Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Документ Microsoft Word.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
76 Кб
Скачать
☆

Профілактика дисплазій кульшових суглобів:

        Всі заходи, які проводяться акушерами-гінекологами по попередженню і лікуванню патології вагітності можна вважати профілактичними в плані попередження порушень розвитку кульшового суглобу.         Найбільше значення має післяпологова профілактика порушень розвитку кульшового суглобу. В цей період ортопеди можуть і повинні рекомендувати заходи, що сприяють правильному формуванню кульшового суглобу.         Необхідно проводити аналіз частоти виявлення вроджених деформацій опорно-рухового апарату в кожному пологовому будинку. Дуже важливий в цьому плані взаємний зворотній зв'язок пологового будинку і дитячої поліклініки. Списки всіх дітей з виявленою в пологовому будинку ортопедичною патологією необхідно щомісяця передавати в дитячу поліклініку за місцем проживання дитини. За кожним пологовим будинком повинен бути закріплений дитячий ортопед. Оптимальним є відвідування пологового будинку ортопедом 2 рази на тиждень.         Для попередження постнатального виникнення і прогресування дисплазій надзвичайно важливим є навчання матерів правильному повиванню новонароджених, ознайомлення їх з ранніми ознаками вродженої дисплазії кульшових суглобів.         Широке (вільне) повивання сприяє нормальному формуванню кульшового суглоба і попереджає розвиток підвивиху або вивиху стегна. В перші тижні і місяці життя широке повивання корисне всім дітям, але особливо тим, у яких є фактори ризику порушення кульшових суглобів (недоношеним, "штучникам", гіпотрофікам, дітям, які народились в сідничному передлежанні тощо).

Диспансерний нагляд за хворими на дисплазію кульшових суглобів:

  • Огляд ортопеда в пологовому будинку.

  • Огляд в 1 місяць - при першому відвідуванні дитиною дитячої клініки.

  • Огляд в 3 місяці, коли вже можна проводити рентгенограму кульшових суглобів.

  • Огляд в 11-12 місяців, коли дитина починає стояти і ходити.

Номер з каталогу МІМ:

        142700  Acetabular Dysplasia

Література:

  1. Альбамасова Е.А., Лузина Е.В. Развитие тазобедренного сустава после лечения врожденного подвывиха и вывиха бедра у детей. - Ташкент: Медицина,1983.- С. 183.

  2. Волков М.В., Тер-Егизаров Г.М., Юкина Г.П. Врожденный вывих бедра.- В кн.: Ортопедия и травматология детского возраста.- М.: Медицина,1983.- С. 129-158.

  3. Куценюк Я.Б., Рулла Э.А., Мельник В.В. Врожденная дисплазия тазобедренного сустава. Врожденные подвывих и вывих бедра. - Киев. Здоров'я, 1992, стр. 184.

  4. Садофьева В.А. Рентгено - функциональная диагностика заболеваний опорно-двигательного аппарата у детей. - М.: Медицина,1986.- С. 239.

  5. Соколовский А.М. К вопросу восстановления конгруэнтности при дисплазии тазобедренного сустава //Ортопедия, травматология и протезирование.- 1982.- №5.- С. 34-38.

  6. Стаматин С.И., Морару А.Т. Диагностика и лечение врожденного вывиха бедра. - Кишинев: Штиинца,1986.- С. 156.

  7. Фищенко П.Я., Хрулева К.Н., Оноприенко А.А. Раннее выявление и лечение остаточной нестабильности тазобедренного сустава после консервативного вправления врожденного вывиха бедра у детей: Методические рекомендации. - М.,1982.- С. 25.

  8. Шумада И.В. Раннее выявление и лечение врожденного вывиха бедра у детей //Ортопедия, травматология и протезирование. - 1988.- №18.- С. 3-8.

Дегенеративно-дистрофічні захворювання суглобів

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/theacher/endoscop_fpo/zh_kulanda/Українська/Рекомендацiї%20при%20пiдготовцi%20до%20практичних%20занять/Дегенеративно-дистрофічні%20захворювання%20хребта%20Дегенеративно-дистрофічні%20захворювання%20суглобів%20В%27ялий%20та%20спастичний%20параліч.htm

Специфічні та неспецифічні запальні захворювання суглобів

http://ua-referat.com/Диференціальний_діагноз_захворювань_суглобів

Принципи ампутації та протезування

АМПУТАЦІЇ  І  ЕКЗАРТИКУЛЯЦІЇ НА КІНЦІВКАХ

Термін ампутація означає відсічення кінцівки на протязі кістки з метою видалення її нежиттєздатної частини. Аналогічним оперативним втручанням за своїм значенням є і екзартикуляція, однак при такій операції видалення нежиттєздатної кінцівки проводиться по лінії суглоба. Тому ампутація або екзартикуляція передбачає видалення частини або всієї пошкодженої кінцівки заради врятування життя хворого.

