2. Регіональні механізми захисту права на повагу до приватного та сімейного життя

Паралельно з міжнародними механізмами в галузі захисту прав і свобод людини існують і регіональні, а на їх основі функціонують відповідні регіональні процедури. На регіональному рівні, де в конвенціях беруть участь держави з близькими історичними, релігійними і культурними традиціями, приблизно однаковим рівнем політичного й економічного розвитку, міжнародний захист прав людини може відбуватися ефективніше, чим це можливо на універсальному плані [73, c. 77].

Регіональні міжнародні договори про права людини (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Американська конвенція про права людини, Африканська хартія прав людини) не обходять питання про обмеження права. Це пов’язано з певною культурною єдністю держав, які уклали ці договори, й дозволяє підвищити рівень міжнародного контролю за дотриманням проголошених прав індивідума [67, c. 72].

Регіональною міжнародну організацію називають, якщо її учасниками є держави, розташовані в межах певного регіону земної кулі. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи – на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950Р р. у рамках ЄС – на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ – згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці – згідно з Американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці – згідно з Африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р.

Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав-учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією [43].

На сьогодні у світі існує три дієздатні регіональні системи захисту прав людини: Міжамериканська, Африканська і Европейська.

У 1948 році була створена Організація американських держав (далі – ОАД), яка є регіональною організацією, що нині об’єднує 35 держав Американського континенту. ОАД має розгалужену систему органів, які спрямовані на єдину ціль – захист прав людини. Основними органами ОАД є Міжамериканська Комісія з прав людини та Міжамериканський Суд з прав людини.

Міжамериканська Комісія з прав людини є головним органом, який було засновано на основі Статуту ОАД для захисту і заохочення прав людини. Основним обов'язком Комісії з прав людини є заслуховування та розгляд петицій, що подаються проти держави-учасниці ОАД. В петиціях заявляється про порушення прав людини. Комісія після розгляду петиції приймає рішення, що має рекомендаційний характер, та в якому вказується на те, які дії слід вжити державі по конкретній справі.

Міжамериканський Суд з прав людини є другою ланкою у цій системі. Судовий розгляд здійснюється як письмово, так і усно. Обговорення Суду завжди конфіденційні, його рішення і висновки публікуються. Якщо Суд вирішить, що право було порушено, він повинен розпорядитися виправити ситуацію [63, c. 250].

Однією з особливостей є нормативна основа діяльності ОАД. Основу функціонування міжамериканської системи захисту прав людини складають одразу три документи: Статут Організації Американських Держав, Американська декларація прав і обов'язків людини і Міжамериканська конвенція з прав людини.

Другою особливістю Міжамериканської системи захисту прав людини є те, що в основі функціонування створеного відповідно до Конвенції контрольного механізму (Комісії та Суду) лежить положення, відповідно до якого будь-яка особа або група осіб, а також неурядова організація, законно визнана в одній або більше держав-членів ОАД, наділяються правом подання в Міжамериканську комісію петицій зі скаргами про порушення норм Конвенції державою-учасницею (ст. 44 Конвенції) [30].

Всі петиції повинні направлятися в Комісію, яка спочатку вивчає їх на предмет відповідності. Критерії відповідності петиції за Міжамериканською конвенцією в цілому співпадають з аналогічними вимогами Європейської конвенції. У разі визнання петиції прийнятною, Комісія проводить розслідування. За підсумками розгляду петиції Міжамериканська комісія складає доповідь, в якій міститься висновок про те, чи були порушені норми Конвенції. Дану доповідь Комісія, за певних умов, може надалі передати для розгляду в Міжамериканський Суд з прав людини.

Функції Міжамериканської Комісії полягають в заохоченні прав людини та їх захисті. Для реалізації цих функцій Комісія наділена відповідними повноваженнями, серед яких: надання урядам держав-членів ОАД відповідних рекомендацій; розгляд петицій щодо порушення прав людини з боку держави-учасниці Конвенції та ін. З вищезазначеного випливає, що Міжамериканська комісія має функції, не властиві Європейській Комісії (Європейська Комісія діяла до реформи Європейського суду, а з 1 листопада 1998 року її повноваження перейшли до Нового Європейського Суду).

Таким чином, до особливостей міжамериканської системи захисту прав людини можна віднести включення в систему соціальних, економічних та культурних прав, а також особливий правовий статус Комісії та її широку компетенцію[63, c. 255].

