Кохання
Кожного разу, напередодні великого свята, наша школа виглядала по-іншому. Початкове шкільне навчання я отримав у приватній школі вчителя Дракіса. Разом з іншими хлопчиками та дівчатами. Багато я вже не пам’ятаю з того часу. Але перших своїх однокласниць, тих, з ким я навчався, я не забуваю. Ні Марго з райськими блакитними очима, у яку я шалено закохався, коли мені було вісімнадцять років. Ні благородну Юлію, яку лагідно називали Юля, і яку я охрестив Юлі (що означає фіалка), оспівуючи її ім’я назвою квітки в першому написаному мною вірші в Афінах, який був надрукований у «альманаху Езопа». Це стало великою подією в моєму житті. Ні серйозну Амалію, яку приставив до мене вчитель, щоб навчити мене арифметики, але замість того, щоб розуміти зміст її слів, я чув лише тембр її голосу; тому навіть зараз не вмію добре рахувати. Ні свою двоюрідну сестру Масінгу, розумницю, якій я довіряв всі свої проблеми та страждання. Ні струнку Англею, найщасливіше кохання, а потім і дружину мого кращого друга дитинства Ніка. Ні страшненької та дурнуватої Ганни. Єдиної, кого я не соромився, про яку навіть не думав, не страждав за нею, та поводився з нею вільно та розв’язно. Я її зачиняв у своїй кімнаті. Тоді був популярним метод взаємовикладання. Наші книжки були «Біла голубка», «Вежа Чорного Михайла», та більш за все, златоуст «Марнославство марнославних є тільки марнославством!» Ганну я завжди хапав за волосся у школі, в класі, в кімнаті, я заламував їй руки, бив її та давав тумаків. А вона нічого мені не робила. А й справді, зовсім не чого. Жодної спроби мені помститися чи пожалітися комусь. Нічого, нічого. Інші надривалися від сміху, а я пишався собою. Дві істоти я мучив у своєму житті. І обидві водночас. Ганну у школі, та курку в своєму домі, тиху, смиренну, як та дівчинка. Я вже не пам’ятаю, як вона потрапила до моїх рук. Спокійних вам снів, святі істоти. Ви не залишилися без помсти. За страждання які я вам зазнав, я плачу зараз борги тим тисячам людей, які безжалісно примушують страждати мене.
Кожного разу, напередодні Різдва, наша школа змінювалась. Припинялися виступи в амфітеатрах, навчання, покарання, шум, який тривав від самого ранку до пізнього вечора, наче його спричиняли не діти, а рій бджіл або хвилі моря. Вчитель Драікіс наказав нам сісти за парти. Маленька людина з наполеонівським завзяттям, з виправкою солдата, з миролюбивою душею. Тоді це було в моді. Він зайшов на вчительську кафедру, та звідти, як кожного року, напередодні Різдва, у такій самій позі, тим самим голосом, такими же словами нам сповідав про народження Ісуса, посилаючись на Євангеліє від Луки. І ми тихо, радісно, покірливо слухали, і в наших очах відображався урочистий день, встановлений та проголошений Євангелієм, супроводжений надією на велике свято, коли ми радісно прикрашаємо наші будинки, на який всі з нетерпінням чекають.
Ясла, Йосиф, Ірод, невинне маля, волхви з дарунками, вечірня зіронька, пастухи. Це була дивовижня картина, яку описував перед очима нашої фантазії своїм виразним вражаючим голосом вчитель Драїкіс. І в глибині цієї картини зявлялися менш дивовижні, але не менш улюблені видіння (уся нечиста сила, русалоньки, духи, чорти), що наближалися до нас, раділи та посміхалися, пропонуючи нам величезну кількість подарунків, що несли у своїх руках: Вихідний день, ігри, Різдвяний пиріг, нову одежу та ще усіляку всячину дивовижних речей. «Десятки тисяч духів старих та нових, які не мають назви і мають дивовижні багатства», як пише поет. Вчитель попрощався з нами та відправив нас додому на чотири дні святкової безтурботності. Останні слова його промови з Євангелії вже змішувалися з колядками, які співали діти на вулиці. Це була не милозвучна народна пісенька «Різдво, народження року, перше свято календаря», а книжковий псальм, правильно віршований та складений вже покійним моїм дядечком, першотворцем Андрієм, вчителем, регентом церковного хору, письменником, оратором, поетом, творцем власного світогляду, пророком, мандрівником з великою мужністю й силою повести за собою цілий світ та довести його до божевілля. Через це він був відомий на прізвисько, яке так його характеризувало: навіжений. Пам'ять зберегла перші строфи шкільних колядок мого дядечка: «сьогодні Христос народився в місті Віфлієм. – Він переможе насилля та відчинить двері в Едем!»
Однак, якось, напередодні Різдва, у школі було неспокійно. Слова вчителя доходили до моїх вух нерозбірливо, не несли жодного сенсу, та образи різдвяної картини, починаючи від Волхвів до Різдвяного домашнього пирога, виходили розпливчатими, рухомими, вони коливалися, розліталися й зовсім зникали, подаючись кудись в безвідь.
Незадовго до Різдва, до нашої школи прибули «з далекої чужини» дві дівчинки. З іноземними іменами. Астерія та Кікілія. Вони були сестрами. Чорноокі та одягнуті в чорний одяг. Ніхто з нас не знав точно, звідкіля вони прибули. Вони походили на сумні квіти братки із ароматом фіалки. Вони приховували всі таємниці ночі та зірок. Але не будемо говорити зайвого. Я кохав їх обох. Чи було це моє перше кохання? Я не можу сказати. Я не пам’ятаю, з якого віку я почав кохати. Я народився разом з коханням. Тобто, я навіть не міг визначитися, яку з них я кохав. Бували моменти, коли я кохав їх обох одночасно, бували такі, коли моє серце линуло лише до Кікілії, а бували й такі, коли до Астерії. Я навіть інколи не міг розібрати, де з них одна, а де інша. Астерія була повнішою та круглішою. Кікілія – більш делікатною та витонченою. Так само, як один і той самий місяць, тільки один повний, а інший – наполовину. Моє кохання супроводжувалось мовчанням та мріями. Нерішучістю та гордістю. Я навіть не наважувався звернутися до них. Я дивився на них із середини, очами моєї душі. Я п’янів від свого кохання. І вірив, я навіть був впевнений, як описано в славнозвісному вірші Данте, що й вони могли б мені відповісти взаємністю.
Ці дні, напередодні Різдва, не були схожі на інші. Яким чином, не дивлячись на те, що я нікому не відкривав свої почуття, сталося так що про це знала вся школа? Як про це гомоніли всі, коли я гордо приховував все в собі? Я не знаю. Я знаю, що учні, з якими я вчився, хлопці та дівчата, здебільшого дівчата, в той час, коли вчитель Драікіс, стоячи за кафедрою, проголошував нам «благу вість», всі вони думали про інші благі справи. Вони не слухали вчителя, як колись. Так, школа – це маленький світ. Вона була копією суспільства та країни, в якій існувала. Тут були байдужі ы ледачі, пліткарки та пліткуни, насмішники та бовтуни, дурні та заздрісники. Я не міг бачити нікого з оточуючих мене справа та зліва, позаду і попереду. Тисячі очей мене переслідували, зневажали, лякали мене та пригнічували. Я відчував приємний аромат, ніжний та гармонійний, від двох сестричок-іноземок, що сиділи за моєю спиною, в двох кроках від мене. Але очі мої були опущені, погляд прикутий до землі. Я пам’ятаю трьох хлопців, які були в мене наче брати, з якими ми разом жили в кімнаті, та разом чіплялися до Ганни. Три хлопці, які ніколи не могли мовчати. Це вони змінили моє спокійне шкільне життя на мрійливе, з недосяжними горизонтами. Завдяки їх мріям та казковим історіям. Один з них, Валерій, світлий та худорлявий, розповідав нам про життя святого Георгія, який вбив дракона та врятував принцесу! Другий, маленький та товстий, круглолиций Марк Каніньяс, який завжди говорив про зброю свого дідуся, клефта 21 року, що воював у війську капітана Маркіса! Третій, Гіфтояніс, блідий та слабкий, повідував нам про критську дівчинку Зеріну, яка жила в їхньому домі з усіма іншими дівчатами кріту, які звільнилися після революції 66 року! Але я потребував їх норовливості, їх компанії посеред спокою, що я мав, щоб вони допомагали мені перенести образи, які мені наносили, щоб вони підтримували мене в моїх поразках. Безнадійність. Я чув і їх глоси, несмішливі голоси! І це в той момент, коли я зовсім нічого не бачив, тоді, коли замість того, щоб слухати вчителя, я помічав лише шепотіння, ось так! До моїх вух доносилися зухвальне та нахабне бормотіння, наче пронизливий звук труби, наче набридливий дзвоник, приглушене насвистування якоїсь пісні, наче вона лунала з глибини колодязь, а не з вуст непривабливої кремезної дівчини, Віргінії, як було насправді. Вихована своєю матір’ю на мистецтві заклинань та оплакувань, вона співала цю пісню про мене. Пісня була така:
«Астерія у вікні – А Костакіс на дворі – Солодкі цукерки кидає. – Прямісінько до рота влучає – Нужбо, припини, Костакіс. – Кікілія говорить. – Поки вчитель не дізнався. – Та не вистриг тебе волосся!» волосся мені не вистригли, але в мене піджилки затряслися. Коли вчитель закінчив читати Євангеліє, вся школа, всі дівчата та хлопці, накинулися на мене, співаючи дурну пісню Віргінії. Перш ніж навчитися співати, мене вже прославила пісня. Погана слава. Було неможливо це пережити. Роздратований, зі сльозами на очах, відрече ний, я прийняв безнадійно наважився та зробив крок. Я підійшов прямо до двох сестер, дивлячись благаючими та водночас спокійним поглядом їм прямісінько у вічі. Наче говорив до них: «З ваших вуст, да богові до вух. Ми лише троє, та увесь світ. Що нам до інших?»
