Література першої половини XX століття

Кінець XIX — початок XX ст. позначається загальною кризою, що охопила різні сфери життя — економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті й творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбувалися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.

Мистецтво першої половини XX ст. передусім визначають такі явища, як декаданс, ранній і зрілий модернізм.

Ранній модернізм — умовна назва ранніх модерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і передували остаточному формуванню модернізму як нового культурного напряму. Ранній модернізм уперше відмовляється від зображення "життя у формах життя". Головною у творчості письменників стає естетична проблематика. Художній твір усвідомлюється не як "засіб суспільного прозріння і виховання", а як вияв творчої свободи митця. Незалежна і духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, що дедалі більше позбавляється фабульності й переходить у площину самозосередження і самоспоглядання.

Ранній модернізм пориває з традиціями реалізму і натуралізму XIX ст. Однак зовсім іншим було його відношення до романтизму, систему якого він не відкидав, а, навпаки, використовував як вихідну. Зачинателями раннього модернізму були, як правило, пізні романтики (Ш.Бодлер, Леся Українка та ін.). Невипадково в Німеччині й Австрії явища літератури кінця XIX ст. об'єднували під спільною назвою неоромантизму. Від романтизму ранні модерністи перейняли неприйняття недосконалої дійсності, протиставлення бездуховній реальності сили духу й мистецтва, поетику контрасту й антитези.

Зрілий модернізм складається в 10-х роках XX ст. У ньому простежується відхід від позиції зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошуку нових форм одухотворення реальності, що найвиразніше виявилося у поезії пізнього Р.-М.Рільке, Г.Аполлінера, Т.-С.Еліота, Б.Пастернака та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як сюрреалізм, імажизм, акмеїзм, футуризм, експресіонізм та ін. У першій половині XX ст. остаточно сформувалися загальні риси модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини й мистецтва, прагнення до роз'єднання часу й простору, осмислення загальних тенденцій духовного буття, що найвиразніше виявилися у творчості Ф.Кафки, Дж.Джойса, М.Пруста, У.Фолкнера та ін. На зміну модернізму в останній третині XX ст. приходить епоха постмодернізму.

Щодо декадансу, то це скоріше специфічний умонастрій кінця століття, ніж художня система.

Декаданс (франц. decadence — занепад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється у літературі, мистецтві, культурі.

Як конкретно-історичне явище постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було вжито цей термін на позначення нових художніх тенденцій. У європейській літературі поширився на межі XIX — XX ст.

У центрі декадентської літератури стоїть людина, що відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віру у майбутнє. Основними мотивами творів письменників-декадентів є сум, відчай, песимізм, розчарування. Підкреслена хворобливість і занепад життя стають улюбленими темами, які перетворюються на джерело витончених переживань.

Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження епохи і дало яскраві зразки дійсно художніх творів. Декаданс у літературі ґрунтується на поєднанні різних напрямів, течій, стилів. Наприклад, від романтизму він бере неприйняття оточуючого суспільства, розчарування у дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси й прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів декадентських творів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму О.Уайльда, І.Анненського та інших письменників.

Декаденти тяжіють до фантастики, ірраціональності, містики, що допомагають відобразити складні зрушення у свідомості людини (М.Шваб, К.Мендес та ін.). Нерідко герой декадентських творів має вразливу психіку, що сприяє глибоким прозрінням, а оточуючий його світ змальовується у підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання натуралізму з романтизмом у межах декадансу (К.Гюїсманс, Ф.Сологуб та ін.). Декаданс притаманний і деяким реалістичним творам, надаючи їм особливої трагічності та безнадії (А.Стріндберг, В.Винниченко, М Арцибашев та ін.).

Використання різних напрямів і стилів в епоху декадансу засвідчує незавершеність і різноспрямованість модернізму як художньої системи. Нове в модернізмі, за визначенням Т.Адорно, є скоріше постійною потребою нового, ніж новим в усталеній художній формі. Звідси — велика кількість течій, шкіл, індивідуальних явищ у модерністській літературі. Творчість багатьох письменників не укладається в рамки певних естетичних структур і течій. Діалектику нового в модернізмі визначають передусім кращі твори Дж.Джойса, М. Пруста, Т.Манна, Ф.Кафки та ін.

На відміну від реалістів, які завжди прагнули дати логічне пояснення подій з точки зору соціально-духовної еволюції, модерністи нічого не пояснюють — вони лише фіксують зрушення в суб'єктивному й об'єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків. Модерністи починають творити нову реальність, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, які треба усвідомити. Фактично модернізм засвідчив духовне пробудження особистості, що зацікавилася сама собою і почала блукання в лабіринтах своїх внутрішніх проблем і протиріч.

