22. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (іі-ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); містика (кінець XIII-XV ст.)2.

Апологетика

апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Патристика

. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики . Одним з найуславленіших її представників, Августин Блаженний (354-430Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях

Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій , твори якого "Про музику", " доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстівУ період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей.

Схоластика

Погляди Августина Блаженного і його послідовників стали основою для середньовічної філософії, яка дістала назву схоластики.

на межі V і VI ст. почала складатися система середньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл стали провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах уперше почали викладати філософію. Вона і дістала назву схоластики. Пізніше так почали іменувати всю середньовічну філософію.

У розвитку західноєвропейської середньовічної схоластики визначаються два періоди:

1) рання схоластика IX-XІІ ст.;

2) зріла, класична схоластика XII-XIV ст.

23. Марксизм - ідейна течія другої половини 19-20 ст., Що їх традиційно пов'язують з концепцією суспільствознавства і людинознавства, сформульованої в роботах Карла Маркса.

Центральною для марксизму є ідея комунізму:

· Процедури знищення приватної власності,

· Централізоване управління засобами виробництва;

· Поєднане скасування капіталу;

· Скасування найманої праці;

· Експропріація буржуазії;

· Націоналізація промисловості, сільського господарства;

· Остаточне визволення людства.

У цьому контексті марксизм виконує функцію релігії - як доктрина, заснована на вірі в те, що рай абсолютного задоволення людських бажань принципово досяжний за допомогою силових процедур соціального перевлаштування.

24. У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю.

На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О. Шпенглера (1880 - 1936) "Занепад Європи ", під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні уся європейська соціальна думка. О. Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.

В основі європейської культури, на думку О. Шпенглера, лежить світ античної культури із її так званим "аполонівським духом ", тобто із її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності.

Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга "Дослідження історії" англійського історика А. Тойнбі (1889 - 1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій.

Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П. Сорокіна (1889 - 1968), якого вважають одним із "батьків" сучасної соціології та філософії історії. П. Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні - матеріальні та духовні прагнення

Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки XX ст. необергсоніанець Р. Зейденберг: він вважав, що історія рухається від епохи панування інстинктів до >епохи панування розсудку, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінними станами основних чинників людської діяльності.

До напрямів культурологічного спрямування у XX ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого є французький культуролог К. Леві-Строс (нар. у 1908 р.).

♦ Структуралісти вважали, що в основі усіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси - назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все - культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури.

Один з найбільш відомих послідовників класика структуралізму М. Фуко (1926 - 1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких базувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих структурних ментальних утворень, які найбільше впливають на стосунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській культурі.

Інший представник структуралізму - Ф. Бродель (1902 — 1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивченням структур повсякденної людської поведінки на матеріалі розвитку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу

Наприкінці XX ст. досить великого поширення набули праці російського філософа та культуролога М.М. Бахтіна, якого також можна вважати одним із оригінальних представників структуралізму.

Структуралізм мав великий вплив на культурологію та І мистецтвознавство XX ст.; до певної міри його досягнення використовувались і представниками інших філософських течій.

35. Існуєдекількавидів пізнання: Міфологічне: характерний для первісної культури, характеризується персонофікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.Релігійнеоб'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.Ціль релігійного пізнання в монотеїзмі — порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимогу етичного оновлення.

Філософське: Специфікою є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. У його склад входять: гносеологія, онтологіячуттєведля характеристики цього типу пізнання допустимо привести слова з книги Буття «Пізнав Адам Єву, і народила Єва сина».наукове- це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Вонопокликанепрокладати шлях практиці, надаватитеоретичніоснови для вирішенняпрактичних проблем.

25. Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.  Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.  Античній світогляд  1. Політеїзм (багатобожжя).  2. Боги є частиною природи, або уособленням природних стихій.  3. Вихідні якості богів: сила, могутність;  4. Боги впорядковують та оздоблюють світ.  5. Космос, природа — загальні умови існування богів і людей.  6. Людина спирається у своїх вчинках на знання.  7. Головне життєве завдання людини — здійснення подвигу.  8. У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.  9. Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками.  10. Панування натуралістичного світосприйняття.  Середньовічний світогляд 

1. Монотеїзм (єдинобожжя).  2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).  3. Вихідна якість Бога—любов до людини.  4. Бог творить світ із нічого.  5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії.  6. Людина в усьому покла¬дається на віру в Бога.  7. Головне життєве завдання людини - спасіння душі.  8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє;  зовнішнє радше заважає пра¬вильно зрозуміти внутрішнє.  9. Всі люди є рівними перед Богом.  10. Панування символічного світосприйняття; 

26. У XX ст. виникає криза класичної моделі культури. Стало очевидно, що у вивченні культури недостатньо посилатися лише на точну наукову об'єктивність. Слід враховувати переживання, смисли, тлумачення, інтереси суб'єктів культури в її дослідженні. По-друге, класична модель втілювала ідеологію європоцентризму, тобто неєвропейські форми культури сприймалися як недорозвинені, неповноцінні. З’являється теорія зростання наукового знання – критичний реалізм

критичного раціоналізму — теорію зростання наукового знання

Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (представники К.Поппер, П.Фейєрабенд, Д.Агассі та ін). Критичний раціоналізм у своєму розвитку пройшов декілька етапів: 20 —30-ті роки — формування методологічної доктрини К.Поппера; 40 —50-ті роки — поширення його ідей на сферу соціальної філософії і соціально-історичного знання; 60 —70-ті роки — онтологічна реформа, зрощення з реформістською соціал-демократичною ідеологією; 70 —80-ті роки — ревізія ортодоксального попперіанства і його модернізація за допомогою ідей соціології науки, соціальної психології, герменевтики та ін.

Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер (1902—1994) — автор концепції "критичного раціоналізму". К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов'язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивно витлумачених факторів). Він запропонував замінити "верифікацію", метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому — доля вислову "всі лебеді білі", який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.

Таким чином, попперівський критичний раціоналізм — механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання об'єктивної істини. Навіть сам термін "істина" замінено терміном "виправданість".

По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами .

На відміну від класичного раціоналізму XVII— XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму.

Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнання суб'єктивного світу людини.

Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона не вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й інші представники "критичної" опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву "постпозитивізму".