Та Астерія з Кікілією, наче луна та півмісяць, одна з ім’ям жінки, яку звеличив Горацій, інша – з ім’ям Святої мучениці, яку намалював Рафаель, Поезія та Музика, як вони могли відповісти на моє благання? Просто, без сумніву, вони принизили мене, на тому самому місці, перед очима всієї школи, так само, як і я звик принижувати дурну та непривабливу Ганну. Я не перечив їм. Ганна неприваблива, але не дурна. О, насолода! Страждати та мучитися через коханих тобі людей! Господь справедливий.
1917 р.
Завдання № 24
Степан Васильченко
СВЕКОР
Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне "старувати", то всі тільки дивуються! За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки, - Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: "А нащо так накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хаті зняти, - він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!" Не вподобається йому що-небудь - зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей ведеться!
Батько було слухає, а потім скаже:
- Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всі в сім'ї взивали його "свекром". Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.
- Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, - каже йому одного разу мати, -тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
- Ну, так і женіть, коли пора! - озвався з-під печі Василько.
- От такої!.. - сміється, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не хочеш?
- Що мені та школа - хліба дасть? - старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє:
- Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев'яніли, спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
- Тільки котрого б нам з трьох женити? - міркує батько далі. - Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї... хіба Василь? Він вже й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення. Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ...
- То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
- Ги!.. - засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
- Ну, то чого ж там сміятися! - промовляє поважно батько. - Кажи: коли женити - будемо женити, коли ні - підождемо.
- Кажи, Васильку, - то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, - обізвалася й мати.
Василько оглянув усіх - ніхто не сміється. "Чому б і справді мені не женитись?" - подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
- Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
- Хо-чу!..
- Ну, от і гаразд! - каже батько. - Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
- Ганну хочу, - промовив Василько сміливіше.
- Ганну то й Ганну, - згоджується батько, - тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
- Ну, то не будемо ж і гаятися, - каже далі батько, - будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! - гукнув до матері. Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, - то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить. - Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, - каже до його батько. -Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити - то вже й не до душі йому...
- А де ж я грошей візьму? - спитав він.
- Як де грошей візьмеш? - дивується батько. - А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сіяти, косити... Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.
- Е-е!.. - протяг Василько з непевністю.
- Будеш уже сам усе робити - себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір'ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? - перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!
- Я не хо... - промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.
- Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав батько. - Хто ж нас з матір'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти доженеш із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?
Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою... Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:
-Яма-а-лий ще!..
Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали. Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч!
Часто після того питали його:
- А що, Василю, швидко будеш женитися?
Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить:
- Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..
1911
Στεπάν Βασίλτσενκο
Ο πεθερός
Το σκυθρωπό βλέμμα των γκρίζων μεγάλων ματιών του Βασιλάκη, που κρύβονταν κάτω από το πλατύ μέτωπο του και κοιτούσαν σοβαρά σε όλους τους γύρω του, το υπερήφανο περπάτημα του πάντα προκαλούσε ένα ειρωνικό χαμόγελο των μεγάλων. Εάν τύχαινε να ακούσει κανείς πως ξεφώνιζε μερικές φορές το καλοκαίρι διώχνοντας κάποια αγελάδα από το μαυροσίταρο, σίγουρα θά' λέγε ότι ο γέρος γενάτος βοσκός Μικίτα βροντοφωνάζει, και όχι ο μικρός Βασιλάκης, που του μόλις έχουν ράψει το πρώτο παντελόνι του.
Μερικές φορές θ' αρχίσει ο Βασιλάκης να παίζει τον «μεγάλο» στο σπίτι, μόνο ξαφνιάζονται όλοι! Κατά το δείπνο θ' αφήσει κανείς ψίχουλα ψωμιού στο τραπέζι είτε θα χυθεί το μπορς1. από το κουτάλι του από αμέλεια - αμέσως θα βροντοφωνάξει ο Βασιλάκης, και δεν τον νοιάζει είναι ξένος ή γνωστός: «Γιατί ρε να τα λεκιάζετε και να τα λερώνετε όλα;». Ή ας πούμε θα ξεχάσει κανείς να βγάλει το καπέλο του μέσα στο σπίτι, αμέσως θα σκαλώσει ο Βασιλάκης πάνω στο πάγκο ή στο σκαμνί, θα βγάλει με την απότομη κίνηση το καπέλο από το κεφάλι του και θα δείξει το εικόνισμα με το δάχτυλο του λέγοντας σοβαρά: «Κοίτα τι έχει εδώ πέρα!». Αν δεν του αρέσει κάτι, γρήγορα θα σκαρφαλωθεί πάνω στη σόμπα, θα σκεπαστεί με μια κουβέρτα, και θ' αρχίσει από κει να γκρινιάζει και να μέμφεται, και όλα τα προβλήματα του νοικοκυριού να απαριθμεί: αυτά δεν λειτουργούν σωστά και άλλα πάνε λανθασμένα.
Τον ακούει συνήθως ο πατέρας και του λέει μετά:
- Μάλλον εσύ, Βασιλάκη μου, θα γίνεις μια μέρα επιλοχίας, τόσο σοβαρός που είσαι!..
Έτσι ήταν ο Βασιλάκης. Δίκαια λοιπόν όλοι στην οικογένεια τον αποκαλούσαν «πεθερός». Αν και ήταν όμως πεθερός, είχε συνήθεια να χώνεται κάθε πρωί κάτω από τη σόμπα, όπου είχε συλλέξει σε μια γωνία ένα σωρό παιχνιδάκια. Μερικές φορές κάθεται εκεί από το πρωί μέχρι το μεσημέρι, παίζει με τα παιχνιδάκια του, κάτι μουρμουρίζει μόνος του.
- Εσύ, Βασιλάκη μου, θά' παιρνες καλύτερα το αλφαβητάριο και θα μάθαινες να διαβάζεις, -του είπε μια φορά η μητέρα του. - Ήρθε ώρα να σε παντρέψουμε κιόλας, κι εσύ όλο και κάθεσαι κάτω από τη σόμπα.
- Να με παντρέψετε λοιπόν εάν ήρθε η ώρα! - αποκρίθηκε ο Βασιλάκης από κάτω.
-Έτσι μου λες!.. - ξαφνιάζεται με γέλιο η μητέρα, - και στο σχολείο δεν θέλεις να πηγαίνεις πια;
- Να μου δώσει ψωμί το σχολείο; - γκρινιάζει κάπου στη γωνία ο Βασιλάκης, μετατοπίζοντας μπουκαλάκια και γυαλάκια του που τα είχε για παιχνίδια.
1 Μπορς - παραδοσιακή ουκρανική λαχανόσουπα
Ο Βασιλάκης στ' αλήθεια έχει σκεφτεί μια κοπέλα. Πριν από πολύ καιρό του άρεσε η μελαχρινούλα Γάννα, τότε ακόμα που τον έσωσε έχοντας βγάλει από τη λασπουριά, στην οποία έπεσε γυρίζοντας σπίτι από την εκκλησία. Τότε η Γάννα έσωσε πρώτα τον ίδιο, μετά έβγαλε και τις μπότες του που μόλις φαινότανε από το λασπονέρι. Σκούπισε τη μύτη του και το κλαμένο πρόσωπο του, ακόμα και τον φίλησε.
- Τη Γάννα τη θέλω, - είπε ο Βασιλάκης πιο τολμηρά.
- Ας είναι Γάννα αν τη θες αυτήν, - συμφωνεί ο πατέρας, - ας γίνει όπως θες. Και πραγματικά, καλή κοπέλα είναι, από την καλή οικογένεια, και όμορφη, και υγιής... και μπορεί να παραλάβουμε καμιά πεντακοσαριά προίκα... Ο Θεός να σε βοηθήσει, Βασίλη μου!
Ο Βασιλάκης ήξερε ότι θα' πρεπε να τον ευχαριστήσει τον πατέρα, αλλά για κάποιον λόγο ντροπιάστηκε και μόνο οσφράνθηκε σαστισμένος.
- Γιατί να αργούμε λοιπόν, - συνεχίζει ο πατέρας, - τώρα αμέσως θα ντυθούμε και θα πάμε να πάρουμε ρουσνίκια2! Δωσ' του την σβίτα3 του Πετρού! - φώναξε στη μητέρα. Αυτή πήρε από τη κρεμάστρα την σβίτα, με κόκκινη ζώνη, και καλεί τον Βασιλάκη να ντυθεί. Ο Βασιλάκης κατέβηκε από τη ξύλινη ξαπλώστρα, έβαλε το δάκτυλο στο στόμα του και πλάγια πλάγια βγήκε στο κέντρο του δωματίου. Φαίνεται να ντροπιάζεται λιγάκι, αλλά έρχεται κάτι νέο, γι' αυτό κατανοητή είναι η ντροπή του. Η μητέρα του τον έντυσε με την σβίτα, περίζωσε και έβαλε στην τσέπη του την πίπα του πατέρα του και τον καπνό. Ο πατέρας πήρε το ψωμί από το τραπέζι και του το έβαλε υπό μάλης. Πήρε ο Βασιλάκης αυτό το ψωμί, το άρπαξε και με τα δυο χέρια του να μην του ξεφύγει.
- Λοιπόν, γιε μου, προσευχόμαστε τώρα και πάμε μέχρι να νυχτώσει εντελώς, - του λέει ο πατέρας. - Πρέπει μα σου πω όμως κάτι πριν φύγουμε. Θα πηγαίνεις αντί για μένα στη γενική συνέλευση των κατοίκων του χωριού, θα πληρώνεις φόρους;
Όσο για τη γενική συνέλευση ο Βασιλάκης ήταν πρόθυμος να την επισκέπτεται, αλλά όσο για τη πληρωμή των φόρων... δεν τον βολεύει καθόλου.
