14. Елліністична та римська філософія.

Останній, третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця ІV ст. до н.е. і закінчується у V-VІ ст. н.е. Цей період охоплює близько, восьми віків. 

Філософія цього періоду існує у вигляді декількох основних напрямів, мало пов'язаних один з одним. Це: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон із Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку філософії у 529 р. н.е., коли указом візантійського імператора Юстиніана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософах була заборонена їхня діяльність.

Антична філософія ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства. Кожне нове покоління, отримуючи вищу освіту, просто з необхідністю повинне заглибитися у вічно свіжий потік юної філософської думки. Багато проблем, над якими роздумували античні філософи, не втратили своєї актуальності і понині.

19. Конфуцій про підстави суспільного порядку.

Засновником конфуціанства – етичної філосовсько-релігійної доктрини – є Конфуцій.

Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім.я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі – дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

15. Досократична філософія.

Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст. Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці - фізики шукали причини початку буття.

17. Зародження філософії у Стародавньому Китаї.

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на 6 – 3 ст. до н.е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи – даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії, проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови.

Засновником конфуціанства – етичної філосовсько-релігійної доктрини – є Конфуцій.

Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Засновником даосизму – другої за значенням течії у філософії Китаю - є Лао – цзи.

Даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.