1.4 Донеччина як частина суцільної Української геополітики

Концепція «двох Україн» виникла як частина ширшого політичного та академічного дискурсу як в Україні, так і за її межами. Цей дискурс супроводить українську державу від самого її виникнення, віддзеркалюючи ситуацію ідеологічного, культурного та лінґвістичного розколу всередині недоформованої ще української нації. Побудова нової держави, яка в Україні природно пов’язана з формуванням нації, передбачає виникнення певної символіки, тобто одвічної території, на якій народжувалася нація, особливої ролі столиці, державних кордонів тощо. Ця символіка передбачає також ієрархію реґіонів країни, зпосеред яких одні видаються вже дозрілими до бажаного рівня національної самосвідомості, тоді як іншим ще залишається дозрівати.

В останні десятиліття Україну драматично поляризовано вздовж символічної осі Схід-Захід. З появою нової національної географії західна Україна, яка у попередній системі сприймалася як периферія радянської імперії, тепер стала відома як начало антикомуністичного опору та демократичного відродження в країні, носій європейських цінностей. Водночас переважно російськомовна східна Україна, яка з перших літ СРСР вважалася його індустріальною потугою і була носієм адміністративного та інтелектуального потенціалу радянської системи, великою мірою з цією системою самоототожнюючись, виявилася раптом марґіналізованою на новій символічній карті країни. Тетяна Журженко вважає, що сьогоднішня геополітика України складалася споконвіку та за різних історичних обставин. Тому і формування модерної української нації по-різному відбувалося на сході і заході країни. Галичани, користуючись відносно ліберальними умовами австрійського законодавства та конфронтації з польською владою, змогли розвинути почуття непохитної національної самосвідомости. Це почуття стало базою для масового національно-визвольного руху, а у післявоєнні роки – для течій, спрямованих проти комуністичного режиму. Подібного масового національного руху ніколи не існувало у центрі та на сході країни. Попри те, саме ця частина України виявилась “ненькою” чималого числа інтелектуалів, відданих ідеї національного відродження. Університетські центри сходу, хоча були покликані русифікувати імперську периферію, все-таки підготували ґрунт для модерного українського націоналізму. Проте реґіональний варіант української ідентичности, що народився на Сході, не відмовлявся від прихильности до російської мови й культури, а опісля – певної лояльности щодо радянської системи³⁶. Як вважає багато українських інтелектуалів та західних аналітиків, вищезгаданні реґіональні особливості обумовили одну з головних проблем незалежної України, тобто неможливість мобілізувати на підтримку так званої “національної ідеї” великою мірою етнічно змішане русифіковане, чи, скоріше, совєтизоване населення східної України. Факт, що саме східноукраїнська посткомуністична номенклатура сформувала олігархічну еліту й отримує головні прибутки від створеної нею системи корупції та беззаконня, не допомагає виправити репутацію Донбасу. Однак те, що чинний при Л. Кучмі режим мав східноукраїнське коріння, зумовлено лише тим, що місцеві еліти, володіючи значними ресурсами, не могли не вкладати їх у політичну владу для того, щоб добитися доступу до перерозподілу власності. На думку Т. Журженко, політичні еліти вміло вживають аргументи, які стосуються різниць між сходом та заходом країни у політичній боротьбі³⁷.

На заангажованість політичних сил у намаганні збільшити прірву між україномовною та російськомовною частинами населення та створенні міфу про дві України, тобто проєвропейський захід та проросійський схід, наголошує і Микола Рябчук. Засобами утримання цього міфу є наголошування на (до речі, безперечні) різниці між заходом та сходом, як наприклад те, що захід насправді ніколи не засвоїв комуністичної ідеології, а східна Україна не має досвіду польського та австро-угорського впливів, різний досвід під час Другої світової війни тощо. Інші відмінності стосуються віросповідання, мовного питання, соціологічної структури населення, чи навіть таких справ, як архітектура міст кожного з регіонів. Кожен, хто відвідає Львів та Донецьк, відчуватиме, на думку Рябчука, екстремальність різниці між заходом та сходом країни. Тому саме багато спостерігачів висловлюють думку, що західна Україна надто відрізняється від східної, щоб існувати у рамках однієї держави³⁸.

