Ернест-Міллер Хемінгуей

(1899 - 1961)

Ернест Хемінгуей — людина-легенда, одна із найбільш цікавих сторінок американської літератури. Твори письменника сповнені надзвичайної енергії, духовної сили, оптимізму. Вони відбивають моральний кодекс самого автора: бути завжди чесним і справедливим, нікого не кривдити, залишатися людиною за будь-яких обставин. Кожен із хемінгуеївських героїв є уособленням людської гідності й пошуку моральних засад, без яких, на думку автора, неможливе існування світу. Е.Хемінгуей був безстрашною людиною, життя прожив нелегке: пройшов шляхами двох світових війн, громадянської війни в Іспанії. Рибалив в Атлантичному океані, пізнав гостроту відчуттів від "великого полювання" в Африці, прекрасно знав іспанські кориди, був чудовим яхтсменом, боксером, альпіністом, снайпером. Плавання, гірські лижі — це також його захоплення. Письменник тонко розумів природу і людей, був дуже спостережливим, мужнім, чесним, безкомпромісним, надзвичайно працелюбним.

Ернест-Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 р. неподалік Чикаго в містечку Оук Парк. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса-Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс-Ернестіни Холл. Сім'я Хемінгуеїв була заможною, намагалась дати своїм дітям гарну освіту. Мати мала чудовий голос, виховувала дітей у дусі вишуканості, а батько вчив умінню постояти за себе, стійкості, витримки, розумінню природи та турботливого ставлення до неї. Саме батько подарував трирічному Ернестові риболовні снасті, потім — мисливську рушницю і мікроскоп.

Часто вони разом (батько практикував в індіанській резервації) відвідували райони страждань, голоду, бідності. Назавжди залишилися в дитячій пам'яті людські трагедії, біди та нещастя знедолених. Пізніше вони стануть основою оповідань — "Лікар та його дружина", "Десять індіанців", "Індіанське селище".

У червні 1917 р. Ернест закінчив школу і мріяв потрапити на фронт, щоб воювати за велику Америку (на той час вже тривала Перша світова війна), але батько не дозволив і влаштував сина до свого брата у Канзас працювати у редакції місцевої газети. Репортажі Е.Хемінгуея привернули до себе увагу читачів захоплюючими сюжетами і неабиякою майстерністю. Однак молодий письменник добровільно записався до війська Червоного Хреста і в травні 1918 р. водієм санітарної машини прибув на фронт. У складі санітарної бригади воював в Італії. 9 липня 1918 р. був тяжко поранений, йому загрожувала ампутація ноги.

Сприйняття війни як механізму вбивства цілого покоління на довгий час стало провідною темою творів письменника, який вважав себе представником "втраченого покоління", дійшовши висновку, що війна — безглузда бойня, яка калічить душі й виснажує серця.

У лікарні приходить глибоке почуття до медсестри Агнес фон Куровськи, яке згодом було описане у романі "Прощавай, зброє!".

Після війни Е.Хемінгуей повертається до журналістської роботи у канадській газеті "Торонто стар уіклі". З молодою дружиною Хедлі Річардсон їде до Парижа, де пише репортажі, нариси, оповідання для газети, відвідуючи різні куточки світу. Протягом чотирьох років (1920—1924) надрукував понад 170 матеріалів. У цей час формуються його літературний стиль і смаки. Спілкування з Дж.Джойсом, Ф.-С.Фіцджеральдом, Т.-С.Еліотом надихнуло його на нові художні відкриття. У 1924 р. вийшла перша збірка оповідань "У наш час". Різні за змістом твори об'єднує спільний герой — Нік Адамс, образ здебільшого автобіографічний.

З виходом книги прийшла слава і з'явилася нова жінка у його житті — Полін Пфейфер, молода багата американка. Після опублікування роману "І сходить сонце" (1926) та збірки "Чоловіки без жінок" (1927) переїхав з Полін до Америки у маленьке містечко Флорида, де прожив десять років.

Це були роки справжнього всесвітнього визнання. Читачам запам'ятався ні на кого не схожий "хемінгуеївський герой" — мужня людина, яка веде боротьбу з долею, життєвими обставинами, власним страхом, слабкістю і завжди перемагає. Для автора найбільшу цінність мала перемога внутрішня — перемога духу людини.

