5) Бронзовий вік

Особливість - істотне поширення виробів із бронзи - першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Основними галузями господарства були земл'еробство (лісостеп) і скотарство (степ). Розвиток виробництва і обміну, а також постійна боротьба за території зумовили консолідацію, що привела до утворення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання ваги скотарства зумовило соціально-майнове розшарування серед общинників. Частина чоловіків вийшла із господарської сфери і займалась грабіжницькими набігами. В епоху бронзи – масова міграція, оскільки люди шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або прибульців.

Населення епохи бронзи. Як і раніше, святилищем залишався пагорб Кам'яної Могили. Одним із виявів нового в духовній культурі стало зміцнення позицій уявлень про незалежну від тіла душу. На цьому ґрунтувався справжній поховальний обряд. Небіжчиків виряджали в потойбічний світ - пускали за течією річки. Лише з кінця мідного — початку бронзового віку за межами поселень почали масово з'являтися спеціальні, нерідко складні за конструкцією поховальні споруди. Це - багаті гробниці Месопотамії та Малой Азії, кургани Малої Азії, Північного Причорномор'я та Центральної Європи, піраміди Єгипту.

В бронзовому віці потойбічна частина життя, вочевидь, вважалася для людей основною. В той час і на Близькому Сході, й на території нинішньої України поховальні споруди домінували над спорудами, призначеними для життя на землі. Яскравою сторінкою духовної культури пізнього бронзового - початку залізного віків є зольники — своєрідні жертовники, на яких виконувалися основні (очевидно, новорічні) обряди, пов'язані з найважливішими богами. Поширення зольників пояснюється зростанням культу вогню,. зокрема небесного, та землеробства.

Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька культур, зокрема: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).

6) Залізний вік в Україні датується XII ст. До н.Е. — IV ст. Н.Е. Кіммерійці

Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II —на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.) повідомляє, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

Є підстави стверджувати, що кіммерійці належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство. Здійснювали далекі грабіжницькі походи у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури:

- чорногорівський - ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками. - на новочеркаському ступені істотно з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. У посуді стали переважати кубки, прикрашені геометричним орнаментом. Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

Скіфи

"У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців. За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами, або союзами племен:

- калліпіди, або елліно-скіфи — населення з ознаками грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії,

- алазони — населення у Молдові,

- скіфи-орачі — у Лісостепу Правобережжя,

- скіфи-землероби — у Лісостепу Лівобережжя,

- скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної

- царські скіфи - до Меотиди (Азовського моря) і Дону та у Степу Криму Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. Одна з них стверджувала, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали перського царя Дарія і були пов'язані з Дніпром. Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра. Перша легенда розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша). Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам'яток тут були курганні поховання. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від кіммерійських — була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із "скіфським звіриним стилем". Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше — дерев'яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда. Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев'яній гробниці знайдено лише кам'яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього — 360 кістяків коней. У розвинутому (класичному) • періоді (IV—III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з'явилося на Подністров'ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр — близько 25 м. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів — праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами — ліворуч біля пояса). При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше — бика, вівці) та ніж. У Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі — 600. Найважливішою пам'яткою осілості степової Скіфії є Кам'янське городище кінця V —початку III ст. до н.е. (с. Кам'янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд. Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам'ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з'являються в першій половині VI ст. до н.е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу — землеробство.

Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса). Аресу скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч-акінак. З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, із столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків.