6. Наукова раціональність та її генезис.

Раціональність (від лат. Ratio — розум) — термін у найширшому сенсі означає розумність, свідомість, протилежність ірраціональності. У більш вузкому значенні — характеристика знання з точки зору його відповідності деяким принципам мислення. Використання цього терміну часто пов'язане з увагою до відмінностей в таких принципах, тому прийнято говорити про різні типи раціональності.

Багато авторів, говорячи про розвиток науки, підкреслюють, що вона у своєму розвитку проходить три етапи: класичний, некласичний і постнекласичний (сучасний). Відповідно цьому розрізняють і три історичні типи наукової раціональності, що змінювали один одного в історії техногенної цивілізації. «Між ними, як етапами розвитку науки, існують своєрідні" перекриття ", причому поява кожного нового типу раціональності відкидало попереднього, а тільки обмежувало сферу його діяльності, визначаючи його застосовність тільки до певних типів проблем і завдань».

Кожен етап характеризується особливим станом наукової діяльності, спрямованої на постійне зростання об'єктивно-істинного знання. Якщо схематично зобразити цю діяльність як відношення "суб'єкт-засоби-об'єкт" (включаючи до розуміння суб'єкта ціннісно-цільові структури діяльності, знання і навички застосування методів і засобів), то описані етапи еволюції науки виступають як різні типи наукової раціональності, що характеризуються різною глибиною рефлексії стосовно самої наукової діяльності.

Класичний раціоналізм (основоположником якого був Декарт) керувався методологічною установкою, яку можна назвати принципом безсумнівності (абсолютної достовірності): ми маємо приймати лише ті уявлення про дійсність, які є абсолютно достовірними, безсумнівними. Класичний тип наукової раціональності, центруючи увагу на об'єкті, прагне при теоретичному поясненні й описі елімінувати все, що стосується суб'єкта, засобів і операцій його діяльності. Така елімінація розглядається як необхідна умова одержання об'єктивно-істинного знання про світ. Цілі й цінності науки, що визначають стратегії дослідження і способи фрагментації світу, на цьому етапі, як і на всіх інших, детерміновані домінуючими в культурі світоглядними установками і ціннісними орієнтаціями. Але класична наука не осмислює цих детермінацій.

Для некласичної раціональності характерне принципова зміна розуміння ролі ймовірності в науці. Некласична раціональність відкидає об'єктний стиль мислення класичної раціональності. Вона відкидає уявлення про реальність як чогось незалежного від засобів її пізнання, суб'єктивного фактора. Вона осмислює зв'язки між знаннями суб'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта. Некласичний тип наукової раціональності враховує зв'язки між знаннями про об'єкт і характер засобів та операцій діяльності. Експлікація цих зв'язків розглядається як умова об'єктивно-істинного опису і пояснення світу. Але зв'язки між внутрішньонауковими і соціальними цінностями та цілями, як і раніше, не виступають предметом наукової рефлексії, хоча імпліцитно вони визначають характер знань (визначають, що саме і яким способом ми виділяємо й осмислюємо у світі).

Постнекласичний тип раціональності розширює поле рефлексії над діяльністю. Він враховує співвіднесеність одержуваних знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності, але і з ціннісно-цільовими структурами. Причому есплікується зв'язок внутрішньонаукових цілей з позанауковими, соціальними цінностями і цілями.