Місцева влада та управління
1 листопада 1918 року Українська національна рада проголосила про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління і закликала народ до створення нових, українських. Протягом місяця вибори до місцевих органів влади і управління пройшли на всій території ЗУНР. Такими органами стали: у селах та містах — громадські та міські комісари; у повітах — повітові комісари. У всіх адміністративно-територіальних одиницях були створені "прибічні ради", які виконували функції дорадчого органу. Повітового комісара призначав державний секретар внутрішніх справ, а сільських, міських комісарів і "прибічні" ради обирало населення. За законом "Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки" від 16 листопада 1918 року повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він затверджував обрані кандидатури сільських і міських комісарів. Йому належало право розпуску "прибічних" рад і призначення нових виборів до них. Крім того, повітові комісари повинні були:
1) оберігати інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду;
2) приймати присягу від службовців повітових служб;
3) приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов'язків;
4) затверджувати розпорядження повітових властей;
5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;
6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних органів і службових осіб у повіті. Закон регламентував також порядок виборів, структуру та функції "прибійних" національних рад.
Таким чином, у короткий термін було сформовано досить чітку систему центральних та місцевих органів влади і управління. Слід погодитись з О. Субтельним у тому, що "надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України".
Акт Злуки 1919 року та його значення для України
Відзначення 90-ї річниці проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР є вагомою підставою звернутися до нашої історії з тим, щоб у черговий раз уважно переосмислити ті події у контексті сучасного державотворення. Адже суспільно-політичні події останніх років, що характеризувалися низкою викликів і загроз, гостро порушили проблему забезпечення національної єдності та соборності Української держави.
Акт Злуки був урочисто проголошений в Києві під дзвони Святої Софії 22 січня 1919 року: «Однині, – підкреслюється в історичному документі, – воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка» [5].
Наступного дня Трудовий конгрес, як вищий представницький орган українського народу, майже одноголосно ратифікував документ про об’єднання двох державних утворень. Остаточне ухвалення конституційних документів покладалося на Українські Установчі Збори об’єднаної України, до скликання яких, на жаль, справа так і не дійшла. Універсал, підписаний представниками Директорії УНР і ЗУНР, визначав територію держави.
ЗУНР отримала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Утворений союз можна визначити як конфедеративне утворення, адже ЗО УНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції. Певним чином координувалися лише військова та зовнішньополітична діяльність: узгоджено командування на фронтах, визначено спільну делегацію на світову конференцію. Голова УНРади ЗО УНР Євген Петрушевич поповнив склад Директорії.
Однак, здійснюючи революційну перебудову всіх структур гетьманської держави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Ключове питання внутрішнього життя, через яке між українськими партіями відбувся розкол, зводився до того, якою має бути нова влада – парламентською демократією чи українським різновидом системи рад. Цей конфлікт поширився і на зовнішню політику Директорії. Помірковані соціалісти на чолі з Симоном Петлюрою наполягали на співробітництві з Антантою, а ліві радикали, очолювані Володимиром Винниченком, схилялися до союзу з Москвою. Все ж переважила перша позиція, однак міжпартійні та міжособистісні суперечності лідерів держави призвели до розколу Директорії. Після від’їзду Винниченка за кордон, з 11 лютого 1919 р. влада перейшла виключно до Петлюри, який вийшов з рядів УСДРП.
До цього додалися розбіжності між урядами Петлюри та Петрушевича, що були більші, ніж здатність їх розв’язувати. По-перше, між керівництвом обох утворень з питань стратегії і тактики, вибору союзників, використання військових сил існували серйозні розходження, що призвели до напружених стосунків між ними. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство, проте на практиці саме уряд ЗО УНР мав сильнішу армію, ефективніший апарат державного управління й тому не бажав цілковитого підпорядкування. По-друге, обидва уряди розходилися в ідейних переконаннях: Директорія складалася майже виключно з представників лівих партій, а праві – були в опозиції, тоді як західноукраїнський уряд спирався на праві партії на чолі з Петрушевичем, який вважав політику соціал-демократів і Петлюри майже більшовицькою [6]. По-третє, різновекторність зовнішньополітичних орієнтацій обох українських проводів, унаслідок якої Петлюра та його оточення були готові до переговорів з поляками та не виключали можливості спільних дій з радянським урядом В. Леніна для спільної боротьби з Денікіним, у той час як Петрушевич і його уряд орієнтувалися на військову боротьбу з Польщею та Радянською Росією, не заперечуючи укладення угоди з білогвардійцями. Тобто два уряди шукали союзу з ворогами один одного. Така політика дезорганізувала спільні дипломатичні зусилля, що врешті-решт призвело до того, щоделегація ЗО УНР у Парижі відмовилася від спільних дій з УНР і проводила цілком незалежну політику.