- Που άραγε να πάρω χρήματα; - ρωτάει.
- Τι με ρωτάς για το που να τα πάρεις; - ξαφνιάζεται ο πατέρας. - Θα τα βγάζεις ο ίδιος! Θ' οργώνεις, θα σπέρνεις, θα θερίζεις... Τότε εσύ νοικοκύρης θα είσαι στο σπίτι. Όλοι μας θα σ' ακούμε.
- Ε-ε!.. - ξεστόμισε διστακτικά ο Βασιλάκης.
- Θα κάνεις τα πάντα ο ίδιος. Θα βγάζεις ψωμί για σένα και για τη γυναίκα σου, θα παντρέψεις την αδελφή σου, επίσης θα πρέπει να περιποιείσαι εμένα και την μητέρα σου μέχρι τον θάνατο μας. Θα μας περιποιείσαι; - ξαναρώτησε ο πατέρας.
Το βράδυ όλη η οικογένεια μαζεύτηκε στο σπίτι: ο πατέρας, η μητέρα, οι δυο μεγαλύτεροι αδελφοί και η ανύπαντρη αδελφή τους. Μετά από το δείπνο ο πατέρας έκατσε δίπλα στο τραπέζι, ακούμπησε το κεφάλι του στο χέρι, κοίταξε στη μητέρα, στα παιδιά και είπε:
- Ας τα να πάνε!.. Δεν θέλω πια να δουλεύω: και τα πόδια μου ξυλιάσανε, και η πλάτη μου πονάει, και τα χέρια μου πονούν - γηράσκω ήδη... Θα έπρεπε μάλλον να παντρέψουμε κάποιον από τους γιους μας και να τους μεταδώσω το νοικοκυριό. Ας νοικοκυρεύουν οι νέοι, και εμείς μαζί με τη γριά γυναίκα μου να ξεκουράσουμε τώρα!
Ο Βασιλάκης κάθεται στο πάτωμα κοντά στο παραθύρι, σαν να κοιτάζει το φεγγάρι, που δείχνει πάνω από τις ιτιές τα ασημένια κερατάκια του" ο ίδιος όμως έγινε όλος αφτιά για ν' ακούσει τα λόγια του πατέρα.
- Ποιόν όμως από τους τρεις να παντρέψουμε πρώτο; - συνεχίζει τις σκέψεις του ο πατέρας. - Ο Μικόλα πρέπει να πάει στο στρατό το φθινόπωρο, ο Πετρό δεν έχει τελειώσει τις σπουδές του ακόμα... Μήπως τον Βασίλη να τον παντρέψουμε; Αυτός και τώρα περισσότερη όρεξη για τις σπιτικές δουλειές έχει παρά για τις σπουδές.
Ο Βασιλάκης κοίταξε σκυθρωπά στον πατέρα του και ξαναγύρισε το βλέμμα του στο παράθυρο, σα να μην πρόκειται για τον ίδιο...
- Τι θα πεις λοιπόν, Βασίλη; - απευθύνεται σ' αυτόν τελικά ο πατέρας. - Να σε παντρέψουμε ή να περιμένουμε ώσπου ο Πετρό τελειώνει το σχολείο;
- Χα... - γέλασε ο Βασιλάκης, κρύβοντας ντροπιασμένα το πρόσωπο του πίσω από το μανίκι. Του αρέσει η κουβέντα που την άρχισε ο πατέρας, αλλά φοβάται μήπως αστειεύεται.
- Μπα, γιατί να γελάς; - λέει ο πατέρας σοβαρά. - Πες μου: αν θες να παντρευτείς θα σε παντρέψουμε, αν δεν θες θα περιμένουμε.
- Πες μας, Βασιλάκη. Τότε μήπως σήμερα θα προξενέψουμε κάποια κοπέλα, - πρόσθεσε η μητέρα.
Ο Βασιλάκης κοίταξε γύρω του και δεν παρατήρησε κανέναν να γελάει. «Γιατί ρε να μην παντρευτώ πραγματικά;» - είπε μέσα του. Καλά θα ήταν να έχει μια γυναίκα που θα μαγείρευε, θα έπλενε τα πουκάμισα του, και το μόνο που θα έπρεπε να κάνει ο ίδιος θα ήτανε να ξαπλώνεται πάνω στη σόμπα που και που φωνάζοντας: «Γριά μου, φέρε μου φωτιά, τη πίπα να καπνίσω!»
- Τι λες, λοιπόν; - ρωτάει η μητέρα. - Θες να παντρευτείς;
Ο Βασιλάκης σκούπισε τη μύτη του με το μανίκι, κοκκίνισε λιγάκι και είπε, σκεπάζοντας το στόμα του με το χέρι: -Θέ-λω!
- Καλά τότε! - λέει ο πατέρας. - Το μόνο που πρέπει να κάνουμε τώρα είναι να επιλέξουμε τη νύφη. Ή μήπως ήδη έχεις κάποια κοπέλα στο νου σου
Άναψε ολόκληρος ο Βασιλάκης και τ' αφτιά του κοκκίνισαν. Ήδη μετάνιωσε για την υπόθεση που ξεκίνησε.
- Δεν θέ... - ξεστόμισε σιγανά με λυγμό. Τα μάτια του γέμισαν δάκρυα.
- Πως αλλιώς μπορεί να γίνει, γιε μου; - είπε τρυφερά ο πατέρας. - Εμένα και τη μητέρα σου, ποιος θα μας τρέφει και θα μας περιποιείται; Καθώς είχαμε δυνάμεις δουλεύαμε, σας τρέφαμε όλους, σας μαθαίναμε, και τώρα που γεράσαμε πια θα μας διώξεις άραγε από το σπίτι να γίνουμε ζητιάνοι;
Ο Βασιλάκης φοβήθηκε για κάποιο άγνωστο λόγο, και, θεέ μας, λυπήθηκε πάρα πολύ τον μπαμπά και τη μάνα του... Το ψωμί ξέφυγε τελικά από το χέρι του, και τότε φώναξε δυνατά:
- Μικρό-ος είμαι!
Όλοι οι παρόντες δεν άντεξαν πια και ξέσπασαν σε γέλια. Ο Βασιλάκης κοίταξε γύρω του και κατάλαβε πως ήταν αστεία όλα αυτά. Γέλασε με ανακούφιση και ο ίδιος ο Βασιλάκης. Μετά ντροπιάστηκε, σκέπασε το πρόσωπο του με τα χέρια του, έβγαζε τη σβίτα του Πετρού και πετάχτηκε απότομα πάνω στη σόμπα.
Αργότερα τον ρωτούσαν συχνά:
- Τι λες, Βασίλη, σε λίγο θα παντρευτείς;
Ο Βασιλάκης σώπανε λίγο, και μετά έλεγε με αξιοπρέπεια:
- Να παντρευτώ; Τόσα προβλήματα θ' αποκτήσω, να τα πάρει ο διάολος!
[1911]
2 Ρουσνίκι - παραδοσιακή ουκρανική κεντημένη πετσέτα· χρησιμοποιείται σε διάφορα λαϊκά έθιμα, π.χ. κατά την προξενιά ως στοιχείο ντυσίματος των προξένων, ως σκέπασμα παραδοσιακού ψωμιού και μετά κατά την γαμήλια τελετή
3 Σβίτα - παραδοσιακό ουκρανικό χωριάτικο πανωφόρι, συνήθως φτιαγμένο από το χειροποίητο ύφασμα
Завдання № 25
Μιχάϊλο Κοτσιουμπίνσκιι.
Το Έλατο.
Ι
Ήρθε το άγιο βράδυ.
Στο σπίτι του Γιακίμ η δουλειά έβραζε. Στην σόμπα που και που έτριζε η φωτιά και ανέβραζε το μπορς. Η Ολένα, μητέρα του Βασίλκου, μαγείρευε ντολμάδες για το δείπνο. Ο Βασίλκο καθόταν στο πάτωμα και ζούπιζε τους αφιονοσπόρους για κόλλυβα. Ο Βασίλκο ήταν δώδεκα χρονών. Ήταν το μεγαλύτερο παιδί στην οικογένεια του. Ο Βασίλκο ζούπιζε τους αφιονοσπόρους και κοιτούσε πότε στις αδελφές του, που έπαιζαν με την γάτα και πότε στον πατέρα του, που καθόταν στο πάτωμα με το κεφάλι του σκυμμένο.
«Γιατί θλίβεται ο πατέρας; - αυτός σκεφτόταν. - Μήπως αφού νιώθει άρρωστος, είτε αφού δεν έχει χρήματα για να εξαγοράσει από τον τσαγκάρη τις μπότες της μητέρας μας;»
Έτριζε η πόρτα. Κάποιος άνθρωπος μπήκε μέσα.
- Καλή σας μέρα, - απευθύνθηκε αυτός στον Γιακίμ. - Άνθρωπε, μπορείτε να μου πουλήσετε το έλατο που είναι στον κήπο σας; Ο αφέντης μου με έστειλε να βρω στα παιδιά το έλατο για τη γιορτή. Το ψάχνω για δυο μέρες όμως δεν μπορώ να βρώ το κατάλληλο...
Ο Γιακίμ σώπαινε.
- Και πόσα θα πληρώσατε; - αυτός ρώτησε λίγο μετά.
- Ας να μην παζαρεύουμε... Να μου πείτε την τιμή...
- Τρία καρμπόβαντσι, - είπε ο Γιακίμ.
- Μπαμπά, - είπε ο Βασίλκο με τρεμάμενη φωνή. - Μα το έλατο είναι δικό μου, εσείς μου το χαρίσατε όταν με επαίνεσε ο δάσκαλος μου.
