7. Освіта і політика: характер взаємодії.

Характер взаємовідносин між політикою і освітою, як функціональними підсистемами суспільства, розглядається в існуючій літературі крізь призму явищ і процесів, що уособлюються поняттями «соціальні інтереси» та «влада». У процесі розробки цієї проблематики українські дослідники досить конструктивно вирішують проблему адекватного застосування англомовних за походженням термінів «політика», «освітня політика» для характеристики політико-освітніх процесів в українському суспільстві. У цьому контексті напрацьовано досить вагомий матеріал, що органічно вкладається в європейський та світовий дискурс. Відбувається процес формування узгодженого термінологічного поля.

Незаперечним позитивом зусиль українських дослідників є спроби обґрунтування ними критеріїв визначень поняття «освітня політика» в контексті політичної науки. Враховується, перш за все, інституційно-функціональні характеристики зазначеного феномену, його природа, а також відмінності між двома значеннями терміну у його англомовних еквівалентах – politics та policy. Українські дослідники довели неконструктивний характер спроб винайти універсальне визначення багатовимірного суспільного явища – освітньої політики.

8. Якість, ефективність та рівність доступу до освіти як пріоритети освітньої політики.

Існує три пріоритети, які в тій чи іншій мірі описані в національних політичних документах кожної країни: якість, ефективність, рівність. Якість – це одне з основних занепокоєнь сучасної освітньої політики. Як визначити якість? Як забезпечити якісну освіту? Як проводити моніторинг, оцінювати та вимірювати якість? Які є індикатори якості? Ці та інші запитання ставляться з метою кращого зрозуміння якісного виміру в сучасній освіті. Реформи підвищення конкурентоспроможності та інші практичні політичні кроки робляться щоб вирішити проблеми якості. Проблема якості в освіті досить нова для країн Центральної та Східної Європи. До повалення берлінської стіни вважалось, що соціалістична система за своєю природою забезпечує кращу якість освіти порівняно з рештою світу. Ефективність – це інший важливий пріоритет. Сучасні освітні системи стають все дорожчими. Яким чином інвестиції повертаються? Звідки повинні приходити ці інвестиції? Яке оптимальне співвідношення між державними, приватними інвестиціями і вкладом користувачів? Які існують шляхи покращення ефективності освіти? В країнах Центральної та Східної Європи, де економічні труднощі перехідного періоду обмежують можливість вкладу в освіту з боку держави, ці питання стають надзвичайно важливими. Питання ефективності, як правило, серед основних мотивів виправдання фінансових реформ. Реформатори освіти завжди переймалися питаннями рівності та соціальної справедливості. Соціальна інтеграція вважається однією з основних цілей освіти. Як забезпечити рівні умови для всіх дітей на початку навчання? Як підтримувати учнів з групп “ризику” на протязі всього процесу навчання? Які існують можливості “другого шансу” для тих, хто кинув школу? Як піклуватися про дітей з особливими потребами? Як інтегрувати національні меншини та імігрантів? Як забезпечити доступ до вищої освіти і професійної освіти для безробітних, військових, ув’язнених? В попередній соціалістичній системі освіти вважалось, що не існувало проблеми рівності, хоча, насправді, це не було завжди так. Однак, коли почали відбуватися соціальні та економічні зміни, зростаюча соціальна нерівність створила ряд нових проблем для країн Центральної та Східної Європи. Пріоритети висловлені у багатьох політичних документах і різними способами.

Іноді пріоритети викладаються у формі великих завдань, які найбільш важливі для певної країни або регіону. Як приклад можна навести освітню політику Європейського Союзу. На основі пропозицій Європейської Комісії та внесків країн-членів у 2001-му році Рада прийняла „Звіт про конкретні майбутні завдання освітніх систем”.

Фактично це перший документ, який визначає конкретний загальний підхід до національної освітньої політики в контексті Європейського Союзу на основі трьох завдань:

• покращення якості та ефективності систем виховання і навчання у Європейському Союзі;

• зробити освіту впродовж життя доступною для всіх;

• зробити наші системи освіти більш спрямованими назовні, на навколишній світ.

Іншим прикладом можуть бути національні пріоритети системи освіти Литви. У 1998- му році, після закінчення першої стадії національних реформ, Міністерство освіти і науки Республіки Литва розробило нові орієнтири освітньої політики та відзначило три пріоритети для наступної стадії реформ:

• модернізація навчання та викладання і підвищення якості освіти;

• покращення соціальних та педагогічних умов навчання та викладання;

• гармонізація системи освіти. Радо (2001)5

у своїй роботі "Перехід в освіті" визначає наступні політичні питання, які повинні визначити основні напрямки освітнього перехідного періоду в країнах Центральної та Східної Європи:

1. Децентралізація та лібералізація.

2. Перевизначення якості у освіті.

3. Зміцнення зв’язків з ринком праці.

4. Підвищення ефективності використання коштів.

5. Рівність у освіті.

Світовий Банк (2000)6 в статті "Приховані зміни в системах освіти в перехідних економіках" визначає наступні цілі освіти для посткомуністичних країн в Європі та Центральній Азії:

• Зблокування систем освіти з ринковими економіками та відкритими суспільствами.

• Подолання бідності через підвищення справедливості в освіті.

• Фінансування для якості та справедливості.

• Більш ефективне використання ресурсів.

• Вдосконалення управління, підзвітності сектору.

Підсумовуючи цей короткий огляд, ми вважаємо, що принаймні є п’ять галузей найбільш важливих для розвитку освіти країн Центральної та Східної Європи: децентралізація, якість, зв’язок з ринком праці, ефективність і дієвість, рівність.