Письменник висвітлює найпростіші думки, події, окремі деталі життя, але за конкретними реаліями і вчинками відчуваються складні духовні шукання героїв і самого автора. З перших творів Е.Хемінгуей намагався знайти справжнього героя сучасного йому життя, який би протистояв злій силі обставин — смерті, війні, хворобі, страху. Поступово склалася життєва, моральна, естетична система принципів — своєрідний кодекс честі, на якому виховувалось багато поколінь людей усього світу. "Хемінгуеївський кодекс" заснований на твердженні, що коли людина приречена на поразку, єдине, що їй залишається, — це бути мужньою і продовжувати дотримуватися правил "чесної гри".

"Непереможений" (1925) — яскравий приклад такої поведінки. Це оповідання — розповідь про пристаркуватого матадора, який вже втратив силу і популярність, але ціною власного життя довів, що ще може перемагати на арені. Знесилений, скривавлений, обсміяний глядачами, він все ж таки заколов бика і до кінця витримав правила гри, не дозволивши безсиллю одержати верх над собою. Останні слова Мануеля свідчать про силу його духу: "Я був не у формі... Мені просто не пощастило. Ось і все". Оповідання сприймається як певна моральна алегорія: кожна людина має перемогти свого "бика", щоб довести самій собі, що вона дещо може. Втім, бій биків, незважаючи на те, що ставкою там є життя, — все ж таки тільки гра. Остаточно визначився "кодекс честі" героями, життя яких випробовувалось глобальнішими обставинами — війною, природною стихією.

"Прощавай, зброє!" (1929) — один з найвідоміших романів письменника. Його герой Фредерік Генрі, який продовжує "хемінгуеївський тип" людей честі та гідності, спроможний на сміливі вчинки і глибокі почуття. Автор проводить його крізь трагічні випробування світової війни. Необхідність вбивати подібних до себе людей тому, що вони носять іншу форму, безглузда смерть товаришів, страх перед майбутнім — всі ці прояви війни перетворюють молодих та енергійних людей на "втрачене покоління". "Темрява та порожнеча, і більш нічого немає", — так характеризує існування на війні друг лейтенанта Генрі, і він мав рацію. Герой роману намагається протистояти світовому безглуздю. Разом з коханою, медсестрою Кетрін, він тікає у мирну Швейцарію. Втеча здавалася вдалою, і щастя немовби зовсім поряд. Але у творах Е.Хемінгуея так не буває. Доля силою нездоланних обставин підготувала нове випробування, випустила "нового бика" — Кетрін умирає під час пологів, а Генрі повинен вистояти й жити далі.

У романі "Прощавай, зброє!" остаточно сформувалася своєрідна творча манера митця. Сам письменник порівнював свій стиль з айсбергом. Зовні розповідь автора — це короткі, монотонні за ритмом фрази, що фіксують буденні рухи, думки, пейзажі. Але зовнішня простота приховує "підводну частину" айсберга — глибокий підтекст, який не має словесного вираження, та саме з нього постає духовне обличчя цілого покоління, до якого належав і автор. Така манера письма, мабуть, найбільше відповідала моральному "кодексу честі" його героїв, які не люблять зайвих слів, пустих розмов, довгих пояснень. Водночас суха оповідь не свідчить про емоційну невиразність, скупість духовних переживань. Навпаки, художній світ творів Е.Хемінгуея вражає повнотою почуттів і довершеністю форми їх вираження. Можливо, секрет такої гармонійності — у поєднанні манери письма з "манерою життя":

Хемінгуей писав, як жив, а жив, як писав. Він був мужньою людиною, що несла у собі біль "втраченого покоління", гальмуючи його небезпечними іграми: полюванням на левів, боксуванням, виступами на кориді.

Письменник ніколи не обмежувався власними проблемами, він чутливо реагував на прояви несправедливості, насильства. Під час громадянської війни в Іспанії Е.Хемінгуей був військовим кореспондентом з 1937 по 1940 рр. Ці враження стали поштовхом до написання п'єси "П'ята колона" (1938) та роману "По кому подзвін" (1940), у яких автор порушив проблему відповідальності кожної людини за долю всього людства. В Іспанії, що першою вступила у війну проти світового фашизму, він знайшов справжніх героїв, істинне застосування людської сили. Такою сильною людиною став Філіпп Роллінгс — центральна постать "П'ятої колони", який сказав про себе: "Попереду п'ятдесят років неоголошених воєн, і я підписав договір на весь термін". Герой роману "По кому подзвін" Роберт Джордан у боротьбі з фашизмом гине, але смерть його не безглузда, оскільки "він боровся за те, у що вірив".