Регіональна африканська система захисту прав людини – наймолодша з трьох регіональних систем захисту прав людини. Вона почала формуватись з прийняттям у 1981 р. Організацією африканської єдності (ОАЄ) Африканської хартії прав людини і народів. Особливістю Хартії порівняно з іншими регіональними документами є те, що в неї включено права народів («третє покоління прав людини») а також передбачені обов’язки прав індивіда щодо сім’ї, родичів, суспільства, держави й Африканського континенту. В основі її функціонування лежить діяльність Африканської комісії з прав людини і народів. Це єдиний орган у механізмі Хартії, передбачений цим договором. Тому повноваження Комісії достатньо широкі: вона приймає заяви держав на порушення Хартії іншими державами-учасницями з метою мирного вирішення спору. Результатом роботи Комісії в такому випадку стають доповідь та висновки для держав, які обов'язкової сили не мають. Також Комісія займається збором матеріалів, вивченням, дослідженням проблем прав людини в Африці, організацією семінарів, конференцій, поширенням інформації, відповідних рекомендацій для держав. До важливих повноважень цього органу належить право тлумачення Хартії на прохання держав-учасниць та інституцій ОАЄ. Ще одним напрямом діяльності Комісії виступає налагодження співробітництва з іншими африканськими та МО у сфері прав людини. У 1998 р. ОАЄ був прийнятий протокол до Хартії, яким доповнено механізм Африканського суду прав людини і народів. Можна виокремити два основних напрями в діяльності Суду: представлення консультативних висновків з юридичних питань, які мають відношення до Хартії, та розгляд справ щодо застосування і Хартії. Сторонами в Суді можуть виступати Африканська комісія з прав людини, держави - учасниці Хартії й африканські МО. Участь останніх – це теж особливість Хартії. Натомість залучення індивіда як сторони спору не передбачено. Таким чином, африканський механізм захисту прав людини поки що не дає можливості індивіду бути активною стороною і безпосередньо захищати порушені права [57].

Європейська система захисту прав людини – за загальним визнанням, найефективніша нині система у світі: з одного боку, юридичний контекст забезпечується під егідою Ради Європи, з іншого – політичний контекст – Організацією з безпеки і співробітництва в Європі.

Починаючи із середини 70-х рр. ХХ ст., в міжнародно-правових актах, зокрема тих, що приймались у рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі (далі – НБСЄ), чітко простежується тенденція визначення функцій міжнародного і внутрішньодержавного права у сфері захисту прав людини. Так, у першому документі НБСЄ – Гельсінському Заключному акті 1975 р., що закріпив принцип поваги основних прав і свобод людини як принцип міжнародного права, встановлено баланс паритетної взаємодії міжнародно-правового і національного регулювання прав людини. У документі закріплено, що держави повинні «заохочувати і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод спільно й самостійно діяти відповідно до умов і принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини» (ст. VII)[23].

З моменту заснування (1949 р.) Рада Європи плідно попрацювала над розробкою поняття основних прав. У нинішній час їх визнають усі держави – учасниці організації, на них базується загальноєвропейська модель. Права людини та основні свободи в рамках Ради Європи закріплюються міжнародними угодами та додатковими протоколами до них. Угоди містять перелік прав, реалізація яких має гарантуватися кожній людині, що перебуває під юрисдикцією держави-учасниці, та встановлюють європейські процедури нагляду й гарантії дотримання положень цих договорів. Один із вагомих документів Ради Європи – Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., на доповнення якої прийнято додаткові протоколи в різних напрямках співробітництва щодо захисту прав і свобод людини [3].

Конвенція передбачає створення Європейського суду з прав людини, компетенція якого поширюється на всі питання щодо тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї, що передаються йому на розгляд державами-учасницями, неурядовою організацією, будь-якою особою чи групою осіб. Члени Ради Європи 11 травня 1994 р., прийняли протокол № 11 до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, який надавав індивіду, недержавним організаціям і групам осіб можливість спрямовувати скарги (петиції) безпосередньо до Суду. Цей протокол набрав чинності з жовтня 1997 р. після того, як всі держави-учасниці підписали і ратифікували його. Згідно з цим протоколом Європейська комісія з прав людини ліквідується і єдиним органом стає Суд. Для розгляду справ Суд створює комітети із трьох суддів, палати з семи суддів і великі палати з сімнадцяти суддів. Питання про прийнятність справ вирішується комітетом із трьох суддів. Викликано це тим, що потік скарг постійно зростає, особливо у зв’язку із зростанням членів Ради Європи, і комітети мають можливість оперативно і ефективно вирішувати питання про допусти­мість індивідуальних скарг. Самі ж справи вирішуються палатами. Великі палати обговорюють найважливіші питання інтерпретації Конвенції, а також справи, передані їй на вимогу сторін-учасників суперечки.

