Література:

1. Судоустрій України : підручник / С. В. Ківалов, Ю. Є. Полянський, М. В. Косюта, В. В. Долежан; за ред . С. В. Ківалова. – К. : Юрінком Iнтер, 2011. – 384 с.

2. Фіолевський Д.П. Судова влада : правоохоронна система України: Навч. посіб., 2006. – 316 с.

3. Юзікова Н. С. Судові та правоохоронні органи України: Навчальний посібник. — Вид. четверте, пєрероб. і допов. — К.: Істина, 2006. — 320 с.

Тема № 4. Статус суддів України. Система забезпечення судів.

Питання до самостійної роботи

1. Єдність судової системи і статусу суддів.

2. Статус суддів за часів УНР.

(1. Молдован В. В. Судоустрій України : навч. посіб. для вузів [Рекомендовано МОН України] / В. В. Молдован. – К.: Алеут, 2010. — 360 с.

2. Судоустрій України : підручник / С. В. Ківалов, Ю. Є. Полянський, М. В. Косюта, В. В. Долежан; за ред . С. В. Ківалова. – К. : Юрінком Iнтер, 2011. – 384 с.

3. Судові та правоохоронні органи України: навчальний посібник / П.Д. Біленчук, І.І. Котюк, А.П. Гель, Г.С. Семаков, Н.М. Ахтирська, С.М. Круль / За заг. ред. П.Д. Біленчука. – К.: Атіка, 2011. – 328 с.

4. Суди і судочинство в Україні: Нормат. правове регулювання / упоряд. О.М. Роїна. – К.: КНТ, 2007. – 444 с.

5. Фіолевський Д.П. Судова влада : правоохоронна система України: Навч. посіб., 2006. – 316 с. ).

Методичні рекомендації для самостійної підготовки до теми:

1. Система судових установ є єдиною для органів, що здійснюють функції судової влади. І хоча в ній діють дві підсистеми — система судів загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, ці органи виконують єдине завдання — розглядають і вирішують по суті юридично значущі справи. Принципи побудови та функціонування, засади судового розгляду справ, механізм прийняття рішень та їх юридична сила, статус суддів — єдині.

До основних складників, що характеризують принцип єдності судової системи і статусу суддів, слід віднести:

1) єдині засади організації й діяльності судів (вони становлять єдину систему, реалізуються всіма судами незалежно від їх спеціалізації або територіального розташування, а також від того, до якого рівня судової системи ці суди належать і яку судову інстанцію представляють);

2) єдиний статус суддів (єдині в цілому вимоги до кандидатів на посади суддів; порядок наділення їх повноваженнями; сукупність прав та обов’язків суддів; незалежність, самостійність і недопущення втручання в їх діяльність; незмінюваність суддів та їх недоторканність; єдині засоби матеріального забезпечення, соціального і правового захисту та ін.);

3) обов’язковість дотримання процедури здійснення судочинства (вона обов’язково провадиться відповідно до норм, передбачених процесуальними кодексами. Недодержання процедури призводить до скасування судового рішення);

4) єдність судової практики (здійснюється Верховним Судом України через роз’яснення питань застосування законодавства на підставі узагальнення судової практики й аналізу судової статистики. Формалізуються ці роз’яснення в постановах Пленуму Верховного Суду України. Конституційний Суд України упорядковує правозастосовну діяльність шляхом офіційного тлумачення Конституції і законів України);

5) обов’язковість судових рішень (рішення по справі, яке набрало чинності, набуває сили закону в конкретній справі і є обов’язковим для виконання всіма державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами на території України);

6) єдиний порядок організаційного й матеріального забезпечення діяльності судів (цей порядок здійснюється єдиною системою органів Державної судової адміністрації на єдиних засадах з використанням єдиного механізму й засобів. Видатки на утримання судів визначені пропорційно в єдиному акті — Державному бюджеті України);

7) єдність у вирішенні питань внутрішньої діяльності судів (вирішення зазначених питань здійснюється єдиною системою органів суддівського самоврядування, що функціонують на єдиних засадах і в єдиному правовому режимі).

2. Характеризуючи судову систему Української держави, дослідники (А. Середа) звертають увагу на головну її особливість. А саме функціонування протягом певного часу "змішаної" судової системи - судових установ часів Російської імперії, Тимчасового уряд). Центральної Ради та судових інституцій Гетьманату. Від часу затвердження гетьманом Закону про титул (25 травня 1918 р.) суд у гетьманській Україні творився "іменем закону Української держави". Питання координації організаційної розбудови судової системи покладалося на Міністерство судових справ (юстиції). Усі судові органи Гетьманату поділялися на загальні, місцеві та військові суди. Найвищою судовою інституцією Держави були Генеральний суд (до певного часу продовжував працювати, як за часів УНР, у своєму попередньому виді), а згодом - Державний Сенат.