Відомий французський хірург Клавелен, аналізуючи результати ампутацій під час першої світової війни, сформував афоризм, який став крилотим: “Краще нехай поранений втратить одну кінцівку, ніж помре з п”ятьма”, маючи на увазі і голову потерпілого. Ампутація відноситься до найбільш древніх операцій. Вчення про такі операції пройшло декілька етапів і було пов”зано як із вирішенням загальномедичних проблем (знечулення, боротьба з інфекцією), так і вирішенням спеціальних питань: показання до операції, рівень ампутації, способи формування клаптів і т.д. В період становлення, ампутації досить часто закінчувались смертельними кровотечами. Для зупинки кровотеч використовували розпечене залізо, що часто вело до розвитку шоку. І тільки з розвитком анестезіології, асептики і антисептики ампутації перестали бути частою причиною смерті, вони набули значень оперативних втручань, які зберегли життя хворому.

Найбільш важким питанням в операціях ампутації є визначення показів для виконання цієї операції. М.І.Пирогов писав, що “ні одна операція не вимагає стільки роздумів, стільки здорового глузду і уваги лікаря, як раціональне і чітке уявлення про показання до операцій”.

Показаннями до ампутацій прийнято вважати: а) відрив кінцівки; б) відкрите пошкодження кінцівки з роздробленням кісток, розрив магістральних кровоносних судин і нервових стовбурів; в) наявність тяжкої інфекції кінцівок, що загрожує життю хворого; г) гангрена кінцівок різного походження; д) злоякісні пухлини; е) непоправимі деформації кінцівок (травматичні, вроджені).

Класифікація ампутацій. За часом виконання ампутацій розрізняють: первинні, вторинні, пізні і повторні або реампутації.

Первинні ампутації проводяться як первинна хірургічна обробка рани, при якії видаляють явно нежиттєздатні тканини, тобто нежиттєздатну частину кінцівки. Такі ампутації виконуються зразу після надходження хворого в лікарню, або протягом 24 годин після травми, тобто до розвитку вираженого запального процесу в межах пошкодження.

Вторинні ампутації роблять при ускладненні раневого процесу, що загрожує життю хворого (анаеробна інфекція, гангрена після віжморожень) протягом 6-8 днів.

Пізні ампутації проводяться при тяжких остеомієлітах, що не піддаються лікуванню і загрожують амілоідозом паренхіматозних органів, а також при множинних анкілозах, хибному положенні кінцівки, що робить її неповноцінною або, навіть, патологічною.

Реампутація – повторна ампутація -  виконується при наявності хибної кукси, не придатної для протезування.

Техніка ампутацій в порівнянні з операціями на інших органах грудної чи черевної порожнини досить проста. Хірурги доантисептичного періоду виконували таку операцію за 2-3- хв, намагаючись скоріше її закінчити, оскільки в той час оперували без знеболення. Але найбільш складним питанням було тоді і залишається тепер – це ампутувати чи не ампутувати кінцівку?. Необхідно пам”ятати, що видалення кінцівки наносить величезну психічну травму хворому і безповоротну інвалідність. Це операція, яка калічить, а не відновлює втрачені функції кінцівки. Коли перед нами хворий з відірваною або роздробленою кінцівкою, то питання відносно ампутації вирішується досить просто. Але якщо у потерпілого осколковий перелом з пошкодженням м”яких тканин, та ще ускладнений порушенням кровообігу або інфікуванням рани? В таких випадках вирішити питання про ампутацію надзвичайно трудно.

Якщо проаналізувати в історичному аспекті ампутації кінцівок, як операцію, то побачимо, що таке оперативне втручання відоме з глибокої давнини. Його виконували ще до нашорї ери грецькі і римські хірурги, хоча по-справжньому, в сучасному розумінні, риси хірургічної операції ампутація стала набувати лише починаючи х ХУШ століття. В 1820 році Жан Луї Пті запропонував проводити операції ампутації кінцівок з таким розрахунком, щоб цією операцією не тільки зняти загрозу смерті хворому, але й передбачити функціональну здатність ампутованої кінцівки. Звичайно, пропозиції Жана Пті були досить прогресивним явищем для того часу, однак результати операцій часто були невтішними.

