Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
МАГІСТЕРСЬКА.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

Розділ 3. Діти як суб’єкт американо-іракських конфліктів

    1. Діти-солдати та використання їх у військових операціях

В усьому світі кожна дитина – а дитиною вважається людська істота, що не досягла віку 18 років (Конвенція ООН про права дитини) – має потребу у зростанні, піклуванні та розвитку. Створення для дітей умов, які б сприяли їх фізичному та розумовому розвитку, це зобов’язання держав, що приєднались до Конвенції про права дитини. А, крім того: захист дітей від насильства та визиску, зловживань та всілякої жорстокості. Загалом, права дитини – це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості [43].

Світове співтовариство визнало, що дітям потрібно: ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ – тобто права, які надають доступ до певних благ і послуг; ЗАХИСТ – право бути захищеним від певних дій; УЧАСТЬ – право діяти за певних обставин і право бути залученим до процесу прийняття рішень.

Крім того, існують обов’язки держав та батьків спрямовувати зусилля на практичне використання дітьми їх прав.

Одна з найбільш тривожних тенденцій у збройних конфліктах сучасності – це участь дітей у якості солдат. Діти-солдати – це явище стає звичним у сучасному світі. За оцінкою ООН, принаймні 300 тис. дітей і підлітків у віці до 18 років входять до складу як напіввійськових формувань, так і регулярних урядових сил – армії та поліції [23, c. 17]. Їх наймають на службу, викрадають, купляють у батьків… “Більше 250тис. дітей-солдат все ще беруть участь у збройних конфліктах по всьому світу і десятки тисяч дівчаток піддаються сексуальному використанню солдатів… З 2003 року понад 14 млн. дітей були насильно переміщені всередині і за межами своїх рідних країн, і щороку від 8 до 10 тис. дітей гинуть або отримують каліцтва від мін…”, – сказала в інтерв’ю газеті Guardian Weekly високопоставлений представник ООН з питань дитини Радхіка Кумарасвамі [10, c. 3].

За даними ООН, половина юних солдатів – це діти молодшого шкільного віку, які не мають змоги навчатися, проживають у країнах, де триває війна. Відомо, що 43 млн. дітей з 50 конфліктних регіонів світу взагалі не відвідують навчальних закладів [30, c. 53; 65].

Нині ЗМІ і міжнародні спостерігачі фіксують участь у збройних конфліктах підлітків, яким менш ніж 16 років. Дитячий фонд ООН повідомляє про наявність подекуди 10–12-річних (трапляються і молодшого віку) солдатів, причому і хлопчиків, і дівчаток. За останнє десятиріччя в різних “гарячих точках” світу загинуло 2 млн. дітей, ще 6 млн. отримали серйозні поранення або стали інвалідами. Серед убитих і покалічених – не менш ніж півмільйона малолітніх “воїнів” [31, c. 7].

У зонах військових конфліктів діти сприймають війну як звичне явище. Іноді для них приєднатися до озброєного угруповання – це значить отримати законне право на поліпшення свого становища в суспільстві [32, c. 27].

І все ж діти рідко стають солдатами по своїй волі. Хіба що коли хочуть помститися за родича, убитого однією з воюючих сторін. Їх також можуть змусити піти на передову голод і злидні.

Хоча міжнародні організації закликають уряди розглядати дітей-солдатів як жертв, а не пособників повстанців, багато з тих, хто потрапляє в руки регулярної армії, проводять не один рік в попередньому ув'язненні, не маючи юридичної допомоги. Більшість дітей навіть не розуміють, у чому їх звинувачують. У програми з реабілітації потрапляє лише кілька тисяч за рік, а це мізерно мало. А, так як все, що вони вміють, – це воювати, тому шансів повернутися в сім'ї, піти до школи і залікувати психологічні травми, отримані на війні, у таких дітей вкрай мало [46, c. 92].

Для того, щоб зрозуміти, наскільки жорстоким за своєю суттю є акт вербування дітей у солдати, варто дати визначення поняття “діти-солдати”. Отже, діти-солдати – це діти віком до 18 років, які завербовані у збройні сили і беруть участь в політичному насильстві [83, c. 7].

