2. Зміст права на повагу до приватного і сімейного життя в міжнародному праві та критерії його обмеження

Зміст суб’єктивного права виражається в трьох правомочностях: праводія – право уповноваженої особи на певні дії; правовимога – право уповноваженої особи вимагати певної поведінки від інших осіб; правовомагання – право уповноваженої особи звернутися до державних органів за захистом своїх порушених прав. Іноді до цих трьох правомочностей додається правокористування, але, по суті, воно зливається з праводією [59, c. 307].

Інші теоретики, наприклад, Цвік М. В., Ткаченко В. Д., Петришин О. В., визначають суб’єктивне право як гарантовану правом і законом міру можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб’єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах, з іншими суб’єктами чи ні.

У конкретних правовідносинах суб’єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб.

Правомочність складається з таких елементів: право на особисті дії уповноваженої особи; право вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи, тобто право на сторонні дії; право звертатися до компетентних державних органів про застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх обов’язків; право користуватися соціальними благами на основі певного суб’єктивного права.

Таким чином, правомочність може виступати як: право на поведінку, право на вимагання, право на домагання, право на користування соціальними благами [85, c. 343].

На думку Н. І. Матузової, зміст суб’єктивного права містить у собі чотири можливості: а) можливість певної поведінки управомоченої особи; б) можливість вимагати відповідної поведінки від інших осіб; в) можливість вдатися в необхідних випадках до примусових заходів; г) можливість користуватися визначеним соціальним благом [86, c. 567].

Щодо змісту права на недоторканність приватного життя у спеціальній літературі висловлено декілька позицій. На думку Л.І. Котієва, право на приватне життя як юридична категорія складається з гарантованої державою можливості людини спілкуватися з іншими людьми без втручання держави і суспільства, контролювати інформацію про самого себе, перешкоджати поширенню відомостей інтимного характеру [56, c. 17].

Стефанчук Р.О. визначає зміст права на приватність складають наступні повноваження:

• можливість мати своє приватне життя, тобто здатність особи бути носієм цього особистого немайнового блага і мати його в порядку, що передбачений законом;

• можливість самостійно визначити свою приватну сферу життя. До даного повноваження характерним є те, що закон не передбачає переліку можливих чи необхідних діянь, якими особа могла б здійснити своє право на визначення свого особистого життя, тобто можливість самостійно, на власний розсуд вирішувати, яким чином визначити, організовувати та проводити своє особисте життя, залежно від власних інтересів та мети;

• можливість ознайомлення інших осіб із обставинами свого (приватного) життя – особа самостійно визначає коло тих осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. Проте слід відмітити, що в випадках, що прямо передбачені законом, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини це особисте право може бути обмежено;

• можливість дозволяти або забороняти втручатися в своє приватне життя. Це означає, що особа самостійно визначає можливість сторонніх втручатися в своє приватне життя чи ні. Проте слід зазначити, що є ряд випадків, коли таке втручання може здійснюватися без згоди на те даної особи;

• можливість зберігати у таємниці обставини свого приватного життя, означає, що фізична особа має право не розголошувати обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією;

• можливість вимагати захисту права на приватність, тобто можливість використовувати у разі порушення права на приватність загальні та спеціальні способи захисту [83, c. 72].

С.Н. Мамедова, виходячи з аналізу законодавства зарубіжних країн, вказує, що поняття недоторканність приватного життя являється узагальнюючим поняттям, яке включає недоторканність особистого життя та недоторканність сімейного життя [64, c. 13].

Деякі автори виділяють зміст права на «особисте життя», в який включають:

• повноваження мати особисте життя як можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага;

• повноваження визначати своє особисте життя. При цьому закон не вказує переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особи могла б здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість законодавець надає фізичній особі можливість самостійно, на власний розсуд, вирішувати, яким чином організовувати своє особисте життя залежно від власних інтересів та мети;

• повноваження на ознайомлення з обставинами особистого життя означає, що особа самостійно визначає коло осіб, які можуть володіти інформацією про її особисте життя. Водночас фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інформації іншими особами у визначених нею межах поширення. Однак у випадках, коли це прямо передбачено законом, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини дане особисте немайнове право може бути обмежене [70, с. 506-507].