Погані наслідки ампутації були пов”язані не тільки з недостатками техніки операції, але й відсутністю методів боротьби з шоком і раневою інфекцією, які мають місце у більшості поранених, де виникають покази до ампутацій.

Відомо, що Ларрей під час Бородинської битви (1912 р.) проводив до 200 ампутацій на добу. Однак 85% прооперованих хворих гинули в різні терміни від шоку, кровотечі або газової гангрени. За даними Бодена, головного хірурга англійського окупаційного корпусу в Севастополі (1855), після операції гинуло 45% поранених, у французській артмії ці втрати склали 72,8%. Отже, процес вдосконалення таких оперативних втручань йшов досить повільно. Навіть в період першої світової війни (1914-1918 р.) летальність після великих ампутацій і екзартикуляцій залишалась високою – 25-30% від загальної кількості проведених ампутацій. За даними М.Н.Бурденко в англійській армії під час першої світової війни було проведено 150 тис. ампутацій, 55 тисяч з яких закінчились летально.

Розглянемо тепер одне з важливіших питань, що характеризує зрілість хірурга при виконанні амптуації кінцівки це вибір рівня ампутації. Під рівнем ампутації розуміють місце перепилювання кістки. Само собою розуміється, що при травмах рівень первинної ампутації повинен визначтись не схемами, а характером пошкодження тканин,особливостями раневої інфекції. Основним принципом в цих випадках повинно бути проведення ампутації кінцівки в межах здорових тканин, тобто на рівні, який би гарантував врятування життя хворого і забезпечував би найбільш оптимальне післяопераційне лікування при збереженні максимальної довжини кукси. Чим довший залишений важіль, тим краще буде функціонувати кукса в протезі, будуть створені кращі умови для протезування.В загальному, при виборі рівня первинної ампутації слід керуватись зберігаючим принципом і ампутувати кінцівку так низько, на скільки це може бути можливим (М.І.Пирогов).

Все-таки завжди необхідно передбачати найбільш вигідний для протезування рівень ампутації, особливо при вторинних операціях. Вибираючи рівень ампутації на стопі, потрібно пам”ятати, що з точки зору прогнозу протезування, найбільш оптимальні умови створюються при ампутаціях за Гаранжо, Лісфранка або Шарпа. Однак рекомендувати ці способи ампутації можна лише при збереженні клаптя м”яких тканин на підошві. Як показує практика, різні пластичні операції, спрямовані на заміщення шкіри підошви не дають добрих результатів.

При виборі раціонального рівня ампутації на гомілці, необхідно пам”ятати, що кукса нижньої третини не має суттєвих переваг перед такими на рівні середньої третини. Разом з тим, навіть коротка ампутаційна кукса гомілки має переваги перед куксою, що залишилася після видалення гомілки або ампутації на рівні стегна. Так само як і коротка ампутаційна кукса стегна, навіть в межах 3-4 см, має переваги перед вичленуванням кінцівки в кульшовому суглобі.

Принципи ампутації верхніх кінцівок, вибір раціональних рівнів, суттєво відрізняються від вимог стосовно нижніх кінцівок. Це витікаї з тої різноманітності функції і тої ролі, яку відіграє рука в процесі праці і життя людини. При ампутаціях на кисті і особливо на пальцях зберігаючий принцип повинен дотримуватись максимально. Як правило питання протезування в таких випадках відтісняються на другий план. Навіть найбільш сучасні протези в більшсті випадків виявляються менш ефективними, ніж залишені деформовані пальці та їх кукси. Тому поспішати з ампутацією пальців і кисті недопустимо. При пошкодженні пальців підлягають видаленню тільки явно нежиттєздатні тканини. Для закриття раневих поверхонь хірург повинен використовувати пластичний матеріал сусідніх областей (шкіра підвищення великого пальця, шкіра тильної поверхні сусідніх пальців та ін.). Особливо бережливе відношення потрібно до великого пальця, 1 і П п”ясткових кісток, враховуючи роль великого пальця в функції захоплення і перспективи проведення в подальшому пластичних і реконструктивних операцій (фалангізації 1 п”сткової кістки і т.д.).