Найбільша вірогідність перетворитися в солдат – у дітей з бідних і маргіналізованих соціальних станів, а також у дітей, розлучених зі своїми батьками і сім’ями.

В багатьох випадках рекрутів довільно забирають з вулиць, шкіл чи притулків. Гірше всього хлопчикам-підліткам, які працюють в неорганізованому секторі, продають сигарети, жувальну гумку, лотерейні білети. Якщо і вибирають молоді люди військову службу, то це найчастіше вибір – примусовий і залежить від ряду факторів психологічного тиску: культурного, соціального, економічного чи політичного. Однак, основний фактор – економічний. Голод і бідність можуть штовхати батьків віддавати своїх дітей на військову службу. Предметні дослідження, подані експертом Генерального Секретаря ООН Грасою Машел в серпні 1996 р. з питань використання дітей як солдат на протязі 1965–1995 рр. показують, що урядовими та повстанськими арміями в різних районах світу було завербовано десятки тисяч дітей [83, c. 14].

Дітей вербують до складу військових формувань не тільки тому, що не вистачає дорослих. Вважається, що саме діти є ідеальними солдатами. На відміну від дорослих воїнів, вони невибагливі й більш дисципліновані, ними легше керувати, нав’язуючи власні ідеологічні переконання. Малолітні солдати здатні не замислюючись піти на вбивство. Вони не в змозі адекватно оцінити реальну небезпеку, тому їх можна задіяти у найнебезпечніших операціях, посилаючи на вірну смерть [87].

Діти-солдати зазвичай професійно підготовлені не гірше за дорослих. Більше того, нерідко вони навіть небезпечніші. Адже їхнє життя проходить у збройній боротьбі й нічого іншого, як воювати, вони просто не вміють. Дитяча психіка легше пристосовується до умов війни, оскільки дитина ще не відрізняє гру від реальних бойових дій. Але, як правило, така адаптація призводить до серйозних психологічних проблем: неповнолітні солдати звикли вбивати і не цінують чужого життя.

Дітям-солдатам притаманні такі риси, як жорстокість, зокрема, у ставленні до полонених. Вони нікого не беруть у полон, але в тих небагатьох випадках, коли це трапляється, на полонених очікує жахлива смерть: їх використовують для тренування молодого поповнення, відпрацьовуючи на них прийоми убивства дорослої людини.

Оскільки діти переважно дуже слухняні солдати, їм доручають найнебезпечніші завдання, штовхають на жорстокі злочини. Щоб привчити новобранців до крові й смерті, на їхніх очах катують і страчують полонених. З цього приводу влаштовуються жахливі публічні “шоу”. Трапляється й таке, що дітей примушують розстрілювати своїх же товаришів, які намагалися протестувати. Сліпа, беззаперечна покора – ось чого домагаються командири від малолітніх воїнів. Абсолютною основою психологічного пригнічення особистості виступає страх.

Таким чином, свідоме вербування дітей в солдати має негативні наслідки не тільки для самих завербованих, а й для суспільства в цілому, оскільки мілітаризація населення в ранньому віці здатна не тільки калічити фізично, а й призвести до морального дисбалансу всього організму дитини, що перебуває у стадії активного розвитку. Тобто такі діти втрачають розуміння болі і, відповідно, не здатні вирізняти больовий поріг іншої людини.

За десятиліття війни в Іраку, образи страждаючих дітей стали звичайним явищем. З 22 млн. іракських громадян, близько 11 млн. – у віці до 18 років. Це дає іракському режиму значне число потенційних сил для використання дітей як солдатів, а така індоктринація дітей у військових у ранньому віці дозволяє встановити на всій території країни режим покори [104, c. 1].