Ситуація в стосунках УНР – ЗО УНР загострювалась у міру дедалі більшого зосередження влади в цих державних утвореннях в одних руках. С. Петлюра не бажав ділити владу з Є. Петрушевичем, не визнавав його диктаторської посади і всіляко прагнув повністю підпорядкувати Галичину. Це, звичайно, викликало відповідну реакцію, що приводило до обопільних актів зради. Такі розбіжності особливо проявилися під час об’єднавчого наступу українців проти більшовиків на початку серпня 1919 року.
26 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини з метою «захистити ці території від більшовизму». Діставши дозвіл на використання переведеної з Франції армії генерала Ю. Галлера (організованої на американські кошти, забезпеченої зброєю, офіцерами та інструкторами країн Антанти) для окупації Східної Галичини, уряд Ю. Пілсудського 28 червня розпочав наступ проти українців по всьому фронту. Звернення урядів ЗОУНР і УНР до Верховної Ради Паризької мирної конференції з вимогами зупинити агресорів верховодами Антанти не сприймалися. Вони, не вірячи у можливість українців створити власну державу, остаточно вирішили долю Східної Галичини і Західної Волині на користь Польщі.
Частини Галицької армії героїчно билися за кожен клаптик своєї землі, але не встояли перед переважаючими силами польських військ. 16–17 липня після запеклих боїв на рубежі Збруча галицькі війська були змушені відійти за кордони Батьківщини. Так поразкою українців завершилась українсько-польська війна. Перейшовши Збруч у районі Кам’янця-Подільського, УГА з’єдналася з частинами Дієвої Армії Директорії, що воювали водночас і з червоноармійцями, і з білогвардійцями. На терені УНР розпочався новий етап у галицько-наддніпрянських державних стосунках, який відкривав ще одну реальну можливість для співпраці. Значною подією тих років був спільний похід об’єднаної української армії на Київ 1919 року. Невелика ЗУНР виставила армію чисельністю 45 тис. бійців, армія ж УНР – 35 тисяч. Об’єднана армія здобула кілька блискучих перемог, зокрема влітку 1919 р. було взято Київ. Однак наступ військ Денікіна і неузгодженість дій Петлюри та Петрушевича змусили українців відійти до Житомира, де вони опинилися в квадраті смерті: зі сходу атакували білогвардійці, з півночі – червоні, а з заходу й півдня на них очікували польська і румунська армії. Ситуацію ускладнила жахлива епідемія тифу, що спалахнула в армії. Осінні поразки на фронті, вкрай несприятлива міжнародна ситуація та неочікуваний перехід УГА на бік Денікіна змусили Петлюру з рештками своїх військ перейти Збруч, на контрольовану Польщею територію.
Опинившись в оточенні ворожих сил, будучи у безвихідному становищі, С. Петлюра змушений був шукати союзника проти Червоної Армії. Так у квітні 1920 р. визрів союз із Ю. Пілсудським, що втілився в угоду – «Варшавський договір». Він містив підписані 21 і 24 квітня політичну та воєнну конвенції. Згідно з цим документом в обмін на визнання незалежної Української Народної Республіки та військову допомогу поляків до Польщі відходила Східна Галичина територією 162 тис. кв. км і населенням 11 млн. осіб (кордон Польської держави 1772 р.) [2]. Укладаючи договір з Польщею, Петлюра вважав союз з поляками тимчасовим, тактичним кроком, спрямованим проти Радянської Росії. Однак в українському і польському суспільствах договір викликав неоднозначну реакцію, адже фактично він перекреслив Акт Злуки між УНР та ЗУНР і був сприйнятий галичанами як зрада. Майже всі українські партії виступили проти Варшавського договору, навіть члени Директорії відмежувалися від нього, визнавши незаконним та таким, що не відповідає українським національним інтересам. Прем’єр-міністр уряду УНР І. Мазепа на знак протесту подав у відставку, що спричинило урядову кризу.
Такий вимушений крок С. Петлюри був показовим, адже він означав те, що Україна вже не мала достатньої військово-політичної та економічної потуги самотужки вирішувати свою долю і бути самостійним гравцем на політичній карті тогочасної Європи. Тому для збереження державності змушена була шукати ситуаційних союзників, виходячи не з їх любові до нашої Батьківщини, а із спільності інтересів та тих компромісів, на які вони були здатні заради своїх амбіційних планів стосовно східних територій. Але й союз із Польщею, що прагнула вирішити лише власні національні інтереси, уже не міг допомогти зберегти українську державність.
Невдала спроба визволення Києва прискорила остаточну поразку українських армій, що опинилися між чотирма ворожими силами: більшовиками, білогвардійцями, поляками і румунами. На початку 1920 р. уряд ЗО УНР повернувся до попередньої назви – ЗУНР, розірвавши Акт Злуки. У квітні 1920 р. завершила свою півторарічну збройну боротьбу за державність Українська Галицька Армія [4].