Важливі питання в хірургічний практиці виникають в зв”язку з ампутаціями в дитячому віці. При цих операціях завжди необхідно пам”ятати, що ріст молодого організму і можливі внаслідок цього зміни з боку самої кукси. Перед усім необхідно пам”ятати про те що ріст кісток переважає ріст м”яких тканин, а тому нерідко після таких операцій, утворюється патологічна конічна кукса з послідуючими трофічними виразками. Для попередження таких ускладнень, необхідно передбачити при операції надлишок м”яких тканин. Необхідно враховувати і нерівномірність росту парних кісток, що може призвести після ампутації до утворення кісткового виступу. Так, наприклад, променева та малогомілкова кістки ростуть швидше ніж великогомілкова і ліктьова, відповідно розпил цих кісток необхідно робити вище.

У дітей необхідно зберегти непошкодженим ростковий хрящ і по можливості ампутувати кінцівку нижче зони росту. При подальшому розвитку буде менше виражена диспропорція між здоровою і ампутованою кінцівками.. Хочу звернути вашу увагу і на те, що ампутація в дитячому віці не  тільки позбавляє дитину кінцівки. Вона впливає на його фізичний розвиток, супроводжується перебудовою всього опорно-рухового апарату, не кажучи вже про глибоку психічну травму. При цьому спостерігається вкорочення стегна на боці ампутації гомілки на 1-5 см, сколіоз. Тому в дітей більш показані екзартикуляції колінного і ліктьового та променево-зап”ясткового суглобів, а не ампутації.Безумовно, що це стає можливим, якщо стан м”яких тканин дозволяє формувати куксу.

Ампутації кінцівок виконують в три етапи:

1. Робота з м”якими тканинами.                                                                                             

2. Опил і обробка кістки.                                                                                                                

3. Обробка рани і формування кукси.                                                                                    

Етап роботи з м”якими тканинами включає в себе розрахунок і викроювання клаптя.

Верхня і нижня кінцівки за своєю формою нагадують циліндр. А тому існують загальні правила розрахунку розмірів шкірно-м”язевих і шкірно-фасціальних клаптів. Вони зводяться до того, що один або два шкірно-м”язевих клапті повинні в сумі по своїй довжині дорівнювати діаметру кінцівки на рівні ампутації з додатком на скоротливість шкіри 3-4 см. Для визначення діаметра необхідно знати довжину кола на рівні ампутації. Визначивши її з допомогою сантиметрової лінійки і поділивши на три частини визначають діаметр (l=2пR). Нижня частина передпліччя на відміну від других частин верхньої кінцівки має форму овала. Для визначення величини шкірно-фасціального клаптя необхідно встановити довжину меншого діаметра. Його можна розрахувати з допомогою спеціального інструмента або двох пластин (інструментів). Одну пластину прикладають до бокової поверхні передпліччя, впираючись нижнім кінцем в основу площини, на якій лежить кінцівка. Друга пластина торкається руки в горизонтальнійц площині паралельно основі і пересікає вертикальну під прямим кутом. Відстань на вертикальній пластині від основи до пересікання з горизонтальною буде вказувати величину меншого діаметра передпліччя. В яких же випадках викроюють один, а в яких два клапті? Це питання вирішується в залежності від ступеня пошкодження м”яких тканин, наявності запасів шкірно-м”язевих тканин, рівня ампутації і найбільш раціонального розміщення рубця після операції. Для нижньої кінцівки, де опірність кукси має велике значення,  необхідно  формувати клапті з таким розрахунком, щоб після зшивання їх рубець не знаходився на робочій поверхні. А робочою поверхнею для кукси нижньої кінцівки є передня поверхня. Тому після ампутації нижніх кінцівок рубець повинен знаходитись переважно на задній поверхні і аж ніяк не під опилом кістки. Таким вимогам відповідає спосіб з одним клаптем, який своєю величиною дорівнює одній треті довжини кола кінцівки на рівні ампутації з додаванням 3-4 см на смкоротливість шкіри.  Разом з тим ампутації на нижній кинцівці часто виконують з приводу облітеруючого ендартериїту чи атеросклерозу. Трофіка тканин в цілому і довгого шкірного чи шкірно-фасціального клаптя порушена, що таїть в собі небезпеку некрозу. Тому доцільніше формувати два клапті: передній, який складає 2/3 довжини і задній, який дорівнює 1/3 довжини діаметра. Рубець після їх зрощення буде прилягати до м”яких тканин, яких в задніх ділянках гомілки і стегна значно більше ніж на передніх.

