3. Філософські засади науки.

Наука – соц. значуща сфера людської діяльності, спрямована на ціле направлене накопичення та теорет. систематизацію знань про закономірності буття природи, соціуму, людини та її духовної сфери.

Філософія науки – наукова дисципліна, що вивчає проблеми відношення наукового знання до матеріальної і духовної сфер людського буття. Предмет – наукове знання у його формах, зв’язках і відношеннях.

Наука як предмет дослідження була, є й залишається об'єктом не лише самої себе, а й філософії. Зрозуміло, що сучасна наука не може розвиватися, не аналізуючи своїх попередніх етапів розвитку. Продукувати нові знання неможливо без глибокого аналізу й оцінки попереднього і даного етапу її розвитку. Знання реального стану науки, ЇЇ здобутків та проблем створює підстави для визначення ЇЇ можливостей, завдань та перспектив розвитку.

Філософія є єдиною сторонньою галуззю знання, яка в змозі всебічно досліджувати науку, виявляючи ЇЇ природу, сутність та перспективи розвитку. Дослідження цих проблем та пошук відповідей на них знайшли своє відображення у філософських концепціях.

Трансценденталістська концепція (від латин. transcendere – переступати за межу) визнає пізнавальний пріоритет філософії як найбільш фундаментального виду знання порівняно з конкретними науками, самодостатність філософії відносно частково-наукового знання і, навпаки, суттєву залежність часткових наук від філософії. Її сутність може бути висловлена тезою: "Філософія – наука всіх наук". Найяскравішими виразниками даної концепції були Арістотель, Ф. Аквінський, Б. Спіноза, Г. Гегель, Ф. Шеллінг та ін.

Позитивістська концепція (від латин. pasitivus – позитивний, дійсно наявний) виникла у 30-х рр. XIX ст. (О. Конт, Г. Спенсер, Дж. С. Мілль) та згодом набула значного поширення серед учених і філософів. Вона полягає в затвердженні пріоритету частково-наукового пізнання в порівнянні з традиційною філософією. Суть цієї концепції була чітко висловлена О. Контом: "Наука – сама собі філософія".

Антиінтеракціоністська концепція

сповідує дуалізм у взаємовідношенні між наукою та філософією, абсолютне культурне рівноправ'я і самодостатність кожної з них, відсутність внутрішнього взаємозв'язку й взаємовпливу між ними в процесі розвитку і функціонування кожного із цих найважливіших елементів культури.

Діалектична концепція співвідношення філософії та науки вчення, згідно з яким вони являють собою якісно різні, проте внутрішньо взаємопов'язані між собою види знання й активно використовують когнітивні ресурси один одного в процесі функціонування і розвитку кожного з них.

Філософію і науку зближує те, що і філософське, і наукове знання, спираючись на досвід і розум, відображають світ у загальних та абстрактних поняттях, для них загальне - пошук істини і прагнення логічно обгрунтувати знання, висловити його в теоретичній формі; критичність і скептичне ставлення до авторитетів, інтелектуальна самостійність.

Проте філософія не тільки система обєктивного дізнається про світ, а й світогляд, що система ціннісних орієнтацій. Тому вона виконує не тільки ряд функцій, які ріднять її з наукою - узагальнення, відкриття загальних закономірностей і звязків, але і виконує ті функції, які не можуть виконувати приватні науки.

Завдання зясування ціннісних підстав науки і культури загалом має філософський характер, бо предметом філософських роздумів є не світ сам по собі, а відношення «людина і світ».

У філософії формується самосвідомість науки, досліджуються проблеми сутності і особливостей науково-пізнавальної діяльності.

Філософія задає загальні світоглядні орієнтири у виборі проблеми дослідження, обгрунтуванні гіпотез і оцінки отриманих результатів. Філософський аналіз, узагальнення й інтерпретація нових наукових результатів не лише встановлює їх звязок і розходження з раніше накопиченим знанням, а й закладає методологічні засади формування нової системи поглядів.

Філософія виконує по відношенню до науки критичну функцію, інтегрує природничо, гуманітарне, технічне знання, формуючи наукову картину світу. Філософські основи науки забезпечують своєрідну «стикування» нового наукового знання з панівним світоглядом, культурою, включаючи його у соціокультурний контекст епохи; функцію обгрунтування вже здобутих знань; евристичну функцію, беручи участь у будівництві нових теорій, перебудову нормативних структур науки і картин реальності.