На жаль, успіх тоді не прийшов до України, справжньої інтеграції двох українських держав не відбулося. Розпочавши боротьбу, галичани мали надію на допомогу військ Східної України, що б значно підняло шанси на перемогу. Але сталося так, що східні українці не вберегли своєї держави, не кажучи вже про допомогу ЗУНР.
Таким чином, об’єднання двох частин України мало більш політичний та ідеологічний характер, ніж державно-юридичний, бо не були вироблені його правові засади та не відбулося ратифікації відповідними органами обох держав. Разом з тим, Акт Соборності став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації та прагнення жити в одній державі [3]. Саме Акт Злуки 1919 року, а не 17 вересня 1939 р. став справжнім днем об’єднання українських етнічних територій і народу в єдиній соборній, самостійній державі. Адже він творився з волі українців, руками самих українців, на відміну від «золотого вересня», коли так зване воз’єднання українських земель у квазідержавній структурі УРСР стало результатом змови двох агресорів – нацистської Німеччини та більшовицького Радянського Союзу, виходячи лише з їхніх геополітичних інтересів, практично без участі українського народу.
Розглядаючи цей складний період української історії, варто погодитися зі словами Івана Дзюби, який зауважив: «Впад УНР не можна вважати цілковитою поразкою українського руху, оскільки визвольні змагання окреслили історичну перспективу, дали могутній імпульс пробудженню національних сил і змусили більшовицьку владу змінити свою українську політику, визнати право українського народу на бодай формальну державність у вигляді соціалістичної республіки»
Реорганізація органів влади і управління в УРСР у період десталінізації
ищим органом влади республіки залишалась Верховна Рада УРСР, перші післявоєнні вибори до якої відбулися у лютому 1947 року. Як і раніше, вибори залишалися фікцією, на одне депутатське місце балотувався лише один кандидат. Було підвищено віковий ценз для обрання до Верховної Ради України —до 21 року. У листопаді 1949 року було затверджено герб, гімн і прапор Української PCP. Але більшої самостійності чи незалежності Україні це не дало.
У роки десталінізації вживаються заходи до збільшення у Верховній Раді УРСР представництва робітників і українців. 11 лютого 1957 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про розширення компетенції союзних республік. Верховна Рада УРСР отримала право самостійно вирішувати ряд важливих питань економічного характеру. У 1959 році Верховна Рада УРСР прийняла Закон про порядок відклику депутатів Верховної Ради і місцевих Рад, які не виправдали довір'я виборців.
У березні 1946 року РНК СРСР було перетворено на Раду Міністрів СРСР, а наркомати—на міністерства. Аналогічні перетворення відбулися і в союзних республіках. Рала Міністрів УРСР стала вищим розпорядчим і виконавчим органом республіки. Для перших повоєнних років характерним було поєднання посад першого секретаря партії і голови уряду, що є характерним для тоталітарного режиму. У роки десталінізації підвищилась роль Ради Міністрів УРСР, як органу центрального управління, міністерств—як органів галузевого управління. Останні були піддані значній реорганізації.
Перехід Криму до України
У 1954 році святкувалось 300-річчя возз'єднання України з Росією. З нагоди ювілею ЦК КПРС затвердив "Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією ( 1654— 1954 pp.)". Цей партійний документ давав офіційну концепцію історичного розвитку України. Головними положеннями були: "давньоруська народність створила Київську Русь"; "давньоруська народність — колиска трьох братніх народів"; "Переяславська Рада — акт возз'єднання України з Росією" тощо. Київська Русь у "Тезах" розглядалась як загальна держава росіян, білорусів і українців, існування козацької Української держави взагалі не визнавалося, боротьбу українського народу за відновлення державності названо "контрреволюцією", а видатних українських державних діячів — М. Грушевського, В. Винниченкв, С. Петлюру — "агентами імперіалізму". У зв'язку з 300-річчям возз'єднання Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року прийняла указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР. 26 квітня 1954 року було прийнято закон "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". Передача, цілком справедливо, обґрунтовувалася спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими і культурними зв'язками, що завжди існували між Україною і Кримом.
За свою історію Крим не раз змінював господарів. Спочатку його колонізували греки, потім у ХНІ ст. тут осіли татари. Та були на кримській землі й дружини київських князів, і загони запорізьких козаків. У квітні 1783 року Кри м було приєднано до Російської імперії. Було утворено Таврійську область (згодом губернію), до складу якої входили три повіти південноукраїнських степів. У листопаді 1917 року Центральна рада проголосила, що Крим входить до УНР. В 1918 році в Криму була утворена Радянська Соціалістична Республіка Таврида. У жовтні 1921 року— Кримська АРСР у складі РСФРР. У травні 1944 року було здійснено геноцид проти кримських татар, їх насильно відправили на спец поселення з забороною повертатися до Криму. Влітку 1945 року автономію Криму було скасовано і він став звичайною областю РРФСР. У лютому 1954 року Кримську область було передано до складу УРСР.
