2.5. Шведське кіно.

Метафоричним змістом сповнені фільми шведського режисера та сценариста Інгмара Берґмана (1918 - 2007). Більшість його фільмів демонструють почуття людей, які перебувають у стані психологічної кризи, переживають конфлікт із оточенням, а часто й із власною підсвідомістю. І. Берґман зняв близько 50 фільмів, найвідоміші серед них: "Спрага" (1949), "Жінки чекають" (1952), "Сунична галявина" (1957), "Як у дзеркалі" (1960). "Мовчання" (1963), "Година вовка" (1965), "Дотик" (1970), "Фанні й Александр" (1982) та ін.

3. Новий етап розвитку.

У середині 1990-х рр. почався новий етап розвитку обґрунтованого свого часу теоретиком сюрреалізму Андре Бретоном "чорною гумору". Екзистенційний погляд на світ, як сукупність суцільних проблем та неприємностей, відсутність будь-яких моральних авторитетів, нарешті відсутність сенсу життя - характеризують картину світу, пропоновану у нових чорних комедіях. Творцем цього стилю став американський кінорежисер Квентін Тарантіно (нар. 1963), іменем якого навіть називають цей новий кіностиль. Першим фільмом, знятим у цьому стилі стала чорна комедія "Кримінальне чтиво" (1994). Крім цього К. Тарантіно зняв подібні за стилістикою фільми: "Скажені пси" (1992), "Чотири кімнати" (1995), "Джекі Браун" (1997), "Вбити Білла" (2003, 2004), "Доказ смерті" (2007). Послідовниками К. Тарантіно є британець Гай Річі (нар. 1968), який зняв фільми "Шахрайство" (2000), "Карти, гроші, два стволи" (1998), "Револьвер" (2005); Роберт Родріґес (нар. 1968), режисер кінокартин "Від вечора до світанку" (1996, 1999, 2000), "Місто гріхів" (2005) та ін. Наслідування стилістики "чорного гумору" з'являлися в Данії, де було знято "Швидкі стволи" (реж. Ласе Снанг Ольсен, нар. 1965) та Німеччині - "Достукатися до небес" (реж. Томас Жан, нар. 1965), "Біжи, Лоло, біжи" (реж. Том Тіквер, нар. 1965).

Оригінальною стилістикою відрізняються фільми Девіда Лінча (нар. 1946), Педро Альмодовара (нар. 1949).

Розвиток кіно поставив питання про межі допустимої режисерської провокації. Незважаючи на загальну лібералізацію західного способу життя періодично відбувалися скандали, пов'язані з певними фільмами. Через відверті інтимні сцени випущений на екрани 1972 р. фільм Б. Бертолуччі "Останнє танго в Парижі" був заборонений у низці країн. Аналогічною була доля знятого 1975 р. фільму П. Пазоліні "Сало, або 120 днів Содому". Сюжетною основою британської комедії "Життя Браяна за Монті Файтономп (1979) була цинічна та місцями винятково груба пародія на біблійну історію Ісуса Христа. У січні 1985 р. французька влада заборонила проекцію фільму Ж.-Л. Ґодара "Будь благословенна, Маріє". Приводом слугувало те, що багато глядачів вбачали у фільмі релігійні алюзії й це ображало їх почуття. У липні 1988 р. під час демонстрації в кінотеатрах США фільму Мартіна Скорсезе "Остання спокуса Христа" відбувалися демонстрації перед будівлями кінокомпанії "Юніверсал" в Лос-Анджелесі. Скандал і протести викликали плакати до фільму Мілоша Формана "Скандаліст Ларі Флінт" (1997). На плакаті був зображений чоловік, розіп'ятий на жіночому лоні. У 2004 р. багато єврейських організацій виступили із протестами проти появи на екранах фільму Мела Ґібсона "Страсті Христові". Позбавлений фінансової підтримки, М. Ґібсон за власні гроші зумів зняти та організувати прокат фільму, який став світовою сенсацією.

Також наприкінці 20 століття у кіно починають використовувати комп'ютерні технології, завдяки яким глядач може побачити синтезоване зображення речей, краєвидів і навіть персонажів, які не існують у дійсності. Перші вдалі експерименти в цьому напрямку здійснив на початку 1990-х рр С. Спілберґ. У його фільмі "Парк Юрського періоду" (1993) натурні зйомки спеціально створених гігантських механічних динозаврів були доповнені комп'ютерною графікою. З часом технології удосконалилися настільки, що з'явилася можливість синтезувати реалістичне зображення та голос померлих акторів. Однак, зважаючи на високу вартість та технічну складність синтезування віртуальної реальності, тривалий час комп'ютерна графіка лише доповнювала реальні натурні зйомки.