У роки Другої світової війни Е.Хемінгуей брав активну участь у військових діях. На Кубі він часто виходив у море з американськими кораблями на перехват німецьких підводних човнів. Коли ж американські війська висадилися у Нормандії, разом з ними був кореспондент журналу "Кольєрс" Е.Хемінгуей: він командував загоном макі, а знаменита борода "тата Хема" в американських військах була не менш відомою, ніж профіль командувача — генерала Паттона.

Після закінчення Другої світової війни письменник жив на Кубі. У цей період він написав роман "За рікою, в затінку дерев" (1950), мемуарні нариси про молоді роки у Парижі "Свято, яке завжди з тобою", які були надруковані посмертно в 1964 р., і повість-притчу "Старий і море" (1952). Е.Хемінгуей залишився вірним своїм мужнім героям і в останній період творчості. Як і сам автор, — це немолоді люди, які втрачають життєві сили, що ускладнює їхню боротьбу, але сила духу і філософська мудрість прожитих років роблять їх непереможними, їм властива гостра радість боротьби людини, яку можна вбити фізично, але не морально. Останні роки життя письменника були сповнені тяжких випробувань: катастрофи, хвороби, втрати близьких. Усе це призвело до трагічного кінця. 2 липня 1961 р. він покінчив життя самогубством.

"Старий і море" (1952). Ще навесні 1936 р. Е.Хемінгуей опублікував у журналі "Есквайр" нарис про епізод рибного лову в Гольфстрімі. Старий рибалка піймав велику рибу, яка довго тягла за собою човен. Коли його знайшли, риба була об'їдена акулами, а рибалка тяжко горював. Саме цей реальний факт і був покладений в основу повісті "Старий і море". Але між нарисом і повістю пролягло довгих чотирнадцять років, бо лише у вересні 1952 р. вона побачила світ у журналі "Лайф".

У цьому невеличкому творі останнього періоду творчості письменник поєднав лаконізм реалістичної розповіді з глибиною філософських роздумів над питаннями людського буття. Повість має два рівні: буденний і символічний, які існують паралельно, походячи один з одного. Як зазначав Е.Хемінгуей: "У старому і морі" я намагався змалювати реального старого, реального хлопчика, реальне море, реальну рибу і реальних акул. Якщо я їх показав достатньо правдиво, вони багато що значитимуть".

Сюжет повісті — це розповідь про старого рибалку, який протягом трьох діб веде боротьбу з величезною рибою-мечем. Двобій закінчується трагічно: акули з'їли рибу, і знесилений рибалка повертається до берега зі скелетом від здобичі. Добре знайомий з рибальською справою, письменник правдиво показав життя героя і його стихію — море. Старий рибалка відчуває себе частиною моря, яке він знає і любить: "Та старий завжди думав про море, як про жінку, про живу істоту, що може подарувати велику ласку і позбавити її, а коли й чинить щось нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача".

Сантьяго ставиться до мешканців моря з великою ніжністю та жалем. Він співчуває летючим рибам і ластівкам ("Чому їх створено такими маленькими і кволими?"), гігантським черепахам, серце яких б'ється кілька годин по тому, як їх заб'ють і розчинять. Навіть до риби, яку зловив і через яку стільки пережив, він не відчуває ворожості, розмовляє з нею, милується її красою, поважає за "розум і гідність": "Ніхто не вартий їсти цю рибину, що поводиться так розумно, з такою величезною гідністю". Старий наділяє рибу якостями, властивими йому самому. Він — мужня духом людина, що не підкоряється життєвим обставинам, фізичним стражданням, тривалим невдачам. Рибалка видається переможеним, але в моральному плані він — переможець. Життєву позицію формулює сам старий: "Людина створена не для поразки. Людину можна знищити, а здолати неможливо". Ці самі слова промовляв інший герой Е.Хемінгуея — іспанський матадор Мануель із оповідання "Непереможений". Взагалі майже всі його герої — боксери, воїни, мандрівники — перемагають не фізично, а силою духу і вірою в перемогу.

