41. Основні проблеми філософії історії.

Термін “філософія історі” уперше вжив Ф.Вольтер.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість? У її історичному розв'язанні окреслились три основні варіанти: 1). історія — це частина загального природно – космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково -Відродження); 2) історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія); 3) історія — це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської .

Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

1. Замкнений коловорот

2. Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін)

3. Завершений, але цілеспрямований процес

4. Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху “по висхідній лінії”; б) у варіанті “збільшення можливостей розвитку”

5. Циклічний процес: а) у варіанті “зльотів та падінь” б) у варіанті “коливань у певних межах”, наприклад, від миру до воєн

Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного, але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Геґель продемонстрував, що кожен конкретний крок в історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відрізаються можливості інших рівнів та здійснень.

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей.

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у розвитку діяльності людини, то на перший план тут виходять знання, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Дж.Бруно, Ф.Бекон, І.Франко).

Можна зробити висновок, що суб’єктом історії завжди була і є людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу: вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання; вона продукує знання, культурні цінності, смисли; вона нагромаджує та використовує інформацію; вона проявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію; нарешті, саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії. Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина постає особою лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб’єкт історії — це особа в єдності її загальнолюдських та індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб’єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу, держави, етносу й т.ін.

Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести передусім сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв’язувати особа у процесі історичної діяльності: це, наприклад, протиріччя між свободою та необхідністю, між теорією та практикою, між сущим та належним, між бажаннями та реальністю, між індивідуальним та загальним. На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особи та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації. У розв’язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.

До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особи в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники та фактори певних (в даному випадку – соціально-історичних) процесів. Умови – це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що має важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином корегують їх дію.

42. По-перше, — це екологічні проблеми, тобто проблеми, пов'язані з порушенням унаслідок людської діяльності рівноваги в геологічних, біохімічних процесах Землі та біосфери загалом. До комплексу екологічних проблем входять:

• забруднення довкілля; воно настільки інтенсивне, що на Землі сьогодні майже немає екологічно чистих рік; до того ж забруднені не лише грунти, водоймища, атмосфера, а й космічний простір навколо планети;

• знищення лісів, зеленого шару Землі, через що відбулися зміни у водообмінних процесах планети, у температурному режимі на її поверхні; сучасна наука занепокоєна появою “парникового ефекту” в земній атмосфері, коли внаслідок виробничої діяльності відбувається підвищення загальної температури: це загрожує таненням полярних льодів і відчутним підвищенням рівня води у Світовому океані;

• зменшення площі грунтів, придатних для рільництва внаслідок будівництва міст, шляхів, підприємств, ерозії ґрунтів та ін.

Весь комплекс екологічних проблем створює реальні загрози людському життю. За попередніми прогнозами деяких футурологів (прогнозування майбутнього) до середини XXI ст. людство може знищити себе внаслідок загальної екологічної катастрофи.

По-друге, — це проблеми енергетики. Відомо, що ефективність сучасного виробництва перебуває у прямопропорційній залежності від рівня енергоозброєності праці. Але саме виробництво енергії є чи не найбільш екологічно небезпечним: теплові станції викидають у повітря тисячі тонн отруйних газів та твердих пилових відходів. Ядерні станції небезпечні через радіацію, а також необхідність захоронення відходів ядерного палива. Енергетика також є найпотужнішим чинником створення “парникового ефекту”. Намагання використовувати природні джерела енергії (сонячне випромінювання, вітер, припливи) поки що неефективні.

По-третє, — це проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом, із створенням різного роду штучних матеріалів. Без останніх неможливі ні сучасне виробництво, ні сучасні медицина та обчислювальна техніка. Але штучні матеріали не піддаються природній утилізації, а тому створюють небезпеку для довкілля та здоров'я людини.

По-четверте, — це проблеми війни та миру, зумовлені нагромадженням зброї масового знищення, людини. Хоча після розпаду СРСР і зникнення протистояння двох світових соціальних систем загроза світової ядерної війни ніби відсунулась на другий план, але вона не зникла. Ніхто не гарантує людству захист від ядерного шантажу, політичного авантюризму як із боку певних політичних режимів, так і певних злочинних груп і навіть одинаків. Крім того, такої зброї нагромаджено так багато, що серйозну загрозу становить її зберігання;знищення її — складна і дорога процедура.