Європейський суд з прав людини не скасовує і не змінює рішень національних судів, а виносить нові. Він розглядає тільки ті справи, де звинуваченою стороною є держава, а не особа або група осіб. Необхідна умова розгляду справи – використання скаржником усіх національних засобів захисту, доступних в країні, і подання позову упродовж шести місяців після винесення вироку. Не приймаються до розгляду скарги: анонімні, ідентичні тим, які були раніше розглянуті; вивчені іншими міжнародними органами з прав людини; ті, які не мають відношення до положень Європейської конвенції з прав людини.

Скарга має подаватися на мові оригіналу (перекладати на англійську чи французьку не потрібно). До неї в обов’язковому порядку додаються рішення всіх національних судових інстанцій. Після реєстрації позову Європейський суд надсилає запит про факти порушення прав людини урядові держави, який повинен упродовж місяця дати на нього відповідь. І, залежно від відповіді, справа або залагоджується, або передається для подальшого розгляду в Суді. Строк розгляду справи – в середньому 3-5 років. Після остаточного рішення Суду Комітет Міністрів Ради Європи визначає суму відшкодування для позивача. При цьому слід відзначити, що для громадян все це – безкоштовно, оскільки витрати на роботу Суду оплачує держава, роблячи внески в Раду Європи.

Діяльність Суду регулюється Регламентом «Правила процедури» від 4 листопада 1998 р.[24].

Суд не розглядає індивідуальні заяви у випадках: якщо вони анонімні; за своєю суттю заява порушує питання, що вже було розглянуто Судом або вже розглядалось шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегу- лювання, й не містить ніякої нової відповідної інформації; якщо заява, на його думку, несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом оскарження; позивачу не було завдано значної шкоди, якщо тільки принцип поваги до прав людини, закріплений Конвенцією і протоколами до неї, не потребує розгляду скарги по суті й за умови, що не може бути відмовлено на цій підставі у розгляді будь-якої справи, яка не була належним чином розглянута внутрішньодержавним судом (cт. 12 Протоколу № 14 до Конвенції від 13 травня 2004 р.) [25].

Метою належного відправлення правосуддя особам, котрі беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини, надано певні привілеї та імунітети на підставі Європейської угоди про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини 1996 р. До осіб, до яких застосовується ця Угода, належать: будь-які особи, що беруть участь у процесі, порушеному в Суді, як сторони процесу, їхні представники чи консультанти; свідки та експерти, викликані Судом, та інші особи, запрошені Головою Суду взяти участь у процесі. Зазначені особи користуються імунітетом від юридичного процесу щодо усних або письмових заяв, зроблених у Суді чи до нього, або документів чи інших доказів, пред’явлених у Суді чи переданих йому; вони мають право на безперешкодне листування з Судом; право на вільне пересування та подорожування з метою участі в процедурі Суду й повернення, за винятками, що передбачені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки тощо [26].

У 1961 р. Рада Європи прийняла Європейську соціальну хартію (положення переглянуті в 1996 р.), яка стала подальшим розвитком Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., що захищає громадянські та політичні права громадян. Хартія гарантує соціальні та економічні права, зокрема: право на житло, охорону здоров’я, освіту, зайнятість, свободу пересування, недискримінацію і правовий захист. На підставі Хартії створено систему контролю за дотриманням державами-учасницями її положень – Комітет експертів. У 1991 р. Хартію було доповнено протоколом про колективні скарги, відповідно до якого апеляції щодо порушень її положень розглядає Європейський комітет із соціальних прав [27].

У 1999 р. Рада Європи запровадила посаду Комісара з прав людини (Резолюція Комітету міністрів від 7 травня 1999 р.), який є незалежною посадовою особою в рамках Ради Європи. До його повноважень належить: заохочення ефективного дотримання прав людини й надання допомоги державам-учасницям у реалізації стандартів, установлених РЄ в галузі прав людини; сприяння освіті, навчанню й усвідомленню про права людини в державах – учасницях РЄ; виявляти можливі недоліки в законодавстві й практичній діяльності з питань прав людини; сприяти діяльності національних омбудсменів та інших організацій із захисту прав людини; надавати рекомендації та інформацію з питань захисту прав людини в цілому в регіон [28].