У літературі модернізм спочатку виникає у французькій поезії наприкінці XIX ст. (Ш.Бодлер, А.Рембо, П.Верлен та ін.), згодом поширюється і в прозі (Ф.Кафка, Дж.Джойс, М.Пруст та ін.), драматургії (Г.Ібсен, М.Метерлінк та ін.). Виявляється також у живописі (П.Пікассо, С.Далі, К.Малевич), музиці (К.Дебюссі, Я.Сибеліус, М.Равель) та інших видах мистецтва. Великий вплив на формування модернізму мали філософські теорії Ф.Ніцше, А.Бергсона, 3.Фрейда.

Філософія Ф. Ніцше. Німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900) — представник ірраціоналістичних і волюнтаристських течій, засновник "філософії життя". Центральним її поняттям є категорія "життя", що як єдина реальність звільнена від матеріальності, є формою вияву "космічної закономірності". Ф.Ніцше заперечує логіку розуму в пізнанні дійсності. Тільки людина, з її волею і сильною душею здатна проникнути в таємниці всесвіту.

Філософія Ф. Ніцше відзначається усвідомленням загальної кризи: "Уся наша європейська культура прямує до катастрофи". Занепад життя філософ бачить у послабленні віри, песимізмі, забутті моральних цінностей. Але Ф.Ніцше намагається подолати декадентську безнадію і створити нове, оптимістичне вчення, у центрі якого — людина, "що більша за Бога, бо може сама перетворювати світ навколо себе". Ф.Ніцше оспівував культ "надлюдини", якій повинні підкоритися земля, природа, суспільство.

Сильну волю особистості філософ протиставляє загальному хаосу буття, який людина повинна підкорити своїм думкам, почуттям і бажанням. "Усе дозволено!" — таке гасло висунув Ф.Ніцше, маючи на увазі, що весь світ повинен служити людині та її життю, а людина, в свою чергу, може робити все, до чого прагне її душа. Життя, у розумінні Ф. Ніцше, — це і біологічне явище, і суспільне існування, і суб'єктивне переживання. Отже, значення філософії Ф.Ніцше полягає в тому, що він утверджував багатогранність і цінність життя людини, проголошував центром і метою всесвіту особистість, від якої залежить загальне існування.

Ідеї Ф.Ніцше вплинули на формування світогляду і творчої манери Ф.Кафки, Дж.Джойса, Т.Манна та інших письменників.

Інтуїтивізм А. Бергсона. Ця теорія тісно пов'язана з філософією Ф.Ніцше.

Інтуїтивізм (лат. intuitivo — уява, споглядання) — в літературознавстві — напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу завдяки творчій фантазії, яка сприяє його естетичному сприйняттю й оцінці.

Основоположником його є французький філософ Анрі Бергсон (1859—1941). Першоосновою світу він вважав "чисту тривалість", а матерію, час, рух — лише формами її прояву. На його думку, пізнати цю "тривалість" можна лише за допомогою інтуїції, яку він розумів як безпосереднє "прозріння", де "акт пізнання збігається з актом, що породжує нову дійсність у свідомості людини". Найвищим знанням А.Бергсон проголосив індивідуальне переживання, інтуїцію, а мистецтво — формою такого пізнання світу, оскільки джерело художньої уяви — душа людини, неповторна й унікальна.

Особливий вплив ідеї А.Бергсона справили на модерністську поезію (О.Блок, В.Незвал, Г.Аполлінер, Р.-М.Рільке та ін.). Він обгрунтував думку про "гіпнотичну силу" поезії, в якій "б'ється серце автора і душа світу". А.Бергсон уважав, що не лише зміст, а й сам ритм поезії відбиває внутрішнє буття особистості й спонукає її до нових відкриттів у собі та дійсності за допомогою власної інтуїції. Він наголошував на необхідності пошуку нових естетичних форм, здатних відображувати передусім враження і почуття людини.

Психоаналіз 3. Фрейда. Австрійський лікар Зігмунд Фрей (1856 — 1939) був автором теорії і методу психоаналізу. Досліджуючи причини психічних процесів, він дійшов висновку, що не можна пояснити матеріальними чинниками акт свідомості й підсвідомості. Він розглядає психіку як самостійну категорію, яка існує незалежно від матеріальних умов і керується особливими, вічними психічними силами, що знаходяться за межами свідомості людини. На думку 3.Фрейда, над душею особистості тяжіють як певна фатальність незмінні конфлікти, зумовлені потягом до насолод і підсвідомих бажань. Вічними конфліктами людської психіки філософ пояснює зміст і розвиток моралі, мистецтва, релігії, держави, права тощо. Митець занурюється в світ своїх фантазій, "щоб знайти там насолоду". Усвідомлення письменником власних емоційних конфліктів — шлях до "одужання душі й світу". У цьому плані 3.Фрейд розглядає мистецтво як засіб психічного лікування кожної окремої особистості та суспільства взагалі.