По-п'яте, — це проблеми, пов'язані з перенаселенням певних регіонів Землі (демографічна проблема). Загалом населення планети збільшується відчутними темпами. Тому виникають проблеми забезпечення людства продовольством, житлом, одягом, медичним обслуговуванням, проблеми, пов'язані з легальною та нелегальною еміграцією.

Крім того, до глобальних проблем сучасної цивілізації належать такі, що пов'язані з масовим розповсюдженням деяких хвороб (СНІД, онкологічні, серцево-судинні захворювання, діабет та ін.); проблеми збереження культурної спадщини людства, взаємин між розвиненими країнами та тими, що розвиваються, боротьба з міжнародним тероризмом, наркомафією та ін.

Якими ж можуть бути шляхи та умови розв'язання глобальних проблем?

До них можна віднести:

• масове роз'яснення значення та масштабів глобальних проблем;

• обов'язкове введення в освіту знань, пов'язаних із глобальними проблемами сучасності;

• міжнародна співпраця у справі розв'язання глобальних проблем на різних рівнях;

• міжнародне запровадження в економічні показники виробництва таких норм, що забезпечують фінансування, спрямовані на розв'язання глобальних проблем. Загалом глобальні проблеми сучасності вимагають від людства нового рівня міжнародної інтеграції.

Велику роль у розв'язанні глобальних проблем відіграють громадська думка та такі громадські організації, як “Зелений світ”, “Грінпіс” та ін.

43. Ряд учених виділяють в історії філософії України: по-перше, період становлення і розвитку філософської думки в Київській Русі; по-друге, період філософії українського Ренесансу; по-третє, період Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії; по-четверте, період розвитку філософії предромантизму (XVIII - початок XIX стст.); по-п'яте, період українського романтизму (від Гоголя до Юркевича); по-шосте, період, коли паралельно з романтизмом виникає блок філософії позитивізму та раціоналізму (університетська філософія ИоганнаШада, Олександра Потебні, Володимира Вер-надського, Михайла Драгоманова, Івана Франка); по-сьоме, період формування філософських ідей у лоні модернізму XX ст. і, по-восьме, філософія української діаспори.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виділяють три періоди: по-перше, період докласичної філософії, що охоплює історію української філософії від Київської Русі до Просвітництва, включаючи розвиток філософії в Києво-Могилянській академії; по-друге, класичний період - від філософії Григорія Сковороди до університетської філософії кінця XIX ст.; по-третє, період новітньої української філософії XX ст., включаючи філософію української діаспори. Причому, особливістю періоду вважається екзистенціально-романтичний характер філософії.

Своєрідність кожного з періодів історії філософії в Україні полягає в тому, що перший період історії філософії в Україні охоплює існування Київської Русі. Тоді філософія ще не виділилась у самостійну сферу теоретичного осмислення світу. Це практична філософія, що становила невід'ємну частину культури Х-ХІ стст. Основна її проблема: Людина-Бог. Другий період історії філософії в Україні охоплює XVI-XVIII стст. і зв'язаний з діяльністю братств, Острозького культурно-освітнього центру і Києво-Могилянської академії -період культури українського барокко, що зумовила виділення характерних рис філософії в Україні. У її центрі проблема: Людина-Всесвіт. Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення. її вершина - філософія Григорія Сковороди. Третій період - XIX - перша третина XX ст. — філософія культури романтизму з основною проблемою: Людина-нація, включає професійно-філософське знання (Памфіл Юркевич) і непрофесійну філософію, зв'язану з художньою літературою. Виникнувши на сході України, у Харкові, філософія поширюється на захід до Києва та Львова. Три типи української культури: греко-слов'янський, барокко та романтизм - зумовили своєрідність окремих періодів історії філософії в Україні.Погоджуючись з такою концепцією періодизації історії філософії в Україні, мабуть, варто доповнити її четвертим періодом - від 30-х років XX ст. до кінця 80-х років. Це філософія в Україні радянського періоду. При всій спільності з особливостями філософії інших народів Радянського Союзу, філософія в Україні має й, власне, свої національно-ментальні особливості: характер мислення, висунення та обґрунтування проблем, важливішою з яких є проблема індивідуальності історичного процесу і п'ятий період, народження культури незалежної України і формування сучасної філософії кінця XX століття.

40. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає.Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

найдавнішоютеорієюістини є кореспонденстськатеорія, тобтотеоріявідповідностіречень до стану речей. сучаснекласичневизначенняістиниформулюється так: істина - цеузгодженістьінтелекту з реальністю.Від грецьких скептиків походить критика класичного визначення істини.некласичні теорії істини, серед яких найвідомішою є теорія когеренції, теорія очевидності і теорія прагматичності. Прихильники теорії когеренції стверджують, що істина полягає в узгодженості попередніх тверджень (речень) з наступними. Узгодженість полягає в тому, що одні твердження не суперечать іншим. Прихильником теорії когеренції був Бенедикт Спіноза. Рене Декарт є творцем теорії очевидності. Критерієм істини є очевидність того чи іншого твердження. Згідно прагматичної теорії істини (Пірс, Джеймс) істина полягає у підтвердженні певних тверджень на практиці, тобто чи є позитивний результат тих чи інших дій, що грунтуються на цих твердженнях.

44. Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії – православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії. На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу.

Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, що до певної міри це зберігається і по-сьогодні. Звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями, визначили такі особливості функціонування філософських ідей в Київській Русі:

*Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Сенека.

*Філософія і мудрість сприймалися переважно як настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури – “філософствування у Христі”, коли вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя.

*На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.

Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис – “Повість минулих літ”: тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення

У відомому зібранні текстів “Ізборник Святослава 1073 р.” вміщений виклад твору Арістотеля “Категорії” із коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудрості, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи. Твір “Слово про закон та благодать” Київського метрополита Ілларіона (1030-1050 рр.) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У цьому творі автор також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті

“Повчання” Володимира Мономаха, (кінець ХІ ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям - будувати своє життя у злагоді із світом, тобто шукати гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя. У “Посланні Никифора, метрополита Київського, князю Володимиру Всеволодичу (Мономаху)” (ХІІ ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині – це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю (бажання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі

Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально історичні питання.

45. Діяльність галицьких народовців у другій половині 70-х—90-ті роки ХІХ ст. Розгортання руху народовців на Буковині та в Закарпатті. Радикальний рух у Галичині. «Новоерівська» політика народовців. О. Барвінський та О. Кониський.  Утворення першої політичної партії в Україні (РУРП). І. Франко. Утворення УНДП та УСДП. Самостійницька позиція партій Західної України. Українці в Галицькому сеймі та Австрійському парламенті. Українці-самостійники (М. Міхновський і Ю. Бачинський).

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії та колишню військову славу. Її територія була поділена на окремі частини: до 80% її входило до складу Російської імперії, а Галичина, Закарпаття, Півчнічна Буковина були включені в імперію Габсбургів.

Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі – інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних самоідентифікацій. В цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса), Закарпаття (Чорнівці).

У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення із новими віяннями західноєвропейської філософії. На початку ХІХ ст. українська громадскість починає знайомитися із ідеями та концепціями німецької класичної філософії. Проявлявся стійкий інтерес до ідей західноєвропейського (зокрема – німецького) романтизму. Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, філософська думка в Україні ХІХ ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.

У ХІХ ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету на викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ ЙоганШад (1758-1834), учень І.Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806 р. по 1816 р.

46. Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) – видатний філософ, поет, просветитель-гуманіст. Син бідного козака з Лівобережжя, він здобув ос-віту в Київській Академії, працював викладачем у Переяслівському та Харківському колегіумах. Проте во-рожість церковної влади до його про-гресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду розпоча-ти життя мандрівного філософа.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ” 1775 р.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути бла-гим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шля-хів до людського щастя. На його дум-ку, цей шлях лежить через самопіз-нання та працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави. Ці переконання зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто принижував і гнобив народ.

Філософська концепція Сковороди грунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – люди-ни; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча йшукав в ній духовне нача-ло.

Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широ-ко обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественных песней” та “Басні Харковськія”, підручниках з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця не умісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, ру-шійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток передової філософії та сусп.-політ.думки України, а його поетична спадщина заклала підвали-ни класичної української літератури.

47, 48. На початку ХХ ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неокантіанства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. У цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В. Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. Однак, встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй духовних процесів. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. Отже, у ХХ ст. українська філософська думку, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась двома потоками: в Україні (радянській та західній) та в діаспорі – за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі –Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім – у Мюнхен.