Щодо історичних відмінностей, то і Т. Журженко вважає, що досвід Другої світової війни насправді був різним для українців заходу й сходу. Перші боролися одночасно проти нацистської та радянської окупації за національну незалежність України, тоді як другі боролися за визволення радянської України проти нацистів разом з росіянами. Відверто кажучи, східну Україну радянська армія визволяла, а західну завойовувала. Отже, навіть з точки зору відносно недавніх історичних подій, антирадянський варіант української історії не зовсім прийнятний для східної України. Авторка констатує, що було зроблено дуже мало задля загальнонаціонального примирення³⁹.

Т. Журженко наважується ствердити, що не згадану раніше “національну ідею” саму по собі відкидають східні українці, а її антиросійський зміст. На її думку, їм заважають не психологічні комплекси залежности й неповноцінности, а радше спільна радянська історія з її сподіваннями і провалами, перемогами й злочинами, — історія, в якій українці були не жертвами нав’язаного їм іззовні режиму, а активними її діячами. Як вважає дослідниця, Україна опинилася у полоні дилеми, що “Схід” не може цілком екстерналізувати радянський досвід, тимчасом як “Захід” не бажає прийняти його як леґітимну частину національної історії. Факт, що Україна у сьогоднішніх своїх кордонах є продуктом совєтської зовнішньої політики, додає драматизму цій ситуації⁴⁰.

Парадоксальним вважає Журженко те, що зародкова політична нація, яка в 1991 році порвала з комуністичною ідеологією та совєтською системою, сама була її продуктом. Ідеться не тільки про індустріальну, комунікаційну, культурну інфраструктуру модерної нації, а й певні елементи так званої “совєтської ідентичности”. І якщо західні українці її відкинули як штучну імперську вигадку, то для східних українців вона певним чином співвідносилася з ідеями багатокультурности і позаетнічної, політичної концепції громадянства⁴¹.

До речі, згадану вище багатокультурність та багатонаціональність Донбасу піддав різкій критиці Леонід Талалай, підкреслюючи, що вона є штучним витвором радянської системи. За його статтею, багатонаціональна традиція Донбасу існує по сьогоднішній день, хоча справді Донбас таким не був до часу як добровільного так і примусового переселення туди різних народів та здійснення асимілятивної політики

з метою витворення нового ідеологічного субетносу⁴².

Завершуючи свою статтю, Т. Журженко стверджує, що українське суспільство, розділене суперечливими інтерпретаціями національної історії, потребуватиме часу, терпеливости й політичної волі обох “Україн”. Для цього, однак, слід визнати за східними Українцями право на іншу, дещо відмінну версію національної ідентичности⁴³.

Внаслідок детального аналізу явища, попри згадані ним різниці між регіонами, і М. Рябчук заперечує існування „двох Україн” доводячи, що, ніхто не в змозі сказати де насправді кінчиться „Захід”, а де починає „Схід”. Україну русифікували та радянізували поступово протягом 300 років. Тому західна та східна частини країни вже настільки злилися в одне ціле, що інколи у Львові зустрічається стільки реліктів радянської системи, що й українства та проєвропейських поглядів у Донецьку. Скоріше, захід та схід співіснують як можливі напрямки, у яких просуватиметься держава, тобто повернення до Європи, або до чогось на кшталт СРСР, що зараз намається популяризувати Росія. Однак амбівалентність громадської думки в усіх регіонах країни настільки велика, що несправедливо приписувати якусь конкретну думку заходові, сходові чи будь-якій іншій частині країни. Тому М. Рябчук вважає метафору, яка стосується „двох Україн”, лише тимчасовим, а не геополітичним явищем⁴⁴.