Фрейдизм визначив естетичні пошуки в творчості Т.Манна, А.Ленормана, В.Набокова, О.Хакслі, В.Підмогильного та інших письменників. Фрейдівське розуміння несвідомості вплинуло на деякі модерністські течії, зокрема сюрреалізм.

Спираючись на філософію Ф.Ніцше, А.Бергсона, 3.Фрейда, модернізм висував на перше місце інтуїцію, що мала проникати в таємничу сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а художня творчість, здатна одухотворювати світ, відкривати нікому не відомі глибини індивідуального життя.

Модернізм має багато течій. Наприкінці XIX — в першій половині XX ст. сформувалися імпресіонізм, символізм, акмеїзм, футуризм, сюрреалізм та ін.

Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — течія модернізму, яка відзначається ушляхетненим, витонченим відтворенням особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань.

Сформувався у Франції в другій половині XIX ст. насамперед у малярстві (назва походить від картини К.Моне "Імпресія. Схід сонця", 1873). Його представники — художники К.Моне, Е.Мане, О.Ренуар, Е.Дега та ін. — основним завданням митця вважали найприродніше зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві враження, настрої. "Я малюю те, що зараз відчуваю", — зізнавався К.Піссаро. Імпресіонізм виявився плідним і для музики (М.Равель, К.Дебюссі, М. де Фалья, Дж.Пуччіні, С.Скотт та ін.). К.Дебюссі зазначав: "Займаються метафізикою, а не музикою... Не дослухаються навколо себе до нескінченних шумів природи... Ось, на мою думку, новий шлях. Це мистецтво вільне, іскристе, мистецтво вільного повітря, мистецтво, порівняне зі стихіями, вітром, небом, морем! Я тільки намагаюся виразити з найбільшою щирістю відчуття і почуття, які переживаю: інше мало що для мене важить..."

У літературі представниками імпресіонізму є брати Гонкури, А.Доде, Гі де Мопассан, П.Верлен (Франція), С.Цвейг, А.Шніцлер (Австрія), С.Віткевич, С.Жеромський (Польща), М.Коцюбинський, М.Вороний, М.Хвильовий, Г.Косинка (Україна) та ін. Імпресіоністи змальовували світ таким, яким він видавався у процесі безпосереднього бачення. "Бачити, відчувати, виражати — в цьому все моє мистецтво", — ці слова братів Гонкурів можна вважати девізом творчості усіх майстрів імпресіонізму. Для їх творів характерні суб'єктивність зображення, підкреслений ліризм, використання тропів (метафор, епітетів, символів тощо), які підсилюють асоціативність почуттів і вражень. Описи стають більш епізодичними, фрагментарними, велике значення в них мають засоби відтворення кольорів, світлотіней, звукових барв і тонів, що передають зміну внутрішніх почуттєвих станів автора. Часто письменники вдаються до форми ліричного монологу, використання незакінчених фраз, думок, які допомагають відобразити плин настроїв та вражень героя.

У поезії імпресіонізм був дуже близький до символізму.

Символізм (від грецьк. symbolon — знак, символ, ознака) — одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого "життя душі" і пошуком "вічної істини".

Виник у Франції в 60-70-х роках XIX ст., звідки поширився в інших країнах. Термін запропонував французький поет Ж.Мореас у статті "Символізм" (1886). Домінуючою ознакою нової тенденції він уважав вияв "прихованої близькості первісним ідеям". Однак водночас підкреслював, що мистецтво прагне втілити ідею в чуттєву форму, перетворити первинні емоції на лінії, кольорові плями, звуки, яким надає символічного значення. На думку Ж.Мореаса, художник-символіст повинен малювати не предмет, а ефект, який той створює, а поет — описувати не об'єкт, а свої враження й почуття від нього. Символізм будувався на сформульованому Ш.Бодлером законі "відповідностей", розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається "активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє", їх синтез, спостерігається їх відмінність. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк, осяяння. Ж.Мореас писав, що символічна поезія — ворог "об'єктивного опису", для неї конкретні явища — лише видимість. В основу естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу — краси. Художній символ призводить до думки про існування ідеального начала, недоступного для звичайного пізнання світу, — "сфери таємного" (С.Малларме), "невидимих і фатальних сил" (М.Метерлінк). Слово у символізмі — натяк, образ — загадка. Великий вплив на розвиток естетичної концепції символізму мав німецький романтизм, а також ідеї А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, В.Соловйова. Символісти вважали поета божеством, оскільки він інтуїтивно відчуває шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнає правду, "таємничішу і глибшу, ніж правда матеріальна" (М.Метерлінк).