Держави – учасниці Співдружності Незалежних Держав згідно зі Статутом СНД 1993 р. і Конвенцією СНД про права та основні свободи людини 1995 р. (ст. 34) створили Комісію з прав людини СНД (КПЛ СНД), яка діє на підставі Положення про цю комісію 1993 р.. Комісія уповноважена розглядати письмові повідомлення держав – учасниць СНД про порушення прав людини. Вона також має право розглядати індивідуальні та колективні звернення будь-яких осіб або неурядових організацій з питань, які пов’язані з порушенням прав людини будь-якою зі сторін і належать до її компетенції [29].

В європейський регіональний механізм захисту прав людини входить і система захисту в рамках ЄС. Поступово в Європі почали формуватися дві самостійні системи захисту прав людини – в межах Ради Європи і європейських співтовариствах. При цьому система захисту, яка створювалась в співтовариствах, була фрагментарною. На перших етапах свого існування вона охоплювала переважно економічні права. Пануючою була ідеологія «ринкової людини». Подальший розвиток європейської інтеграції, поширення її на політичну сферу, а також сферу юстиції і внутрішніх справ супроводжувався подальшою появою рішень судів держав-членів, в яких вони відмовлялись визнавати примат права співтовариств стосовно внутрішнього конституційного законодавства про права і свободи людини. Це спонукало держави-члени і органи співтовариств звернути більшу увагу на захист прав людини. З’явилася ціла низка документів, в яких була зроблена спроба визначити основні права і свободи людини в межах європейських співтовариств. До них можна віднести Європейську соціальну хартію 1961 р., Декларацію основних прав і свобод 1989 р., Хартію основних соціальних прав працівників 1989 р. тощо. Важливе значення для визнання прав людини складовою права Європейських співтовариств, стало ухвалення Єдиного європейського акту 1986 р. В його преамбулі було закріплено посилання на Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 р., як на основу для підтримки демократії.

Після заснування Європейського Союзу у 1993 р. активізувалася робота по створенню каталогу основних прав, який би враховував положення Європейської конвенції 1950 р., Європейські механізми захисту прав людини: виклики сучасності 5а також містив фундаментальні права, що стосувалися б громадян Союзу. У Договір про ЄС була включена стаття F, з’явилося положення про повагу з боку Союзу фундаментальних прав людини, гарантованих Європейською конвенцією 1950 р., а також загальних принципів права Співтовариства передбачених спільними для всіх держав-членів конституційними традиціями. Це положення перейшло у ст. 6 Амстердамського договору про Євросоюз 1997 р. Проте Євросоюз відмовився підписати саму Конвенцію, переклавши вирішення цього питання на держав-членів [68, c. 6].

В основі системи норм і механізмів захисту прав і свобод людини в ЄС лежать різні документи, що мають як обов’язковий, так і декларативний характер. Договір про Євросоюз містить кілька положень стосовно забезпечення прав людини. У ст. 2 зазначено, що Союз засновується на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права і поваги до прав людини, включно з правами осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для усіх держав-членів у суспільстві де домінують плюралізм, недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність і рівність між жінками і чоловіками. Ст. 6 закріплює принцип поваги до основних прав і свобод людини. В ній підкреслюється, що основні права, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод і передбачені конституційними традиціями, спільними для всіх держав-членів, становлять загальні принципи права Союзу [69, c. 690].

Особливий статус в праві ЄС має Хартія ЄС основних прав 2007 р. Вона включає розгорнутий каталог основних прав і свобод цих прав, які визнаються за кожною особою, що знаходиться на території Євросоюзу і охоплює громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права. Завдяки Хартії усі вони отримали однаковий юридичний режим, що означало остаточний відхід від концепції «ринкової людини» [91].

У Європі особливу роль у контролі за дотриманням права на приватне життя відіграє Європейський суд з прав людини. Специфіка діяльності Страсбурзького суду, своєрідність його процедур відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дали йому можливості надзвичайно широко тлумачити норму вказаного правового акта і вийти далеко за межі того, що передбачалося авторами ст. 8 цього міжнародно-правового документа в 1950 р. Проте, згода держав–членів Ради Європи із судовими трактуваннями низки норм міжнародного права дозволяє визнавати роз’яснення Суду з прав людини як сучасне європейське розуміння права на приватне життя. Згідно з інтерпретацією Страсбурзького суду до сфери приватності віднесені: походження, стать, прізвище, ім’я, громадянство, здоров’я, зовнішній вигляд, дієздатність, фізична і психічна цілісність особи, її право розпоряджатися власним тілом, статеве життя, правовий статус іноземців, право на здорове довкілля, повага до сімейного життя в найбільш широкому розумінні, статус житла, право на недоторканність кореспонденції, право на використання комп’ютерного електронного простору [67, c. 72].