26.Італійські гуманісти і католицька церква.

Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення у XV ст. Поступово в різних містах Італії у Флоренції, Мілані, Римі, Неаполі, Венеції, формуються гуманістичні центри, які чинять значний вплив на всі сторони їх культурного життя. Гуманістичний рух проникає в університети, де поруч із традиційними дисциплінами починають викладати риторику, поетику, історію та інші гуманітарні предмети. Багато гуманістів, завдячуючи їхній всебічній освіченості, набувають значної ваги в суспільстві, обіймають поважні державні посади. Поступово гуманістичний рух проникає в усі сфери діяльності: політику, мистецтво, музику, філософію. Відбувається, так би мовити, їх "гуманізація". Навіть церква не залишається осторонь цього процесу — багато церковних діячів потрапили під вплив гуманістів.

Проте головним було те, що цей рух створював новий світогляд, вплив якого привів до всебічних змін у європейській культурі. Стрижнем нового світогляду було усвідомлення величі та безмежних можливостей людини. Людина постає як центр світу, головний предмет уваги й наукового пізнання. Гуманістичний антропоцентризм як визначальна риса цього світогляду принципово відрізнявся від християнського антропоцентризму, який був підпорядкований релігійному теоцентризму. Для релігійної свідомості, хоч світ і твориться Богом задля людини, головним предметом залишається Бог. Гуманісти ж на перший план висували людину, розглядаючи її як творця земного буття, що у своїх творчих можливостях підноситься до рівня самого Бога.

Гуманізм не просто висунув людину головним предметом і метою науки. Ним було вироблене принципово нове розуміння людини. На відміну від традиційного приниження людини гуманісти розглядають її як найвищу цінність. Людина постає над усіма живими створіннями. Вона — найбільш прекрасна, шляхетна, наймудріша і найсильніша істота. Сенс її буття у пізнанні й творчій діяльності. Головним досягненням гуманістичної культури Ренесансу було відкриття проблеми людської особистості, вироблення принципово нових уявлень про людину, її гідність та благородство. На відміну від античності та середньовіччя, для яких людина завжди перебувала в залежності від Бога, долі, або фатуму, Відродження розглядає людину як творця своєї власної долі, як господаря свого особистого життя. Відродженню притаманне відчуття суверенності й окремішності кожної людської особи.Представники: Данте Аліг'єрі(1265 — 1321 рр.), Франческо Петрарка(1304 — 1374 рр.), Лоренцо Валла(1407 — 1457 рр.)

27.К. Ясперс і його концепція “осьового часу”. Саме цей термін Ясперс запропонував для характеристики історичних процесів, які відбувалися між 800–200 pp. до н. е. Тоді, на думку Ясперса, відбувався найрадикальніший поворот в історії і з'явилась людина такого типу, який зберігся і донині. "В цей час, – пише Ясперс, – відбувається багато незвичайного. В Китаї жили тоді Конфуцій і Лao-цзи, виникли всі напрямки китайської філософії... В Індії були створені Упанішади, жив Будда. У філософії, як в Індії, так і в Китаї, були розглянуті всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, до матеріалізму, софістики і нігілізму... В Греції – це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Плаяна... Все те, що пов'язано з цими іменами, виникло майже одночасно протягом небагатьох століть в Китаї, Індії і на Заході незалежно одне від одного".

Своєрідністю "Осьового часу", за Ясперсом, е зникнення великих культур давнини, які існували протягом тисячоліть і передували "Осьовому часу". Це передусім культури Єгипту, Месопотамії, долин Індії та Хуанхе. "Осьовий час" розчиняє їх у собі, дає їм загинути, незалежно від того, хто є носієм нового – чи народ стародавньої культури, чи інші народи. "Все те, що існувало до "Осьового часу", нехай воно навіть було величним, подібно вавилонській, єгипетській, індійській чи китайській культурі, сприймається як щось дрімотне, нерозбуджене".

Стародавні культури зберігають своє існування лише в тих своїх елементах, які увійшли до "Осьового часу", сприйняті новим началом. Це пов'язано з тим, що людина тих часів ще не досягла справжньої самосвідомості.

Саме усвідомлення людиною свого буття, самої себе (що зумовило самобутність "Осьового часу") і відбувалося в трьох великих культурних регіонах – Китаї, Індії та на Заході. Саме в цю епоху, за Ясперсом, було розроблено основні категорії, якими ми мислимо і сьогодні, закладено основи світових та інших філософських і релігійних вчень, що дійшли крізь тисячоліття до нашого часу.

Всі різновиди духовного багатства цього часу виникли майже одночасно протягом небагатьох століть і незалежно один від одного.

