру.  П’єси найвидатніших українських драматургів сучасності Наталі Ворожбит, Сергія Щученко, Неди Неждани, Олега Миколайчука–Низовець, Олександра Ірванеця та інших – активно ставляться на сценах сучасного професійного театру.  Політично й соціально-нестабільна ситуація початку ХХІ ст. зумовила розвиток жанру антиутопії у сучасній український драматургії. Найяскравішим представником якої виступає поет, драматург, прозаїк, перекладач Олександр Ірванець.  Драма-антиутопія «Маленька п’єса про зраду однієї актриси» поєднує у собі два типи зображення. Це гротескно-сатирична драма, яка має реально-достовірну форму у поєднанні з ілюзорним. Хронотоп п’єси відображає сучасний або недавно минулий час. Головна героїня - Она (наголос на перший склад). Она – молода дівчина, що прикута до інвалідного візка. П’єса складається з двох дій, в основі яких - монолог головної героїні. Також крім голосу героїні, у п’єсі звучить голос диктора з радіо. Она розповідає про своє минуле: «Так, ну тоді ж усі були і в чортенятах, і в чорній молоді. Та ж нас ніхто й не питав...хочемо ми вступати чи ні!...Єдине задля чого прагнули здобути чорний атестат, - це вступ до університету.[1, с. 8]» Автор проводить паралель між червоним кольором та чорним, підкреслюючи приналежність до радянського минулого. «Всі випускники нашого року де? – на виробництві. [1, с. 8]». Таким чином О. Ірванець зображує перспективи «чорного» диплому. За вікном ми бачимо Чорну площу (аналог Червоної площі), яку з недавніх пор називають сірою, але всі за звичкою називають Чорною.  Драматург намагається донести, що нічого не змінилося з радянського минулого. Все лише трохи посіріло, але кардинальних змін не відбулося. Автор використовує прийоми алюзії, не називаючи все своїми іменами, лише даючи натяк на хід певних речей. Саме завдяки відчуттям асоціативності читач зможе повністю розкрити сутність даного твору.  Уся п’єса пронизана лицемірством, обманом та зрадою, що співвідносяться із химерними ідеалами суспільства.  Друга п’єса О. Ірванця, що тяжіє до романів-антиутопій це так звана драма-дистопія «Recording». У драмі прогнозується негативне майбутнє, що і визначає драму за жанром негативної утопії, або драми-дистопії. Перекладається назва драми як «Запис», а саме як процес запису. Оповідь ведеться у формі монологу головного героя п’єси. Письменник зображує політичне становище у країні в період виборів тієї чи іншої політичної сили.  Уся драма нагадує один великий виборчий процес. Все починається, як не дивно, із вибору виборця. Це робить ВеКа (Всепланетний Комп’ютер), який визначає виборця за кількістю еритроцитів у крові: «… тільки через те, що в моїй крові, у кубічному її міліметрі було саме стільки еритроцитів, а не двома менше чи чотирма більше, - я мусив це зробити [1, с. 20].» О. Ірванець показує значущість виборця, його унікальність та невід’ємність від виборчого процесу, але на жаль лише під час виборів. Як тільки Старий (головний герой драми) робить свій вибір на користь певної політичної сили, його одразу кидають напризволяще, залишаючи одного у темному підвалі без електрики, води та будь-якої надії на повернення до дому.  Драматургія Олександра Ірванця – це гра з ідеями, суспільними та політичними ідеалами, гра з читачем та глядачем. Грати для нього означає мислити, творити й, урешті, жити. В ігрових художніх прийомах, формах втілюються найцінніші грані таланту О. Ірванця.  Ще один прогресивний сучасний драматург – Неда Неждана. Вона свого героя перевтілює у іншу особистість. Її п’єса „Мільйон парашутиків” вводить у практику теорію гри. Головна героїня – молода дівчина, на долю якої випало прожити один останній день з життя іншої жінки. Саме завдяки акторській грі головна героїня бореться сама з собою. Цікава мова п’єси. Читачу представляється два тексти: перший – прототекст (щоденник), однієї єврейської дівчини, яка наступного дня повинна бути знищеною фашистськими окупантами, а другий - власне текс п’єси - переживання та міркування головної героїні твору. Жінка зламує себе, намагаючись грати роль іншої. Згодом ці два тексти переплітаються і героїня починає впізнавати себе у цьому щоденнику, згадувати подібні ситуації та навіть сприймати єврейську дівчину, як співрозмовницю.  На думку драматурга, це зручна нагода поговорити на різноманітні теми з найкращим співрозмовником - із самим собою. Мета такої розмови - знайти відповідь на питання: «Заради чого жити?» У двадцятип’ятилітній єврейській дівчини все що було - це два друга, яких уже немає поруч, розбита скрипка та загублене кохання. І лише одна мрія надає наснаги на життя – це ненароджена дитина, якій так і не вдасться розповісти казку про мільйон парашутиків. Заради цього і залишає дівчина цей щоденник, щоб хтось інший втілив її казку. Щоб хтось інший продовжив гру, бо це єдине, що є у людському житті, що робить кожного щасливим.  Ці три п’єси – це лише крапля у морі української драматургії. Тож відповідаючи на запитання «Чи існує українська драматургія?» Можна з певністю сказати, що «так». Проблема криється не у відсутності текстів п’єс, а у зацікавленні театру в цих текстах, у заниженні мистецької вартості творів українських драматургів, у відсутності можливості їх сценічного втілення. Театр та кіно виконує роль своєрідного дзеркала, що дає повне відображення нашого життя. Нажаль, режисери часто вибирають духовно знецінені, вульгарні твори, головна ціль яких – епатаж публіки навіть ціною саморуйнування особистості, направленості на деградацію культурної оболонки суспільства. Отже, спостерігаємо ситуацію, коли у нас гарні драматичні твори, але паскудний театр. І це буде тривати доти доки глядач буде займати пасивно-нейтральне місце у житті сучасного театрального мистецтва.