§ 4. Підстави припинення права власності

Право власності припиняється з одночасним переходом цього пра­ва до іншої особи за похідними підставами виникнення у нього права власності. При первісних підставах його виникнення це теж можли­во, наприклад, при реквізиції і конфіскації Право власності може припинятись і без його виникнення у іншої особи, наприклад, при споживанні речі, її знищенні внаслідок стихійного лиха тощо.

Як правило, припинення права власності настає за бажанням влас­ника (передача речей за договором, її споживання). Однак можливе й припинення права власності поза його волею (націоналізація, конфіс­кація, реквізиція).

Підставами припинення права власності згідно з ч. 1 ст. 346 ЦК є:

• відчуження власником свого майна;

• відмова власника від права влас­ності;

• знищення майна;

• припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

• викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

• викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

• викуп безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури;

• звернення стягнення на майно за зобов’язаннями влас­ника;

• реквізиція;

• конфіскація;

• припинення юридичної особи чи смерть власника.

Наведений перелік не є вичерпним, оскільки ч. 2 ст. 346 ЦК зазначається, що право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Відчуження власником свого майна як підстава припинення пра­ва власності здійснюється на основі цивільно-правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Відчуження мо­же бути як оплатним, так і безоплатним, здійснюватись за волею і проти волі власника.

Відмова власника від права власності раніше не передбачалася на рівні закону як підстава припинення цього права. Разом з тим, ця підстава є природною для реалізації власником правомочності розпо­ряджання стосовно речі, у якій він більше не заінтересований. При з’ясуванні факту відмови власника від права власності на річ слід враховувати наступне. По-перше, однозначність у розумінні того, що від речі власник відмовився, а не загубив її. Важливим є також визначення моменту, коли у власника припиняється право на таку річ. Стосовно більшості рухомих речей це може бути момент, коли власник реалізу­вав свій намір і вчинив фактичні дії, які свідчать про відмову від пра­ва власності (викинув річ). Якщо ж йдеться про відмову від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст. 347 ЦК), таким моментом є внесення змін до відповідного реєс­тру за заявою власника.

Знищення майна також є підставою для припинення права влас­ності. У разі випадкового або навмисного знищення рухомого майна, як правило, не потрібно здійснювати якісь формальні дії. Стосовно нерухомих речей або майна, право на які підлягають державній реє­страції, встановлюються правила і вимоги, аналогічні тим, що пе­редбачаються для відмови власника від свого майна. Зокрема, це сто­сується обов’язку власника у таких випадках звернутися до органу, який здійснює державну реєстрацію нерухомості, з заявою про вне­сення змін до відповідного реєстру (ст. 349 ЦК).

Припинення права власності особи на майно, яке за законом не може їй належати. Вище зазначалося, що окремі об’єкти права власності не можуть належати приватним особам. Коли, незважаючи на таку заборону, у особи опинилося майно, яке не може перебувати у її власності, можливі наступні наслідки. Якщо особою порушено забо­рону про набуття права власності на певні речі, вона не набуває права власності на них. Так, коли річ отримано за правочином, він вважаєть­ся нікчемним і на вимогу відповідного органу державної влади засто­совуються наслідки нікчемного правочину (ст. 216 ЦК). Якщо ж при­дбання речі, котра не може перебувати у власності, здійснено особою правомірно, вона набуває право власності на неї, але це право підлягає припиненню у порядку, передбаченому ст. 348 ЦК.

Викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК) застосовується для припинення насамперед права приват­ної власності на земельну ділянку, оскільки йдеться про суспільні інте­реси, котрі конкурують з приватними, і саме на користь перших вста­новлюються певні механізми позбавлення приватного власника належ­ного йому майна. Проте не виключені випадки, коли конкуруватимуть два суспільних інтереси - держави і територіальної громади, якій нале­жить земельна ділянка, що необхідна для задоволення державного інте­ресу. В цьому випадку для припинення права комунальної власності на користь державної також слід керуватися цією статтею.

ЦК встановлює лише загальні вимоги щодо формування викупної ціни, до якої обов’язково включається ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та всі збитки, зав­дані власникові у зв’язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода). В ЦК передбачається можливість альтернативного вирішення про­блеми компенсацій власникові земельної ділянки, якому може бути надана інша земельна ділянка.

Викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Ця підста­ва припинення права власності нерозривно пов’язана з попередньою. При цьому, якщо об’єктом права власності, що припиняється на під­ставі ст. 350 ЦК, є земельна ділянка (хоча у ч. 5 ст. 350 ЦК і зазна­чається, що до викупної ціни включається вартість і нерухомого май­на, що на ній розміщене), то об’єктом права власності, що припи­няється на підставі ст. 351 ЦК, є тільки нерухоме майно. Очевидно, у разі, коли власник земельної ділянки і власник нерухомого майна, яке на ній розміщене, збігаються, питання про припинення його права власності вирішуються одним рішенням суду (ч. 6 ст. 351 ЦК).

Викуп безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культу­ри (ст. 352 ЦК) як спосіб припинення права власності застосовується за наступних умов:

• наявність у особи права власності на пам’ятку історії та культури;

• безгосподарне ставлення до неї власником, що за­грожує їй пошкодженням або знищенням.

Державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури має попередити власника про припинення безгосподарного ставлення до цього майна. У випадку подальшого безгосподарного утри­мання власником пам’ятки історії та культури, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури повинен звернутися до суду з позовом про її викуп. Згідно зі ст. 352 ЦК, викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.

Реквізиція (ст. 353 ЦК) застосовується у випадках, коли мають місце надзвичайні обставини, а саме: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії, які обумовлюють вилучення майна як суспільну необхід­ність. Органи, за рішенням яких можлива реквізиція, ЦК не визнача­ються. Виходячи з сутності реквізиції, яка полягає у тому, що її засто­сування можливе лише за надзвичайних обставин, коли слід прий­мати рішення негайно, можна припустити, що цими органами можуть бути органи державної влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядування, оскільки для звернення до суду і отримання відпо­відного рішення, може не вистачити часу.

Конфіскація згідно зі ст. 354 ЦК визначається як безоплатне вилу­чення у власника належного йому майна за рішенням суду у вигляді санкції за вчинене правопорушення.

Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Тобто конфіскація в іншому розумінні може розглядатися як різно­вид майнової відповідальності особи. Саме це і відрізняє її від рек­візиції, яка не є санкцією, що застосовується до правопорушника, і яка здійснюється без винесення рішення судом. Однак реквізиція і конфіскація мають схожість, яка полягає у примусовому характері їх застосування.

Припинення юридичної особи та смерть власника - фізичної особи припиняє право власності у цих осіб. При цьому на речі, що бу­ли об’єктами права власності юридичної особи, що припинилася, і фізичної особи, яка померла, як правило, виникає право власності у інших осіб як внаслідок правонаступництва (у спадкоємців або юри­дичних осіб, створених внаслідок злиття, приєднання, поділу, ви­ділу), так і в договірному порядку (коли ліквідаційною комісією про­дається майно юридичної особи - банкрута).

Право власності може припинятися і в інших випадках.