Однак, незважаючи на всі відмінності змісту, структури і форм тогочасних духовних пошуків, спільним є те, що людина тут, з одного боку, виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце в цілісному бутті. З іншого – вперше стає на шлях, який вона покликана пройти саме як дана особистість, неповторна індивідуальність, спроможна за потреби навіть внутрішньо протиставити себе всьому світові як самітника, пророка, філософа, законодавця тощо.

"Осьовий час", як вважає Ясперс, створив для всіх часів загальнолюдський заповіт особистої відповідальності й послужив загальним джерелом для культур Сходу і Заходу. Тому необхідно оновлювати свій зв'язок ("комунікацію") з цим заповітом, підшукуючи для втраченої і знов знайденої старої істини нові "шифри", нове її висвітлення.

28.Картина світу середньовічної людини. Середньовічна людина не розмежовувала природне і надприродне, реальне і уявне. Для неї небесний світ був "не лише таким же реальним, як і земний, а й становив із ним од ціле" (Ф. Ар'єс). Вона часто бачила "видіння", причому кожен своє: один - райські кущі, інший - пекельні муки. Всі вірили у воскресіння небіжчиків та у вихідців з того світу. Ніхто, навіть найправедніший, не був упевнений у тому, що неодмінно потрапить до раю адже уявлялося, що й на "тому світі", в "небесній канцелярії", порядку малувато - там запросто можуть щось наплутати.

Середньовічна людина вірила у віщі сни. Сон був для неї замінником знань. Церква, зрозуміло, не мала нічого проти такої віри, проте вкрай негативно ставилася до тлумачення снів мирянами, вважала, що це належить робити виключно королям, святим, найвидатнішим єпископам і ченцям. Тлумачення снів у середньовічній Європі "досить широко використовувалося для фабрикації фальшивок на догоду політичним і матеріальним інтересам" (А.Л. Ястребицька).

Важливе місце у середньовічних ментальностях займала ідея чистилища - проміжної інстанції між пеклом і раєм. Віра в можливість визволитися з чистилища породила паломництво до святих місць і практику заповітів. Церкві жертвували маєтки, величезні суми грошей, замовляли сотні, а то й тисячі заупокійних мес, аби лиш вона допомогла визволити душу з чистилища. Так, по одному з імператорів Священної Римської імперії у 1493 р. справили близько 18,5 тис. заупокійних мес. Така турбота про кращу посмертну долю іноді вела до розорення дворянських гнізд.

Характерною рисою ментальності середньовічної людини було очікування чуда. Покладалися на заступництво Богородиці та святих, причому для певності обзаводилися неймовірною кількістю цих заступників перед Богом. Так, городяни німецького міста Кельна вшановували 11 тис. дів, 6666 вояків Фіванського легіону і 10 тис. рицарів. Не пасли задніх і студенти, які обрали собі безліч патронів (передусім cв. Миколая), на підтримку яких розраховували на іспитах. Святих ублажали молитвами, сподіваючись на їхню вдячність. Від них вимагали чуда.

Вшанування святих свідчило про те, що середньовічний люд "небесну ієрархію моделював за земними зразками: адже ким, власне, були святі… яким люди молилися про заступництво перед Богом, як не патронами, котрі піклуються про своїх клієнтів?" (Г. Кенігсберг).

Церква з вигодою для себе використовувала язичницьку віру в чудо, наповнивши її християнським змістом. Вона, скажімо, доводила, що лише Бог спроможний втручатися в закони природи чи судове дізнання. Формула "Бог на боці правого" узаконила "один із найбільш дикунських звичаїв Середньовіччя" (Ж. Ле Гофф) - так званий Божий суд - моторошне й безглузде випробування вогнем чи водою. Втім, IV Латеранський собор у 1215 р. заборонив ордалії, замінивши їх усними чи писемними свідченнями.

У XII ст. склалося уявлення про сім смертних гріхів, якими вважалися пиха, жадібність, обжерливість, розкіш, гнів, заздрощі та лінощі. Крім них, диявол приготував для людей цілу низку інших спокус, причому різних для кожного суспільного стану чи прошарку. Так, монахам перепало від нього лицемірство, рицарям - розбій, купцям - обман і лихварство, клірикам - симонія. Надійним засобом проти гріхів вважалася сповідь.

Світ середньовічна людина сприймала в символах. Для неї мислити означало осягати сутність символів. Не випадково так багато важила для неї граматика, адже ця наука стосувалася не лише літер і складів, а й мови символів. Особливо популярною була тоді нумерологія. Символічними вважалися літери в імені Адама, число три (символ Трійці), чотири (кількість євангелістів, райських річок і людських добродіянь), шість (шість віків світу), сім (сім дарів Святого Духа, церковних таїнств, смертних гріхів), вісім (кількість душ, які врятувалися в Ноєвому ковчезі під час Всесвітнього потопу), дев'ять (дев'ять чинів ангелів), десять (кількість Божих заповідей), дванадцять (кількість Апостолів, місяців у році) тощо