Місцеві органи влади і управління
В перший повоєнний рік відновили свою діяльність місцеві Ради депутатів трудящих, вибори до яких відбулися 21 грудня 1947 року. Як і раніше, місцеві Ради залишалися сліпими виконавцями волі партійних органів.
Уроки десталінізації намітилася певна демократизація діяльності Рад. Але "дозвіл" на демократизацію, знову ж таки, давала партія. 22 січня 1957 року була прийнята постанова ЦК КПРС "Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами ", яка була спрямована на зміцнення самостійності, ділової активності Рад, розширення їхніх праву господарчій сфері тощо.
Правове становище місцевих Рад у нових умовах регламентували прийняті 31 травня 1957 року Президією Верховної Ради УРСР положення про обласні, районні, міські і районні в місті, селищні і сільські Ради депутатів трудящих УРСР. У них чітко визначилось правове становище кожної ланки Рад у системі місцевих органів державної влади, її роль у здійсненні завдань державного, господарського і соціально-культурного будівництва.
Головною формою діяльності Рад була сесія. Сесії сільських, селищних, міських і районних Рад скликались не менше шести разів на рік, сесії обласних і міських Рад (в містах з районним поділом) — не менше чотирьох разів на рік.
Положення розширювали компетенцію виконкомів місцевих Рад у вирішенні ряду питань місцевого життя.
Одночасно з положеннями про місцеві Ради було прийняте "Положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих УРСР", яке значно підвищило роль постійних комісій в місцевому управлінні. Роботі з удосконалення діяльності місцевих Рад було завдано шкоди рішенням, яке було прийняте в грудні 1962 року, про поділ обласних Рад за виробничою ознакою на сільські і промислові.
Станова організація литовсько-руського суспільства, її вплив на формування інститутів державної влади. Структура й функції органів центрального та місцевого управління в Литовсько-Руській державі.
При розкритті першого питання теми необхідно згадати, що Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства. 1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі. Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства. Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе “королем Литовським і Руським”, був православним, а мати його — “руська”. З часом “руська віра”, мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише “по-руськи”. Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою “руською” (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої. Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана “Пані-Рада”. Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков. Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії. Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану “поданщину” і брати участь у військових походах. За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. “Хоча довго , аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації” (Див. схеми № 1, № 2).
Схема 1
СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
Схема 2
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
Студенти мають усвідомити історичну еволюцію управління, що відбувалася в українських землях в к. XIV—XV ст. в межах Великого князівства Литовського. Так, Великим князем вводиться інститут намісництва. Місцеві руські князі поступово втрачали свою самостійність, а їх землі передавалися в управління великокняжих намісників. Разом з цими процесами великі князі литовські починають втручатися і у внутрішні справи українських земель. Це пов’язано з закінченням процесу об’єднання українських князівств навколо єдиного центру. В цей час майже вся повнота влади в державі опинилася в руках шляхти Великого князівства Литовського. Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська. Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли “подорожну” повинність, “путну” службу. “Панцирні слуги” — найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини. Серед селянства були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні. Вільні селяни залежно від характеру повинностей поділялися на три категорії: тяглові селяни, службові селяни і ремісники, чиншові селяни. Студенти повинні розібратися в особливостях їх становища і характері повинностей, користуючись підручниками. Напіввільні верстви селянства (закупи) брали в борг гроші (купу) і до повертання боргу лишалися закупами. Невільні селяни — колишні холопи, челядь. З розвитком фольваркової системи становище селянства додатково погіршується: зросла панщина, збільшилися натуральні повинності, селянство закріплюється за землею без права власності на землю (кріпацтво). До XVI ст. все селянство України було закріпачене. Міста за правовим становищем поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Все населення міст незалежно від майнового стану називалося міщанством. Привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об’єднувалися в цехи: будівельників, лікарів, аптекарів, шевців та ін. Цехи мали свій статут, суд, органи управління на чолі з цехмайстрами, свої ікони, прапори, свята. Цехи сплачували податки державі, а в приватновласницьких і церковних містах — ще й власнику. При церквах створювалися братства, які спочатку виконували тільки релігійні, а згодом — широкі економічні та культурно-освітні функції. Необхідно зазначити, що у Великому князівстві Литовському досить розвиненим було право. Головним джерелом права тривалий час була “Руська Правда”. Крім того, існувало великокнязівське законодавство (привілеї), міжнародні договори, постанови сеймів, так звана Литовська Метрика — сотні книг великокнязівської канцелярії, а також магдебурзьке право. 