При ампутаціях з приводу ендартеріїту звертають особливу увагу на ревізію кровоносних судин кукси, щоб не пропустити можливого тромбозу магістральнї судини. Розрахунок на видалення тромба дозволяє здійснити ампутацію кінцівки дистальніше, а разом з тим і покращити умови заживання кукси.

Розрізняють три типи ампутацій за характером усічення м”яких тканин: гільйотинна з усіченням м”яких тканин і кістки на одному рівні, двохмоментна циркулярна ампутація з пересіченням шкіри і м”язів на різних рівнях, і накінець, ампутація з утворенням шкірно-м”язевих або шкірно-фасціальних клаптів необхідних для прикриття кісткового опилу.

При гільйотинному типі в результаті скорочення м”язів наступає оголення кістки,що веде до утворення хибної кукси, і як наслідок вимагає повторного втручання – реампутації. Тому в подальнішому були розроблені такі способи ампутації, при яких операцію можна було виконувати швидко, але все ж таки створити надлишок м”яких тканин для  прикриття кісткового опилу.

Такою операцією виявилась трьохмоментна (за моментами усічення м”яких тканин) конусоколова ампутація за Пироговим. В цілому вона прирівнюється до ампутації із формуванням двох рівних клаптів. Суть її полягає в тому, що спочатку розсікають шкіру, відступивши на величину радіуса від рівня ампутації, далі по краю скороченої шкіри пересікають м”язи (тільки поверхневі). Після чого шкіру і м”язи відтягують проксимальніше, а шар глибоких м”язів, який утворює конус, пересікають окремим моментом. Отже всі три моменти відносяться до першого етапу ампутації – роботи з м”якими тканинами. Після перепилювання кістки утворюється надлишок м”яких тканин, якими можна прикрити кістковий опил. Як правило така операція проводиться без накладання швів при інфікованих ранах. Під час другої світової війни техніку такої операції спростували: на одному рівні робили розріз шкіри і по лінії скорочення шкіри відсікали м”язи. Таким чином проводилась двохмоментна колова амптуація.

Кістку перепилюють після відтягування м”язів проксимально.

Гільйотинна амптуація з усіченням м”яких тканин і кістки в одній площині використовується надзвичайно рідко, переважно лише при газовій гангрені. Недаремно багато хірургів висловлюються так, що лікар, який виконує гільйотинну операцію вподоблюється з катом: в кінці кінців хірург повинен знайти час для формування шкірно-м”язевих клаптів і закрити куксу.

В якому напрямку йшов розвиток операції ампутації?

Еволюція цієї операції проходила головним чином по лінії вдосконалення способів створення функціонально придатної кукси кінцівки пристосованої для використання протезу. В наш час існує три можливості формування культі: прикриття кісткового опилу шкірно-м”язевими клаптями, або ж (при недостатності м”язевої тканини) шкірно-фасціальними клаптями, а в деяких випадках для підвищення опорної здатності кукси, використовують і кісткову пластинку.

Основним типом формування культі є використання одного або двох клаптів, що складаються зі шкіри, фасції та м”яза, при допомозі яких закривають кістковий опил, створюючи цим хорошу опору для протезу або іншого пристосування.

Для покращення формування опорної кукси на нижніх кінцівках кістковий опил після ампутації прикривається вільною кістковою пластинкою, або кістковою пластинкою на судинній ніжці. Вперше таку операцію запропонував М.І.Пирогов (1852) при ампутації нижньої третини гомілки. Вона стала основоположною для всіх інших кістково-пластичних ампутацій. При цьому робиться стременоподібний розріз м”яких тканин через підошву від щиколотки до щиколотки, на тилі стопи дугоподібним розрізом, опуклістю оберненим до пальців, з”єднують кінці підошовного розрізу. Далі проникають в гомілково-ступневий суглоб, перепилюють п”яткову кістку з площини підошовного розтину. Видаливши весь передній відділ стопи разом з таранною і частиною п”яткової кістки, розпил її збереженої частини прикладають до розпилу великогомілкової кістки після спилювання нижніх епіметафізів гомілки. В результаті такої операції формується добра кукса з опорою на п”ятковий горб. Однак покази до цієї операції дуже обмежені. Подібна кістково-пластична операція показана лише у випадку розтрощення стопи, зруйнування гомілковостопного суглобу, але при цьому ахіловий сухожилок і п”яткова кістка залишаються непошкодженими.