Встановлено, що з початку процесу залучення дітей до військової справи, ці юні комбатанти Іраку вже брали участь у трьох війнах: ірано-іракській (80-ті рр.) та двох у Перській затоці (1990–1991 та 2003–2010 рр.) [103, c. 3]. Відомо, що під час останньої війни силам АІК доводилося вступати в бій з дітьми, як мінімум, в містах Насарія, Кербелі і Кіркуку [93, c. 57].

Закон Іраку про мобілізацію дозволяє добровільний призив новобранців у віці 15 років, а під час війни – рекрутизацію осіб молодше 18 років [97]. Тобто, таким свідомим вербуванням дітей у збройні сили уряд Саддама Хусейна порушив як норми міжнародного права, так і моральні засади.

З початку 1990-х рр. мала місце масова організація мілітаризованих вишкільних таборів для тисяч іракських дітей. В цих таборах застосовували тритижневу програму навчання з тактики і стратегії ведення ближнього бою в декілька етапів: рукопашний бій, користування зброєю і т. п. Діти також проходили політичну індоктринацію в БААС, що ствоює реальне підгрунтя повної політичної покори та ідеологічному переконанню у підростаючого покоління, тим самим виховуючи нову генерацію політично слухняного населення [103, c. 1].

Протягом десятиліть Ірак розробив декілька військових навчальних програм для підготовки молоді до війни і мілітаризації іракського суспільства і культури. І хлопчики, і дівчатка беруть участь у цих військових програмах, деякі навіть у віці 10 років.

Найбільш відомі військові навчальні табори “Раад”, “Аль-Анфаль” (близько 23000 дітей), “Саддам Кабс” (8000 дітей) і “Ашбал Саддам”, відомий також як “Левенята Саддама”. Крім того, з 1998 року, були проведені ряд навчальних і військових програм, спрямованих на забезпечення готовності всього населення Іраку. Молодь у віці до 15 років також була включена в ці програми.

Табір“Ашбал Саддам” є самою останньою та елітною організацією, створеною після поразки в війні 1990–1991 рр. “Ашбал Саддам” включає навчання хлопчиків віком від 10 до 15 років. Тритижнева навчальна програма в цьому таборі щоденно складає 14 годин енергійних занять [75]. Ці діти не тільки вивчають основні методи війни, а й піддаються десенсибілізації шляхом насильства, такого, як побої і умисно жорстоке поводження з тваринами.

Важливою особливістю цього загону є те, що його складають виключно діти сироти. Такий вдалий тактичних хід робить “левенят” не просто політично покірними воїнами, а й відданими “синами” свого єдиного “батька” Саддама Хусейна. Ця програма, по суті, зробила з юного покоління хлопчиків майбутніх учасників програми “Федаїни Саддама”, тобто “смертники Саддама” (від 18 до 40тис. дітей) [57, c. 19; 94, c. 103; 105, c. 2].

Воєнізовану організацію “Федаїни” очолював старший син Саддама Хусейна Удай. Це одна з багатьох служб внутрішньої безпеки Іраку. Варто відмітити, що елітарність загону “левенят” визначає ще й те, що ті діти, яких не було обрано до даного навчального табору, можуть бути направлені для проходження ідеологічного курсу в організацію “Футувал” (“Молодіжний авангард”) [59, c. 19]. Даний навчальний блок є складовою частиною БААС та утворений нарикінці 1970-х років. Спочатку його основною діяльністю було поширення військових знань серед учнів середніх шкіл, проте окремі представники були змушені навіть служити під час війни з Іраном в 1980 р. [105, c. 2].

Існує багато причин, згідно з якими проводились програми навчання і виховання дітей-солатів. Однак, основною спільною рисою для всіх тоталітарних режимів, і для Іраку також, залишається потреба постійно підтримувати мілітаризацію суспільства. Це виправдовує строгий ієрархічний контроль і допомагає запобігти внутрішній напруженості по відношенню до зовнішніх ворогів. По-друге, набір, навчання і виховання дітей також надають можливість режиму поглибити свій вплив в іракському суспільстві. Крім того, діти складають значну частину населення в Іраку (близько 11 млн. з 22 млн. населення). Таким чином, молодь є джерелом потенційних як військових, так і політичних сил режиму.