Міністерство судових справ (юстиції) здійснювало управління усією судовою системою Української держави і мало головними завданнями: організаційне керівництво судами Української держави, матеріальне забезпечення їх діяльності, вивчення й узагальнення судової практики, внесення пропозицій до уряду щодо вдосконалення судової системи і судочинства, кодифікацію законодавства, вироблення української правничої термінології, пристосування колишніх юридичних норм до нової політико-правової ситуації, підготовку проектів кримінальних, кримінально-процесуальних, цивільних, цивільно-процесуальних та інших нормативних актів.

Найвища судова інституція

Правовою основою діяльності Генерального суду був насамперед спеціальний розділ "Законів про тимчасовий державний устрій України" (29 квітня 1918 р.), в якому визначалося її місце в системі урядових установ як вищого "охоронителя" й захисника закону та вищого державного суду в судових і адміністративних справах. На Генеральний суд покладалося завдання оголошувати "для загальної відомості" усі закони та розпорядження уряду, а "порядкуючий генеральний суддя" і генеральні судді мали призначатися гетьманом. Проте останній від самого початку планував реформування Генерального суду, тобто перетворення його на щось подібне до російсько-імперського "Правительствуючого Сенату".

Першим кроком до цього стало створення (17 травня 1918 р.) при Міністерстві судових справ спеціальної комісії з підготовки законопроектів про утворення Державного Сенату і судових палат, а отже, реформування існуючих найвищих судових інституцій. Наступний крок був пов'язаний із прийняттям Закону для перегляду заведення Генерального й Апеляційного судів (2 червня 1918 р.), яким скасовувалася дія Закону УНР від 2 грудня 1917 р. про Генеральний суд. Новий документ окреслював шляхи нової реформи, а до її здійснення уточнював повноваження вищої судової інстанції. Згідно з цим Законом, Генеральний суд складався з трьох департаментів - цивільного, кримінального й адміністративного - і виконував функції, які до його утворення належали Правительствуючому Сенатові, а також касаційні функції Головного воєнного суду. Цей Закон мав діяти до створення нового органу – Державного Сенату - що й було метою судової реформи. За період функціонування Генерального суду Української держави (29 квітня - серпень 1918 р.) було розглянуто значну кількість справ. Однак мали місце випадки втручання гетьмана у сферу компетенції Генерального суду (А. Середа), крім того, він мав можливість змінити вирок будь-якого судового органу.

Державний Сенат став вищим судовим органом чи вищою інституцією Держави "у судових та адміністративних справах" (з І вересня 1918 р.) відповідно до Закону "Про утворення Державного Сенату" (8 липня 1918 р.). У документі окреслювалися структура органу, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення Зокрема, Державний Сенат складався із Загального зібрання та трьох генеральних судів - адміністративного, кримінального, цивільного (всього 45 сенаторів, які затверджувалися Радою міністрів і призначалися гетьманом). Очолював Державний Сенат президент, але вищим органом правління оголошувалися Загальні збори (у складі всіх сенаторів). Останні вирішували питання про надання та позбавлення звання сенатора, про їх дисциплінарну відповідальність, про звільнення з посади через хворобу тощо.

Система загальних судів в Українській державі запроваджувалася (відновлювалася) на підставі Закону "Про судові палати і апеляційні суди" (8 липня 1918 р.), який скасував такий же закон Української Центральної Ради і поновлював колишні (російсько-імперські) апеляційні судові інституції - Київський апеляційний суд, Одеську й Харківську судові палати. Зазначений Закон вносив певні зміни, що стосувалися штатів та вимог до кандидатів на посади суддів. Зокрема, кожна судова палата складалась із цивільного і кримінального департаментів, які мали окремий склад на чолі з головою (обирався на загальних зборах палати найстарший із суддів).

З налагодженням діяльності судових палат були відновлені й окружні суди, які протягом 1917-1918 рр. припинили свою діяльність. Усього в Україні станом на 16 серпня 1918 р. діяли 19 окружних судів. Окружні суди діяли у складі адміністративного, кримінального і цивільного відділів. Очолював суд голова, крім нього, до складу входили товариш голови, судді, судові слідчі, секретарі, нотаріуси, судові виконавці, судові посланці. До компетенції окружних судів належали адміністративні, цивільні, кримінальні справи. Натомість, до компетенції судових палат входив розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення окружних судів. Касаційні скарги на рішення судових палат вносилися до Державного Сенату.

