2.3 Літературне життя Донбасу в хіх – поч. Хх ст.

Початок наступної хвилі бурхливого розвитку письменства на Донбасі припадає на ХІХ століття. Цей період асоціюється з декількома видатними письменниками, які походили з Донбасу, або присвятили йому своє творче зусилля. Щоб проілюструвати цей період, зупинимося на найбільш значущих постаттях.

Безсумнівно одним із видатних донбасівських письменників-романтиків цього періоду був Михайло Петренко, який народився та жив у Слов’янську в ХІХ столітті. Сьогодні М. Петренко особливо відомий як автор пісні “Небо”, яка стала популярною по всій країні⁸⁹. Відомо, що М. Петренко любив своє місто, якому присвятив цикл віршів “Слов’янськ”. З цим містом пов’язано багато різноманітних вражень з його життя, які не могли не мати впливу на пізнішу творчість автора. Ідеться про його радісне дитинство на Донбасі та пережиту тут першу, нещасну любов⁹⁰.

Хоча народився він на Харківщині, а не на Донбасі, Борис Грінченко, все-таки присвятив регіонові величезний шматок свого життя та, звичайно, чималу частину своїх прозових і поетичних творів та нарисів. Зв’язки Б. Грінченка із Донбасом почалися, коли він став вчителювати в школі Христі Алчевської в селі Олексіївка на Луганщині та відбиваються в його творчості⁹¹. Вважається, що період, який Б. Грінченко провів на Луганщині, був часом його формування як письменника та який вплинув на багато написаних ним творів.

Саме тут він розвивав свій педагогічний талант та продовжував літературну, громадську та наукову діяльність, назавжди вписуючись в картину регіону⁹².

Іншим відомим донбасівським поетом був Микола Чернявський, який збагатив дискурс цього часу завдяки поєднанню в своїй поезії різних напрямів, тобто романтичного, реалістичного та модернізму.

У своїй творчості він також звертався до новітніх тоді течій як імпресіонізм та символізм. Багато місця у творчості М. Чернявського зайняв рідний край, тобто степовий Донбас. Прикладом були “Донецькі сонети”, які вийшли в 1898 році в Бахмуті та, ймовірно, були першою художньою книжкою, надрукованою на Донбасі. Творчість М. Чернявського насичена не лише духом степового краю, але теж сучасним його життям. У своїх віршах (н.пр. “Шахтар”) поет звертається до сюжетів пов’язаних з працею шахтарів. Доля М. Чернявського виявилася трагічною, позаяк його було арештовано НКВС та сфабрикованими звинуваченнями засуджено на смертну кару, яку було здійснено у січні 1938 року⁹³.

Спиридон Черкасенко, який народився на Миколаївщині, потрапив на Донбас у зв’язку з роботою на посаді вчителя з 1895 року. На Донбасі він активно увійшов у тутешній літпроцес, пишучи та друкуючи в часописах свої вірші, оповідання та драматичні твори. Познайомлення С. Черкасенка з тяжкою працею шахтарів спричинило його зацікавлення цією тематикою та присвячення своєї творчості саме їй. Класові суперечності, які тоді охопили Донбас не залишили письменника байдужим до долі шахтарів того часу (нюпрю вірш “Шахтарі”). Дуже цікавий вірш “Монолог”, зміст якого можна б віднести і до сьогоднішніх часів, а особливо до подій кінця 80-тих років на Донбасі. С. Черкасенко є одним із перших, які приділили шахтарям та їхнім справам стільки уваги та які у своїх творах так глибоко аналізували їхнє життя, досліджував шахтарське суспільство Донеччини⁹⁴.

“Велетнем із Донбасу” назвали Микиту Шаповала, автора багатьох статей та книг, кількох поетичних збірок та підручників. Крім письменства, М. Шаповал займався дослідженням соціологічних тем та громадською діяльністю. Спектр його діяльності виходив далеко поза рідний Донбас і став всеукраїнським. М. Шаповал добряче розумів, як важливо було для України мати свідому інтелігенцію та працював на те, особливо в рамках часопису “Українська хата”⁹⁵. І в його творах зустрічаються згадки про Донбасівські сюжети, які він зрештою дуже добре знав, виховавшись в Бахмутському повіті та почавши працювати на шахті ще молодим хлопчиною⁹⁶.

