2.1.2. Реакції та стани патологічного рівня (психогенні)

Серед реакцій патологічного рівню (психогенних) виділяються 2 підгрупи: реакції непсихотичного і психотичного рівнів.

Загальна особливість обох груп психогенних реакцій полягає в тому, що вони завжди ситуативно обумовлені, а форми, в яких вони виявляються, майже завжди мають певний зміст. Їх інтенсивність і специфіка проявів залежать від багатьох факторів, зокрема від раптовості та сили екстремального впливу, а також його індивідуального смислу. Наявність біологічної детермінації наближує зазначені реакції у своїх зовнішніх проявах до «примітивних» реакцій. Безумовно, вони також являють собою прояви дуже старих у генетичному плані пристосувань, що служать цілям інстинктивного захисту. Але треба зауважити, що дуже важлива роль в їх формуванні належить також індивідуальним особливостям особистості.

Диференціюються реакції зазначених рівнів, у першу чергу, за ступенем їх індивідуалізованості: реакції психотичного рівня (психопатоподібні) є менш індивідуалізованими, а реакції непсихотичного рівня (невротичні) у значної мірі обумовлені індивідуальними особливостями особистості. Можливо, саме тому вегетативно-вазомоторні ознаки проявляються в них значно у меншому ступені.

Розглянемо їх більш ретельно.

Патологічні реакції непсихотичного рівня (невротичні)

Відмінною рисою таких реакцій є гострий характер формування в людини невротичних синдромів (істеричного, астенічного, обсесивно-фобічного, тощо), порушення здатності до критичного сприйняття й осмислення того, що відбувається, порушення здатності до цілеспрямованої активності, невелика тривалість виниклої реакції.

Наявність біологічної детермінації наближує невротичні реакції у своїх зовнішніх проявах до «примітивних» реакцій. Безумовно, вони також являють собою прояви дуже старих у генетичному плані пристосувань, що служать цілям інстинктивного захисту. Але треба зауважити, що дуже важлива роль в їх формуванні належить також індивідуальним особливостям особистості. Можливо, саме тому вегетативно-вазомоторні ознаки проявляються в них значно у меншому ступені.

Проілюструємо вище наведене описом істеричної «втечи у дитинство», що відбулася у 25-літньої чорниці Жанни Феррі під час екстремальної за всіма ознаками процедури вигнання диявола, якої вона була піддана у французькому монастирі чорних сестер [21].

Як відзначається у записах хронікера зазначеного монастиря (ситуація відбулася у 16 столітті), після здійснення цієї «процедури», чорниця впала у стан «справжньої дитячої простоти»: розмовляла як маленька дитина, могла харчуватися лише молоком і взагалі мала всьому навчатися заново. Цей стан тривав в неї 10 днів, а потім раптово зник. Немає сумнівів, що зазначені метаморфози було витлумачено служниками монастирю як успішне «вигнання диявола».

Описаний стан являє собою яскравий приклад раптового захищення психіки від надмірних травматичних переживань, що, поза всяким сумнівом, охопили дівчину у момент страшної для неї події. Занадто тяжкі для усвідомлення, вони піддалися істеричному витисканню, що й призвело до регресу психіки на більш ранні етапи онтогенетичного розвитку.

Подібні реакції являють собою особливі (хворобливі) форми «втечі» від зовнішніх (або внутрішніх) проблем, з якими зіткнулася людина. Тому звернемо увагу ще на одну їх важливу характеристику: умовну вигідність невротичної симптоматики.

Зазначимо, що у свій час французький психіатр П. Жане намагався пояснити формування істеричних симптомів активізацією захисних процесів дисоціації (розщеплення). При цьому частина психічних процесів витискується зі свідомості, здобуває певну автономію й починає самостійно управляти тілесними процесами і психічним життям людини. У 1889 році він опублікував повідомлення про хвору дівчинку Марі, що у дитинстві осліпла на одне око. Під час проведення сеансів гіпнозу вчений звернув увагу на те, що сліпота зникала щоразу, коли хворій навіювали, що їй менш ніж шість років. Намагаючись розібратися у причинах хвороби, П. Жане з»ясував, що першого разу сліпота виникла незабаром після того, як Марі поклали спати із хлопчиком її віку: його обличчя з того боку, що був повернений до Марі, було вкрито висипкою, що дуже злякало дівчинку. Під час гіпнотичних сеансів П. Жане зумів переконати Марі у тому, що обличчя хлопчика зовсім очистилося від висипки. Після цього чутливість лівої частини обличчя Марі відновилася й в неї з»явився зір.

Цей приклад реагування підтверджує гіпотезу Ериха Кречмера щодо механізмів формування невротичної, зокрема істеричної симптоматики - на його думку, такі невротичні реакції є за своєю суттю реакціями мнимої смерті. Їх головна мета – захистити людину від надмірного страху (тривоги).

З цікавим аспектом невротичного захисту фахівці зіткнулися у повному обсязі в період першої світової війни, а саме – після марних спроб вилікувати дивні та досить різноманітні психічні розлади, що мали місце у деяких військових. Цікавим було те, що процес одужання набував інтенсивних темпів майже відразу після отримання ними остаточного, і, здавалося б, невтішного діагнозу, і звістки про те, що у такому психічному стані вони вже більше не можуть воювати, і тому їх назавжди відправляють додому ( «комісують»). Не дивно, що з «легкої руки» психоаналітиків подібні психічні трансформації отримали влучну назву «істеричної втечи у хворобу».

Зрозуміло, що за умов наявності в людини дефіциту регулятивних ресурсів, подібні реакції можуть перетворюватися у більш затяжні невротичні стани. А стабілізація таких станів, у свою чергу, призводить до формування складних невротичних розладів особистості.

Найбільш яскраво невротичні розлади заявляють про себе декілька місяців поспіль екстремальної події. Зазвичай вони проявляються у вигляді неврозів - астенічного, істеричного, депресивного, обсесивно-фобічного, тощо.