Система місцевих судів Української держави майже не змінилася з часів УНР. Станом на серпень 1918 р. функціонувало 112 міських і повітових з'їздів мирових суддів. Мирових суддів обирали повітові земські зібрання (у сільській місцевості) або міські думи (у містах) строком на три роки. До компетенції мирових суддів належали дрібні адміністративні, кримінальні (коли покарання не перевищувало 1,5 року тюремного ув'язнення) і цивільні (за сумою позову не більше як 3 тис. крб.) справи. Мирова дільниця складалась із декількох волосних і міських районів. Мирові дільниці об'єднувалися в мирові округи, в межах яких збиралися з'їзди мирових суддів. Функцією мирового з'їзду був нагляд за належними до нього мировими суддями. За з'їздом здійснювала нагляд судова палата, якій був підпорядкований відповідний округ. Далі існувала посада адміністративного судді повіту, запроваджена ще законом Тимчасового уряду від 30 травня 1917 р. Нововведенням було покладення обов'язків провадження досудового слідства у кримінальних справах на адміністративних суддів, яке було узаконене постановою Ради міністрів (3 червня 1918 р.).

За часів Гетьманату продовжував функціонувати Й Одеський комерційний суд, діяльність якого була врегульована імперським Статутом торгового судочинства.

Система військових судів Української держави гетьмана П. Скоропадського базувалася на кількох нормативно-правових актах.

Закон "Про військову підсудність" (30 травня 1918 р.) визначав протиправні діяння, що мали розглядатися військовими судами у порядку звичайної підсудності (цивільних осіб у випадках ухилення їх від проходження військової служби, неприбуття на навчальні збори, а також якщо вони разом з військовими вчинили службовий злочин) та у порядку виняткової підсудності (військові - старшини, підстаршини, козаки та військові урядовці під час перебування їх на дійсній військовій службі чи навчальних зборах та особи, які "належали до війська" - священнослужителі всіх віросповідань, котрі перебували на службі у військових інституціях, а також в організаціях, що обслуговують армію; старшини закордонних армій, котрі перебували в українській армії, якщо щодо них не видано окремого розпорядження; обслуговуючий персонал військових; особи, які йшли за військом з дозволу військового начальства, а саме: кореспонденти, постачальники, робітники, торговці, візники та ін.).

У порядку виняткової підсудності військовому суду підлягали також і цивільні особи у разі вчинення ними під час війни чи військового стану таких злочинів, як зрада, шпигунство, повстання проти влади, опір владі, напад на військових при виконанні ними службових обов'язків, ворожа агітація, знищення військового майна, вбивство, розбій, грабіж, підпал, зґвалтування. А в разі ведення бойових дій на чужій території військовому суду в порядку виняткової підсудності підлягали жителі місцевостей, захоплених армією під час війни (якщо в даній місцевості не було загальних судів - за всі злочини; якщо загальні суди були, то за шпигунство, повстання проти встановленої законним шляхом влади, опір владі, напад на військових, ворожу агітацію, знищення військового майна, а також за ті види злочинів, які будуть передані до військової підсудності, згідно з окремим розпорядженням командувача армією).

Наприкінці липня 1918 р. Рада міністрів надала право міністру внутрішніх справ передавати військовим судам для розгляду, за погодженням з міністром військових справ і міністром юстиції, справи про всі злочини проти державного устрою України, напади на урядових осіб цивільних відомств при виконанні службових обов'язків, навмисне знищення чи пошкодження майна і фальсифікування грошових знаків.

Згідно з ухваленим Законом "Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію" (21 червня 1918 р.), військові суди поділялися на вищі (Київський та Катеринославський) і штабові (при штабах дивізій, корпусів та Головному штабі). А систему гетьманської військової юстиції очолювало Головне військово-судове управління, що складалося з трьох відділів: загального, прокурорського та законодавчого. На загальний відділ покладались функції вирішення персональних та господарських справ. Прокурорський відділ, перейменований згодом на касаційний, здійснював прокурорський нагляд. У законодавчому відділі працювали над створенням нового українського військового законодавства (Ю. Вовк).

Військові судові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, якщо "постанови в цих законах не будуть суперечити новим законам Української держави". Вищі військові суди розглядали справи військових і про військових, що займали посаду не нижче за командира окремої частини. До компетенції штабних судів належали всі справи, які не підлягали вищим військовим судам. Військовополонені підлягали військовій підсудності на тих же підставах, що й військові української армії. У засіданнях вищого військового суду передбачалась участь прокурора й захисника, проте в штабних судах їхня присутність не була обов'язкова. Касаційне оскарження вироків усіх військових судів було передбачено в Генеральному суді. Справи у військових судах Гетьманату розглядали колегії у складі голови та виборних суддів, яких обирали терміном на два місяці шляхом жеребкування на основі складених командирами частин списків кандидатів (Закон "Про Порядок обрання виборних суддів у військових судах" від 8 листопада 1918 р.).