До цієї думки приєднується і Сергій Шангін, автор статті у газеті „Дзеркало тижня”⁴⁵, в якій нагадує, що мовне питання в Україні вирішене хоча справедливо, тобто визнаючи українську як єдину державну мову, однак лише на конституційному рівні. Автор статті вважає, що зрусифікованість Донбасу свідчить не стільки про сильний вплив російського чинника, скільки про тимчасову недостатність українського начала. С. Шангін не сумнівається в тому, що навіть млява державна політика у мовному напрямі не в змозі зіпсувати корисного для становища української мови на Донбасі впливу, який має саме час. Цей підхід можна віднести і до загалу проблем, пов’язаних з українством на Донбасі.

Свій внесок до дискусії мав і Роман Шпорлюк, висловлюючи зауваження, що протилежності, які на думку багатьох становлять базу для існування поняття “двох Україн”, насправді є природними для багатьох регіонів країни, а не лише сходу. Р.Шпорлюк згадує про столичне місто Київ, яке в багатьох відношеннях досить “західне” (наприклад голосує, як Львів), і водночас є доволі “східним” (наприклад, розмовляє тою самою мовою, що й Донецьк, тобто російською). На думку Р. Шпорлюка, Київ уже уособлює таке майбутнє України, в якому чимало людей підтримуватиме українську незалежність і західну ліберальну демократію, зберігаючи водночас прихильність до російської мови. Попри те, Київ, на відміну від Донецька, не наводиться як приклад для обгрунтування тези про “дві України”⁴⁶.

Те, що чітка відповідність між мовно-культурною ідентичністю та політичними орієнтаціями відсутня і усередині самих реґіонів країни, констатує і М. Рябчук в одній зі своїх попередніх праць. Як і Р. Шпорлюк, М. Рябчук вважає Київ найяскравішим прикладом переважно російськомовного міста, яке за своїми політичними вподобаннями виявляється, як правило, ближчим до “націоналістичної” Галичини, аніж до переважно україномовних містечок і сіл довколишньої Київської области. Рябчук констатує, що політичний вибір в Україні залежить не тільки від мовно-етнічного чинника, а й від чинника суто громадянського⁴⁷.

Р. Шпорлюк наголошує на тому, що щойно за радянських часів Донецьк і Львів опинилися вперше в своїй історії у межах однієї держави, позаяк Донбас був приєднаний до УССР 1918 року московським урядом. До того часу величезна частина українських земель до приходу більшовиків перебувала у складі Російської імперії понад сто років або і довше.

Р. Шпорлюк вбачає одну із причин, чому Україна не схожа на середньоєвропейські держави, в тому, що її громадянське суспільство ще не зорганізувалося в загальнонаціональну силу — від Ужгорода і Львова до Луганська й Донецька, охопивши всю територію краю⁴⁸.

Без огляду на те, які сильні б не були аргументи на підтримку поняття “двох Україн”, слід пам’ятати про те, що в 1991 році більшість жителів східної України проголосувала за незалежність держави. Це свідчить про те, що вже тоді українська нація, як на заході, так і на сході, перебувала в процесі формування. Треба сказати і про те, що як Львів так і Донецьк, попри всі свої відмінності, погоджуються зі своєю приналежністю до України і, отже, визнають Київ своєю спільною столицею.