Збройні опозиційні групи в Іраку також не залишилися осторонь від використання дітей-солдатів [58; 95]. У 1998 р. Курдська робоча партія (КРП), як вважалося, включила 3000 дітей-солдатів у свої сили, більш ніж 10 відсотків з яких складали дівчатка. Звіти показують, що КРП використовували дітей з 1994 року і навіть створили дитячий батальйон, названий “Tabura Zaroken Sehit”. Повстанці часто використовують дітей як інформаторів і посильних. Вони також використовуються для відвернення уваги військових, що дає змогу повстанцям легше дістатися до своїх цілей [55].

Дуже часто маленьких воїнів зображують як мучеників, що мужньо захищають свої будинки від американців [54]. Як заявив юний Махмуд: “Я хочу померти як мученик, як мій батько. Я один. Я не думаю, що школа – це щось погане, але коли я вдарив одного з хлопців США, я відчуваю, що дізнався про справжній урок, кращий, ніж математика і природничі науки. Я знайшов своє покликання, я хочу бути бійцем в ім’я Бога і, навіть, якщо мені доведеться померти, я зроблю це” [55; 76, c. 2].

Ще одним з трагічних наслідків війни є примусове вербування дівчат у солдати. Їх використовують як примусових бійців або сексуальних партнерів солдатів. Встановлено, що між 1990 і 2003 рр. дівчата входили до воєнізованих груп у 55 країнах і брали участь у військових конфліктах 38 з цих країн [33, c. 30]. На сьогодні більше 120 тис. дівчат втягнуто у військові конфлікти по всьому світу [79].

Хоча в деяких випадках дівчата добровільно стають солдатами, у більшості випадків їх примушують брати участь у військових операціях, примушують до сексуальних стосунків з командирами або солдатами, або змушують виконувати інші обов'язки за лінією фронту – встановлювати міни, працювати шпигункою або переносити важкі вантажі. У результаті зґвалтувань та інших форм сексуального насильства вони часто заражаються хворобами, що передаються статевим шляхом, включаючи ВІЛ/СНІД, який є досить поширеним серед чоловіків як в урядових військових силах, так і серед повстанців [43].

Багато хто з них стає вигнанцями і має серйозні труднощі, повертаючись у свої громади і виховуючи своїх, часто небажаних, дітей [73, c. 6]. У дівчат, як правило, немає можливості вільно залишати групи, з якими вони пов'язані. Тих, хто намагається це зробити, можуть спіймати і покарати.

У результаті, вони стоять перед лицем подвійної загрози: покарання з боку воєнізованої групи або дискримінація і остракізм у громаді, якщо вони спробують повернутися додому [76]. Деяких дівчат, які повертаються додому вагітними або з дитиною, розглядають як “ганьбу сім'ї” [71, c. 155; 116]. Повернення в суспільство для дівчат складніше, ніж для хлопчиків, оскільки вони несуть на собі тавро пережитого сексуального насильства [80, c. 24; 115]. Крім того, можуть бути і інші наслідки, крім венеричних захворювань, такі, як хронічні фізичні або психічні захворювання, або необхідність доглядати за дітьми, народженими під час примусової служби. Клеймо поширюється не тільки на матерів, але й на їхніх дітей, які часто стикаються з такою ж дискримінацією, як і їхні молоді матері [35].

Оскільки участь дівчат у конфліктах здебільшого ігнорується, існує всього лише кілька програм, які допомагають їм при демобілізації, реабілітації та інтеграції назад у суспільство. В багатьох випадках, після завершення військових дій, покинуті своїми сім'ями та громадами, вони працюють повіями або виконують чорнову роботу. Деякі дівчата добровільно йдуть у солдати, не дивлячись на небезпеку. Вони можуть робити це через відсутність інших альтернатив для виживання або прагнучи вигод, що надаються у вигляді медичного обслуговування, можливості втекти від насильства в сім'ї або для отримання їжі й одягу [25, c. 21].

