Антиукраїнська політика Катерини II

Серйозні негативні зміни в ставленні самодержавства до України почалися зі вступом на престол Катерини II. Скасування Гетьманщини (1764 р.), а з ним і залишків українського громадсько-військового самоуправління, повернення до сумної пам'яті Малоросійської колегії стали лише початком у боротьбі імператриці з малоросійським "нерозумним варварством". У 1766 р., на п'ятому році свого правління, Катерина II оголосила маніфест про скликання комісії для підготовки нового уложення законів Російської імперії, в тому числі й тих, що стосувалися церкви, бо діючі кодекси законів безнадійно застаріли. Накази від духовенства та мирян Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Слобожанщини у зв'язку з підготовкою нового зводу законів стали в історії Української церкви рідкісними документами, які досить реально й грунтовно відображали становище, характер, запити та прагнення духовенства, чернецтва, мирян України другої половини XVIII ст. Це був чи не єдиний офіційний прорив громадської думки, в якому вона, попри невіру в позитивні наслідки для себе нової самодержавної акції, все ж досить відверто виявила прагнення повернути свої стародавні права, вольності й привілеї, вистраждані віковою боротьбою. Зіткнувшися з такими настроями, Катерина II намагалася звести результати роботи комісії нанівець. "Шкідливі мріяння малоросів" та їхніх духовних пастирів закарбувалися їй, мабуть, надовго, бо інакше важко пояснити, чому проведення секуляризаційних заходів в Україні імператриця насмілилася здійснити лише через 22 роки після секуляризації церковних та монастирських маетностей у Росії. Хоча тривалий час після безславного кінця названої комісії в Україні не відчувалося якихось кардинальних змін, але приховано, через президента Малоросійської колегії П.Румянцева, край готували до введення загальнодержавного устрою, аби "Малую Россию к рукам прибрать", подолати в малоросіянах "развратное мнение, по коему постановляют себя народом от здешнего (тобто російського. — Авт.) совсем отличным". На 70-ті роки XVIII ст. припадає ряд важливих політичних подій, які прямо чи опосередковано, проте істотно вплинули на церковний устрій величезної частини українських земель на заході та на півдні України. В 1772 р. відбувся перший поділ Польщі. Цілий ряд монастирів, що перебували під управлінням київських митрополитів (щоправда, номінальним) відійшли до новосформованих Могилівської та Псковської єпархій. Унаслідок розгрому російськими військами Запорізької Січі істотно змінилася адміністративно-територіальна карта південного сходу України. У зв'язку з організацією тут Слов'янської і Херсонської єпархій указом Синоду в 1776 р. від Київської, Переяславської та Білгородської єпархій відділено ряд протопопій, переважно за рахунок Київської єпархії. Пізніше, коли імператорським указом на Лівобережжі було організовано три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське й ліквідовано полково-сотенний адміністративний устрій, Київську єпархію, як і інші, приведено у відповідність щодо меж губернії. Внаслідок цього в 1785 р. Київська єпархія стала охоплювати 11 повітів: Київський, Голтвинський, Городищенський, Золотоніський, Козельський, Лубенський, Миргородський, Остерський, Переяславський, Пирятинський і Хорольський. На їхній території діяли 21 чоловічий, 5 жіночих монастирів, 677 соборних, руж-них, парафіяльних та домових церков. У 1783 р. на київську кафедру призначений Синодом митрополит Самуїл Миславський (1783—1796 рр.). Своїм походженням і церковною кар'єрою новий митрополит, як і його попередник Г.Кременецький, підтверджував стабільність підходу самодержавної та церковної влади до управління православною церквою в Україні: через вихідців з України, котрі тривалий час служили в Росії, відірвалися від національних коренів і готові були вже без особливих вагань здійснювати стратегічне замовлення центру — ліквідовувати будь-які ознаки національно-автономної церкви України через уніфікацію структури, культу, обряду, зросійщення духовенства, витравлення національно-релігійних традицій тощо. Тому й бачимо на київському престолі митрополитів-українців, які досить довго проходили в Росії школу церковно-адміністративної діяльності — Р.Заборовського, котрий перед призначенням в Україну прослужив у Росії на різних посадах 13 років, А.Могилянського — 19 років, Г.Кременецького — 34 роки, С.Миславського — 15 років, Т.Щербацького, вивезеного з України до російської столиці у 8-річному віці. Спираючись на ієрархів такого кшталту, Катерина П в 1786 р. поширила укази про секуляризацію маєтків монастирів, церков, архієрейських домів, а також про нові Духовні штати і на Україну, точніше, на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва. Йшлося, звичайно, не про впровадження якоїсь секулярної моделі суспільства, тим більше в Україні. Про це не могло бути й мови, бо надто потрібним державі інститутом була церква, але церква не самодостатня, не економічно й духовно автономна, а поставлена своєю несамостійністю, ослабленістю в підпорядковане становище щодо самодержавної влади. Після 1775 р. Катерина II, одержима прагненням знищити на українських землях усе, що хоч якось нагадувало про неспокійну "козацьку республіку", скористалася введенням духовних штатів і розпорядилася "козацький" Києво-Межигірський монастир перевести аж у Таврію. Поза штатом опинився й славнозвісний Києво-Братський училищний монастир, історія якого також пов'язана з Запорізькою Січчю, гетьманом Війська Запорізького Петром Конашевичем-Сагайдачним, традицією створення національного науково-культурного потенціалу. Однак реальна ситуація в Україні зокрема в релігійно-церковній сфері, примусила самодержавство внести в укази 1786 р. істотні корективи, та значна кількість нововведень так і залишилася на папері. Не можна не погодитися з К.Харламповичем, що нові духовні штати, "розбори" духовенства, секуляризація церковно-монастирських маєтностей в Україні в 1786 р. стали останніми заходами, які зрівняли найбільш виразну відмінність між малоросійськими та великоросійськими церквами. Серед українського духовенства під кінець XVIII ст. вже не знайшлося таких, хто б організовано чи особисто, як це в Росії зробив митрополит Ростовський українець Арсеній Мацієвич, виступив з протестом проти секуляризаційних заходів царського уряду, за збереження стародавніх прав і привілеїв. Ймовірно, що й українська церковна ієрархія, і клір внутрішньо вже змирилися з втратою значної частини церковно-національних особливостей своєї церкви і були готові до слухняної служби на синодальних умовах. Думається, що саме примиренсько-пасивна позиція основної маси українського духовенства відкрила можливості самодержавству через своїх адептів на українських православних кафедрах приступити до більш рішучої реалізації заходів з уніфікації та русифікації всіх сторін церковного життя в Україні. Це особливо виразно видно на прагненні запровадити на всіх рівнях російську мову. Київський митрополит С.Миславський (член Російської Академії наук) всіма можливими засобами активно витісняв "малоросійське наріччя" з науково-культурного освітнього життя, церковної практики. Викладачам Київської академії було поставлено за суворий обов'язок пояснювати свій предмет російською мовою з дотриманням вимови, яка має місце у Великороси.