Очевидно, ні мовні, ні інші культурні відмінності не зумовлюють розпад держави. Тому варто навести слова Джорджа Шефліна, про те, що нації є водночас і “громадянськими”, і “етнічними”: “Так звані великі громадянські нації Заходу... не позбавлені й певних етнічних ідентичностей; просто вони там інституціалізовані через державу та громадянство (громадянське суспільство)”⁴⁹. Доцільні у тому контексті і слова Юліана Бачинського, який ще у 1895 році написав, що “Боротьба за політичну самостійність України не відноситься виключно до українців-народу, а взагалі до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи це автохтон-українець, чи колоніст: великорос, поляк, жид чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить їх усіх стати українськими “патріотами”⁵⁰. Отже, як зазначив Р. Шпорлюк, будівники демократичної, прозахідної України мають бути достатньо мудрими, щоб не відступити від засад 1991 року, які підтверджують загальну тезу, що “національність є рядом інтерактивних процесів, котрі включають етнічність, державу та громадянство; всі ці чинники формують ідентичність” (Шельфін), — і не поставити мовні, етнічні та реґіональні відмінності вище від ідеалів громадянської та демократичної держави. Вони мусять протидіяти спробам ототожнювати певні політичні орієнтації — демократію чи совєтизм, “Європу” або “Євразію” —

з певною етнічною, мовною чи реґіональною групою⁵¹.

2. Літературний процес Донеччини

2.1 Нарис історії літературного процесу в регіоні

Як доведено в попередньому розділі, Донеччина – регіон України,

який має стільки спільного з іншими регіонами країни, скільки ж оригінального, характерного тільки для нього. Це стосується усіх царин, які охоплюють гуманітарні науки. Формування та дослідження літературного процесу не є жодним винятком і це, до речі, недивно. Літературний процес як явище обумовлюється цілою низкою факторів, які відносяться до мистецького і суспільного порядку та інтенсивності літературного життя в досліджуваному регіоні, чи теж культурному осередкові країни. Найбільш поширені досі періодизації української літератури авторства Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського та інших дослідників досить близькі між собою у тому значенні, що, охоплюючи літературу рідного краю у широкому масштабі, не завжди враховують специфіку виникнення та формування літературного процесу в даному регіоні країни. Як зауважує дослідник літературного процесу на Донеччині В. Оліфіренко, історичні обставини в Україні спричинили те, що “п’ємонтами” духовного життя були не тільки провідні культурні центри країни – часто ставали ними місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Враховуючи унікальний характер літератури даного регіону, заки він встигне влитися у течію народної літератури у своїй сукупності, варто скористатись дещо адаптованою періодикою для дослідження як літератури регіону зокрема, так і її внеску до української літератури взагалі. Адже різноманітність і неоднозначність літературного процесу у регіонах країни варта того, щоб досліджувати її як окреме явище, яке збагачує літературу країни та надає

їй унікальності. Чи не наймолодшим з-посеред окремих регіонів-осередків літературного життя на сході України є Донбас, назва якого скоріше асоціюється з індустріальним серцем країни, аніж культурно-мистецьким змістом. Однак, територія яку нині охоплює Донбас має характерні для себе джерела виникнення літератури (за В. Оліфіренком, вона в значній мірі виростає з фольклорних та етнографічних коренів слобожанської і південнокозацької культур) та унікальний (з огляду на вплив історії та населення регіону) літературний процес. Не менш оригінальними є нинішні процеси, які відбуваються в літературі та критиці Донеччини.

Донбасові є чим гордитися, якщо подивитися на те, що попри жорстокі умови, україномовному літературному життю, яке виникло в регіоні в останні роки минулого століття, вдалося не лише вижити до нинішніх часів, та ще набрати нової потуги з бігом часу. Донеччина видала на світ багатьох письменників, критиків літератури та культурних діячів, імена та твори яких зараз входять у загальний фонд української літератури.

Досліджуючи літературне життя Донбасу, слід враховувати вкрай несприятливі умови з боку урядів, як царського так і радянського (та і деякою мірою діючого), русифікацію населення, ЗМІ та регіональних еліт. Крім того, його треба розглядати крізь призму історичного та культурологічного становищ регіону. Тому, досліджуючи літературний процес на Донбасі, мабуть, частіше доводиться перетинати межі літературознавства та інших наук, ніж це могло б бути у випадку інших регіонів. З таким підходом погоджується і В. Оліфіренко, вважаючи, що лише широкий погляд на розвиток літературного життя на Донбасі дає підстави до визначення його основних етапів розвитку⁵².