1468 р. було створено власну збірку законодавства — Судебник Казимира IV. Він мав 25 артикулів. Його джерелами була “Руська Правда”, привілеї, звичаєве право. Головний зміст складають норми кримінального матеріального і процесуального права. Існували норми, що регулювали індивідуальну відповідальність за злочин. На відміну від “Руської Правди” вміщуються норми, які передбачали за ряд злочинів смертну кару. Відповідальність за злочини за Судебником наставала з семирічного віку, а суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. Зазначимо, що в цьому простежується ідея рівності всіх станів перед законом. Досить ясно простежується положення про підсудність панських людей суду пана. Серед пам’яток права Литовсько-Руської держави особливе значення мали так звані Статути. В основу першого Статуту 1529 р.були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви, Білорусії. Він складався з 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані в основному норми конституційного права та принципові положення інших галузей права; в IV—V — норми шлюбно-сімейного та спадкового права; в VI — процесуального; в VII — кримінального права; в VIII — норми земельного права; в IX — лісного та мисливського; в X — цивільного права; в X—XI — кримінального та процесуального права. Характеризуючи цей документ, слід зазначити, що в Статуті юридично закріплювалися основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління. Таким чином, повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 р. зводом законів на основі кодифікації місцевого права. Існували ще редакції Статутів 1566 та 1588 р. Так, за Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на волі, міг відійти від пана, якщо відпрацює стільки років, скільки він був на волі. Якщо селянин тікав, то перетворювався на невільного (“отчича”). Студентам необхідно звернути увагу на загальні економічні процеси, які викликали появу тих або інших норм права. Так, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фольварки — господарства, засновані на постійній щотижневій панщині. Відповідно до “Устава на волоки”, виданого в 1557 р. великим князем Литовським, великокнязівські і селянські землі поділялися на волоки-ділянки землі в 30 моргів (21,3 га). Під фольварок відводилися кращі землі, що зводилися докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею. Запроваджувалася трипільна система землеробства. Селяни прикріплялися до земельних наділів. Заборонялися переходи селян. Вводилися натуральні повинності. Бояри та “панцирні” слуги отримували по дві волоки, селяни — одну волоку на дворище. Зверніть увагу, що волока була тією одиницею, з якої селянське дворище виконувало повинності. Закінчуючи огляд пам’яток права доби Великого князівства Литовського, потрібно згадати про Литовську Метрику. Це державний архів Великого князівства. До Литовської Метрики віддавалися на збереження всі офіційні акти, що видавалися від імені великих князів литовських; ті ж акти, що видавалися від імені польських королів, складали так звану Метрику Коронну. В Литовську метрику ввійшло також багато документів фінансово-економічного характеру: акти купівлі-продажу, дарування, листи на володіння нерухомим майном тощо. Литовська Метрика складалася з 1386 по 1794 р. Характеризуючи суд і процес Великого князівства Литовського, слід відмітити, що до кінця XIV ст. суди і процесуальне право розвивалися подібно до суду і процесу Київської Русі. До системи судів входили: великокнязівський суд — суд з необмеженою компетенцією, йому були підсудні всі справи; територіальні суди — обласні, суди намісника, вищою інстанцією для них був суд воєводи; домініальні суди — одноособові, суди магнатів та шляхти над селянством. Їх діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 р. і привілеєм 1457 р.; копні, громадські суди — подібні до общинних судів Київської Русі. В середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. У 1564 р. на Бєльському сеймі під тиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв у справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди, а з 1566 р. — підкоморні суди. Земські суди створювалися в усіх повітах і складалися з судді, підсудка та писаря. Вони обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя. Розглядали переважно цивільні справи. Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Розглядали тільки кримінальні справи. Апеляції цих судів могли бути принесені Великому князю. За Статутом 1566 р. Литва і руські землі були поділені на 30 судових повітів. У кожному повітовому місті були три судові установи: земські, гродські і підкоморні суди. Підкоморні суди розглядали суперечки про землю. Судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту. Таким чином, суди у Великому князівстві Литовському були невід’ємні від адміністрації. Висвітлюючи дане питання, необхідно також звернути увагу на те, що по-іншому склалася доля Галицько-Волинського князівства. Завдяки антидержавницькій позиції бояр, які допомогли польському королю приєднати територію Галицького і Волинського князівств, ця територія втратила свою незалежність. Вже в 1340 р. польський король Казимир здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінності — коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Владу поляків у Галичині сприйняли нелегко. Експансію на схід Казимир зображував як хрестовий похід проти некатоликів, до яких він і його оточення ставилися як до людей культурно й морально неповноцінних, другорядних. Такі дії були головним стрижнем політики Польщі впродовж століть. Всі привілеї тепер надавалися лише католикам. За таких умов багато галицьких бояр переходило у католицьку віру, отримуючи рівний з поляками правовий статус. Польський король щедро роздавав галицькі землі польським, німецьким, угорським феодалам, зобов’язуючи їх до військової служби. Польська та німецька колонізація набула величезних масштабів. Усі головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право. Галич, Перемишль і Санок, так звана Червона Русь, разом з “коронними землями” увійшли в Руське воєводство, яке стало провінцією Польського королівства. Польсько-латинська мова стала тут офіційною, а урядові посади могли займати лише католики. Соціальні відносини в українських землях у складі Польщі розвивалися в напрямку створення замкнених суспільних верств–станів. Станова організація, якої фактично не було в Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу. Зверніть увагу, що на відміну від класів, які відображали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі врегульованих законом прав, привілеїв та обов’язків. Головні стани остаточно сформувалися вже в XV ст. Це — дворянство (магнати і шляхта), духовенство, міщани. Слід підкреслити, що станова приналежність була важливим критерієм правового та соціального становища людини. 1430 року боярство Галичини, яке перейшло в католицизм, було зрівняне з польською шляхтою. Інша його частина емігрувала на Поділля та Волинь. Тому згодом ця верства зникає. Шляхта з XV ст. мала панівне становище. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем. Шляхта звільнялася від податків і повинностей, окрім земської служби (повинності, пов’язані з обороною).Особа шляхтича вважалася недоторканною. Шляхта мала право займати державні посади. 1433 року на українські землі — Русь червону — польський король Володислав Ягайло поширив чинність польського земського права шляхом надання осібного привілею (частини так званого Єдлинського привілею 1430 р. про шляхетські вольності). В правовому становищі селян XIV—XV ст. простежувалася залежність від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське. В Польщі панщина офіційно закріплювалася в сеймових ухвалах. Одночасно із встановленням панщини селяни втрачали громадянські права, право власності на землю, право виходу з общини, право на судовий захист. Нешавським привілеєм 1454 р. панам надавалося право судити селянина з будь-яких справ. Аналізуючи розвиток права в українських землях у складі Польщі, слід згадати такі збірники польських законів, як Вислицький Статут 1347 р., який складався з двох частин. До складу І частини Статуту входили передусім приписи, що торкалися судочинства, постанови з цивільного і кримінального права. В обох частинах — 59 первісних артикулів, згодом кількість артикулів збільшилася до 113. Крім цього, Статут доповнювався додатками, які схвалювалися на судових вічах у час королювання Казимира. Слід згадати і Статут Вартський 1420—1423 рр. короля Володислава Ягайла. Це збірник норм старого звичаєвого польського права, написаний латинською мовою. Статут було ухвалено на першому правничому з’їзді Польщі й Литви, що відбувся у Варті 1423 р. Пізніше його було перекладено “руською” мовою і він вийшов під назвою “Статут короля Володислава ІІ даний Литві 1420—1423 рр.”.Статут має низку норм, що стосуються права родинного і спадкового. Вміщується також кілька артикулів, які стосуються речового права. Підкреслюється термін давності — три роки і три місяці. 1505 року за дорученням короля Олександра канцлер Ян Ласький склав збірник законів польських, що були видані за час з 1347 по 1505 р. Окреме місце серед норм права, якими управлялися землі Великого князівства, займало магдебурзьке право. Відомо, що в Польщі вже з XII ст. почало осідати чимало німецьких колоністів, які принесли з собою свою організацію життя і право. В XIII ст. один німецький дворянин Ейке фон Репков склав збірник законів саксонських. Ці закони застосовувалися в німецькому місті Магдебурзі. Рада Магдебурга надавала грамоти всім містам, що хотіли жити за “Магдебурзьким правом”. Магдебурзьке право швидко поширюється, крім німецьких міст, ще й на міста Польщі, Литви, Чехії та Угорщини. Суть магдебурзького права полягала у звільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та в наданні місту самоуправління на корпоративній основі, організації власного суду і певної автономії в господарських відносинах. В Україні першими містами, які одержали магдебурзьке право, були Хуст, Вишкове, Тячів — з 1329 року; Санок — 1339 року; Львів — 1356 року; Кам’янець-Подільський — 1347 року тощо. Київ одержав магдебурзьке право 1494 р. Слід зазначити, що весь місцевий устрій, обсяг прав місцевих органів залежали від характеру тих прав, що були окреслені у відповідному