Поринаючи у світ духовних переживань особистості й шукаючи "вічну істину", символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Все це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів. У Франції найвідомішими представниками символізму були П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме; у Бельгії — М. Метерлінк і Е.Верхарн; у Німеччині — С.Георге; в Австрії — Р.-М.Рільке і Г.Гофмансталь; у Росії — В.Брюсов, А.Бєлий, О.Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам угрупувань "Молода муза", "Митуса", "Українська хата". М.Вороний, Олександр Олесь, О.Слісаренко, Д.Загул, П.Тичина, С.Черкасенко надали символістським формам актуального національного змісту. Відстоюючи право митця на свободу, українські символісти не відмовлялися від громадських обов'язків літератури. В їхній творчості органічно поєднуються принципи Краси і Правди, відчувається туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість. Спираючись на "філософію серця", вітчизняні письменники збагатили скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору — пісні, думи, казки тощо, поєднанням абстрактних символів з реальними враженнями).

На основі символізму виникає нова модерністська течія — акмеїзм, який, за словами С.Городецького, "спустив поезію з небес на землю" і "показав, що троянда прекрасна сама по собі, а не тому, що вона є символом".

Акмеїзм (від грецьк. akme — найвищий ступінь будь-чого, квітуча сила) — стильова течія в російській поезії, основні принципи якої зводилися до творення елітарної поезії, в центрі якої — людина в її духовних та історичних аспектах.

Виник на початку XX ст., теоретично обґрунтований у працях М.Гумільова, С.Городецького, О.Мандельштама. Деякі російські поети виступили проти символістської школи Вяч.Іванова, не погоджуючись із критикою поеми М.Гумільова "Блудний син". Утворилася нова група — "Цех поетів", до якої увійшли М.Гумільов, С.Городецький, М.Лозинський та ін. У 1912—1913 рр. вони видавали відомий на той час журнал "Гіперборей". Навесні 1912 р. кілька поетів-"цеховиків" проголосили нову течію в літературі — акмеїзм. У 1913 р. М.Гумільов і С.Городецький опублікували свої маніфести.

Акмеїсти наповнили слова й символи усвідомленим змістом замість ірраціональної музики. Слово стало знаковим відображенням реальності й водночас духовного світу особистості. Естетичними засадами акмеїстів були самодостатність поетичного слова та відповідне його функціонування в суспільному житті. С.Городецький пропонував інший термін для назви цієї течії — адамізм (за іменем біблійної першолюдини Адама), сповідуючи культ первіснобіологічного життя, позбавленого обмежень цивілізації. На його думку, поезії варто було звернути природний, безпосередній "погляд Адама" на земні реалії. Проте більш усталеним став термін "акмеїзм", представники цього угруповання вважали свою поезію найвищим досягненням мистецтва, "квітучою силою" культури.

Хоча акмеїсти наблизили поезію до реальних подій, вона не стала приземленою. Вірші М.Гумільова, А.Ахматовоі, О.Мандельштама та ін. вражають своєю духовністю, філософічністю, глибоким психологізмом. Неабияке значення мало і те, що акмеїзм, за словами О.Мандельштама, був "тугою за світовою культурою". Асоціації з образами та мотивами світового мистецтва надали можливість акмеїстам говорити про людину та її проблеми в широкому історико-філософському контексті.

Імажизм (від фр. image — образ) — модерністська течія в англомовній поезії, основою якої є поняття образу як самодостатньої одиниці поетики художнього твору.

Виник у 10-х роках XX ст. в англо-американських мистецьких колах. Теоретиком вважається Т.-Е. Г'юм — засновник клубу "Школа імажизму". Цей напрям у літературі представляли Т.-С.Еліот, Р.Олдінгтон, Е.Лоуелл, Е.Паунд, X.Дулітл, Дж.Флетчер та ін. У центрі естетичної системи імажизму — образ як інтелектуальний і емоційний комплекс, що одночасно вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетики.

Імажисти впроваджували верлібр (вільний вірш), а також японські хоку. Вони протиставили романтичному переживанню відтворення "об'єктів", виділених із системи зв'язків і відношень; особливості їх становлять першооснову образу. Вірш, згідно з уявленнями імажистів, — це ланцюжок споріднених образів, які втілюють дійсний порядок речей у світі на противагу "неточному" емоційному світосприйняттю романтиків.

Поетика імажизму вимагала ясності мови, відмови від традиційних метрики та строфіки. Імажизм сприяв збагаченню форм англійського вірша. Він був одним із ранніх проявів тенденції до персоналізації, властивої модерністській літературі. В українській поезії певні ознаки імажизму мала творчість Б.-І.Антонича.