Колишні дівчата-солдатки, яким вдалося втекти або які були звільнені, пояснювали свій вибір відсутністю можливостей у майбутньому – доступу до освіти або до роботи, щоб заробити на життя [64, c. 69]. Однак, вони не мали уявлення про серйозні наслідки, з якими їм доведеться зіткнутися. Інші шукали можливість помститися збройним силам або групам, які атакували їхні родини або громади, або отримати владу. У деяких випадках жінки, які є “вдовами” командирів, відповідають за організацію рейдів у стани ворожих груп або шпигунські місії.

У будь-якому випадку практика використання дівчат як солдат не випадкова. Через роль, яка запропонована жінкам у суспільстві, після участі у збройних конфліктах у них набагато менший вибір, ніж у хлопців, як у сфері роботи, так і у вступі в шлюб. Часто колишні солдатки заявляють, що після повернення додому вони хотіли б отримати освіту, щоб стати повноцінними членами суспільства.

Масова участь дітей у військових конфліктах стала можливою в результаті розробки і здешевлення легких і простих в обігу систем автоматичної зброї. Через її доступність за останні 10 років кількість юних бійців збільшилася, а їх середній вік знизився в окремих випадках до 6-7 років. Окрім гвинтівки або автомата, підлітки часто більше нічого не отримують, але, пройшовши жорсткий курс навчання, успішно б'ються нарівні з дорослими. Поширення вогнепальної зброї в усьому світі призвело до розвитку культури насильства в багатьох громадах, тобто зброя сама по собі стала символом свободи та сприяла формуванню культури насильства в постраждалому районі, де вогнепальна зброя використовується для поширення впливу, зміцнення авторитету [28, c. 1].

Після конфлікту вогнепальна зброя може стати інструментом для інших форм насильства, таких, як злочинність і бандитизм. У деяких районах Іраку з цих надлишків зброї можна насадити культуру насильства, пастку для суспільства, що в цілому створить нескінченний цикл війни. Коли діти не мають досвіду або впливу ненасильницького вирішення конфліктів, вогнепальна зброя стає інструментом для врегулювання конфлікту.

Варто відмітити, що діти-солдати втрачають усвідомлення цінності людського життя і стають ефективними і дисциплінованими виконавцями. При цьому використання малолітніх бойовиків економічно дуже вигідне [21, c. 128].

У багатьох випадках, діти-солдати вкрай небезпечні у дорослому віці, дуже кваліфіковані і досвідчені бійці, які виросли, знаючи тільки гру у війну [104]. Вони “часто працюють зі страшною зухвалістю, особливо, коли переплітаються релігійні чи політичні переконання… Присутність дітей на полі бою додає загальної плутанини і може сповільнити розвиток сили, особливо при роботі в міських умовах” [105, c. 2]. А тому виникає потреба психологічної підготовки солдат до бою з дітьми.

Особливу увагу при підготовці офіцерського складу до “нетрадиційних” бойових дій проти дітей-солдатів приділяє американське військове командування. У Загальновійськовій штабній школі сухопутних військ США, де готують офіцерів керівної ланки, з цього питання проводиться спеціальний семінар. Вважається, що у майбутньому американські військовики неминуче потраплятимуть у ситуації, коли змушені будуть для самозахисту застосовувати зброю проти дітей. Отже, командири вже сьогодні, в мирний час, мають бути готові чітко й дохідливо пояснити своїм підлеглим необхідність такого кроку.

Американських військових вчать, що насамперед слід здобути повну і достовірну інформацію про таких дітей: як вони потрапили в збройне формування, яким є рівень їхньої підготовки, специфіка організації, бойовий досвід, місця дислокації, лідери. При загрозі акцій з боку малолітніх солдатів вживаються заходи щодо заборони перебування дітей поблизу варт чи блокпостів. Солдатам наказують утримуватися від контактів з ними.

Головні зусилля у боротьбі з дітьми-солдатами мають бути спрямовані проти їхніх дорослих керівників. Адже саме накази лідерів, що тримають дітей у покорі, змушують останніх чинити жорстокі злочини. Але позбавившись керуючої ланки в особі лідера, вони за найменшої можливості дезертирують [42].