Старий рибалка Сантьяго довершує тип хемінгуеївських героїв, ставить останню крапку в їхньому "моральному кодексі" честі. Він веде боротьбу чесно, за правилами гри. "Хто ж тебе переміг, старий? — спитав він себе... — Ніхто, — відповів він. — Просто я занадто далеко зайшов у море". Але старий — на відміну від багатьох героїв, які полюють, рибалять, боксують, щоб довести свою силу і непереможеність глядачам, коханим, уболівальникам, — просто працює у морі, це справа його життя, традиція предків. Недарма він згадує, що апостол Петро був рибалкою. Риба потрібна старому, щоб прогодуватися, щоб вижити, а не для того, щоб виграти ще один раунд у житті-грі. Хоча мотив гри має місце у творі, він не головний, а, навпаки, лише віддзеркалює природність справи старого.

Сантьяго — прихильник бейсболу, у нього ж любить грати хлопчик Маноліно — найближча йому людина. Вони вдвох обожнюють мужнього бейсболіста Ді Маджіо, який грає краще за всіх і навіть з травмованою ногою перемагає. Рибалка згадує про бейсбол і Ді Маджіо у своєму довгому і складному полюванні. Щоб підтримати себе, він уявляє на своєму місці видатного спортсмена. Але наскільки незначною видається мужність бейсболіста з його кістковим мозолем порівняно зі знесиленим старим, який до крові порізаними руками вбиває акулу і не скоряється, коли замість неї з'являються нові і з'їдають здобич. Він не здається в найкритичніший момент тому, що звик до боротьби, все своє життя він бореться: коли 84 дні не ловиться риба, коли повертається до убогої домівки, коли несе на човен свій латаний парус, мов прапор розбитої, але непереможеної армії.

Цю силу духу бачить читач, але сам старий не вважає своє життя героїчним, для нього зразок людської мужності — бейсболіст. Старий рибалка, як і все людство, перебуває у полоні хибних цінностей і авторитетів. Побачивши літак над морем, він намагається уявити, яким бачать люди море, його човен і рибу. Людям з літака старий видається маленьким і незначним у порівнянні з ними, котрі можуть купити все — і гостроту полювання у тому числі. А хто з них міг би зрівнятися з простим кубинським старим силою духу та мужністю? Правда життя саме за ним, а не за гравцями (нехай і самих небезпечних ігор) і туристами, бо Сантьяго живе за законами природного, а не штучного життя, бо він працює, а не розважає, бо він не вважає своє життя героїчним.

Реалістичний рівень розповіді поступово стає символічним. Повість називають притчею — твором, в якому за побутовим змістом приховується філософський підтекст. Це не старий веде боротьбу зі своєю здобиччю, а людина стикається з життям. Море символізує буття, сповнене пристрастей, випробувань, поразок і перемог. Письменник в образі рибалки втілив силу, спроможну протистояти життєвим негараздам — це непереможний дух людини, яка діє за законами природного розвитку — гармонії та краси. Образ риби — це доля людини, її вдача, сенс життя, знайти який можна лише в запеклій боротьбі з власним безсиллям і навколишнім злом — акулами. Самотність старого — це не особиста проблема, а загальна хвороба XX ст., коли люди відчужені один від одного. Заключна сцена набуває узагальнюючого значення. Два туристи, побачивши хребет величезної риби, приймають його за хвіст акули, тобто міняють місцями "красу" і "зло" світу, відбиваючи ще одну проблему сучасності — втрату моральних орієнтирів та істинних ідеалів.

Порушуючи соціальні та моральні проблеми сучасності, Е.Хемінгуей не позбавляє людство перспектив, він дає йому шанс на майбутнє.

Символічним у повісті є образ хлопчика. Це надія на єднання поколінь, на мудрість вічного оновлення всесвіту. А леви, що сняться рибалці, символізують красу і силу життя, мужність людини, що вірить у власну перемогу. Як і риба, леви — це недосяжна мрія, яка дає сенс існуванню. Як сказав Е.Хемінгуей: "Для справжнього письменника кожна його книга — спроба досягти недосяжного", тобто своєї риби, свого лева.

Нобелівський комітет у 1954 р., обґрунтовуючи присудження Е.Хемінгуею премії, відзначив, що письменник майстерно володіє мистецтвом сучасного викладу. Розроблений ним і доведений до найвищого блиску економний, стриманий, але надзвичайно вражаючий стиль розповіді сприймається як відкриття. Відповідність рис характеру героїв творів та їх автора свідчить про цілісність його як людини й письменника. Він показав життя — з його болем і тривогами, радощами й журбою, прагнув рятувати світ і словом, і вчинками. Твори письменника вчать жити, творити, бути людиною.