З імажизмом тісно пов'язана течія в російській поезії – імажинізм. У 1919 р. принципи його виголосили С.Єсенін, Р.Івнєв, О.Марієнгоф, В Шершеневич та ін. Вони заснували видавництво "Імажиністи", випускали поетичні збірки та журнали. Імажиністи вважали, що поезія — це лише "ритми образів". Проте С.Єсенін виступав за злиття образної та реальної стихій в одне ціле. Імажиністи мали певні досягнення в царині форми, метафоризації поетичної мови, засвоєнні традицій фольклору. Крім того, вони проголосили незалежність мистецтва від держави, пріоритет вільних пошуків у літературі, що збагатило їхню творчість. С.Єсенін, відійшовши згодом від імажиністів, згадував свої юнацькі пошуки слова-образу як школу професійної майстерності.

Розглянувши головні течії європейського модернізму першої половини XX ст., не можна обминути авангардні явища, одним з яких є футуризм.

Футуризм (лат. futurum — майбутнє) — один з напрямів авангардизму XX ст., який відзначався неприйняттям вічних цінностей, акцентуванням "грубих" речей, екстраполюванням сучасного в майбутнє, позбавлене будь-яких традицій.

Уперше виник в Італії. У 1909 р. письменник Ф.Марінетті опублікував "Маніфест футуризму", в якому проголосив розрив з традиційною культурою, утвердження естетики сучасної урбаністичної цивілізації з її динамікою та нівелюванням особистості, прагнення відтворити світосприймання "безособової" людини, культ сили, бунтарського духу в мистецтві, необхідність пошуку нових художніх засобів (звукове письмо, вільний синтаксис тощо).

Російський футуризм був пов'язаний з італійським, але розвивався своїм шляхом, зумовленим революційними ідеями перетворення суспільства. У російській поезії склалися чотири групи футуристів: 1) "Гілея" (кубофутуристи) — В.Маяковський, В.Хлєбников, В.Каменський, Д. і М. Бурлюки та ін.; 2) "Асоціація егофутуристів" — І.Северянін, І.Ігнатьєв, К.Олімпов; 3) "Мезонін поезії" — В.Шершеневич, Р.Івнєв та ін.; 4) "Центрифуга" — С.Бобров. М.Асєєв, Б.Пастернак.

Усіх російських футуристів об'єднувало бажання знайти нові шляхи розвитку суспільства і мистецтва, але вони мали й деякі відмінності.

"Кубофутуристи" стояли на більш революційних позиціях, вони заперечували стару культуру, усталені форми життя, людську особистість, прискорюючи створення "всесвітнього людства" і "всесвітньої гармонії".

"Егофутуристи", навпаки, всі зміни пов'язували з розвитком людської свідомості, тому їхні вірші відрізняються особливим ліризмом, а інколи навіть зухвалістю, коли, наприклад, І.Северянін утверджував пріоритет своєї творчої індивідуальності: "Я — геній Ігор Северянін!"

Група "Мезонін поезії" більше орієнтувалася на класику. Не відмовляючись від здобутків світової культури, "мезонінці" намагалися знайти нові засоби художньої виразності.

Представники "Центрифуги", які усвідомлювали себе продовжувачами кращих традицій О.Пушкіна, Ф.Тютчева, А.Фета та ін., були дещо схожими з "мезонінцями" і відзначалися поміркованістю позицій, орієнтувалися на вічні закони природи, культури та історії. Єдині серед футуристів, вони відчули небезпеку революційних перетворень, хоча й прагнули докорінних змін. Завдання поета, на думку Б.Пастернака, — це одухотворення дійсності силами своєї душі й творчості.

В Україні футуризм пов'язаний передусім з іменем М.Семенка. У своїх перших маніфестах він стверджує: "Абсолютного мистецтва — чогось досягнутого немає, не було й не повинно бути. Кінцевий істотний стан речей не цікавить мистецтво, і коли до нього схиляється митець, він стає філософом". Згодом письменник довів це власною творчістю. М. Семенко збагатив світовий футуризм поєднанням сучасних форм з елементами українського бароко XVII — XVIII ст., естетикою вертепу, іронією романтиків з неодмінними прийомами містифікації, наприклад в образі блазня П'єро або мандруючого лицаря Дон Кіхота, версифікаційною грою в семантичний "хаос" тощо. Недарма М.Семенко дав собі таку характеристику: "І футурист, і антиквар". Нерідко він наповнює футуристичним змістом "загального заперечення" старого і "творення нового світу" жанри класичної східної поезії (хоку, танку) і українського фольклору (частівки, приказки, пісні тощо), що також є новаторством письменника. М.Семенко першим в українській літературі показав процес руйнування "садів" і "гаїв" під колесами техніки та історії. Однак творчі пошуки письменника перервали репресії. У 1937 р. він був звинувачений у "контрреволюційній діяльності проти радянської влади" і розстріляний. Поетика футуризму позначилася на творчості О.Близька, В.Хмелюка. С.Гординського.