В дальнійшому принцип кістковопластичної операції Пирогова був використаний Грітті та Ю.К.Шимановським при надвиросткових ампутаціях стегна. В цьому випадку проводиться ампутація нижньої кінцівки на рівні метафізу стегна, після чого кістковий опил прикривається надколінником після видалення його суглобової поверхні. Приростаючий надколінник створює добру природну опору для протезу.

Вдосконалення протезування ампутованих кінцівок знизило значення кістковопластичних операцій. Тому чисельні різновидності операцій з використанням шкірно-кісткового клаптя втратили своє значення, крім операцій М.І.Пирогова та Грітті-Шимановського. Однак оригінальна методика кістково-пластичної ампутації гомілки за М.І.Пироговим має певні недоліки. Справа в тому, що після такої операції утворюється неприродня точка опори на ахіловий сухожилок, під яким лежить  синовіальна сумка. Травма, запалення сумки не дозволяє використати таку куксу. До того ж при підвертанні п”яткового клаптя відбувається різкий натяг ахілового сухожилка, тяга якого може призвести в ранньому післяопераційному періоді до відриву п”яткового горба. Операція в модифікації Гюнтера, при якій проводять косий розріз кісток гомілки і п”яткової кістки нівелює ці недоліки. Правда при цьому наступає вкорочення кінцівки. Але за рахунок згину в хребті, а також кісток таза таке вкорочення стає малопомітним.

В дитячому віці кістково-пластичні операції на гомілці та стегні, мають певні переваги, якщо при цих операціях зберігається ростковий хрящ, що попереджує помітне відставання в рості кінцівки.

Як показала хірургічна практика, незавжди можна сформувати хорошу опорну куксу, використовуючи шкірно-м”язеві клапті, або кісткові клапті на ніжці. Так, ампутації в середній третині гомілки створюють неблагоприємні умови для використання шкірно-м”язевих клаптів. При функціональному навантаженні такої кукси масивний клапоть м”яза під впливом травми опилом кістки перероджується в болючий рубець. Щоб позбутись таких ускладнень, В.Д.Чакліним були рекомендовані фасціопластичні ампутації. Суть цих операцій полягає в тому, що для прикриття кісткового опилу використовується клапоть з апоневрозу та шкіри, який ствооює благоприємні умови для заживання рани і формування кукси з добре рухомою шкірою над кістковими опилами. Тим більше, що сучасні протези при ампутації нижньої кінцівки не вимагають прямої опори, і шкіра не вимагає захисту від тиску кісток і запобігання від пролежнів. Як відомо, опорна поверхня в таких випадках розподіляється по всьому периметру м”яких тканин в області кукси і переноситься вище рівня ампутації на наявні виступи в області колінного або кульшового суглобів.

При фасціопластичній ампутації гомілки по В.Д.Чакліну викроюють відповідної довжини передній шкірно-фасціальний клапоть з таким розрахунком, щоб шкірний рубець розміщувався ближче до заднього краю кукси.

Відділивши від окістя і частково від м”язів, піднімають його догори. Перепилюють великогомілкову кістку на рівні основи цього клаптя. Малогомілкову кістку відсікають трохи вище, щоб виключити тиск на куксу гострого виступу кістки. Далі в площині розпилу кістки розсікають всю задню групу м”язів до фасції, виключаючи її пошкодження. Із задньої фасції викроюють коротший клапоть. Після обробки судин і нервів знімають джгут, проводять кінцевий гемостаз в рані. Передній і задній клапті зшивають, щоб вони щільно огорнули кістку. Краї шкіри передніх і задніх клаптів зшивають.

Для ампутації верхньої кінцівки вимоги інші. Робочою поверхнею в цих випадках є передні і задні сторони кукси. Тому найбільш зручним положенням післяопераційного рубця є середина ампутаційної поверхні, оскільки верхня кінцівка опорної функції не несе. Таку куксу можна закрити двома рівної величини шкірно-м’язевими клаптями, або шкірою викроєною та типом кругової манжетки, яку застосовують переважно при ампутаціях передпліччя.

До речі необхідно підкреслити той факт, що до цього часу немає чіткого положення в хірургічні практиці щодо зшивання м”язів антагоністів при ампутаціях. Ретракція і атрофія пересічених м”язів, а також відсутність нових точок прикріплення приводять до втрати скоротливої здатності і зниження м”язевої сили.