На думку Н.Г. Бєляєвої право на недоторканність приватного життя необхідно розглядати у трьох аспектах: 1) право на недоторканність приватного життя як індивіда на своє власне життя, на дії щодо самого себе; що пов’язується з захистом від втручання з боку усіх суб’єктів права; 2) право на недоторканність приватного життя як самостійне право, що передбачає неприпустимість втручання у приватне життя особи з боку держави, організацій, юридичних та фізичних осіб; 3) право на недоторканність приватного життя як право суміжне з іншими правами, а саме: з правом на недоторканість сімейного життя, правом на недоторканність житла, правом на недоторканність кореспонденції тощо [41, c. 114].

На думку Мішуровської С.Т. поняття «право на приватне життя» весь час розширювалося, його складники набирали все глибшого змісту, а їх кількість та обсяг значно збільшилися порівняно з минулим. Якщо раніше, розглядаючи право на приватність, мали на увазі взагалі право на вільне пересовування, недопущення підглядання, підслуховування, свободу листування, недопустимість використання неправомірно здобутих відомостей про людину й оприлюднення їх, то вже в даний час обсяг цього права значно розширився і стосується майже всіх сфер життя людини.

Автор вирізняє основні (принципові) складники сучасного розуміння права на приватне життя, враховуючи передусім тлумачення цього права Європейським судом з прав людини, а саме:

1) походження. Право на приватне життя стосується перш за все визначення правового режиму сімейних зв’язків. Дитина повинна мати право знати своїх справжніх батьків. У той же час Суд не став виводити зі ст. 8 абсолютного права на достовірність свого біологічного походження;

2) стать. Це основоположний складник особистої й соціальної ідентифікації. Суд зазначає, що це право стосується й транссексуалів: вони мають право на внесення змін до актів щодо їх цивільного стану, аби їх нова статева ідентичність була визнана юридично (наприклад, справа Ван Остервейк проти Бельгії);

3) прізвище. Суд зазначає, «що прізвище особи (....) як спосіб особистої ідентифікації та зв’язку із сім’єю стосується приватного й сімейного життя» (справа Бургарц проти Швейцарії);

4) ім’я. Попри те, що ст. 8 Конвенції не містить чітких положень щодо імені, воно, «як засіб ідентифікації в сім’ї й суспільстві», належить до сфери приватного й сімейного життя (справа Гійо проти Франції);

5) громадянство. Хоча Конвенція і Протоколи до неї не гарантують права на громадянство, свавільна відмова в наданні громадянства за певних обставин може призвести до виникнення труднощів з огляду на ст. 8, зважаючи на наслідки, які така відмова може мати для приватного життя особи (справа Карасьов проти Фінляндії);

6) здоров’я. Це дуже особистий чинник приватного життя, що передбачає певну конфіденційність відомостей, пов’язаних зі здоров’ям. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров’я, якщо це не відповідає гарантіям, передбаченим ст. 8 Конвенції (справа M. S. Проти Швеції). Вважаємо, що не буде втручанням у приватне життя особи вимога подати відповідні висновки лікаря щодо стану здоров’я перед прийняттям на роботу, а також вимоги періодичного медичного огляду, якщо умови і специфіка роботи цього потребують (наприклад, робота з дітьми, в галузі громадського харчування, де існує чималий ризик зараження);

7) дієздатність. До сфери застосування ст. 8 Конвенції входить призначення піклувальника, який вправі давати згоду замість психічно хворої особи, або опікуна для підопічної особи;

8) збереження власної цілісності. Людина покликана всебічно розвивати свої тілесні й духовні сили. Тому держава повинна сприяти всіма залежними від неї засобами розвитку фізичної і психічної цілісності людини. Приватне життя включає в себе право вільно розпоряджатися власним тілом, що становить собою об’єкт, яким органи державної влади не мають права розпоряджатися на свій розсуд (справа Паннуло Форте проти Франції). Ось чому втручанням у право на повагу до приватного життя вважається спонукання до проходження медичного чи психіатричного обстеження. Чимало дискусій виникає з питання, чи дозволяє право на приватне життя свідомо посягати на своє здоров’я і навіть на своє життя. Суд вважає, що «можливість для кожного жити на власний розсуд може також включати й можливість вдаватися до дій, які сприймаються як такі, що можуть завдавати фізичної або моральної шкоди його власній особі або є небезпечним для неї» (справа Прітті проти Сполученого королівства, справа Ласкі Джагтарта).