Τα γαλανά μάτια του Βασίλκου γέμισαν με τα δάκρυα. Λυπόταν για το πράσινο και λυγερό έλατο που μόνο του έκανε τον κήπο πιο όμορφο τον χειμώνα. Ο πατέρας κοίταξε το γιο του. Ο Βασίλκο σώπανε αφού είδε στα μάτια του κάποια θλίψη
- Καλά, θα σας δώσω τρία καρμπόβαντσι, - είπε ο άνθρωπος. - Αλλά πρέπει να φέρετε το έλατο σήμερα, αφού οι αφέντες θέλουν να το στολίσουν το βράδυ.
- Μα πώς να το φέρουμε; Εγώ είμαι γέρος και ο γιος μου είναι ακόμα μικρός, - είπε ο Γιακίμ.
Ο άνθρωπος κοίταξε στον Βασίλκο.
- Το αγόρι σας δεν είναι και τόσο μικρό. Και δεν είναι μακριά - μία ώρα με τα πόδια.. .Θα το φέρει το έλατο και θα γυρίσει πριν το σούρουπο. ..
Ο Γιακίμ σκέφτηκε και δέχτηκε.
- Κάπως θα το καταφέρει. Δεν είναι μακριά από δω.
Ο άνθρωπος έδωσε την προκαταβολή, είπε πού να φέρουν το έλατο και έφυγε. Ο Γιακίμ χάρηκε λίγο. Για τρία καρμπόβαντσι θα μπορέσει να εξαγοράσει από τον τσαγκάρη τις μπότες της γυναίκας του. Δόξα σόι ο Θεός, η Ολένα δεν θα μείνει με σχισμένες μπότες τις γιορτές.
Αυτός ντύθηκε, πήρε το τσεκούρι και πήγε στον κήπο. Ο Βασίλκο έτρεξε με τον πατέρα του.
Ο κήπος ήταν σκεπασμένος με χιόνι. Τα πόδια του Γιακίμ ντυμένα σε μεγάλες μπότες πνίγονταν στο χιόνι, αφήνοντας πίσω μια σειρά από μικρούς λάκκους. Ο Βασίλκο πότε πηδούσε σ'αυτούς τους λάκκους, πότε παραμέριζε άσπρο χιόνι με τα πόδια του. Στον κήπο βρίσκονταν μαύρα και γυμνά δέντρα με τα κλαδιά τους παγωμένα και σαν νεκρά δεν κουνούσαν από τον άνεμο. Κάτω από τα δέντρα, στο χιόνι άσπρο σαν ζάχαρη ήταν δίχτυ σκιών. Από μακριά φάνηκαν τα πράσινα κλαδιά του ελάτου. Ο Βασίλκο με τον πατέρα του πλησίασαν στο έλατο.
Αυτοί οι δυο λυπόνταν το νέο δέντρο. Λυγερό, πράσινο, χαρούμενο, αυτό κουνούσε με κλαδιά του σαν να τους χαιρετούσε. Ο Γιακίμ πλησίασε, σήκωσε το τσεκούρι του και χτύπησε στον κορμό. Ο Γιακίμ χτυπούσε και το έλατο έτρεμε σαν είχε πυρετό. Στον Βασίλκο του φάνηκε ότι το δέντρο θα στενάζει. Αυτή η στιγμή το έλατο έτριζε και έπεσε στο χιόνι. Ο Βασίλκο σχεδόν έκλαιγε από τη λύπη του. Αυτός έβλεπε πως ο πατέρας του πήρε το έλατο στον κορμό, το έβαλε στους ώμους και έφερε. Η κορυφή του ελάτου σερνόταν πίσω από τον πατέρα αφήνοντας στο χιόνι μακριά λωρίδα που έμοιαζε με το μονοπάτι. Ο Βασίλκο κοίταξε στο κούτσουρο και τα δάκρυα έτρεχαν στο πρόσωπο του. Δεν μπορούσε να κοιτάζει αυτό το κούτσουρο, αυτό τον τόπο πού μερικές στιγμές πριν βρισκόταν το έλατο του και άρχισε να ρίχνει χιόνι πάνω στο κούτσουρο. Σε λίγο αυτό σκεπάστηκε από το χιόνι.
- Ε, Βασίλκο! - φώναξε ο πατέρας του. Ο Βασίλκο τον πλησίασε.
- Να ετοιμάσεις το έλκηθρο, γιε μου, για να φέρεις το έλατο. Και κάνε το γρήγορα, γιε μου, αφού είναι μεσημέρι και πρέπει να γυρίσεις πριν να σουρουπώσει. Αρκεί να μη χιονίζει, -συνέχιζε ο Γιακίμ, κοιτάζοντας στον ουρανό. - Φαίνεται πως έρχεται το σύννεφο. Να βιάζεσαι, Βασίλκο, είναι η ώρα.
Το έλατο ήδη βρισκόταν στο παλιό έλκηθρο. Ο Βασίλκο άρχισε να ετοιμάζεται για τη πορεία του. Αυτός έζεψε τα άλογα, έντυσε τη γούνα του και ξεκίνησε.
II
Φυσούσε κρύος αέρας. Στον ουρανό εμφανίστηκαν σύννεφα άσπρα σαν γάλα. Τα άλογα έτρεχαν άτακτα. Ο δρόμος ήταν γλιστερός. Δεξιά και αριστερά από το δρόμο ήταν χωράφια σκεπασμένα με το χιόνι, λες και ήταν άσπρο τραπεζομάντιλο. Σκληρό γαλάζιο χιόνι έλαμπε στον ήλιο με χιλιάδες αποχρώσεις. Μαύρα κοράκια κάθονταν στο χιονισμένο έδαφος και μετά ξανά σηκώνονταν από τη γη. Ο άνεμος γινόταν πιο δυνατός. Στον ουρανό εμφανίστηκαν σύννεφα και ο ήλιος κρύφτηκε πίσω τους. Άρχισε να χιονίσει. Ο Βασίλκο φώναξε στα άλογα και αυτά έτρεξαν γρηγορότερα, πλησιάζοντας στο δάσος, που έμοιαζε με μαύρο τοίχο μπροστά τους. Ως το δάσος πέρασαν μισή δρόμου. Ακόμα μισή ώρα έπρεπε να ταξιδεύουν στο δάσος. Ο Βασίλκο εισήρθε στο δάσος. Μεγάλες φοβερές βελανιδιές στέκονταν στα χιόνια. Αυτές αδιαφορούσαν για το άγριο άνεμο και το χιόνι. Το υγρό χιόνι χτυπούσε τον Βασίλκο στο πρόσωπο του, σκέπαζε τα μάτια του, έπεφτε στο γιακά του. Τα άλογα έγιναν εντελώς άσπρα από το χιόνι. Ο Βασίλκο έκρυβε τα χέρια του στα μανίκια, έβαλε το καπέλο στο μέτωπο του και έσκυψε το κεφάλι του για να προστατέψει λίγο από το ψυχρό άνεμο και το χιόνι. Αυτός δεν παρατήρησε ότι τα άλογα έχασαν το δρόμο και έτρεξαν δεξιά. Ξαφνικά το έλκηθρο βάλτωσε και χτυπήθηκε. Μπαμ! Κάτι έτρισε στο έλκηθρο και ο Βασίλκο έπεσε στα χιόνια. Τα άλογα σταμάτησαν το τρέξιμο τους. Ο Βασίλκο σηκώθηκε και έτρεξε προς το έλκηθρο. Αυτός εξέτασε το έλκηθρο και σχεδόν έβαλε τα κλάματα. Δεν μπορούσε να διαφεύγει το κακό. Το έλκηθρο ήταν χαλασμένο. "Θα περιμένω, ίσως κάποιος άνθρωπος να έρθει και να με βοηθήσει" - αυτός σκέφτηκε κοιτάζοντας στο δρόμο, που τον σκεπαζόταν σιγά-σιγά το χιόνι. Όμως δεν υπήρχε κανείς στο δάσος. Μόνο ο άνεμος σφύριζε ανάμεσα στα δέντρα και το χιόνι έπεφτε, σκεπάζοντας όλα με το άσπρο δίχτυ... Ο Βασίλκο έκανε μερικά βήματα εμπρός και σταμάτησε κάνοντας μεγάλα μάτια από φόβο και έκπληξη. Αυτός κατάλαβε πως έχασε το δρόμο του. Μα τι να κάνει; Να αφήνει το έλκηθρο με το έλατο στο δάσος και να γυρίσει σπίτι μαζί με τα άλογα; Ο Βασίλκο ξέζεψε τα άλογα και πήγε καβάλα στο σπίτι.
Το σκοτάδι έπεσε στο δάσος. Ήρθε το βράδυ. Ο Βασίλκο πήγαινε στο δάσος καβάλα, τα άλογα βάλτωναν στα χιόνια και περπατούσαν σιγά-σιγά. Σε λίγο ο Βασίλκο παρατήρησε ότι πάλι έχασε το δρόμο. Αυτός σταμάτησε. «Πρέπει γρήγορα να βρω το δρόμο, - σκέφτηκε ο Βασίλκο. - Θα γυρίσω πίσω προς το έλκηθρο και από κει θα πάω κατευθείαν από το δρόμο». Αυτός έστρεφε τα άλογα και γύρισε πίσω. Ο Βασίλκο πήγαινε για πολλή ώρα στα χιόνια και ανέμους, όμως δεν βρήκε ακόμα το έλκηθρο. «Εγώ πήρα λίγο δεξιά, όμως πρέπει να πάω αριστερά» - σκέφτηκε ο Βασίλκο και έστρεψα αριστερά.