Експресіонізм (від лат. expression — вираження, виразність) — стильова течія авангардизму, головним творчим принципом якої є відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське "я", напругу його переживань та емоцій.

Експресіонізм склався у Німеччині на початку XX ст., передовсім у малярстві. Німецькі художники-експресіоністи своїми попередниками вважали бельгійського художника Дж. Енсора з його образами-масками і скелетами, що втілювала жах перед дійсністю, а також норвезького художника Е.Мунка, картини якого називали "криками часу". У 1905 р. у Дрездені з'явилось об'єднання молодих художників "Міст", а в 1912 р. у Мюнхені — "Синій вершник". У творчості представників цих угруповань (Е.Кірхнер, Е.Хенкель, А.Кубіні О.Кокошко, Е.Нольде та ін.) відчувається жах перед сучасним і майбутнім, безнадійність існування і беззахисність людини у світі.

Згодом експресіонізм поширюється і в літературі. Він виявився у ліриці, зокрема в поетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах тощо (Г.Тракль, Ф.Верфель, Б.Брехт та ін.), у театральному мистецтві (Г.Кайзер, Е.Толлер, Е.Барлахі, ранній Б.Брехт та ін.), у прозі (Ф.Верфель, Л.Франк, М.Брод та ін.). Хоча термін "експресіонізм" вперше застосував у 1911 р. X.Вальден — засновник експресіоністичного німецького часопису "Штурм", цей напрям уже існував у мистецтві та літературі, зокрема в українській. Певні його характерні риси спостерігалися у новелах В.Стефаника, пізніше — в поезії Т.Осьмачки, М.Бажана, Ю.Клена, у прозі М.Хвильового ("Арабески", "Повість про санаторійну зону"), О.Турянського ("Поза межами болю"), у драматургії М.Куліша, у театральному мистецтві, передовсім у театрі "Березіль" Леся Курбаса, який впроваджував стиль "експресивного реалізму".

Джерела експресіонізму наявні в романтизмі, у "філософії життя" (Ф.Ніцше, А.Бергсон, А.Шопенгауер та ін.). Головні мотиви у творчості експресіоністів — підкреслений песимізм, потворність буття, деформація людської психіки, втрата ідеалів і віри в майбутнє тощо. Біль за людину, її знеособлення, дегуманізацію суспільства переростає у крик відчаю волаючого "в пустелі бездуховності" (Б.Брехт). Для експресіонізму властиві "нервова" емоційність, ірраціональність, тяжіння до абстракції, гротеск, фрагментарність і плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до якогось одного темного забарвлення, або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Тому часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища — примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом. Експресіоністи претендували на повнішу (порівняно з реалістами, а також символістами й імпресіоністами) передачу сутності буття, яке поставало в їхніх творах катастрофічним і безцільним. Драматична напруга у розкритті тем жахів війни, "маленької людини", бездушної цивілізації та ін. поєднувалася з глибокою тривогою за долю людини у духовно зруйнованому світі, позбавленому, на думку експресіоністів, моральних ідеалів.

Дадаїзм (фр. dada — гра в конячки) — авангардистська літературно-мистецька течія, в якій абсолютизувалися авангардистські принципи, заперечувалися будь-які авторитети і традиції.

Поставши в 1916 р. при цюріхському клубі під назвою "Кабаре Вольтера", де збиралися німецькі письменники (Г.Баль, Р.Гюльзенбек, Г.Арі та ін.), дадаїзм швидко поширився у Швейцарії, Франції, США, викликавши зацікавлення і серед художників (П.Пікассо, В.Кандинський, М.Дюшан, К.Швіттерс та ін.). Дадаїсти не висували ніяких ідеалів. "Ми просто знущалися з усього, — писав Г.Грос, — Для нас не було нічого святого, ми плювали на все, і це було дадá", тобто "художнім хуліганством". Дадаїсти оголосили будь-який виріб твором мистецтва, якщо художник взяв його із звичайного середовища і дав йому назву. Створювалися колажі з клаптів шпалери чи фрагментів друкованої продукції, предметні комбінації, використовувалися елементи стихійної словотворчості у поезії, посилювалася какофонія у музиці тощо. Епатаж (відхід від загальноприйнятих норм) традиційних смаків дадаїсти доводили до крайніх меж, організовували скандальні літературні вечори "хімічної", "гімнастичної" чи "сатиричної" поезії, прагнучи розширити її зображально-виражальні можливості явищами та предметами поза мистецької сфери. Дадаїзм спостерігався і в українському авангардизмі (Г.Шкурупій та ін.). На ґрунті дадаїзму виникає сюрреалізм.

Сюрреалізм (фр. surrealite — надреальне, надприродне) авангардистська літературна течія, яка ставила за мету відкрити новий шлях звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу "надреального", підсвідомого, покликану оновити не лише художню діяльність, а й життя.