Дуже часто діти не хочуть комусь нашкодити, але якщо вони ідуть при повному бойовому спорядженні, вони автоматично стають ворогами. Це, в свою чергу, породжує питання-дилему: чи повенен солдат захистити дитину, яка намагається його убити? Звичайно, різні моральні принципи у людей призведуть до різних результатів.

В одному з досліджень психологи виявили, що моральні дилеми можуть спричинити емоційну невизначеність, а також спричинити когнітивні процеси, в залежності від складності дилеми. В результаті, швидкість реакції на полі бою може зменшуватись [45; c. 35].

Варто наголосити, що шокуючі реалії з життя дітей в Іраку були б неповними без врахування факту ув’язнення великої кількості (за даними американського журналіста Дейва Ліндорфа їх кількість перевищує 2500) дітей американцями, перш за все, як військових злочинців [82]. Подібну інформацію дещо корегує та уточнює відомий американський журналіст і критик Шервуд Росс в своїй статті “Афганістан та Ірак: військові злочини проти дітей приписуються колишньому президенту Бушу”, наводячи точні дані, віднайдені політологом Майклом Хаасом та подані в книзі “Джордж Буш, військовий злочинець?”. Що ж до конкретних цифр, то вони такі: “…з 2002 р. було затримано 2,4 тис. дітей в Іраку… Крім того, станом на травень 2008 р., 21 дітина була ув'язнена в Гуантанамо” [100].

Таких дітей віком до 17 років утримують часто протягом року чи п’яти років без звичних для цивілізованого світу процедур типу слідство, суд і т. д. Заступник міністра внутрішніх справ Іраку Сабах Kaдхам, сказав, що згідно гуманітарного права, жодна дитина не може бути захоплена або покарана за такого роду дії.

Зазвичай подібні злочини пояснюють війною. Таких “злочинців” утимують в спеціально побудованих для таких випадків таборах. Так, один з таких таборів знаходиться в Гуантанамо і носить назву “Ігуана”. Віковий ценз “в’язнів” “ігуан” становить 10 років і вище. Тобто, подібна ситуація виключає, відповідно до Женевських конвенцій, підписаних, прийнятих і в США, і включених в законодавство, переваги дітей у віці до 15 років, яких відносять до категорії “охоронюваних осіб”, тобто вони є жертвами, а не військовополоненими, і, навіть, якщо захоплені в боротьбі проти збройних сил США. А за період з 2003 по 2006 рр. близько 90 іракських дітей і підлітків у віці до 18 років перебували у скандально відомій в'язниці Абу-Грейб, що знаходиться за межами Багдада [84, c. 21; 86, c. 27; 101].

Ще одним фактом, на якому наголошує Дейв Ліндорф у своїй статті “The Worst War Crime Yet? Bush's War on Children in Iraq” [81], є факт означення іракських дітей чоловічої статі у віці від 14 років і вище як солдатів, яких як військовополонених окрім ув’язнення, ще й піддали тортурам [106, c. 31].

Прикладом жорстокого ставлення до дітей може стати захоплення збройними силами АІК іракського міста Ель-Фалуджа у 2004 р. де, за даними кориспондента New York Times Декстера Філкінса, “бойовий вік” був встановлений від 12 років і вище. Цим дітям було заборонено пройти через кордон військ і залишити місто.

Подібна незаконна поведінка військових є аморальним та грубим порушенням статті 6 Конвенції про права дитини (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року), згідно з якою “держави-учасники визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя. Держави-учасники забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини”[62, c. 6], – тобто ці люди позбавили хлопчиків Ель-Фалуджі права на життя.

Неважко було зрозуміти, що очікувало на цих дітей. У ході ціє військової операції на місто скидали бомби, напалм, білий фосфор [70, c. 4]. Тобто, це був потрійний військовий злочин: випадок колективного покарання (така практика була популярна серед нацистів у Другій світовій війні) – заборонений за Женевськими конвенціями; відповідно до міжнародних звичаїв і законів війни факт здачі противника гарантує йому статус військовополоненого до встановлення його злочинів – в даному випадку ці хлопчики такого шансу не мали; в той же час ці діти мали б перебувати в статусі “охоронюваних осіб” і розглядатися як жертви війни, а не її виконавці.