Το απόλυτο σκοτάδι έπεσε στο δάσος. Τα άλογα κουράστηκαν και σταμάτησαν. Ο Βασίλκο έχασε το δρόμο. Αυτός ένιωσε πείνα και φόβο. Ο Βασίλκο έκλαψε. Γύρο του ήταν άγρια χιονοθύελλα, ψυχρός άνεμος και χιόνι. Και ο Βασίλκο θυμήθηκε το ζεστό πατρικό του σπίτι. Η λαμπίτσα είναι αναμμένη, το καλύβα είναι στο τραπέζι. Ο πατέρας και οι δυο αδελφές κάθονται στο τραπέζι και η μητέρα σερβίρει το δείπνο. Όλοι είναι τόσο χαρούμενοι, μιλάνε και χαίρονται πως ήρθε η γιορτή. Αγόρια και κορίτσια φέρνουν κόλλυβα και λένε καλές ευχές τους για τη γιορτή, ρωτάνε για τον Βασίλκο... Και ίσως δεν είναι τόσο χαρούμενη η ατμόσφαιρα στο σπίτι του. Ίσως η μητέρα του κλαίει ότι ο Βασίλκο δεν είναι κοντά της. Ίσως ο πατέρας του θλίβεται και κάθεται λυπημένος στην άκρη τραπεζιού και δεν τρώει το δείπνο. Αχ, μακάρι να βρει το δρόμο από αυτό το νεκρό δάσος, να δει το σπίτι του... Ο Βασίλκο λίγο χτύπησε τα άλογα και αυτά ξεκίνησαν, περπατώντας σιγά-σιγά στα χιόνια... Όμως τι είναι αυτό; Ο Βασίλκο είδε το σπίτι του ξεκάθαρα. Του φάνηκε ότι στα μικρά παράθυρα του έλαμψε το φως. Ο Βασίλκο χάρηκε και ξεκίνησε προς το σπίτι. Αλλά αυτό ήταν ο θάμνος σκεπασμένος με χιόνι και από μακριά έμοιαζε με το σπίτι. Ο Βασίλκο έχασε το κουράγιο του. Τι να κάνει; Κοίταξε γύρο του: τεράστιες βελανιδιές στέκονταν στο δάσος σαν τέρατα και από παντού άπλωναν γερά μαύρα κλαδιά τους προς τον Βασίλκο. Αυτός φοβήθηκε. Ξαφνικά κάτι έπιασε το καπέλο από το κεφάλι του, και το ψυχρό χιόνι έπεσε από πάνω... Ήταν το κλαδί που γάντζωσε το καπέλο του και το έριψε καταγής στα χιόνια. Όταν ο Βασίλκο τόλμησε να κατέβει από το άλογο να πάρει το καπέλο του ξαφνικά ακούστηκε από μακριά: ουουουυυυ! - και αντανάκλασθηκε σ'όλο το δάσος. Αουουου! - ακούστηκε από το άλλο μέρος και αντηχούσε για πολύ καιρό. Ο Βασίλκο πάγωσε από την φρίκη. Σηκώθηκε η τρίχα του και η καρδιά του σταμάτησε να χτυπά. Η σκέψη για τους λύκους ήρθε στο νου του. Αυτός ασυνείδητα πήρε τα άλογα του και εξαφανίστηκε στα δέντρα.
Ο Βασίλκο βρέθηκε στην άκρη του δάσους. Κοντά στο δάσος υπήρχε ένα χωράφι. Στο χωράφι από μεριά του δάσους υπήρχε σταυρός. «Μα είμαι στο δρόμο. Αυτός οδηγεί στο χωριό όπου μένει ο θείος μου... Δεν είναι μακριά από δω...» Ο Βασίλκο ξεκίνησε για το δρόμο. Όμως τι φωτιές λάμπουν στο δάσος; Τι κουνιέται στο χιονισμένο έδαφος; Ξαφνικά τα άλογα φοβήθηκαν και πήδηξαν προς άλλη κατεύθυνση. «Λύκοι» - σκέφτηκε ο Βασίλκο. Αυτός χτύπησε τα άλογα με όλη τη δύναμη του και άρπαξε από τη χαίτη... Τρομαγμένος, χωρίς καπέλο του, σκεπασμένος με χιόνι, ο Βασίλκο έτρεχε ακράτητος στο δρόμο να προϋπαντήσει τον άνεμο. Πίσω του έτρεχαν δυο λύκοι, λυγίζοντας τις γκρίζες ράχες τους... Και η χιονοθύελλα μούγκριζε, γύριζε το χιόνι και εξάλειφε τα ίχνη τους.
III
Έχοντας στείλει τον Βασίλκο, ο Γιακίμ αναστέναξε λίγο. Αυτός πούλησε το έλατο για καλή τιμή, και χρειάζονταν αυτά τα λεφτά: έπρεπε να πάρει τις μπότες για τη γυναίκα του και να αγοράσει κάτι για Πρωτοχρονιά... Ο Γιακίμ λίγο συμπονούσε στον Βασίλκο που τόσο αγαπούσε αυτό το έλατο. Μα τι να κάνει όταν κατά κακή τύχη δεν έχουν τι να ντύσουν και τι να φάνε...
Η Ολένα βρισκόταν κοντά στην σόμπα, προσπαθώντας να προφταθεί με το δείπνο.
Κανείς δεν παρατήρησε ότι χιόνιζε έξω.
Όταν τα κορίτσια που έπαιζαν κοντά στο παράθυρο φώναξαν χαρούμενα:
- Χιόνι! Χιόνι! Μανούλα, άστε να πάμε έξω! Η Ολένα και ο Γιακίμ κοίταξαν στο παράθυρο. - Αχ, Παναγία! Πώς ο καημένος Βασίλκο μου θα γυρίσει σπίτι σε τέτοια κακοκαιρία! -ξεφώνισε η Ολένα.
Ο Γιακίμ βγήκε έξω. Ο ουρανός ήταν σκεπασμένος με γκρίζα σύννεφα και φυσούσε άγριος άνεμος. «Μακάρι να μην έχει το αγόρι μας ακόμα κάποιο δυστύχημα» - σκέφτηκε αυτός.
- Τι γίνεται; ρώτησε η Ολένα όταν αυτός μπήκε μέσα.
- Είναι η χιονοθύελλα... Ίσως θα ησυχάσει... Ο Βασίλκο πρέπει να γυρίσει.
Όμως η χιονοθύελλα δεν ησύχαζε. Η Ολένα που και που κοιτούσε στο παράθυρο, έβγαινε έξω και όλο αναστέναζε και παραπονιόταν.
Σουρούπωνε και ο Βασίλκο δεν γύρισε.
Η Ολένα έκλαιγε. Γιατί έστειλαν το παιδί τους τόσο αργά; Λες και δεν τα έβγαλαν πέρα χωρίς αυτά τα τρία καρμπόβαντσι. Τι θα τους δώσουν αυτά τα λεφτά αν μπορούν να χάσουν το μεγαλύτερο γιο τους; Η Ολένα βασανιζόταν και φανταζόταν πως ο Βασίλκο έχασε το δρόμο του, πως τον άρπαξαν οι λύκοι και τώρα σχίζουν σε μικρά κομματάκια το αγαπημένο παιδί της... Η καρδιά της μαύρισε, τα μάτια της δάκρυσαν. Ο Γιακίμ σώπανε όμως ανησυχούσε όπως και η Ολένα. Κάθε στιγμή αυτός έβγαινε έξω, κοιτούσε στα σκοτάδια, άκουγε τα μουγκρίσματα της χιονοθύελλας, και έλπιζε πώς θα δει τον Βασίλκο και θα ακούσει τη φωνή του...
Όλοι ήδη έτρωγαν το δείπνο τους, μόνο στο σπίτι του Γιακίμ η οικογένεια ξέχασε ποια λαμπρή μέρα ήταν. Τα κορίτσια κοιμήθηκαν, περιμένοντας για το δείπνο' οι γονείς θλίβονταν και δεν μπορούσαν να σκέφτονται για το φαγητό. Το αγόρι της γειτονιάς τους έφερε τα κόλλυβα. «Σας κάλεσαν στο δείπνο οι γονείς μου κι εγώ σας κερνώ, χρόνια σας πολλά και καλή γιορτή!» - αυτός είπε με ηχηρό του φωνή, δίνοντας τους μια γαβάθα τυλιγμένο στο μαντήλι. «Και πού είναι ο Βασίλκο;» - αυτός ρώτησε λίγο μετά. Η Ολένα ξέσπασε στα κλάματα. Παναγία! Όλοι οι άνθρωποι χαίρονται, γιορτάζοντας αυτήν τη μεγάλη μέρα. Μόνο για αυτή ήρθε κακή στιγμή, η κακή τύχη της πήρε το παιδί της και το έριξε στη χιονοθύελλα να τον φάνε οι λύκοι. Όλη τη νύχτα η θλίψη δεν άφηνε το σπίτι τους, τους έκανε να σφίγγουν οι καρδιές τους και δεν τους άφηνε να κοιμηθούν...
IV
Το πρωί ο ήλιος βγήκε στον ουρανό για να δει τι έκανε η νύχτα με τη γη. Ο άνεμος
ησύχασε και το καθαρό ασημένιο χιόνι έλαμπε κάτω από τον γαλανό ουρανό. Η γη λες και
στόλισε τον εαυτό της, ντύνοντας άσπρο πουκάμισο.
Σε λίγο ξημέρωσε. Ο Γιακίμ πήγε στον γείτονα να τους ζητήσει τα άλογα. Έπρεπε να πάει να ψάξει τον Βασίλκο. Η Ολένα ήθελε να πάει μαζί του.
Το χιόνι κάτω από το έλκηθρο έτριζε χαρούμενα, τα άλογα έτρεχαν ζωηρά αν και ο δρόμος ήταν χιονισμένος. Όμως στις καρδιές του Γιακίμ και της Ολένας δεν υπήρχε χάρη. Αυτοί κοιτούσαν σ'όλες τις κατευθύνσεις για να βρουν κανένα ίχνος του Βασίλκο. Όμως όλα ήταν ομαλά και άσπρα' το χιόνι έλαμπε τόσο πως τα μάτια πονούσαν. Αυτοί πλησίασαν στο δάσος. Η Ολένα κοιτούσε προσεκτικά ανάμεσα στα δέντρα' και της φαινόταν συνεχώς πως έβλεπε πότε το έλκηθρο, πότε το πουκάμισο του Βασίλκου, πότε τα πόδια των αλόγων...