Уперше термін "сюрреалізм" використав Г.Аполлінер у передмові до одного із своїх творів, вкладаючи в нього значення "нового реалізму". Теоретично сюрреалізм ґрунтувався на філософії інтуїтивізму А.Бергсона (пізнання істини можливе лише за допомогою інтуїції, творчість є ірраціональним містичним актом), на філософії В.Дільтея, який наполягав на домінуючій ролі фантазії та випадкового в мистецтві, а також на вченні про психоаналіз 3.Фрейда, якого сюрреалісти вважали своїм ідеологом. Вже у першому маніфесті "Сюрреалістична революція" (1924) А.Бретон писав, що творчість ґрунтується на "психологічному автоматизмі", на світі підсвідомості, це "диктування думки за відсутності будь-якої естетичної та моральної заклопотаності". У наступному маніфесті вже йшлося про актуалізацію містично-окультних тенденцій у межах течії (1929). Цей погляд вимагав коригування з боку прихильників сюрреалізму, здійсненого поетом Р.Десносом.

Особливого значення у своїй творчій діяльності письменники-сюрреалісти надавали свідомому і несвідомому, реалізованому через засоби автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння, навмисне сумбурну композицію, раптову зміну ритму тощо. До сюрреалізму в літературі належали такі великі майстри, як П.Елюар, Л.Арагон, Ф.Гарсіа Лорка, П.Неруда, серед українських письменників Б.-І.Антонич, В.Барка, О.Зуєвський та ін.

У живописі сюрреалізму головне — діяти на глядача асоціаціями, тому в ньому "важке зависає, тверде розтікається, м'яке костеніє, мертве оживає, міцне руйнується, живе перетворюється на гнилизну і порох" (Ж.Безвершук). Своїми попередниками художники-сюрреалісти оголосили російського живописця М.Шагала та італійського архітектора А.Гауді. Особливого поширення сюрреалізм набув саме у малярстві (М.Ернст, І.Тангі, Р.Магрітт, П.Дельво та ін.). Найвидатніший художник цього напряму — Сальвадор Далі, який запропонував два методи художньої творчості: введення у нереальний, фантастичний пейзаж предметів нарочито буденних або спотворення реальних до страхітливого образу. У картині "Передчуття громадянської війни" (1936) зображена розкладена голова на кістяній нозі з двома величезними лапами. Одна з них вичавлює кров з частини іншого тіла, страшна голова якого закинута назад у дикому вищирі, і все це — на тлі мертвого пейзажу. За часів Другої світової війни центр сюрреалізму перемістився в Америку. Найвищого успіху сюрреалісти досягли в 30-50-х роках.

У першій половині XX ст. виникають також такі явища, як неореалізм і неоромантизм, що засвідчили взаємодію модернізму з іншими напрямами.

Неореалізм — літературно-мистецька течія, яка не сприймала лінійно міметичного (наслідуваного) принципу зображення "життя у формах життя".

Поставши на ґрунті класичного реалізму, представники неореалізму взяли від модернізму філософське заглиблення у проблеми особистості й світу, ліричну стихію, подолання дистанції між суб'єктом і об'єктом зображення. Дане явище виявляється в італійській, українській, російській, американській літературах XX ст.

Неореалізм переживає блискучий розквіт і в інших видах мистецтва — скульптурі, графіці, кінематографії.

Неоромантизм — стильова хвиля модернізму, визначальною рисою якої є спроба подолання розриву між ідеалом та дійсністю, характерного для романтизму, завдяки могутній силі особистості, здатної перетворити бажане на дійсне.

Активний характер неоромантизму відчувається у творчості К.Гамсуна, Р.-Л.Стівенсона, Р.Кіплінга, представників “Молодої Польщі", М.Гумільова. В українській літературі неоромантизм найповніше окреслився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, яка своїм "проривом у блакить" створювала основу для естетичних і національно-творчих осяянь в українській поезії. Могутній життєлюбний заряд неоромантизму наснажував згодом О.Влизька, М.Йогансена, Ю.Яновського, О.Телігу, О.Ольжича та ін.

Особливе місце в літературі першої половини XX ст. посідає школа "потоку свідомості".

"Потік свідомості" — засіб зображення психіки людини безпосередньо, "зсередини", як складного та плинного процесу."

Термін належить американському філософу і психологу У.Джемсу, який уперше скористався ним наприкінці XIX ст.^. Він заперечував існування об'єктивної реальності, утверджуючи пріоритет свідомості людини, що постає у вигляді потоку, ріки, в якій думки, відчуття, раптові асоціації постійно змінюються і химерно переплітаються.