9) репродуктивні права. Статеве життя (у найширшому розумінні) є важливим складником права на приватність. Рішення щодо ствердження чи згоди зі своєю статевою ідентичністю підпадає під захист ст. 8 Конвенції. Це торкається також і статевих стосунків незалежно від того, чи вони гомосексуальні, чи гетеросексуальні, оскільки йдеться головним чином про приватний прояв людської особистості. Однак зі сфери дії цієї статті усунено статеві стосунки за плату чи за професією, а також ті, що записані на відеоносії для розповсюдження серед публіки. Суд вважає, що деякі види статевих стосунків можуть викликати втручання державних органів.

10) репродуктивні права жінки. Регламентація щодо аборту належить до сфери права на повагу до приватного життя жінки і право на сімейне життя майбутнього батька. У разі конфлікту між ними перевагу в цих питаннях має право матері. Проте аборт стосується й інтересів суспільства, тому в цьому питанні приватне життя має певні межі. З огляду на такий підхід обмеження абортів не обов’язково тлумачиться як втручання у приватне життя, яке підлягало б обґрунтуванню відповідно до п. 2 ст. 8 Конвенції, а може становити сферу державного регулювання, яка в такому випадку не перетинається з цим міжнародним правовим актом. Фактично це означає, що Суд уникає чіткого ставлення до абортів, залишаючи його вирішення на розсуд держави.

11) довкілля. Хоча Конвенція не гарантує права на здорове навколишнє природне середовище, механізм охорони дає змогу опосередковано захищати право на довкілля, гарантоване Конвенцією. Так, Суд визнав, що значне забруднення може впливати на приватне життя й на повагу до життя сімейного. Суд зауважив, що «значне забруднення довкілля може позначитися на добробуті особи й позбавити її можливості користуватися своєю домівкою, що зашкодить її приватному й сімейному життю, навіть якщо й не виникає великої загрози здоров’ю заявниці» (справа Лопес Остра проти Іспанії). Таким чином, право на повагу до приватності включає й певну форму права на якість життя;

12) житло. Нового сенсу набула повага до недоторканності житла й кореспонденції. Так, житло становить собою засіб забезпечення людині захищеного простору, в якому вона перебуває повсякденно. У цьому смислі житло дає змогу гарантувати «право жити захищено від чужих очей настільки, наскільки ти цього хочеш» .

13) шлюб, дітонародження, усиновлення (його таємниця), розірвання шлюбу, поділ майна, сімейний бюджет, розпорядження власністю і грошовими внесками (адже таємниця грошових внесків гарантована законом), акти реєстрації цивільного стану.

14) право використання комп’ютерного електронного простору і спілкування через Інтернет. Це сучасні складники приватного життя. У зв’язку з якісним стрибком інформаційних технологій особа являється малозахищеною перед потужною машиною нагляду і стеження, яка оснащена найсучаснішою технікою. Хакери можуть легко проникати в персональні комп’ютери й отримувати будь-яку інформацію, виловлювати паролі чи іншу ключову інформацію, а то й безпосередньо проникати в «підключений» комп’ютер. Порушення права на особисте життя в електронній мережі виникає шляхом збирання, збереження відомостей про індивіда, доступу до яких є закритим; збирання, збереження й використання їх іншими особами; введення в пам’ять і збереження таких даних. Ці дії розглядаються як втручання в особисте життя чи порушення таємниці останнього внаслідок посягання на права щодо зазначених немайнових благ.

Наведений перелік прав, що постійно розширюють зміст права на приватність, безумовно, не означає неможливості обмежувати це право і не позбавляє державу такої можливості. Зокрема, не становлять втручання у право на повагу до приватного життя, наприклад, такі дії, як загальний перепис, збирання відомостей майнового характеру для податкових служб, заходи з обшуку чи огляду помешкання [65].