- Μακάρι να συναντήσουμε κάποιον, - ο Γιακίμ είπε. - Να ρωτήσουμε αν είδε κάτι στο δάσος.
Αυτοί συνάντησαν κάποιον Εβραίο στο άλογο. Ο Γιακίμ τον είπε για τον καημό τους και άρχισε τις αναρωτήσεις του.
- Είδα το χαλασμένο έλκηθρο και το έλατο πάνω του, - είπε εκείνος. - Να περάσετε δεξιά.
- Αχ, δεν υπάρχει πια ο Βασίλκο μου, δεν υπάρχει πια το παιδί μου! - έκλαιγε η Ολένα. Αυτή η φωνή της καρδιάς της αντηχούσε με πόνο και στην καρδιά του Γιακίμ.
Είδαν από μακριά το χαλασμένο έλκηθρο με το πράσινο έλατο σκεπασμένο με χιόνι πάνω του. Ο Γιακίμ πλησίασε στο έλκηθρο. Η Ολένα έφτασε πρώτη και άρχισε να κλαίει δυνατά. Ο Γιακίμ στεκόταν δίπλα με το κεφάλι του σκυμμένο. «Τον Βασίλκο τον έφαγαν οι λύκοι», - σκέφτηκε αυτός. Ξαφνικά κάποιος πλησίασε.
Ο Γιακίμ κοίταξε πίσω του. Μπροστά του ήταν τα άλογα του και στο έλκηθρο καθόταν ο Πέτρος, υπηρέτης του αδελφού του.
- Τι κάνεις εδώ; ο Γιακίμ φώναξε.
- Ο αφέντης μου με έστειλε για το έλκηθρο σας. Είπε επίσης να πάρω αυτό το έλατο στον προορισμό. Ο Βασίλκο χτες χάλασε το έλκηθρο, έχασε το δρόμο και μόλις έφτασε στο σπίτι μας τη νύχτα.
- Δηλαδή, ο Βασίλκο μας ζωντανός είναι; ξεφώνισαν ο Γιακίμ και η Ολένα.
- Βεβαίως κι ζωντανός... Πρόσφατα ξεκίνησαν για το σπίτι μαζί με τον Ομέλκο μας.
- Αλήθεια λές;
- Γιατί να σας λέω ψέματα; ο Πέτρος είπε.
- Δόξα στον θεό! - χάρηκαν οι καημένοι. - Δόξα στον θεό που είναι ζωντανός!
Ο Πέτρος έβαλε το έλατο πάνω στο έλκηθρο του και το χαλασμένο έλκηθρο έδεσαν σ'αυτό του Γιακίμ. Ο Γιακίμ φώναζε στα άλογα, βιάζοντας να φτάσει σπίτι.
Ο Βασίλκο ήταν ήδη στο σπίτι. Ο Γιακίμ και η Ολένα έκλαιγαν από τη χαρά, αγκαλιάζοντας τον Βασίλκο.
- Σκεφτόμασταν πως δε θα σε ξαναδούμε ποτέ, -αυτοί έλεγαν.
Κι ο Βασίλκο τιτίβιζε χαρούμενα, διηγόντας για τις περιπέτειες του στο δάσος.
Михайло Коцюбинський
ЯЛИНКА
І
Настав святий вечір.
В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та м'яв мак до куті. Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім'ї. Василько м'яв мак і все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу,схиливши голову.
"Чого батько журяться? - думав він.- Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?"
Рипнули двері. В хату увійшов якийсь чоловік.
- Добридень вам,- удався він до Якима.- Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? Пани послали мене знайти дітям ялинку на святий вечір; я вже другий день шукаю і не можу знайти гарної...
Яким помовчав.
- А що б ви дали? - спитав він перегодом.
- Та вже не будемо торгуватись... Кажіть ціну...
- Три карбованці дасте,- відповів Яким.
- Тату, - обізвався Василько тремтячим голосом,- таж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель.
На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток.
- Добре, я дам три карбованці,- обізвався чоловік,- але мусите приставити ялинку сьогодні, бо пани ще хотять прибрати її на вечір.
- А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,- сказав Яким. Чоловік глянув на Василька.
- Не так-то вже й малий ваш хлопець... Та й недалечко їхати - годину... Завидна завезе, завидна й поверне...
Яким подумав і махнув рукою.
- Якось воно буде... містечко не за горами.
Чоловік дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов.
Яким трохи повеселішав: за три карбованці можна було викупити від шевця жінчині чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.
Він одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побіг і Василько.
В садку лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті ямки, то розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні, голі дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру. Під деревами, на білому, як цукор, снігу, сіткою лягла тінь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки.
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям... Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впалона сніг... Василько мало не плакав з жалю. Він бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечі і поніс. Вершечок з ялинки волікся за батьком і лишав на снігу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозини скотились йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок. Незабаром з-під купи снігу не стало видко пенька.
- Васильку, го-ов! а йди сюди! - гукнув з подвір'я батько. Василько побіг до батька.
- Лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна... Коли б ще снігу не було,- казав Яким, удивляючись у край неба,- наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано...
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Він запріг коней, вдяг кожушину і виїхав з двору.
ΙΙ
Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари. Разно бігли мишасті коненята. Дорога була слизька, і сани йшли в затоки. На обидва боки від дороги, скільки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав сніжок. Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, наближаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними. До лісу якраз половина дороги. Ще півгодини треба було їхати лісом. Василько в'їхав у ліс. Здорові кострубаті дуби грізно стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вітер, ішов сніг... Мокрий сніг бив у лице Василькові, заліплював очі, налазив за комір... Мишасті коні зовсім побіліли, обліплені снігом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очі шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вітру та снігу. Він і не постеріг, що коні звернули з дороги і побігли праворуч. Враз - сани пішли в затоки і вдарились у горбик. Трись! Щось тріснуло в санях, і Василько дав сторчака в сніг. Коні стали. Василько підвівся, обтріпуючись з снігу, підбіг до саней. Старі, трухляві копили зламались, васаг лежав нарізно від санок. Василько обійшов навкруги саней, оглянув їх і мало не заплакав. Запобігти лихові не можна було. "Підожду, може, хто над'їде та дасть мені яку раду",- подумав він, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замітав сніг. Але в лісі було пусто. Тільки вітер гучав межи деревами та сипав сніг, закриваючи білою сіткою далечінь... Василько ступнув кілька ступенів наперед і став, широко розкривши очі з переляку та несподіванки. Василько постеріг, що збився з дороги. Що тут робити? Хіба лишити сани з ялинкою в лісі, а самому вертатися з кіньми додому? Василько випріг коні, сів верхи і поїхав назад по дорозі. В лісі посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні глибоко поринали в сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помітив, що він їде не дорогою, а так, лісом, навмання. Він став. "Треба конче знайти дорогу,подумав Василько. - Вернусь назад до саней і звідти поїду навпростець дорогою". Він повернув коні і поїхав назад. Довго їхав Василько проти вітру та снігу, а саней не було. "Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе",- подумав він і повернув уліворуч. В лісі зовсім затемніло. На землі і в повітрі білів сніг та манячили цупкі, замерзлі стовбури дерев, закурених снігом.
Василько їхав, а саней не було. Коні, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились і стали. Василько заблудивсь. Йому було голодно й страшно. Він заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вітер та крутив снігом, а Василькові згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хаті каганець. На столі стоїть кутя. Батько та дві сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всі такі весели, гомонять, радіють святечку. Хлопці та дівчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька... А може, не радість, не щастя гостює в хаті. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумні-сумні сидять край столу і не їдять вечері. Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лісу, побачити дорогу, хату... Василько торкнув коней; коні знялися з місця і нешвидко побрели по глибокому снігу... Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вікнах блимнув вогонь. Василько зрадів і повернув до хати. То був кущ, обсипаний снігом, і здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки. Василькові здалося, що то мерці, закутані білим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз - щось зірвало Василькові шапку з голови, холодний сніг посипавсь йому на голову... То гіллячка зачепила шапку та збила її в сніг. Тільки Василько наважився злізти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! - і луною покотилося в лісі. А-у-у-у! - відгукнулося з другого боку і довго не вгавало. Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовків промайнула у його в голові. Він в нестямці затяв коней і зник поміж деревами.
Василько виїхав на узлісся. За лісом було поле. На полі, край лісу, стояв хрест. Василько побачив хрест і зрадів. "Адже я на дорозі... Се дорога до села, де живе мій дядько... недалеко до села..." Василько виїхав на дорогу... Але що се за вогники блимають під лісом?.. Що се чорне ворушиться на снігу?.. Враз коні жахнулись і сіпнули вбік. "Вовки",- подумав Василько. Він щосили затяв коні і вхопився за гриву... Переляканий, без шапки, запорошений снігом, мчався Василько по дорозі назустріч холодному вітрові. За ним навздогін бігли два вовки, вигинаючи сірі хребти... А хуртовина вила, крутила снігом та замітала їх сліди.
III
Вирядивши Василька, Яким легенько зітхнув; він продав ялинку за добрі гроші, а грошей було притьмом треба: треба було і чобіт жінці, треба було і на Новий рік дещо купити... Якимові трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдієш, коли біда: ні в віщо вдягнутися, нічого й кусати...
Олена поралась коло печі, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
Ніхто не постеріг, що надворі ішов сніг.
Аж дівчатка, бавлячись під вікном, радісно скрикнули:
- Сніжок! Сніжок! Пустіть нас, мамо, надвір! Олена та Яким разом глянули в вікно.