Серед мислителів, думки яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні перш за все слід назвати В.Зеньковського, який зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії. Г.Флоровського відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова (1866-1938 рр.), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О.Гілярова (1855-1938 рр.) – у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії.

Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадського (1863-1945) – видатного українського природознавця, академіка, першого президента Української академії наук в 1919 – 1921рр. В.Вернадський передбачив у зародку ще одну проблему – виснаження природних ресурсів На думку В.Вернадського наука може служити “для блага людства”, а може стати і засобом у руках соціально небезпечних сил, “повільно й неухильно змінює наукове середовище”.

У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і перетворена ними у засіб обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили “класовою наукою”, теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось

Перш за все філософи вивчали погляди Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодіївського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень.

Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1936 р. Проте доля більшості вчених склалася трагічно: вони були репресовані як, фактично, і вся українська інтелігенція.

Найпомітнішим явищем у духовному житті України 30-х років стала знаменита літературна дискусія, започаткована М.Хвильовим, та “українізація”, натхненником якої став М.Скрипник. Микола Хвильовий (1893-1933) – провідний український письменник тридцятих років. Окрім прозових творів йому належать “Думки проти течії”, у яких викладена культурологічна концепція. Письменник вів мову про болючі проблеми національного буття, шляхи національно-духовного відродження України. У 1925 р. він видрукував у газеті “Культура і побут” (Харків) статтю, яка започаткувала літературну дискусію, вершиною якої став заборонений радянською владою памфлет “Україна чи Малоросія” (1926). Перспективи для дійсного відродження України він вбачав в утвердженні так званого “романтичного віталізму”, тобто своєрідного відчуття життя, наділеного активною, творчою одухотвореністю.

На західноукраїнських землях у міжвоєнний період опрацьовував історіософську концепцію Вячеслав Липинський (1882-1931). Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, але оптимальною для України формою державного устрою мислитель вважав монархію, яка успадкувала б традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

Видатним історіософом був Юрій Липа (1900-1944), вбитий енкведистами на Львівщині наприкінці війни. Центральним поняттям у його теоретичних побудовах було поняття “раса”, котру він розумів як певний психологічний тип людини, зрештою – як духовне начало в людині. Автор застерігав від пристосування до української дійсності чужих (сторонніх) ідеологічних доктрин, які не мають шансів прижитися на вітчизняному грунті і спричиняють неадекватне (спотворене) трактування української минувшини, дійсності та майбутнього. У міжвоєнний період на західноукраїнських землях активно пропагувалась і марксистська соціологічна доктрина. Її прихильниками були С.Тудор, В.Бобинський, П.Козланюк, А.Крушельницький, В.Левинський та інші ідеологи комуністичної партії Західної України.

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня України (Мелітополь), він жив, навчався, працював у різних країнах. Д.Донцов був організатором і головним редактором журналу “Літературно-науковий вісник” (Львів, 1922-1932), у якому друкувався увесь цвіт української нації і який фактично продовжив традицію інтенсивного духовного пошуку, започатковану у Львові І.Франком та М.Грушевським. З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали ідейними засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до визнання вирішальної ролі людської особистості в історичному процесі. Ірраціональну волю він розглядав як основну силу й індивіду, і суспільства, і народу протиставляючи її розуму, знанню, як таким, що розмивають первинні засади національного. Як засіб зміцнення вольових засад нації він розглядав традиціоналізм, тобто звернення до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам’яті етносу. Проте в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства.

За межами України працювала ціла низка талановитих вчених, що мають напрацювання у галузі філософської думки. Серед них слід назвати Д.Чижевського, І.Лисяка-Рудницького, О.Кульчицького.

У повоєнний період в галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії Академії наук України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) грунтовну філософську освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Ситуація істотно поліпшилась у 60-х роках під час Хрущовської “відлиги” й активної діяльності “шістдесятників”. Філософи чи не вперше отримали можливість висловитись із тих питань, котрі раніше підлягали партійній забороні.