привілеї при наданні кожному конкретному місту магдебурзького права. У цьому відношенні міста з магдебурзьким правом поділялися на дві головні групи: міста, в яких мало чинність магістратське управління, і міста, де управління здійснювали ратуші. В перших — була розвинена система самоврядування з цілою низкою визначених органів місцевої міської влади, в других — порядок самоврядування був дуже спрощений: ратушними містами і містечками керували війт і два-три бурмістри. На підставі збірників магдебурзького права судові органи влади відокремлювалися від органів адміністративної влади. Містом з магістратським управлінням керував магістрат, власне магістратська рада, в склад якої входили бурмістри й радці. В цих адміністративних органах були зосереджені функції адміністративно-поліцейські, фінансово-господарські. Магістрат повинен був дбати про стягнення до міського бюджету визначених податків — від млинів, броварень, гончарень, лазень, гостинних дворів, різницьких лавок, від купців за торгівлю в місті (“вагове”, “помірне” тощо). Магістратські урядники повинні були дбати про забезпечення ладу, спокою в місті, регулювати споживчі ціни, стежити за утриманням мостів, за чистотою в місті тощо. Головна роль у містах з магдебурзьким правом належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король, іноді довічно. В деяких містах на підставі королівського привілею його обирало місцеве міщанство з наступним підтвердженням цього обрання королем. Війтом міг бути лише католик. Інших урядових осіб у місті — бурмістрів, лавників, радців, писаря, межувальника, городничого, возного — обирало населення міста. Щодо судів, то зверніть увагу, що фактично суд був невід’ємним від адміністрації. Хоча в приписах королівських привілеїв і йшлося про відокремлення судової влади від адміністративної, але вони в самій своїй основі порушувалися. Так, рада часто мала повноваження зі складних цивільних справ. Зокрема, часто траплялися такі порушення в містах з довічними війтами. Судочинство з цивільних і кримінальних справ проводила лава. Вона становила собою колегію з 11 лавників (присяжних) під головуванням війта. В апеляціях не додержувалися якогось сталого порядку. Так, на рішення магістратського суду апелювали до місцевого старости чи до короля. Для Галичини (воєводства Руського) і Поділля вищим апеляційним судом був Львівський магістрат. Магдебурзьке право набували і панські міста. Але, надаючи містам магдебурзьке право, пани вносили в привілеї різні обмеження з метою контролю над міською громадою. Суд і управління належали замку , пан був вищою судовою інстанцією. Процес у містах з магдебурзьким правом був усним, гласним і змагальним. Судочинство велося польською або латинською мовою. У більшості українських міст магдебурзьке право не використовувалось у повному обсязі. Практичного застосування набула лише та частина магдебурзького права, яка регламентувала діяльність органів самоврядування. Більше того, користуватися магдебурзьким правом могли лише римокатолики, а православне населення міст усувалося від участі в органах міського самоврядування. Відомі друковані збірки магдебурзького права — “Зерцало саксонів” П. Щербича, “Порядок прав цивільних” Б. Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо. Наприкінці XVIII ст. магдебурзьке право в українських містах почало занепадати, а в XIX ст. воно було скасовано. Різновидом міського права в польських містах було так зване хелмінське право. Воно являло собою переклад магдебурзького права польською мовою з використанням звичаїв та юридичних норм польського міста Хелм. Таку переробку здійснив П. Кушевич в 1646 р. Вона отримала назву “Право цивільне Хелмінське”. Своєрідним різновидом міського права були також Шродське і Любекське право. Але вони не мали значного поширення в Україні.
Виникнення та розвиток Запорізької Січі. Запорізька Січ: структура та функції органів влади.
Заселення козаками Середнього Подніпров'я відбувалося в упертій боротьбі з литовськими, польськими й українськими панами, з одного боку, й татарськими феодалами — з другого. Пани прагнули за всяку ціну знищити козацтво як соціальну силу, повернути козаків у старе ярмо, а разом загарбати і вже освоєні ними землі. Жадоба магнатів і шляхти до нових земельних просторів, до того ж вже залюднених, зростала в міру розвитку фільваркового господарства в центральних районах країни. На кінець XV — початок XVI ст. магнати вже захопили частину козацьких земель на Поділлі й Київщині. Намагаючись обернути їх у спадкову власність, вони домагались у королів польських і великих князів литовських підтверджувальних грамот. У різні часи такі грамоти видавалися князям Язловецьким, Острозьким, Вишневецьким, а також Струсям, Претвичам та ін. Точні межі пожалувань грамоти не визначали, це робили вже самі магнати «з допомогою власних шабель».
Козаки мужньо відстоювали свою свободу і право на землю, та стримати натиск панів не могли. Частина козацтва мусила відступити далі на південь. Саме в цей час, у перших десятиліттях XVI ст., почало помітно зростати козацьке населення на південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева й Черкас. Щоб перетнути татарам шлях у Литву, в Каневі й Черкасах (тоді ще невеликих містечках) були побудовані замки, які служили також місцем перебування адміністрації староства.