Так і почалися 20-ті роки ХХ-го століття, які на Донбасі виявилися дуже бурхливим періодом з огляду на тяжку ситуацію з суспільно-економічного боку. Все-таки саме у ті тяжкі часи, у вересні 1923 року в Бахмуті вийшов перший нумер місячника “Забой”, який видавався як додаток до відомої вже газети “Всеросійська кочегарка”. Протягом короткого часу на сторінках “Забою” стали друкуватися дебютуючи тоді поети, наприклад Володимир Сосюра, Павло Безпощадний, Григорій Баглюк та інші. У наступні роки до гуртка, який створив довкола себе “Забой”, прибуло ще багато інших талановитих письменників із Донбасу. На жаль, русифікація, яку в другій половині 1930-тих років було посилено на Донбасі, спричинила поповнення змісту “Забою” текстами багатьох російських письменників. Боротьба радянської системи проти “Забою” продовжувалася та прибирала дедалі серйозніших мірил. В 1933 році було знищено україномовний тираж журналу та заарештовано головного редактора, Григорія Баглюка та його заступника, Василя Гайворонського. Г. Баглюка було відправлено до Воркути де його розстріляно в 1938 році⁹⁷.

Серед письменників, які пов’язані з Донбасом та які дебютували в 1920-ті роки, називається декілька дуже відомих сьогодні прізвищ. Одним із них є прізвище Павла Байдебури, який в своїй творчості присвятив Донбасові багато уваги. Про Донбас він писав як для дорослих (історичний роман-трилогія про Донеччину), так і для дітей (книга “Діти шахтарів”)⁹⁸.

Серед цих письменників числився також Григорій Баглюк, поет і прозаїк, про якого я згадав раніше при нагоді журналу “Забой”. Г. Баглюк починав свій робочий шлях як шахтар. Однак він дуже цікавився літературою та скоро став відомим серед “забойців” поетом. У статтях та нарисах Г. Баглюк описував життя трудового Донбасу. Рідному краю присвятив також свої романи⁹⁹.

Якщо розглядати період 20-тих та 30-тих років ХХ століття, Донецька тематика найчастіше звучала у творах Сави Божка, Льва Скрипника та Володимира Сосюри. С. Божко розпочав свій писменницький шлях історичним романом “В степах”. Соціологічні міркування, які С. Божко вмістив у своєму романі, стали основою для розкриття ним картини становлення Донеччини як промислово-вугільного регіону України. Згодом С. Божко почав писати на шахтарську тематику, причому робив це у дуже цікавий спосіб, за допомогою багатопланового погляду на долю гірників в контексті суспільно-політичних проблем Донбасу. У 1930-тих роках С. Божка почали цькувати та врешті звинуватили його в участі в антирадянському націоналістичному підпіллі. Його відправили у в’язницю, з якої звільнили в 1943 році під час Другої світової війни. У повоєнні роки до письменства його так і не пустили і йому залишилося працювати на шахті аж до смерті в 1947 році¹⁰⁰.

Коли б Лев Скрипник не помер в ранньому 36-річному віці, можливо, саме він міг би претендувати на звання “співця Донбасу”, завдяки його оповіданням, що оспівували рідну землю письменника. Душа Л. Скрипника, який народився в шахтарському селищі та провів молодість на Донбасі була дуже близько шахтарського життя та природи донецького краю. Життя Донбасу стало для Л. Скрипника об’єктом творчого зображення, відбитого в збірках оповідань. Л. Скрипник не підкорявся обмеженням, які наводила радянська влада, та віднайшов засіб для того, щоб передати красу рідного донецького краю саме у правдивому слові¹⁰¹.

Звичайно, найбільш видатним з-посеред трьох згаданих мною авторів виявився Володимир Сосюра, якого згодом назвали “Співцем Донбасу”. В. Сосюра, автор 80-ти збірок поезії та автобіографічного роману “Третя рота”, народився в Дебальцевому в 1898 році. Його творчість була сповнена захоплення красою рідного краю та подіями, якими тоді жив Донбас¹⁰². Становлення В. Сосюри як митця припадає на перші пореволюційні роки. В 1921 році вийшла його перша збірка “Поезії”. Аж до смерті у 1965 році поет віддавався літературній праці, попри складнощі, які приносило життя та часи, у які поетові довелося жити¹⁰³.

Отже таким було становлення історії та літературного життя Донецького краю до дебюту неперевершеного досі донбасівського письменника, Володимира Сосюри. В описані вище часи йому довелося дебютувати та пробивати свій мистецький шлях, на якому неодноразово поет зустрічав смертельну небезпеку. Саме на житті та творчості В. Сосюри я хотів би зосередитися в цій праці.

Розділ 3. Володимир Сосюра