Матеріал для учнів. Огляд ідейно-тематичного змісту інших частин роману.

Королівство велетнів – це зразок ідеальної держави, на чолі якої стоїть добрий і мудрий король, вимріяний усіма народами. Як людина гуманна й обдарована здоровим глуздом. Він не знає, що таке загарбницька війна, не утримує постійної армії, а у своїй державній практиці не вдається до дипломатичного та бюрократичного крутійства.

Король часто розпитував Гуллівера про звичаї, закони, релігію, устрій та освіту в Європі, й той описував свою батьківщину, її торгівлю, релігію і розповів про всі війни на морі і на суші. Протягом шести аудієнцій оповідав про організацію англійського парламенту, роботу суду, формування фінансів. Та все це піддав король нищівній критиці. Устами мудрого монарха Свіфт виголошує жорстокий, але справедливий вирок політичному устрою Англії.

Запитання.

1) Яким чином Гуллівер намагається здобути ще більшу ласку короля велетнів?

2) Як на пропозицію Гуллівера зреагував король?

Матеріал для учнів.

Гуллівер, яким він постає перед нами у першій частині роману, – звичайний пересічний англієць, щиро впевнений, що він представник держави із найдосконалішим устроєм, наймудрішими правителями і зразковими державними установами. Але поступово йому відкривається глибина його помилки. Ліліпутські порядки нагадують порядки, які встановилися у Англії після перевороту 1688 р. Гуллівер ніколи не сумнівався у тому, що отримати орден із королівських рук – висока честь, але він не може без іронії дивитись на те, як крихітні люди лізуть із шкіри, щоб отримати кольорову нитку на пояс.

Але все ж, чи настільки вже незалежний у своїх судженнях Гуллівер? Ні, законослухняний англієць приймає як належне багато з того, що твориться у Ліліпутії. Він підкорюється найбезглуздішим постановам ліліпутського двору, слухняно називає імператора „відрадою і жахом Всесвіту”, промовляє безглуздий текст присяги, сам саджає собі у кишеню чиновників, які обшукують його, і навіть тоді, коли життю його загрожує небезпека через придворні інтриги, у нього немає почуття внутрішнього протесту. І тому у наступній частині сам Гуллівер опиняється на положенні ліліпута.

Але поступово Гуллівер позбавляється своєї обмеженості. Досвід, який він отримує у мандрах, не пропав даром, і у третій частині ми бачимо Гуллівера уважним і проникливим дослідником життя – людиною без забобонів і зі здоровим глуздом.

І врешті-решт у четвертій частині роману герой усвідомлює сутність людських пороків. Йому стає неприємним самий вид людини, і з великим трудом вдається повернути його на батьківщину.

Такий шлях проходить герой, якому вдалося відкритими очами поглянути на навколишній світ. І Гуллівер пише свою книгу з метою „удосконалити людство”. Але, як резюмує оповідач у листі до видавця, він не бачить після виходу своєї книги, щоб вона „справила хоч якусь дію, яка б відповідала намірам автора”.

Свіфт, звісно, не був таким наївним, як його герой. Він розумів, що викорінення людських вад і суспільних недоліків – справа досить складна.

Запитання (усно).

1) Визначте основні проблеми роману?

2) Які з них, на вашу думку, є найголовнішими?

3) Чи дає Свіфт варіанти їх розв’язання? Чи можливе воно взагалі? Від кого це залежить?

4) То ж якою „на зріст” має бути Людина? Якою людина має бути морально?

5) Як ви вважаєте, книга Свіфта тільки про Англію?

Коментар учителя.

Свіфт прекрасно володіє усіма засобами сатири. Улюбленим його прийомом є іронія. Наприклад, жорстокість і лицемірство монарха постають особливо виразно, коли сатирик подає їх як великодушність і справедливість. З цією метою Свіфт змушує Гуллівера славити „ласку” та „поблажливість” імператора Ліліпутії, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на осліплення.

Свіфт бореться сміхом. Сміхом він зриває маску з тогочасного суспільства, викриваючи його брехню і вади. Іронічним є підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллівером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії.

Висміювання не заради сміху, а з метою змусити людей замислитися над собою – ось головна мета письменника. У романі Свіфта є красномовне застереження. У четвертій частині розповідається про єху – людиноподібних істот, що з’явилися в результаті духовної деградації людей.