Серьогін В. найбільш структуровано підійшов до визначання змісту права на повагу до приватного та сімейного життя. На думку автора дане право залежить від аспектів приватного життя, у кожному з яких особа може перебувати в різних станах приватності, а сама приватність має певні виміри. З урахуванням цього, у змісті розглядуваного права можна виокремити такі компоненти (правомочності):

• За аспектами приватного життя: право на фізичну (тілесну, тактильну) приватність; право на фонетичну (звукову) приватність; право на візуальну (зорову) приватність; право на одорологічну (запахову) приватність; право на географічну (дислокаційну) приватність; право на інформаційну приватність ( у т. ч. на таємницю особистого та сімейного життя).

• За станом приватності: право на усамітнення (особисту автономію); право на інтимність (обмежене і захищене спілкування); право на автономність (бути невпізнаним); право на ннестриманність (емоційне вивільнення); право на автономність (регулятивно-вольову автономію); право на утаємничість (таємниці приватного життя);

• За вимірами: право на просторову приватність (власний фізичний простір); право на часову приватність (час для приватного життя).

В свою чергу, кожна із правомочностей як суб’єктивне право, включає в себе три види можливостей (варіанти поведінки): можливість позитивної поведінки самого уповноваженого, тобто право на власні дії; можливість вимагати відповідної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто право на чужі дії; можливість вдаватися до державного примусу в разі невиконання протилежною стороною свого обов’язку (домагання). У підсумку кожен випадок реалізації права на недоторканність приватного життя може бути класифікований за трьома критеріями і трьома можливостями поведінки. Взаємозв’язок перелічених правомочностей, їхнє взаємне розташування і співпідпорядкування утворює структуру розглядуваного права [80, c. 96].

Виходячи з вищезазначеного та на основі нормативно-правових актів, які регулюють право на повагу до приватного та сімейного життя, необхідно встановити критерії застосування розглядуваного права з метою усунення колізій щодо наявності чи відсутності порушення права на повагу до приватного та сімейного життя взагалі.

Перший критерій це застосовність норм, які регулюють право на повагу до приватного та сімейного життя. Для встановлення поняття «сімейне життя» компетентні міжнародні інстанції, відповідно до ст. 8 Європейської Конвенції, вважають за необхідне встановити ступінь кровного споріднення у залучених до справи людей і наявність у них діючих сімейних зв’язків. Сімейне життя в трактуванні статті 8 включає зв’язки між родичами, наприклад, між батьком, матір’ю і дітьми усередині одного шлюбу, а також між бабусею, дідусем і онуками. Не робиться різниці між «оформленою за законом» і «не оформленою за законом» родиною.

Гомосексуальні стосунки відносяться до сфери приватного, але не сімейного життя. Стаття 8 має справу з де-факто, а не де-юре сімейним життям між різностатевими людьми, але поки не поширюється на де-факто сімейне життя між одностатевими людьми, що мають тривалі стійкі стосунки.

Стаття 8 гарантує право на повагу до сімейного життя. Це положення не дозволяє особам вимагати права на сімейне життя, наприклад, шляхом вступу у шлюб чи шляхом одержання можливості мати дітей. Воно не ставить за обов’язок державі надавати іноземному громадянину в’їзд на свою територію з метою створення там нових сімейних відносин. Однак вислання особи з держави, де живуть близькі члени його родини, може являти собою порушення Статті 8.

Коли постає питання про те, чи мало місце втручання в право на повагу до приватного життя, необхідно відзначити, що не всі заходи, які вживаються державою і зачіпають життя окремої людини, можуть вважатися «втручанням». Найчастіше держава і сама не заперечує, що її дії є втручанням: наприклад, у випадках позбавлення батьківських прав, позбавлення в’язнів права листування, проведення обшуків житла. Сам позивач повинний встановити факт втручання.

Крім того, вимога поваги до приватного життя знижується, якщо людина активно займається громадською діяльністю.

Якщо вивчати судові прецеденти, можна побачити, що концепція «приватного» життя належить сфері безпосередньої особистої автономії. Сюди відносяться аспекти фізичної і моральної недоторканності. Концепція виходить за вузькі межі гарантій життя, вільного від небажаної публічності. Вона забезпечує поле, в межах якого кожний може вільно займатися розвитком своєї особистості. Сюди входить право на самоідентифікацію, а також право/можливість розвивати взаємостосунки з іншими особами, у тому числі емоційні і сексуальні. Багато дій держави прямо чи побічно торкаються можливості людини у самореалізації, але не всі вони можуть вважатися втручанням у приватне життя. У числі розглянутих випадків було рішення про відсутність втручання в приватне життя при фотографуванні людей, що брали участь у публічному заході, і щодо заяв, зроблених у ході публічних слухань [75]. 

Другий критерій застосування обмежень права на повагу до приватного та сімейного життя – це законність втручання в нього відповідно до національного законодавства держави.

Установивши, що розглянута справа має відношення до «приватного та сімейного» життя особи, розглядається питання про те, чи відповідало втручання в розглядуване право законам окремої країни. Це робиться з метою переконатися в тому, чи обмежені повноваження виконавчої влади щодо свавільного втручання в права людини з боку внутрішньої законодавчої чи судової влади. При цьому концепція «законодавства» не обмежується внутрішніми юридичними нормами, а включає більш абстрактні і загальні уявлення про вимоги поняття «законності».

Щоб вирішити, чи було втручання «законним», потрібно відповісти на питання: чи дозволене втручання внутрішньою законодавчою системою країни; чи є відповідна законодавча норма доступною для громадянина; чи мав громадянин взагалі можливість одержати достатнє для обставин справи уявлення про норми закону, застосовні до даного випадку; чи достатньо точна норма закону, щоб дозволити громадянину передбачати (у розумних межах) можливі наслідки своїх дій тощо.

Концепція законності за Конвенцією застосовується до всіх категорій внутрішнього права – адміністративного, статутного або конституційного, як писаного, так і неписаного. По-перше, «закон» повинен бути достатньо доступним: громадянин повинен мати можливість отримати відповідну інформацію про правові норми, що стосуються його справи. По-друге, норму не можна розглядати як «закон» до тих пір, поки вона не отримує відповідних чітких формулювань, для того щоб громадяни могли узгоджувати з нею свою поведінку. Таким чином, для визнання дій або заходів з боку держави такими, що були вжиті «згідно із законом» в термінах Конвенції, вони мають бути одночасно доступними і передбачуваними.

Якщо повноваження стосовно витлумачень, що надаються виконавчій владі, не є обмеженими, то «закон» суперечить принципу верховенства права. У законі, відповідно, повинні в достатньо чітких формулюваннях бути визначені обсяг і порядок здійснення владних повноважень з урахуванням законної мети кожної дії з тим, щоб забезпечити особі відповідний захист від сваволі. Таким чином, третім складовим елементом законності за Конвенцією є здійснення державою своїх дискреційних повноважень виключно у законних цілях [49].

  Третій критерій це законна мета втручання в приватне та сімейне життя. Держава повинна вказати мету, заради якої вона втручалася у права позивача. Цей критерій не дуже суворий. Державам завжди вдавалося переконати Суд, що вони діяли в законних цілях, навіть коли позивач це заперечував.

Останній критерій це домірність втручання в приватне та сімейне життя. Домірність втручання може бути обумовлена необхідністю демократичного існування суспільства. Тут «необхідно» – не синонім «обов’язково», «розумно» чи «бажано». Що стосується поняття «демократичне суспільство», Суд висловився так: «Одним з фундаментальних принципів демократичного суспільства є законність, на яку ясно посилається преамбула до Конвенції. Законність передбачає, серед іншого, що втручання з боку виконавчої влади в права осіб повинне бути предметом ефективного контролю. Цей контроль звичайно здійснюється судовою владою (принаймні, в якості останньої інстанції), оскільки судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості і належної процедури [75]/ Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитивне зобов’язання з забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.