Спираючись на досягнення психологічної прози Л.Толстого, Дж.Конрада, Г.Джеймса, Дж.Мередіта, європейські письменники початку XX ст. все більше заглиблюються у внутрішній світ особистості, перетворюючи "потік свідомості” із художнього прийому на загальний метод зображенні дійсності, що претендує на певну універсальність. Літературна школа "потоку свідомості" виникла у 10-30-і роки XX ст. у творчій практиці Дж.Джойса, М.Пруста, В.Вулф та ін. Для розкриття складного духовного життя людини письменники використовують численні спогади, внутрішні монологи, різноманітні асоціації, ліричні відступи тощо.

У першій половині XX ст. модернізм домінує в художній практиці, однак це не означає, що не розвиваються інші методи. Наприклад, реалізм ще міцно зберігав свої позиції. Письменники-реалісти йшли різними шляхами. Одні продовжували соціально-критичну традицію XX ст. (Т.Драйзер, М.Твен, Ф.Норріс), інші поринали у світ історичних образів і подій (А.Франс, Б.Шоу, Л.Фейхтвангер), треті обрали філософсько-психологічний напрям (М.Булгаков та ін.) тощо. У реалізмі помітну роль починають відігравати художні засоби модернізму (контраст кольорів і звуків - від імпресіонізму, використання символів і алегорій — від символізму, прийоми колажу — від футуризму, складна композиція і розірвані метафоричні асоціації — від сюрреалізму тощо).

У цей період у прозі, поезії, драмі посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму.

Інтелектуалізм (лат. intellectus — розум, пізнання, intellectualis — розумовий, розсудливий) — умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов'язаної з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення митця над емоційно-чуттєвими.

Інтелектуалізація літератури XX ст. виявляється в посиленні уваги до складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розкритті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики.

У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі.

Джерела екзистенціалізму містяться у працях німецького мислителя XIX ст. Е.-С.К'єркегора. Теорія сформувалася у роботах німецьких (М.Хайдеггер, 1889—1976; К.Ясперс, 1883— 1969) та французьких (А.Камю, 1913—1960; Ж.-П.Сартр 1905—1980) філософів і письменників. М.Хайдеггер вважав, що мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати. Правда, яку несе твір, завжди суб'єктивна та індивідуальна, бо реальність піддається в художньому творі "запереченню", вона "переборюється", підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця. Ці положення по-різному розвивають представники екзистенціалізму. Для Г.Марселя характерне дещо містичне розуміння цих постулатів, для Ж.-П.Сартра — соціально-політичне. К.Ясперс розумів мистецтво як спосіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної.

Екзистенціалізм в художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, — це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі.

Екзистенціалізм поширюється у французькій (А.Камю, Ж.-П.Сартр та ін.), німецькій (Е.Носсак, А.Деблін), англійській (А.Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н.Мейлер, Дж.Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. В Україні виявився у 20-х роках у творчості В.Підмогильного, пізніше — у спадщині І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки, Вал.Шевчука та ін.

Театральна система початку XX ст. теж зазнала значних змін. На відміну від "старої" драми, що виникла в епоху Відродження, "нова драма" відображала інші конфлікти і мала нового героя. Драматургії початку XX ст. властиве дослідження трагізму повсякденного життя, який полягав у конфлікті між індивідуальністю та об'єктивною дійсністю. За спостереженням одного з критиків, "якщо у старому театрі йшлося про трагедію в житті, то в новому — про трагедію життя".

Серед творців нової драми — імена відомих європейських майстрів: Г.Ібсен, М.Метерлінк, Г.Гауптман, А.Чехов, Б.Шоу, А.Стріндберг. Усіх їх об'єднує розуміння глибоких суперечностей життя, відчуття відчуженості та самотності людини перед лицем буття, тривога за майбутнє.

Для нової драми характерні глибокий психологізм, пов'язаний із розкриттям самотньої душі, перенесення зовнішнього конфлікту у внутрішній світ людини, емоційний вплив на глядача, експресивність у зображенні життєвих ситуацій і моральних колізій.

В українській літературі на рубежі XIX — XX ст. переважає соціально-психологічна драма, потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку XX ст., виникає політична драма. У творчості Лесі Українки сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені переживання. Новим кроком у розвитку української драматургії стала творчість В.Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми. Найвидатнішим представником українського ренесансу в драматургії став М.Куліш.

Отже, в кінці XIX — першій половині XX ст. відбувається глобальний переворот у мистецтві, в тому числі й літературі. Блискучий розквіт модернізму, розмаїття його течій, художніх шкіл, творчих індивідуальностей визначає духовну атмосферу епохи. За словами одного з братів Гонкурів, докорінна відмінність модерної літератури "полягає в заміні загального конкретним", мистецтво шукає нових шляхів "увічнення у найвищій, абсолютній, остаточній формі певної миті, певного настрою або душевного стану". Ці пошуки зумовили численні новаторські здобутки в літературі першої половини XX ст.