Варто відмітити, що після війни в цьому місті різко зросла дитяча смертність та випадки народження дітей з дефектами. Причиною подібних мутацій могла стати токсична зброя, пише The Independent. У 2005 р. було документально підтверджено, що під час штурму Ель-Фалуджі військові США скинули на місто велику кількість забороненого білого фосфору [13, c. 17]. За даними британських та іранських лікарів і правозахисників, саме білий фосфор або збагачений уран міг стати причиною високого відсотку смертності та мутацій серед дітей Ель-Фалуджі.

Група науковців направила листа до ООН, в якому навела, зокрема, такі дані: з 170 дітей, які народилися в центральній лікарні міста у вересні 2005 р., 24% померли через декілька днів після появи на світ. Три чверті таких дітей були “діти з двома головами, без голови, з одним оком на лобі, без кінцівок” (Див. Додаток Б-1–Б-23). Для порівняння, в серпні 2002 р., до вторгнення, в місті народилися 530 дітей, з яких померли тільки шість, і лише один народився з дефектами [90, c. 3; 13, c. 1].

За права дітей-солдат у світі борються такі організації, як Дитячий фонд ООН, Коаліція щодо запобігання використання дітей-солдатів, в яку входять Міжнародна Амністія, Хьюман Райтс Вотч, Служба для біженців католицького ордена “Суспільство Ісуса”, Офіс квакерів в ООН та інші. Результатом їх дій став Факультативний протокол Конвенції про права дитини від 21 січня 2000 р., котрий забороняє використовувати дітей в озброєних формуваннях. Але цей документ фактично є лише ще однією заявою про благі наміри. Він не забезпечений ніякими інструментами тиску на країни і організації, для яких маленькі “воїни” – звичайне нині явище [68].

Ірак так і не підписав Факультативний протокол [63]. Дійсно, Ірак не зробив жодних кроків, спрямованих на запобігання використання дітей у своїх збройних силах чи урізування військових навчальних програм для дітей молодшого віку.

У травні 2001 р. сімдесят дев’ять країн підписали угоду, яка підняла мінімальний вік учасників до 18 років, порівняно з 15 попередніми. Незважаючи на всі зусилля, більш ніж половина країн, що підписали угоду не в змозі застосувати домовленості на практиці. Ці протоколи та пропозиції запропонували невелику допомогу дітям-солдатам, проте ще багато роботи належить зробити, допоки дітей не перестануть вербувати на війну, оскільки, незважаючи на глобальний консенсус щодо моралі відправлення дітей в бій, ця страшна практика в даний час є регулярним аспектом сучасних воєн.

Отже, з одного боку, застосування дітей-солдатів під час військових дій є вигідним як для урядових військ, так і для опозиційних груп, оскільки така практика здатна ослабити противника та на певний час знизити відсоток концентрації уваги у солдатів на полі бою. До того ж, маленькі воїни – набагато жорстокіші та можуть не роздумуючи піти на вбивство, оскільки ще не відрізняють реальні бойові дії від гри.

Використання Іраком дітей в якості солдат, дозволило Саддаму Хусейну не тільки створювати окремі загони професійно підготовлених юних комбатантів, а й поширювати тотальну ідеологію покори на всі верстви суспільства.

Ще однією важливою проблемою воєн є використання дівчаток в якості комбатантів, які часто на рівні з дорослими солдатами переносять важкі вантажі, виконують розвідувальні операції, стають сексуальними партнерами солдатів, вбивають та, що страшніше – вмирають. А тому реабілітація цієї особливої категорії дітей-солдат потребує більшої уваги, ніж їх однолітків хлопчиків, з огляду на особливі потреби дівчаток, що викликана додатковими психологічними та фізичними травмами.