- Ой лишенько! Як той бідний Василько приб'ється додому в таку негоду! - скрикнула Олена. Яким вийшов надвір. Небо заволоклося сніговими хмарами, рвачкий вітер забивав дух. Яким стривожився. "Коли б ще яка біда не лучилась хлопцеві",- подумав він.
- Ну, що? - спитала Олена, як він увійшов до хати.
- Завірюха... та, може, ущухне... повинен би Василько над'їхати.
А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вікно, вибігала надвір і все зітхала та бідкалася.
Вже смеркалося, а Василька не було.
Олена плакала. І нащо було посилати дитину проти ночі! Наче без тих трьох карбованців і не обійшлось би? Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась і уявляла собі, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину... Серце її обливалося кров'ю, сльози заливали очі. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Він щохвилини виходив надвір, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподіваючись побачити Василька, почути його голос...
Люди давно вже вечеряли, а в Якимовій хаті й забули, який сьогодні день. Дівчатка поснули, дожидаючи вечері; старі сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусідчин приніс вечерю. "Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу. Будьте здорові з святим вечором!"- проказав він дзвінким голосом, подаючи мисчину в хустці. "А де ж Василько?" - поспитав він перегодом. Олена заголосила. Господи! Всі люди радіють, весело, як бог приказав, зустрічають велике свято. Тільки її побила лиха година, відірвала від неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сіроманцям. Усю ніч сум літав по хаті, шарпав за серце бідних людей та не давав їм спати...
IV
Вранці виплило ясне сонечко на погідне небо оглянути, що зробила ніч з землею. Вітер стих, і чистий свіжий сніг сріблом сяєв під блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на Різдво у білу сорочку.
Скоро розвиднилось. Яким пішов до сусіда прохати коней. Він мав їхати шукати Василька. _Олена намоглася їхати з ним.
Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серці в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всі боки, боячись побачити який слід Василька. Але всюди було рівно, біло; сніг блищав, аж очі боліли глянути на його. Вони в'їхали в ліс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кінські ноги...
- Коли б хоч їхав хто,- обізвався Яким,- розпитали б, чи не бачив чого в лісі.
Зустріли якогось жидка однією конячкою. Яким розповів йому своє горе та почав розпитувати.
- Я бачив зламані сани, а на них ялинку,- сказав той. - Подайтесь лісом управоруч.
- Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! - заголосила Олена. Той крик серця болісною луною розлігся в Якимовому серці.
Ще здалеку заманячили на дорозі поламані сани, зазеленіла присипана снігом ялинка. Яким під'їхав до саней. Олена перша зіскочила і почала припадати до саней та тужити на ввесь ліс. Яким стояв, сумно схиливши голову. "Так,- думав він,- Василька з'їли вовки..." Враз щось під'їхало. Яким озирнувсь і не хотів вірити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, братів наймит.
- Ти звідки взявся тут? - скрикнув Яким.
- Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і сю ялинку відвезти до пана... Василько обламався учора, збивсь з дороги і ледве добився до нас уночі.
- То Василько живий?! - скрикнули разом Яким і Олена.
- Та вже ж живий... Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.
- Чи ти не брешеш?!
- Хіба ж я пес - брехати! - обізвався Петро.
- Слава тобі, господи! - зраділи бідолашні.-Слава тобі, господи, що він живий!
Петро взяв ялинку на свої сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким вйокав, на коні, поспішаючи додому.
Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощів, обіймаючи Василька.
- Ми вже думали, що не побачимо тебе,- казали вони.
А Василько весело щебетав, оповідаючи свої пригоди в лісі.
Завдання № 26
Το τραγούδι της ξενιτιάς
Ανάθεμά σε, ξενιτιά, με τα φαρμάκια που’ χες!
Θα πάρω έναν ανήφορο να βγω σε κορφοβούνι,
Να βρω και μια κρυοβρύση, να ξαπλωθώ στον ίσκιο,
Να πιω νερό, να βροσιθώ, να πάριε λίγη ανάσα,
Ν’αρχίσω να συλλογιθώ της ξενιτιάς τα πάθη,
Να είπω τα μαύρα ντέρτια μου και τα παράπονάς μου.
Άνοιξε, θλιβερή καρδιά και πικραμένο αχείλι,
Βγάλε κάνα χαμόγελο και πες κάνα τραγούδι.
Τραγούδια αν εχ’ η μαύρη γη κι ο τάφος χαμογέλια,
Έχει και του παιδιού η καρδιά που περπατεί τα ξένα.
Варіант перекладу № 1
Песнь чужбины Со своей отравой, будь проклята, чужбина Решу, однажды, я взойти на горную вершину, Найду там ветку попышней и плоский легкий камень, Прохладный там найду ручей, чтоб полежать в тени, Испить воды, омыть лицо и отдохнуть с дороги, Чтобы обдумать хорошо этой чужбины муки, Излить всю черную печаль и жалобы разлуки. Раскрой израненное сердце и опечаленные губы, И улыбнись мне хоть чуть-чуть, и спой мне песнь простую. И если есть у земли песнь, улыбка у надгробий, Есть и сердца родных сынов, те, что вдали от Родины. |
Песнь о чужбине Будь проклята, чужина, со всею горечью своїй. Взойду на гору и с высоты такой я брошу вигляд На ветвь густую и на столь привычный каменепад, И отыщу поток прохладный, от дохну среди вервей. Воды глоток и отдыха чуток себе найду здесь я И о лишеньях чужбины задумаюсь в который раз, Свои обидь выскажу и горечь изолью свою. Розверзни, опечаленное серце, немые губы И подари улыбку с песнею тужливой. И даже если черная земля затянет Песнь печали и могила беззубою улыбкою зияет В краях чужих, то серце молодое В края родные дух и тело возвращает… |
Пісня, навіяна чужиною Я проклинаю чужину, з її отрутою, що має! Та підіймуся на гору, на перешкоди не звертая. Знайду я гілочку рясну та камінь, що покинули на краю. За ним побачу я струмок – у тіні розтворюсь до стану. Нап’юсь холодної води – завжди вона мене охолод жала. Та раптом злоба чужини переверне мої думки. Згадаю муки ті страшні, мою печаль без краю. Відкрий же мені серце, покажи, що маєш теж те горе нездолоне. Ти посміхнись мені, а можеш – заспівай! Земля твоя чорніє від печалі, та смерть всміхається, киває, Тому, хто має серце чисте, але загублене уже на чужині. |
Песня о чужбине Твое проклятие от яда, что имеешь Поднявшись взойду на вершину горы Найду пышную ветвь и брошу камушек, Найду холодный источник в тени расположившись Напьюсь воды, охлажусь и переведу дух, И начинаю думать, страдая о чужбине Расскажу о скорби и жалобе Открой печальное сердце и печальный угорь, Улыбнись и песню спой И если есть у земли черной и улыбкой надгробной Сердце ребенка гуляет на чужбине. |
Завдання № 27
Αποκάλυψις Ιωάννου του Θεολόγου
Αποκάλυψη του Ιησού Χριστού’ του τη φανέρωνε ο Θεός, για να δείξει στους δούλους του όσα είναι και πρέπει εν τάχει (1) να γίνουν’ και ο Ιησούς τα εσήμανε στέλνοντας άγγελο στο δούλο του Ιωάννη, και αυτός αποκάλυψε το λόγο του Θεού, και του Ιησού τη μαρτυρία, και όσα οράματα είδε ο ίδιος.
Μακάριος όποιος διαβάζει και όσοι ακούν τους λόγους της προφητείας και τηρούν τα όσα σ’αυτήν καταγράφονται.
Η ώρα πια έφτασε.
Ο Ιωάννης προς τις επτά εκκλησίες της Ασίας: η χάρη και η ειρήνη μαζί σας απ’αυτόν που Είναι και Ήταν και Έρχεται (2), και από τα πνεύματα τα επτά, τα εμπρός απ’το θρόνο του, και απότον Ιησού Χριστό, τον πιστό του μάρτυρα, των νεκρών τον πρωτότοκο και άρχισαν όλων των βασιλέων της γης’ σ’αυτόν που μας αγάπησε, και τις αμαρτίες μας ένιψε με το ίδιο του αίμα, και βασιλιάδες μάς έκανε και ιερείς του Θεού και πατέρα του’ σ’αυτόν η δόξα και η δύναμη όλη εις τους αιώνες των αιώνων.
Αμήν.
Ιδού’ με τα σ’υννεφα έρχεται, και θα τον δει κάθε μάτι, και όσοι στο σώμα του τη λόγχη τους έμπηξαν, ακι θα θρηνήσουν επάνω του όλες της Γης οι φυλές.
Ναι. Αμήν.
Εγώ είμαι το Α και το Ω, η αρχή και το τέλος, λένει ο Κύριος, ο Νυν και ο Πριν και Ερχόμενος, ο Θεός Παντοκράτωρ.
Εγώ ο Ιωάννης, ο αδερφός σας και μέτοχος στη θλίψη και στη δύναμη και στην καρτερία – εν ονόματι Ιησού Χριστού – έτυχα στο νησί το ονομαζόμενο Πάτμος (3), για το λόγο του Θεού και του Ιησού τη μαρτυρία. Ημέρα Κυριακή ήρθα σε έκταση, και άκουσα πίσω μου φωνή μεγάλη σαν σάλπισμα σάλπιγγας:
«Εγώ είμαι το Α ακι το Ω, ο πρώτος καιο έσχατος’ και γράψε ό,τι βλέπεις, και στειλ’το στις επτά εκκλησίες της Ασίας (4), στην Έφεσο, ακι στην Σμύρνη, στην Πέργαμο, και στα υάτειρα, στις Σάρδεις, ακι στη Φιλαδέλφεια, ακι στη Λαοδίκεια».