Крім того, саме при розгляді питання про дотримання державою цього критерію виявляється напруженість, яка існує між інтересами особи та суспільства. Комісія та Суд визнали, що вони не мають повноважень та інтересу здійснювати практичний або політичний контроль за діями держави у внутрішньодержавній області.

Органи державної влади, маючи прямі та постійні контакти з усіма життєво важливими силами своїх країн, загалом перебувають у кращому становищі, ніж суддя міжнародного суду, коли потрібно визначати точний зміст цих вимог, а також поняття «необхідності» «обмеження» або «покарання», що повинні відповідати таким вимогам. Це означає, що Комісія та Суд надають державі певні дискреційні повноваження у вирішенні питання про сумісність її дій з вимогами Конвенції. Ці дискреційні повноваження називаються межами розсуду держави.

Надаючи Високим Договірним Сторонам Конвенції межі розсуду, Комісія та Суд залишили за собою повноваження контролювати ці межі не лише стосовно принципів та обмежень, які сформульовані у пункті другому відповідних статей, але й відносно інших статей Конвенції.

Органи Конвенції здійснюють подвійний аналіз, коли вирішують питання про відповідність дії певної держави стандарту  «необхідності в демократичному суспільстві». По-перше, вони з’ясовують, чи є законною сама мета встановлення обмеження. По-друге, вони розглядають, чи ці засоби обмеження прав і свобод є «пропорційними законній меті». Цю другу умову державам часто виконати складніше. Для визначення того, чи діяла держава у конкретній справі в межах відведеного їй поля розсуду, Суд інколи звертається до аналізу права та практики в інших державах, які є сторонами Конвенції, так само ретельно вивчаються і обставини самої справи. В разі відсутності спільного бачення проблеми в різних державах, Суд залишає державі-відповідачу більш широке поле розсуду [49].

Європейський Суд визнав, що деякі аспекти права на повагу до приватного та сімейного життя, мають більшу «вагу», ніж інші. Це, наприклад, право на сексуальні стосунки. Втручання в такі права дозволено тільки, якщо маються «особливо серйозні причини». Суд розраховує, що європейські країни дійдуть до угоди між собою і встановлять, чи є втручання «необхідним» .

Стаття 8 передбачає деякі обмежені рамки, у яких рішення приймає держава. Однак, насамкінець, саме органи Конвенції визначають, (враховуючи відповідні внутрішні законодавчі і нормативні акти), чи відповідають Конвенції мета і необхідність конкретного втручання в права. Якщо мова йде про особливо важливий аспект існування чи ідентифікації осіб, Суд буде з меншою імовірністю погоджуватися з тим, щоб державі надавалися більш широкі повноваження приймати рішення. При цьому у справах про транссексуалів, Суд припускає широкі повноваження для держави, хоча мова йде про той саме «інтимний аспект приватного життя» (сексуальна ідентифікація людини).

У деяких справах ступінь наданих державі меж розсуду залежить не стільки від того, наскільки права, що розглядаються, важливі для конкретної особи, скільки від того, з якими інтересами вступають у конфлікт ці права. Винятки зі статті 8 повинні трактуватися у вузькому значенні [75].

Міжнародні органи з дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дуже уважно ставляться до дотримання державами критеріїв обмеження права на приватне життя, закріплених у ст. 8 цього міжнародно-правового акта. У той же час Європейський суд з прав людини, вирішуючи справи, пов’язані зі встановленням правообмежень, застосовує так звану доктрину меж оцінювання, яка випливає, зокрема, з необхідності забезпечити баланс між суверенітетом держав – членів Ради Європи та їх зобов’язаннями згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ураховує різноманітність політичних, економічних, культурних, соціальних та інших ситуацій суспільного життя в цих державах.

Установлення Європейським судом з прав людини загальних принципів правообмеження має практичне значення, яке полягає в тому, що останні можуть служити критерієм правомірності цієї дії в законодавстві й у правозастосуванні. Недотримання вказаних принципів тягне за собою й порушення закріплених у законодавстві меж реалізації прав людини. Українське законодавство не позбавлене вад, що приводить до констатації Європейським судом з прав людини фактів невідповідності національного законодавства вимогам Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [66, c. 51].