Канівський замок, наприклад, являв собою невеличкий прямокутник (довжиною близько 80 м, шириною до 40 м), складений з 26 городепь (заповнених землею зрубів). На цих дерев'яних стінах, обмазаних для захисту від вогню глиною, і на 6 баштах стояли гармати, бочки з смолою та водою. Замок був оперезаний ровом, через який проходили по підйомному мосту. Але все це, як писали в 1552 р. урядові ревізори, погнило та розсипалося, навіть при найменшому вітрі хиталося і рипіло, погрожуючи поховати під собою людей. Залогу замку становили кілька десятків бояр (дрібних служилих людей). Черкаський замок був трохи більший від Канівського і в 1552 р. мав, крім бояр-кіннотників, роту жовнірів та 60 служебників. Причина жалюгідного стану пограничних фортець полягала в недбальстві литовського уряду, якому завжди бракувало коштів і бажання піклуватися про оборону цієї прикордонної смуги.
Сюди, незважаючи на небезпеку з боку кочівників, найчастіше переселялися козаки, яким наступ панів загрожував неминучим покріпаченням. Район Канева і Черкас українські сучасники вважали основним місцем зосередження козацтва, а в Росії з XVI ст. сама назва «черкасы» стала загальною для українських козаків (пізніше «черкасами» називали в Росії взагалі всіх українців). Це козацтво було єдиною серйозною силою, яка протистояла татарським нападникам.
Але магнатсько-шляхетський колонізаційний потік, що котився слідом за народною колонізацією, скоро став заливати й цю місцевість. Уже в першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, зайнявши разом із землями посади старост і підстарост. За магнатами тяглися дрібні панки. Вони осідали в Каневі й Черкасах як вільні служилі люди, одержували земельні пожалування від великого князя або захоплювали землі в околицях. Уже на початку XVI ст. в Канівському старостві було 21 панське село, не рахуючи уходів — промислів по ріках і річках. Ставши власниками земель, феодали примушували місцеве населення відбувати на їх користь різні повинності й сплачувати грошові збори: від дима — 7 грошів, за пасіку — 12, за експлуатацію бобрових гонів — половину здобичі, з виловленої риби — третину.
Тяжкі повинності відбувало й населення містечок, зокрема Канева й Черкас. Воно було зобов'язане ремонтувати замки, наймати на свій кошт варту для охорони замкової брами (за це брали з дима по грошу й чверті жита), виставляти сторожу «в поле» і, за наказом старости, виряджати «кінно» і «збройно» погоню за ворогом. Крім того, міщани давали підводи й утримували великокнязівських урядників, сплачували старості по шість грошів на різдво (колядки), три дні щорічно ходили «на лови» для старости і т. ін.
Формально старости були лише намісниками великого князя, насправді ж — всевладними господарями в своїх округах. Черкаський староста Остап Дашкевич (1514—1535), як зазначено в грамоті Сигізмунда І від 1537 p., приневолював людей «працювати на себе щодня, возити дрова, косити сіно, тягнути сітку». Крім того, Дашкевич відбирав у рибалок і мисливців половину здобичі, довільно встановлював ціни на козацькі товари, нарешті, захопив у козаків уходи на перших п'яти дніпровських порогах («то дей все пан Остафій себе привлащил»).
Обкладаючи козацьке населення Канева й Черкас міськими зборами і обтяжливими повинностями, старости називали козаків міщанами. І хоч ці «міщани» противилися і тому й другому, старости все ж таки раз у раз приневолювали їх.
Наступаючи на козацтво, вони використовували суперечності, що існували в козацькому середовищі. В своїх діях старости спиралися передусім на заможне козацтво, якому було надано право відкупатися від повинностей і наймати когось іншого замість себе для відбування військової служби. Згодом такі козаки з «потужників», що мали відбувати повинності поряд з рештою козацтва, перетворювалися на «старостинських поплічників». Про цих багатіїв черкасці в 30-х роках XVI ст. говорили, що їх Дашкевич узяв «под свою моц (захист)» — звільнив від міських тягарів.
Як і всі служилі люди — дрібна шляхта, бояри тощо, — заможні козаки увійшли до складу старостинського оточення, стали старостинськими служебниками, з яких у середині XVI ст. склалися вже цілі загони або й роти. Прийнятим на службу козакам нерідко давали в умовне володіння землю. Разом із старостою та іншими служилими людьми вони гнобили місцеве населення, брали участь в загарбанні козацьких уходів.
У відповідь на різні утиски та здирства, в тому числі й з боку козацької верхівки, в 1536 р. на території Канівського й Черкаського староств вибухнуло повстання. Старосту В. Тишкевича, що посів місце померлого з 1535 р. Дашкевича, було вигнано разом з його служебниками. Коли ж з Києва прибув каральний загін, черкасці не впустили його у місто, а канівці, впустивши частину, зараз же винищили її. Однак невдовзі повстання було придушене за допомогою прибулої з Києва артилерії.
Після розправи з «великим бунтованием оных черкасцов и каневцов» Ян Пенько, призначений старостою, почав мститися на населенні. Рятуючись від репресій, багато козаків утекло з Канівського й Черкаського староств: одні за Дніпровські пороги, інші в Росію. Режим у названих староствах став ще суворішим.