10. Український менталітет та перспективи національного розвитку

Соціально-історичний шлях українців, довкілля, у якому проходить їхнє життя, вважаються визначальними умовами формування своєрідного характеру українського народу та його менталітету.

Більшість дослідників визначають менталітет як доведений до підсвідомого автоматизму тип мислення, виявленням якого є система цінностей, що виступають фундаментом змісту буття спільноти та окремої людини. Менталітет є дуальним за своєю природою: це водночас психічне, безсвідоме, природне, біологічне та соціальне, прищеплене вихованням і традицією. Менталітет визначає сутність і форми відносин народу, нації, окремих її членів з природним і соціальним оточенням. Отже, менталітет актуалізується у змісті будь-якої діяльності етносу (а також його окремих представників), починаючи від спілкування і закінчуючи самопізнанням. Зміни в менталітеті, зумовлені природними і соціально-історичними чинниками, відбуваються дуже повільно, непомітно. В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються:

- домінування емоцій та почуттів над інтелектом і волею. Українцям притаманні несталість емоцій та настрою, швидка запальність та швидке згасання емоцій. Емоційність наповнює життя як оптимізмом, так і песимізмом, сприяє перетворенню ненависті на любов, гніву – на милість тощо. Завдяки емоційності стосунки в суспільстві, родині будуються на щирості, характеризуються або приязністю, доброзичливістю, або сухістю, навіть нещирістю. Переконаність українця в будь-чому зазвичай зумовлюється емоційною наповненістю того, що йому пропонується;

- індивідуалізм. Український індивідуалізм сформувався завдяки життю в малому гурті, у родині. Він пов’язаний з обмеженістю, замкненістю, локальністю кола спілкування. Його вирізняють споглядальність, самозаглибленість, зосередженість на власних почуттях, відсутність агресивності, у ньому переважають образно-чуттєве начало, спокій і безтурботність. Індивідуалізм українців зумовлює усунення людини від розв’язання проблем суспільства, обмеження її зв’язків з іншими людьми. Українця цікавить тільки його найближче оточення, чужі, інші для нього далекі, їх можна використовувати, у разі потреби ними можна навіть маніпулювати. Головне для українця, щоб його не турбували. Український індивідуалізм можна визначити як стратегію виживання особи, а не спільноти. Українська людина завжди залишається з любов’ю і турботою наодинці. Індивідуалізм українського народу антидержавний, що виявляється в неприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових, а також у політичному інфантилізмі;

- інтровертність. Як відомо, інтроверт проектує власну активність на себе. Інтровертність спричиняє меншу залежність людини від зовнішнього середовища, орієнтує її на зміни власного внутрішнього світу. Інтровертність українців пов’язана з домінуванням минулого над майбутнім, байдужим ставленням до перспектив соціального розвитку. Українська інтровертність призводить до заміни істини пристрастю, бажанням, зацікавленістю, до пошуків не істини, а власної правди. Інтровертність зумовлює суперечності між містом і селом, які викликані тим, що інтровертність селянина не налаштовує його на зміну традиційних основ буття, які активно впроваджує в життя місто. У зв’язку з цим селянин відчуває до мешканця міста приховану антипатію;

- кордоцентризм. Ця складова українського менталітету тісно й органічно пов’язана з інтровертністю та індивідуалізмом. Кордоцентризм виявляється у прагненні жити, діяти за покликом серця, за інтуїтивним визнанням того, що є добро і зло. Сподівання на вдачу, мінливість настрою притаманні українцям. Щирі стосунки, згідно з якими живе українець, поглиблюють, зміцнюють родинні зв'язки, приятелювання, шлюб, дружбу. Перевага серця над розумом, над раціональним розрахунком визначає всі сфери буття українського народу;

- екзекутивність. Пов’язана з домінуванням у психіці українців жіночого начала (хоча не є синонімом жіночості), орієнтує людину на репродуктивно-відтворювальну діяльність, уникнення наднормативності, нестандартності. Емоційно-етичні начала передбачають життя українця в умовах поміркованого традиціоналізму, консерватизму. Водночас екзекутивність виявляється в орієнтації переважно на виконавчу, обслуговуючу діяльність, у концентрації уваги на поточних проблемах. Вона сприяє сакралізації образу жінки, яка віддає перевагу покорі перед негараздами, відмовляється від опору злу. Слухняність, певне уникання ініціативи, романтичність, певна незахищеність, наївність, потреба в сильному захисникові – все це вияви екзекутивності;

- толерантність. Ця складова менталітету українців пов’язана з їхньою повагою до інших, бажанням порозумітися. Українець «заплющує очі» на всі негаразди, тому його толерантність може переростати у всетерплячість, яка виступає своєрідним захистом своєї безпеки, у поступливість, коли людина не може нікому відмовити.

- антеїзм. Зумовлює формування відчуття спорідненості з рідною землею;

- селянськість. Забезпечує орієнтацію на селянські ідеали представників усіх верств населення, зумовлює їхній стиль життя. Поміркованість, традиційність, консерватизм, злиття з природою, а також працелюбність, завзятість, упертість породжені цією ментальною рисою.

- орієнтація на малий гурт. Пояснює прагнення українців творити Рай у власному Домі. Вони відчувають дискомфорт, коли опиняються без родинної допомоги, поза родинними зв’язками. У малому гурті завдяки взаємопорозумінню кожен може розкрити, реалізувати свої прагнення і бажання, йому пробачать недоліки, підтримають та заспокоюють. Тут цінується відповідальність за доручену справу, тут можна не соромитися власної недосконалості, а також почути схвалення за сумлінність і старанність.

Список використаної літератури

1. Зборовська Н. Фемінний характер української ментальності: (За допомогою літературного дзеркала //Сучасність. - 2001. - № 7-8 . - C. 146-155

2. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру / Грабовська І. - Сучасність. - 1998. - № 5.- C.58-70.

3. Бороненкова Я.С. Психоаналитическая герменевтика // Вестник МГЛУ. Философия и культурология. – М.: ИПК МГЛУ «Рема», 2010. – Вып. 11 (590). Философские проблемы культуры XXI века. – С. 127-135.

4. Історія української культури : підручник / В. О. Лозовой, Л. В. Анучина, О. А. Стасевська, О. В. Уманець ; за ред. В. О. Лозового. – X. : Право, 2013. – 368 с.

5. Калина Н. Ф. Основы психотерапии / Н. Ф. Калина. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1997. – 272 с.

6. Максименко С. Д. Основи генетичної психології / С. Д. Максименко. – К., 1998 – 217 с.

7. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студентов высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн.: Кн. 3: Экспериментальная педагогическая психология и психодиагностика / Р. С. Немов. – М.: Просвещение: ВЛАДОС, 1995. – 512 с.

8. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 1999. – 632 с.

9. Петровский А. В. История и теория психологии / А. В. Петровский, М. Г. Ярошевский. – В 2х т. – Ростов-на-Дону: Изд-во "Феникс", 1996. – 416 с,