Και γύρισα τότε να δω ποιος μου μίλησε’ και γυρίζοντας είδα επτά λυχνάρια χρυσά, ακι στα λυχνάρια ανάμεσα τον υιό του Ανθρώπου είδα ολόιδιο, με χιτώνα ποδήρη, ακι ζωσμένο στη μέση του ζώνη χρυσή’ το κεφάλι του όλο ήταν μια λάμψη, η γενειάδα και η κόμη του κάτασπρες ήταν σαν άσπρο μαλλί, σαν το χιόνι’ και τα μάτια του έλαμπαν σαν φλόγα φωτιάς’ και τα πόδια του ίδιες μπρούντζινες στήλες, σε φωτιά πυρωμένες’ και η φωνή του αχός αφρισμένων υδάτων.
Και στο δεξί του κρατούσε αστέρια επτά’ και απ’το στόμα του έβγαινε μεγάλη ρομφαία ακονισμένη και δίστομη’ και η όψη του έλμπε όπως ο ήλιος λάμπει μεσούρανα.
Και όταν τον είδα, στα πόδια του έπεσα όπως νεκρός’ αλλά απίθωσε πάνω μου το χέρι του λέγοντας: «Μη φοβού’ εγώ είμαι ο Πρώτος και ο Έσχαστος καιο Ζων’ πέθανα και ιδού ζωντανός είμαι πάλι εις τους αιώνες των αιώνων’ αμήν.
Και κρατώ τα κλειδιά του θανάτου και οτυ Άδη.
Γράψε λοιπόν όσα είδες, και είναι, ακι όλα που πρόκειται να γίνουν μετά.
Γράψε γιατο μυστήριο των επτά αστεριών που είδες να κρατώ στο δεξί μου, και για τα επτά χρυσένια λυχνάρια. Τα επτά αστέρια, άγγελοι (5) είναι των επτά εκκλησιών’ και τα λυχνάρια τα επτά που είδες, είναι οι επτά εκκλησίες»
Β’ Στον άγγελο (6) της εκκλησίας της Εφέσου γράψε:
«Αυτά λέει ο κρατών τα επτά αστέρια στο δεξί του και βαδίζων ανάμεσα στα επτά χρυσένια λυχνάρια. Ξέρω τα έγα σου και τον κόπο σου και την υπομονή σου, και ότι δε δύνασαι τους κακούς να αντέξεις, και ότι δοκίμασες αυτούς που λένε πως είναι απόστολοι δίχως να είναι» και ψεύτες τους βρήκες, και άντεξες και υπομόνεψες, ακι για χάρη μου κοπίασες χωρίς να αποκάμεις» όμως έχω σε βάρος σου ΄τοι την αγάπη σου την πρώτη την άφησες.
Θυμήσου λοιπόν πού ήσουν και ξέπεσες, ακι δείξε μετάνοια, και κάνε τα έργα που έκανες πρώτα» ειδεμή θα’ρθω γρήγορα, και θα πάρω το λύχνο σου να τον παώ αλλού, αν δε μετανιώσεις. Ωστόσο, προσόν σου ότι τα έργα των Νικολαϊτών (8) τα μισείς’ που κι εγώ τα μισώ. Ο που έχει λοιπόν αφτιά ας ακούσει τι λέει το Πνεύμα στις εκκλησίες. Στο νικητή θα δώσω να φάει από το δέντρο της ζωής, που είναι στου θεού τον παράδεισο μέσα.»
Και σον άγγελο της εκκλησίας της Σμύρνης γράψε:
«Ατά λέει ο Πρώτος και Έσχαστος, ο εκ νεκρών που ανέστη. Ξέρω τα έργα σου και τη θλίψη και τη φτώχεια σου, (όμως πλούσιος είσαι’) και ξέρω τη βλασφημία αυτών που παριστάνουν πως είναι Ιουδαίοι, δίχως να είναι, αλλά είναι μόνο συναγωγή του Σατανά.
Μη φοβάσαι όσα είναι να πάθεις. (ιδού’ μερικούς σας ο διάβολος θα τους ρίξει φυλακή, να δοκιμαστείτε’ και δέκα ημέρες βάσανα θα’χετε). Μείνε πιστός μέχρι το θάνατο, ακι θα σου δώσω εγώ της ζωής τη δικαίωση. Ο που έχεις αφτιά ας ακούσει τι λέει το Πνεύμα στις εκκλησίες. Όποιος αντέξει δε θα αδικηθεί με το δεύτερο θάνατο»
Και στον άγγελο της εκκλησίας στην Πέργαμο (9) γράψε:
«Αυτά σου παραγγέλει ο κρατών τη ρομφαία την οξεία τη δίστομη. Ξέρω τα έργα σου, και τον τόπο σου ξέρω, όπυ ο σατανάς έχει το θρόνο του, και τιμάς το όνομά μου, και δε με απαρνήθηκες, και στις μέρες ακόμα που ο Αντίπας ο πιστός μου ο μάρτυρας, το θάνατο βρήκε στην πόλη σας, όπυ ο Σατανάς εκσουσιάζει.
Όμως έχω να πω και σε βάρος σου λίγα, διότι ανέχεσαι εκεί οπαδούς του Βαλαάμ, που συμβούλεψε το Βαλάκ (10) να βάλει να σκανδαλίσουν (οι γυναίκες της χώρας του) τους γιούς του Ισραήλ, ώστε να φάνε απ’της θυσίας τα κρέατα και πόρνοι (11) να γίνουν’ το ίδιο και συ, ως μέλη σου δέχεσαι οπαδούς των Νικολαϊτών, που εγώ τους κυνηγάω. Μετανόησε λοιπόν’ ειδεμή, γρήγορα α’ρθω και θα τα βάλω μαζί τους με τη ρομφαία της γλώσσας μου.
Ο που έχει αφτιά ας ακούσει τι λέι στις εκκλησίες το Πνέυμα. Σ’ όποιον μένει πιστός θα του δώσω απ’το μάννα το κρυμμένο να φάει ένα άσπρο ψηφί με όνομα επάνω καινούριο γραμμένο, που κανείς σε θα ξέρει παρά μόνο αυτός το ψηφί που θα παίρνει»/
Και στον άγγελο της εκκλησίας στα Θυάτειρα γράψε:
«Αυτά λέιε ο υιός του Θεού, που τα μάτια του έχει ολόιδια φλόγα, και μπρούντζινες στήλες είναι τα πόδια του’ ξέρω τα έργα σου, ακι την αγάπη και την πίστη σου, την προσφορά κι αντοχή σου, και τα έργα σου όλα’ και τα στερνά ότι είναι πιο πολλά απ’τα πρώτα. Έχω όμως σε βάρος σου, ότι ανέχεσαι τη γυναίκα Ιεζαβήλ (12), που παριστάνει τον εαυτόν της προφήτισσα,
Να διδάσκει και να πλανεύει τους δούλους μου σφάγια να τρώνε θυσίας και να γίνονται πόρνοι.
Και της έδωσα χρόνο να δείξει μετάνοια και να’αρνηθεί την πορνεία της, αλλά δε μετανόησε.
Θα τη ρίξω λοιπόν σε κλίνη βασάνων’ και όσους μοιχεύουν (13) μαζί της θα τους βάλω σε θλίψη μεγάλη, εάν για τις πράξεις τους δε μετανιώσουν.
Και τα παιδιά της όλα θα τα ρίξω στο θάνατο, ακι όλες οι εκκλησίες θα μάθουν καλά ότι εγώ εξετάζω νεφρούς και καρδίας’ και θα δώσω στον έκαστο πληρωμή για τα έργα του.
Και σε σας, και στους άλλους στα Θυάτειρα όσοι δεν αποδέχονται αυτά τα διδάγματα, και τα βάθη – ως λεν – του σατανά δεν τα γνώρισαν, λέω πως βάρος άλλο επάνω σας δε θα φορτώσω’ όμως αντέξτε τον ψόγο που έχετε, μέχρι να έρθω.
Και σ’αυτόν που αντέχει και πράττει τα έργα μου μέχρι το ΄τελος, θα οτυ δώσω να έχει εξουσία στα έθνη (14) και να ποιμαίνει σ’αυτούς με ραβδί σιδερένιο, που όλα τα πήλινα σκεύη συντρίβει, όπως κι εγώ απ’τον πατέρα παρέλαβα’ και στον πιστό μου θα δώσω της ημέρας το άστρο.
Ο που έχει αφτιά ας ακούσει τι λέιε το Πνεύμα στις εκκλησίες.»
Γ’ και στον άγγελο της εκκλησίας στις Σάρδες γράψε:
«Αυτά λέει ο έχων τα επτά πνεύματα του Θεού, ακι τα επτά του αστέρια’ ξέρω τα έργα σου, ΄τοι νομίζεις πως ζεις, αλλά εσύ είσαι νεκρός.
Σύνελθε, ξύπνα και στήριξε όσα μελλοθάνατα μένουν’ δε βρήκα έργα σου μπροστά στο θεό σωστά πεπραγμένα.
Να θυμάσαι λοιπόν πως άκουσες και δέχτηκες το λόγο του Θεού, και αυτόν να ασκείς, ακι να δείξεις μετάνοια. Αν δε ανανήψεις, θα έρθω εναντίον σου όπως ο κλέφτης, και το πότε θα ‘ρθω δε θα το ξέρεις.
Έχεις όμως στις Σάρδες καικάποιους ακόμα με ρούχα αμόλυντα (15) αυτοί θα βαδίσουν ασπροντυμένοι στο πλάι μου, διότι άξιοι είναι
Και οποίος κρατήσει αμόλλυντος έτσι, θα τον ντύσω στα κάτσπρα, και δε θα το σβήσω το όνομά του ποτέ απ’της ζωής το βιβλίο, ακι θα ανακοινώσω το όνομά μου μπροστά στον πα΄τερα μου, και μπροστά στους αγγέλους.
Ο που έχει αφτιά ας ακούσεις τι λέει το Πνεύμα στις εκκλησίες».
Варіант перекладу № 1