Філософський факультет (до речі – єдиний тоді в Україні), а пізніше – Інститут філософії очолив талановитий вчений П.Копнін. Йому вдалось згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське ставлення до філософських пошуків, прагнення шукати істину, а не служити партійному кланові. Саме в цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової методології, історії філософії. У 70 – 80-і рр. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією вчених. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності, залучаючи до таких розвідок досягнення зарубіжної філософії.

Наприкінці 90-х рр. багато філософів взяли активну участь в демократичному рухові, виступили ініціаторами утворення обласних організацій національно-демократичних партій. Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення. Щоправда, за умов певного економічного занепаду, викликаного необхідністю глибинних перетворень у самих засадах економічного життя українського суспільства даються взнаки і певні, негативні для розвитку філософської думки тенденції; так, наука взагалі, а гуманітарні науки особливо, фінансуються за так званим “залишковим принципом”. За умов, коли на перший план в суспільних процесах виходять проблеми міжіндивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набуває небувалої ваги, роль філософії в житті суспільства недооцінюється, а це загрожує нам певною духовною деградацією. До того ж у питаннях до формування наукових кадрів запанував чиновницький підхід, коли в ситуації економічної скрути науковцям не полегшують, а, навпаки, ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення професійного рівня, тощо. Проте, будемо сподіватися, що ці труднощі є тимчасовими; українська філософія тільки виходить на шлях власних надбань; перед нею – історична перспектива, і хочеться вірити в те, що вона зможе її використати і поповнити вітчизняну духовну культуру, здобутками, гідними історії світової філософії.

49. Гоголь вважав, що основою світу є Бог, який надає усякому буттю сенсу та певного призначення. Оскільки людина є найпершим та найкращим творінням Божім, то найпершим її життєвим завданням постає якраз усвідомлення свого призначення. Найнебезпечнішим для людини постає так зване “непомітне зло”, тобто зло незначне, маленьке, наприклад, незначна брехня.

Інша велична постать і українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, - це Т. Шевченко. Серед світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

*Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

*Ідея народу як єдиного суверена своєї історії та своєї життєвої долі

*Ідея віри у справедливого Бога

*Ідея насильницької народної революції

*У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

*Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері

Іван Франко (1856-1916)-унікальна постать у вітчизняній культурі. На відміну від марксизму, І.Франко ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів. У своїх творах він подавав людину як таку, що перебуває на шляху пошуків свого призначення – на шляху трагічному, сповненому великих проривів і страшних падінь. І.Франко був палким прихильником освіти і науки; саме в прогресі науки та техніки вбачав він провідний чинник майбутніх історичних зрушень. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких духовно зріла нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

Світогляд Лесі Українки сформувався як позитивістський. Вона прагнула філософськи осмислити життя. Проблема людини – головна в її творчості. Вона окреслюється як потреба вибору одного з декількох можливих варіантів дій. Своєрідні світоглядні ідеї були у ХІХ ст. сформульовані в програмних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та інші.

Ідейним натхненником товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях “Закон Божий (Книга буття українського народу)” (1846), “Риси народної південоруської історії” (1861), “Південна Русь наприкінці XVІ ст.” (1842), “Руїна” (1879) вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших (в першу чергу – слов’янських) народів, дати нарис такого суспільного устрою, який відповідав би національним прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у виді правової, демократичної, парламентарної федерації слов’янських народів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права націй. Історичне призначення України, на думку автора “Книги буття українського народу”, полягає у справі об’єднання слов’янського етносу (оскільки Київ історично виник в центрі слов’янського ареалу).

Потужний вплив на сучасників справив соратник М. Костомарова та Т. Шевченка Пантелеймон Куліш (1819-1897). За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був людиною глибоко релігійною, дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності. У поглядах на Україну він романтизував її минуле, звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу, розвивав так звану “хуторянську філософію”, закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.

Діяльність Кирило-Мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т. Шевченка – заслання в солдати на двадцять років у казахські степи із суворою забороною писати вірші й малювати картини.

Окрім розглянутих представників української філософської думки ХІХ ст. варто назвати також О.Потебню (1835-1891 рр.), професора Харківського університету, що зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та людської особистості; Б.Кістяковського (1868-1920 рр.), активний член “Молодої Громади”, який розглядав методологію соціального пізнання; В.Лесевича (1837-1905 рр.), який постав одним із кращих знавців, послідовників та пропагандистів в Україні та Росії ідей позитивізму.