При виконанні ампутації на передпліччі і плечі, з метою створення оптимальних умов для протезування  з біоелектричним управлінням, бажано проводити роздільне підшивання до кістки м”язів анатагоністів або зшивати їх між собою. Воно особливо важливе у дітей.

Другим етапом ампутації є опил і обробка кістки.

Найбільш поширеним способом обробки кісткового опилу є апереостальний метод по Бунге, при якому окістя пересікають вище рівня опилу кістки на 1-2 смі відчерпують невелику кількість кісткового мозку. Однак обробка кісткової кукси за класичним способом по Бунге не виправдала себе, тому що не прикрита окістям частина кістки не одержує достатнього кровопостачання, внаслідок чого нерідко наступає некроз кісткового краю з утворенням секвестрів. А тому сучасна модифікація цього способу передбачає перепилювання кістки на 2-3 мм дистальніше пересіченого окістя, при цьому кістковий мозок не вичерпують, а на рівні пересікання її стискають тупфером в кістково-мозковому каналі. Така обробка попереджує можливу кровотечу із судини кісткового мозку і не супроводжується травмою ендооста.

Використовують інші способи обробки кісткової кукси. Так з”явився субпериостальний метод обробки, при якому спочатку розсікають окістя і відвертають його проксимальніше, з якого формують тимчасову манжетку. Далі після розпилу кістки клапті окістя зміщують дистальніше і прикривають ними кістковий опил. Разом з тим такий спосіб обробки кісткового опилу нерідко закінчується розвитком остеофітів, які викликають постійні болі в куксі. А тому на сьогоднішній день існує слідуюче правило: розпил кістки проводять трохи нижче пересіченого окістя, і не вичерпують кісткового мозку. Лише у дітей рекомендується субперіостальна обробка кісткової кукси.

Третім етапом ампутації є обробка судин, нервів і формування кукси.

Кровоносні судини перев”язують дещо вище рівня ампутації шовковими лігатурами. Рекомендують накладати дві лігатури, щоб унеможливити сповзання проксимальної і попередити повторні кровотечі. Але у хворих з облітеруючим ендартериїтом і атеросклерозом для попередження утворення лігатурних нориць судини перев”язують товстим кетгутом у рані.

Досить відповідальним моментом при ампутації є обробка кукси нерва. Від цього залежать такі ускладнення як фантомні болі, болючість кукси і т.п. Недаремно Н.Н.Бурденко (1942 р.) називав ампутацію нейрохірургічною операцією. Після розсічення м”яких тканин, опилу і обробки кістки в рані знаходять і обережно виділяють товсті стовбури нервів. Далі субепіневрально вводять розчин новокаїну (2 % - 2 мл) і пересікають нерви на 6-8 см вище рівня ампутації гострою бритвою, попереджуючи тим самим можливість утворення кінцевої невроми, яка в подальшому може бути причиною сильних болів. Погана обробка кукси нерва є одною з важливих причин розвитку фантомних болів після ампутації. При анатомо-фізіологічному обгрунтуванні рівня пересікання нервового стовбура виходять із того, що аксони регенерують із швидкістю 1 мм на добу, а  формування рубця м”яких тканин складає 2,5-3 місяці. Отже пересікати нерв необхідно вище рівня ампутації на 7-8 см.

Слід зауважити, що фантомні болі це тяжкий стан, коли хворий постійно відчуває стискаючі або іншого характеру болі в області відсутньої частини кінцівки. Такий стан можна пояснити слідовою реакцією кори головного мозку в результаті гострого подразнення нервової системи при травмі, яка трапилась під час поранення кінцівки, при грубій обробці рани або при ампутації.

В етіології фантомних болей, можна вважати, що значну роль відіграє не тільки погана обробка кукси нерва при ампутації, але й інфікування рани і  погане обезболювання під час операції.

Таким чином, ампутації кінцівок відносяться до простих операцій і одночасно до найскладніших, які досить часто в післяопераційному періоді закінчуються ускладненнями. Навіть найретельніше виконання всіх відомих правил під час ампутацій не гарантує відсутності тих чи інших ускладнень. Все це  вказує на необхідність подальшого вдосконалення її техніки.

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/internal/xirtop/classes_stud/uk/med/lik/ntn/Оперативна%20хірургія/3/заняття%209.%20ампутації%20та%20екзартикуляції.htm