12. Головні проблеми і розділи філософії Платона.

Платон (427-347 до н.е.) – давньогрецький філософ, учень Сократа, найяскравіший представник об.єктивного ідеалізму.

У філософії Платона світ — це всеосяжний космос, що представляє собою щось цілісне, завершене, гармонічне, начебто скульптурно оформлене утворення. У цьому цілісному космосі відведене місце і громадському життю людей, і кожній людській істоті. Платон виходить з повної аналогії, подоби структур і всеосяжного космосу, і держави (тобто суспільного устрою людського життя), і людської душі. їх влаштування потрійне. У людини — це розумна, люта (афективна) душа, душа, що жадає. У державі — це ієрархія трьох станів: філософи-правителі, воїни-стражники, вільні трудівники-хлібороби і ремісники (невільна людина — раб — розумілася як живе знаряддя, що говорить). У космосі — це вищий вічний світ умоглядних ідей — першозразків чуттєвих речей; душа світу, що поєднує світ чуттєвих речей; нарешті, тілесний світ чуттєвих речей, світ багатоякісності, розмаїтості і мінливості.

Цікаві міркування Платона про місце і долю людини в цьому гармонійно улаштованому космосі і державі. Людська душа, відповідно до Платона, безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала за блискучим світом вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим усвідомлення ідей як пригадування про бачене колись. Теорія пізнання Платона будується як теорія спогаду, керівним началом при цьому виступає розум чи розумна частина душі. Розумне усвідомлення ідей забезпечує людині доброчесне життя. Якщо ж у людини переважає люта душа чи душа, що жадає, їй закритий доступ до істинно людського задоволення життям. Тупа розважливість змушує людей бути "мужніми" від страху: боячись втратити одні задоволення, вони відмовляються від інших. Такі люди розмінюють, немов монети, одні задоволення на інші, одне засмучення — на інше, страх — на страх.

Типовим для античності є і погляд Платона на людину як єдність душі і тіла, причому тілесне начало має специфічні ознаки. Відоме визначення людини, приписуване Платонові: людина є "істота безкрила, двонога, із плоскими нігтями; єдина з істот, сприйнятлива до знань, заснованих на міркуваннях"2. Тут виділяються дві специфічні ознаки людини — і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини Платон не зводить до якої-небудь однієї ознаки. Вирішуючи питання про єдність сутнісних визначень індивідуума і суспільного життя, він стверджує, що державі і душі кожної окремої людини притаманні ті самі начала, і їхнє число однакове. До цих начал він відносить мудрість, мужність, справедливість, поділ суспільного життя за станами, а душі людини — за рівнями. Платонівська думка про принципову тотожність людської природи і суспільного устрою життя неодноразово відтворювалася мислителями наступних епох, звичайно, з інтерпретацією в дусі загальних світоглядних установок кожної епохи.

13. Філософська система Аристотеля, його метафізика, антропологія, соціологія і методологія.

Арістотель (384-322 рр. до н. е) – давньогрецький філософ, один із найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона. Він займався природничими науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки, психології, естетики та ін.

У метафізиці давньогрецький філософ виклав вчення про першооснови, які поклали основу мудрості. Метафізика Аристотеля описує чотири вищі причини буття (вони ж першооснови).

(світ речей, світ ідей і матерія) він запропонував двоїсту, що включає лише матерію і форму. 

Метафізика Аристотеля декларує єдність матеріального і ідеального, форми і матерії. В основі природних закономірностей лежить взаємодія протилежностей – день-ніч, добро-зло, чоловік-жінка, верх-низ, які утворюють вогонь, повітря, воду і землю і можуть перетворюватися один в одного завдяки силі взаємодії. Відповідно до його теорії, якісні характеристики сутності первинні по відношенню до кількісних.

Термін "Антропологія" має грецьке походження і означає дослівно "наука про людину". 

У трактаті Арістотеля "Про душу", який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.

Душа - причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній - частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його "дійсність".

Трактат "Про душу" - класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.

Важливий вклад вніс Аристотель у становлення соціологічної думки. Як і його вчитель, Аристотель багато уваги в своїх працях приділяв ролі особи в державі. Він вважав, що справедливо побудована та держава, де людина почуває себе щасливою. В усіх своїх працях грецький мислитель підкреслював, що людина — істота суспільна і поза суспільством існувати не може. В суспільстві всі його члени взаємопов'язані. Чоловік, писав він, не може жити без жінки, жінка без чоловіка, той, хто віддає накази — без підлеглих, пан — без слуги, втрата одного істотно змінює стан іншого.

Грецька думка античного періоду сприймала і зображувала людину як істоту, створену для життя в державі. Людина ідентифікувалася з громадянином—взаємозалежним, нерозривним елементом у суспільстві.