 Остаточна ліквідація української автономії Наступною антиукраїнською акцією російського уряду стала ліквідація козацької армії, яка в останній рік перед розформуванням складалася з 176 886 виборних козаків і 198 295 козаків-підпомічників. Царським указом від 28 червня 1783 року замість українських козацьких полків були створені десять кінних карабінерних полків регулярної армії із 6-літнім строком служби. Козацькі старшини або залишалися на службі й одержували російські офіцерські чини, або йшли у відставку. Козаки, з яких формувалися нові військові підрозділи, тепер стали називатися казенними хліборобами, або державними селянами, — особисто вільними людьми, які мусили сплачувати різноманітні податки на користь імперської скарбниці. За наказом Катерини II до Петербурга були вивезені козацькі військові прапори, печатки, гармати. «Жалувана грамота дворянству». Щоб остаточно заспокоїти й наблизити до себе колишню козацьку старшину, 1785 року Катерина II оприлюднила так звану «Жалувану грамоту дворянству» — царський документ, який, за влучним виразом українського історика М. Брайчевського, фактично дарував українській шляхті та старшині дворянські права як нагороду за зраду національних інтересів. Ощасливлена українська еліта, отримавши довгоочікуване дворянство, фактично погодилася з остаточним знищенням політичної автономії, за яку так міцно трималися її попередники протягом більш ніж столітнього періоду протидії наступу царату. Отже, завдяки впровадженим на українських землях реформам Україна повністю втратила залишки державності й перетворилася на звичайну провінцію Російської імперії, тому 1786 року була ліквідована друга Малоросійська колегія

Гайдамацький рух: причини, характер, розмах. Коліївщина.

Протест народних мас проти посилення польського гноблення виливався у різні форми: втечі селян, розгроми маєтків, убивства поміщиків, орендарів, масові народні повстання. Багато загонів повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх учасників називали гайдамаками

Слово "гайдамаки" походить від турецького "гайде", "гайдамак", що означало "гнати, турбувати, переслідувати". Спочатку гайдамаками українських повстанців назвала польська шляхта, а потім вони почали цим іменем називати себе самі.

Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки феодалами на Правобережжі були переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, вони виступали носіями й національне-релігійного гніту. Тому класова боротьба селянства проти кріпосництва набирала тут національно-релігійне забарвлення. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле.

Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів. Підтримувало гайдамак і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму.

Перша згадка в історичних джерелах про гайдамак відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 роках.

Так, у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини. На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан.

Посилання за темою:

• ▶ Україна в другій половині XVII ст.: політичний розвиток. Реферат

• ▶ Західноукраїнські землі під чужоземним ярмом. Реферат

• ▶ Соціально-економічний розвиток Правобережжя у другій половині 17-18 ст. Реферат

• ▶ Правобережні українські землі під іноземною владою. Реферат

Його півтора-тисячний загін став основною силою повстання. Крім Верлана діяло багато інших загонів – Чалого, Гриви, Медведя, Писаренка та ін.

Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський. Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережну Україну, разом з польськими військами розгромили і розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувались знову й продовжували нападати на польську шляхту.

З цієї причини підкреслимо, що вже в 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій правобережній Україні. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Чигирин, Радомишль, Фастів, Корсунь та ін.

Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, на мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Це повстання увійшло в історію під назвою "Коліївщина" (від слів – кіл, колоти). Підсилили і прискорили розвиток повстання незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російських військ на Правобережжя. Під тиском царського уряду польський король підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилась до цього трактату. Створивши збройні союзи-конфедерації, шляхтичі виступили у "хрестовий похід" проти православних.

Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу у боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично рознеслася чутка про те, що нібито Катерина II видала "Золоту грамоту", в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою.

Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяло близько 30 загонів народних месників.

Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані – міцної фортеці, однієї з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини.

Разом з тим, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як польського, так і російського уряду.

За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню оманою оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамак. Решту загонів було розбито в боях в 1769 р.

Таким чином, незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні.

Коліївщина

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта^[1].

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині^[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.

Передумови повстання

У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками вірян православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі (29 лютого 1768), стався вибух Барської конфедерації. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині.

Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала київському воєводі Францішеку Салезію Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 року на Умань.

Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками Микитою Швачкою, Андрієм Журбою, Семеном Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, Іваном Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.